- Це наш тотем. Раз на рік маємо таке свято - лови однорога. Зрештою, їх розплодилося стільки, що можна полювати й частіше. Крім того, вони стають небезпечними. У них прокидається бажання захопити нашу терени. Траплялися випадки, коли однороги, збившись у табуни, влаштовували полювання на людей.
- Чи ваші однороги чимось відрізняються від тих, які описані в середньовічних бестіяріях?
- Ні, нічим. Вони такі самі, як прийнято їх зображати на гербах - сніжно-біле кінське тіло, що завершується левиним хвостом, і оленячі ноги. З чола, ясна річ, стирчить ріг. Між іншим, опис полювання на однорогів у степах України залишив арабський мандрівець Ахмед Ібн-Фадлан у 922 р. Він писав, що ця тварина менша за верблюда, але вища за бика. Голова її, як у ягняти, хвіст і копита бичачі, тіло, як у мула. А посеред голови один товстий круглий ріг. Коли ця тварина побачить вершника, то мчить до нього, а, наздогнавши, настромлює вершника рогом, висмикує з сідла
і, підкинувши вгору, ловить знову на ріг доти, доки не заб'є. А коневі нічого не заподіює. Полюють на неї так: вилазять на високі дерева і, коли тварина опиниться між ними, стріляють отруєними стрілами.
- Наскільки мені відомо, однорога полювали винятково задля його чудесного рогу, завдяки якому можна визначити, чи є у вині отрута.
- Авжеж. Я п'ю вино тільки з його рогу.
- Ви боїтеся, що вас отруять?
- Не в цьому справа наразі. Поки що я тільки готуюся до тієї священної хвилини, коли зможу посісти трон України. І саме тоді мені згодиться цей ріг. Бо ж у мене з'явиться чимало ворогів. Але вже зараз я користуюся рогом, аби призвичаїтися тільки до нього і ніколи не брати до рук келиха. Рогом я також торкаюся кожної страви.
- Це так само для того, щоби призвичаїтися?
- Авжеж. Коли я стану королем, то все буду чинити автоматично. Адже день у мене буде розписаний до хвилини. Я буду виголошувати промови, які писатиме для мене Мальва.
- Скажіть, будь ласка, а Мальва... Вона ніколи не бере участі в ловах на однорогів?
- В якості кого? Ловця чи приманки?
- В обох якостях.
- Ловець із Мальви ніякий. Надто залюблена у
природу. Вона навіть протестує проти ловів на однорогів,
вважаючи, що ті перебувають на дуже високому рівні
цивілізації. Але це повна бздура. Я дуже добре знаю
однорогів і вважаю, що вони не мудріші за кроликів. А
от у якості приманки, то одного разу Мальва таки
вирушила з нами. Вона чудово виглядала у своїй білій
льолі, котра розвівалася на вітрі.
- То ви хочете сказати, що Мальва панна?
- На той час безперечно. Я це навіть можу
стверджувати, бо сам переконався у її цноті. Коли
одноріг вийшов із хащів і попростував до неї, звісивши
у покорі голову, ми всі затамували подих. Такого однорога ми ще не бачили. Він був білий як... ні, нема кращого порівняння - як сніг! Сліпучо-білий! Нічого білішого просто не існує. Таким білим міг би бути хіба... хіба сам Господь, якби він явився перед нами. Ми сиділи у засідці і чекали, коли він припаде до її персів, а Мальва почне задкувати до нас. І він таки наблизивсяі до неї і став смоктати її перса, а Мальва, замість того, аби провадити його простісінько у наші руки, щось там почала говорити. Ми не чули ані слова, але якісь неясні звуки долітали з вітром. І раптом... раптом одноріг падає перед нею на коліна. А Мальва сідає верхи, і ось вони вже мчать понад горами. Ми всі заціпеніли. Не знали, що робити. А вони зникли. Ми всю решту дня займалися пошуками Мальви. Ціле щастя, що при цьому таки вполювали якогось однорога, і тота наша виправа не пішла на пси. Коли ж ми повернулися до палацу, Мальва уже нас чекала. Виявляється, той одноріг її завіз додому і не причинив жодної шкоди.
- А чим же вона витлумачила свою поведінку?
- Сказала, що він їй дуже сподобався. їй стало його шкода, і вона сама його підмовила на втечу. Розумієте? Питання тільки в одному - чим вони стільки часу займалися.
- Одноріг і Мальва?
- Авжеж! Від хвилі, коли вона зникла, до хвилі, коли прибула в палац минуло цілих шість годин. За такий час можна багато чого встигнути.
- Наприклад?
- Не провокуйте мене на домисли. Але що може робити панна з однорогом цілих шість годин, як не...
- Як не?
- Я вас просив мене не провокувати. Ми всі дуже любимо Мальву.
- Але ви почали.
- Що я почав9
- Ви самі почали говорити про те, що може робити панна з однорогом. І я зрештою уявляю собі це. Я б не міг уявити панну з багаторогом, але з однорогом...
- То ви теж допускаєте, що...
- Ну, це в мене принаймні не викликає огиди. В моїй уяві одноріг - це щось незвичайно граційне, витончене і янгольське.
- Так воно і є. Це на продиво гарні сотворіння. І якщо Леда могла кохатися з лебедем, а донька фінікійського царя Европа з биком, в образі якого постав перед нею Зевс, то чому б Мальва не могла собі цюпцятися з однорогом?
- Отже, вона тоді втратила цноту?
- Є така підозра. Сама вона не зрадила цього ані півсловом, але ж і не погодилася більше відігравати ролю приманки. От що цікаво! Звичайно вона тлумачила це іншими причинами. Буцімто після тої пригоди стала вегетаріанкою. І навіть чути не бажає про жодні лови.
- А вам самим не шкода вбивати цих красивих тварин?
- Але ж ми полюємо на них не тільки задля рогів, а й задля смачного м'яса. Раз на рік мусимо скуштувати печеню з однорога. Це щось як кутя на Різдво, розумієте? Водночас це й принесення жертви і шана для тотему. Споживаючи однорога, ми отримуємо великий заряд бадьорости. Це як у дупу вставити пір'їнку. Ніколи не пробували?
- Пір'їнку? Ні.
- Спробуйте. І відчуєте себе орлом. Десь глибоко в душі живе в кожному з нас первінь хижака. І не чотириногого, а крилатого. Ми мали колись крила, але втратили. І все наступне наше існування полягає в намарних пошуках крил. Тому-то у снах ми літаємо й деколи навіть падаємо коміть головою на вибрану жертву.
- Слухайте, а що коли виявиться, що Фрузя не панна?
- Це важко припустити. Ми всі її знаємо як панну. Хіба би...
- Хіба би? - насторожився Бумблякевич. - Тобто ви допускаєте, що може бути й навпаки?
- З жінками ніколи не можна бути певним ні в чому. Жінки неземні сотворіння. Вони панни Місяця. І Місяць керує всіма їхніми вчинками. А нам, земним істотам, не дано збагнути жінку. Є тільки один-єдиний мент, коли перед нами прохиляється куртина таємниці, а точніше маленька шпарка у великій таємниці.
- Справді? І коли саме це стається?
- Ледве, чи це вас утішить. Бо це стається тільки в момент вашого останнього подиху. Саме останнього, а не передостаннього чи третього-п'ятого з кінця. Останній подих! Він відчиняє брами, він розсуває шпарки.
- Звідки вам про це відомо?
- Звідки? З власного досвіду.
- Але свого останнього подиху ви ще не глитнули, нє?
- А от якраз і глитнув. Я мав той останній подих, але доля покерувала так, що я воскрес і живу вдруге. Живу, пам'ятаючи про свій останній подих і про всі дверцята і щілинки, які прочинилися для мене.
- То ви теж осяяні космосом!
- Що? Космосом? Це звучить, як прибитий з-за рогу мішком.
Несподівано князь зупинився, роззирнувся і скомандував розсіятися пагорбами. А Фрузя прямувала далі в напрямку галявини, що разом з невеличким озерцем тішила око кроків за триста. Там востаннє зустрічали однорога.
Бумблякевич хутко засапався і, вибравшись на гору сміття, вирішив сісти перепочити. Далеко-далеко, доки очі сягали, звивалися гірські пасма, окремі вершини
сягали хмар і вкриті були снігом. То там, то тут виринали чорні фігурки мисливців, полохаючи птаство і різну кумедну звірину, що її виплекала сміттярка. їхні голоси, звуки ріжків і гавкіт хортів котилися луною, десятикратно повторюючись і гублячись у павутині провулків.
Два барвистих майтелики всілися неподалік і стали паруватися. Бумблякевич, з цікавістю стежачи за їхніми рухами, згадав, як у дитинстві кидав разом з іншими хлопчаками каміння у скліщених песиків. Майтелики хутенько зробили свою справу, спурхнули і відлетіли. Іти вже нікуди не хотілося. Сидячи отак та мугикаючи собі під ніс як^сь нехитру пісеньку, Бумблякевич раптом відчув на собі чийсь погляд.
Великі темні очі дивилися на нього з купи сміття просто під ногами.
- Ти хто? - спитав Бумблякевич і навіть наставив на
них рушницю.
Очі скліпнули, сміття заворушилося в різні боки, і з нього вигулькнула гарненька дівоча голівка.
- Це я, - сказала вона і підморгнула.
- А що ти тут робиш?
- Я - русалка.
- То це правда?
- Що - правда?
- Що в смітті водяться русалки?
- А ти очам уже своїм не віриш? Ти ж мене бачив ще коли тільки зайшов до лябіринту.
- Я думав - ввижається.
- Я за тобою давно спостерігаю, - засміялася русалка і висунулася так, що з'явилися її білі виточені рамена.
- Для чого?
- Просто так. Цікаво. В тобі щось таке є, що привертає увагу. Відразу видно, що ти інтелігентна людина і розумієшся на жіночій вроді.
- Що тут одне з другим має до речі?
- Котре одне і котре друге?
- Те, про що ти щойно говорила.
- А про що я щойно говорила?
- Ти не пам'ятаєш, про що ти мені говорила?
- Ми, русалки, ніколи не пам'ятаємо того, що
говоримо. Кожне слово, яке злетить із наших вуст, мигцем
вивітрюється з голови. Це, між іншим, дуже зручно.
Голова завше залишається вільною для свіжих слів. Якби
усі жінки володіли такою здатністю, ціни б їм не було.
- Але ж ти пам'ятаєш про те, що мене вже бачила, так?
- Побачене запам'ятовується, а сказане ні. То про що ж я говорила?
- Про те, що я інтелігентна людина і розуміюся на жіночій вроді. А я спитав, який тут зв'язок між інтелігентністю і розуміння жіночої вроди. Мені видається, інтелігентність тут ні до чого. Можна розумітися й не будучи інтелігентом. І навпаки - бути інтелігентом і нічого не розуміти в жінках.
- Це для мене заскладно. Скажу тільки, що з інтелігентною людиною значно приємніше мати справу. Ви ж напевно і книжки читаєте?
- Звичайно.
- Чи траплялося вам щось цікаве про русалок?
- Ну, скажімо, в Андерсена описана історія про
русалку, яка прагла стати людиною.
- Приблизно так я це собі й уявляла. Хіба люди здатні вигадати щось оригінальніше? Наприклад, історію про людину, яка прагла стати русалкою. Невже вам ніколи не марилося стати водяником і мати у свому розпорядженні цілий гарем русалок?
- Марилося, - чесно зізнався Бумблякевич.
- А тепер на хвильку уявіть собі, що ви не водяник, а сміттяник, і довкола вас такі чарівні істоти, як я.
Тепер вона вивільнила й руки зі сміття і, випорпавши якогось пощербленого гребінця, заходилася розчісувати своє густе волосся, при цьому зиркаючи на
Бумблякевича таким палким поглядом, що він спалахнув рум'янцем.
- Ум-м-м... - підморгнула русалка і, стріпнувшись,
вивільнила із сміття білі перса. - Мав би охоту?
Бумблякевич розгубився від такої відвертости й закашлявся.
- Ну, не будь таким тюхтієм! - простягла до нього
руки русалка, і ось уже все її тіло разом зі срібним хвостом
з'явилося на поверхні, а в лусці заграло сонце.
Бумблякевич ковзнув жадібним поглядом вздовж її тіла, уважно обстежив круглий животик, який плавно переходив у хвіст, і ошелешено промимрив:
- А-а... як... е-е... ми... теє... в... куди?..
- В туди! - засміялася русалка і, ставши навкарачки, наставила Бумблякевичу розкішну гепцю - круглу й пухкеньку, мов снігова куля.
Бумблякевич знервовано проковтнув слину і якусь хвилю мовчки милувався цим розкішним витвором натури. На його превелике задоволення, гепця не була замкнена навіки, бо мала під сподом рожеву щілинку, котра спрагло пульсувала і манила до себе так заклично, так гаряче, що Бумблякевичу запаморочилося в голові, і він, уже сливе без пам'яти, заходився розщіпати ширінку.
- Ну... ну... швидше... - благала русалка.
Та щойно Бумблякевич обхопив руками білі півкулі і ось-ось уже мав проникнути всередину, як згори гримнув чийсь гучний оклик:
- Стійте!
Русалка, мов ошпарена, верескнула і щезла в смітті.
Бумблякевич гарячково защепнувся і зірвався на ноги. Одноріг стояв перед ним стрункий і високий, його тонке біле хутро сліпило очі і сонячні промені грали на кожній із його щетинок. Бумблякевич від несподіванки і страху роззявив рота, найбільшу його увагу прикував великий і гострий, ще й закручений гвинтом ріг. Уявив собі, як одноріг нахиляє голову і встромляє рога йому в живіт,
розпанахує кишки, проламує ребра, пробиває спину, а потім підкидає безвільне тіло нещасного Бумблякевича вгору, і летить воно, падає в провалля на випростані руки русалок, у їхній регіт...
- Якби ви спробували її втрати, - промовив одноріг
чистим і дзвінким голосом диктора телевізії, - вона б ураз
замкнула вашого прутня і, як би ви не сіпались, а таки
затягла б у глибини сміття. А там на вас чекали б
виснажливі утіхи, які потихеньку перейшли б у повільну
дистрофію і смерть.
«Боже! Який він розумний!» - це перше, що подумав Бумблякевич.
«Боже! То він ще й розмовляє?» - це друге, що подумав Бумблякевич.
- Вмерти на сміттярці! - витер він піт із чола. - Ні,
цього я б не витримав.
Погляд однорога впав на рушницю, що лежала під ногами.
- Отже, ви один із них.
- Я? Боронь Боже! Я тут взагалі випадково. Оце тільки сьогодні забрів на цю сміттярку, а мене запросили на полювання на... цього...
- На мене.
- На вас. Здається... Але я тільки гість.
- А рушниця?
- Клянуся вам - я не вмію стріляти. Я ще ніколи не пробував. Мене мали навчити по дорозі, але я відбився від гурту...
- Вони хочуть мене убити, - сумно сказав одноріг.
- Чому ви думаєте, що саме вас? Адже є й інші однороги.
- Так, є... Але вони не вміють говорити. Вони звичайні звірі.
- А ви - ні? Ви ж так само одноріг.
- Ні. Я не одноріг. Я - Господь однорогів. Я - їхній Бог і пророк. Коли мене буде вбито, більше ніхто' вже не
перешкоджатиме полюванню на моїх дітей. Щоб убивати їх безкарно, мусять спочатку вбити мене.
- Чому ж вони досі цього не зробили?
- Бо не знають, хто з однорогів є Богом. Вони вбивають чергового звіра і щоразу думають, що вбили Бога. їдять його, запивають вином і тішаться, що перейшла у них сила Господня разом із м'ясом і кров'ю, серцем і мозком.
- А дозвольте поцікавитися, яким чином ви перешкоджаєте їм убивати ваших... мне-мне... дітей.
- А таким, що я сам убиваю мисливців. Оцим ось рогом.
- О... о... то ви... могли вбити й мене? - пополотнів Бумблякевич, і ноги під ним підломилися.
- Міг би. Але, на щастя, ви спокусилися цією русалкою. І коли я побачив, що ви вже готові її відфайдолити, то здогадався, що ви не місцевий. Усі, хто мешкає тут, добре знають, чим це може скінчитися. І я навіть гадав собі, що й ви не ликом шитий і, замість встромити їй у дучку свого прутня, встромите цівку рушниці.
- Як то - цівку? - злякався Бумблякевич такого садизму.
- Слухайте мене: вставляється цівка і натискається цинґель. Ба-бах! - і з русалки тільки луска лишається. Бо вона - це тільки вода. Вода каналізацій. Каламутна і смердюча.
- Бр-р-р! І як лише я міг на таке відважитися? З першою ліпшою русалкою!
- Бачите, якби ви її прогнали і не спокусилися, то я б упевнений був, що бачу мисливця. І вбив би вас на місці.
- Господи! - вирвалося у Бумблякевича.
- Слухаю?
- То я був на палець від смерти? Хто б подумав, що розшуки Мальви Ланди пов'язані з ризиком для життя!
- Мальви Ланди? - зацікавився одноріг. - Ви шукаєте Мальву?
- Так. Це справжня причина, чому я потрапив на цю кляту сміттярку.
- А дозвольте спитати, чому ви її розшукуєте?
- Я досліджую її творчість.
- Похвально, дуже похвально. Мальва Ланда - це єдина людина, з якою я в дружніх стосунках. Вона виступає на захист однорогів і бореться за наші права.
- О-о, то це з вами вона одного разу чкурнула в невідомому напрямку, зіпсувавши компанії лови?
- Ага, то вам уже розповіли ту історію? Так це було зі мною. Я заговорив до неї, і вона зрозуміла, що я незвичайний звір і довірилася мені.
- Вас не було цілих шість годин. Цікаво, чим ви займалися?
- Не розумію, чому це вас цікавить... А що, є вже якісь думки з цього приводу?
- Є така підозра, що ви кохалися.
- Гм... ніколи б не подумав, що у них така бурхлива фантазія.
- Хіба це неможливо?
- Можливо. Але я не звик обговорювати такі делікатні теми з першим ліпшим знайомим. Ми з Мальвою зосталися друзями й продовжуємо інколи зустрічатися.
- Коли ви бачили її востаннє?
- Щойно.
- Щойно?
- Так, я бачив її зовсім недавно. Вона збирала суниці на галявині. Коли бажаєте, охоче вас завезу на те місце. Сідайте мені на спину.
- Але я... я не вмію їздити верхи...
- І не треба. Досить триматися за мою гриву.
Бумблякевич не знав, що чинити. З одного боку, така
нагода потрапити до Мальви, а з другого - їзда на однорогові, котра може закінчитися дуже сумно.
- Не бійтеся, - спробував його заспокоїти одноріг. - Я
мчатиму якомога обережніше.
- Якщо ви обіцяєте мене не гоцкати... - нарешті
зламався Бумблякевич.
Одноріг вклякнув. Уже закидаючи ногу, Бумблякевич згадав про рушницю:
- А що з рушницею? Сказати, що загубив?
- Та ні. Беріть із собою. Тут у нас є дика звірина. Без рушниці не варто пускатися в мандри.
І ось одноріг уже мчить сміттярськими горами, несучи на спині нашого героя, котрий мертво обіруч вхопився за гриву і, вирячивши нажахані очі, розкритим ротом хапає повітря. Видов'ище було чудне і незрозуміле - чи то наляканого вершника ніс одноріг, а чи то настрашеного до смерти однорога вхопив сміливий вершник. Мабуть, це останнє й спало на думку мисливцям, коли вони несподівано вигулькнули з-за пагорбів, бо Бумблякевич почув вигуки захоплення й заохочення.
- Дивіться, дивіться, який зух!
- Герой! Справжній герой!
Водночас пролунали постріли.
- Пригніться! - гукнув йому одноріг, і Бумблякевич припав
до гриви, відчуваючи, як його серце сповнюється смер
тельним жахом, а в голові шалелий вихор здіймає куряву
сухої трави разом зі зграєю переляканих птахів і несе, несе...
Постріли лунали усе частіше, от уже чиясь куля влучила однорогові в стегно, і він уже біг, підгинаючи одну ногу. Друга куля вдарила в шию, якраз під руками Бумблякевича, струмінь крови забив джерелом, і Бумблякевич спробував затулити рану долонею, але кров проступала між пальцями, розтікалася цівками, ковзала по білому хутрі і летіла за вітром. Вона була темно-червона, аж чорна, і пара била у ніздрі, запаморочуючи голову.
- Не стріляйте! - гукнув Бум^т^-евич. - Ви ж у мене
вцілите!
- Тримайтеся! - викашляв одноріг і стрибнув із кручі.
Вони ще летіли в повітрі, коли серце однорога спинилося,
і Бумблякевич це відчув. Відчув, що тварина вже мертва, і
зараз, коли вони досягнуть землі, ноги однорога вже не відіб'ються від неї граційно і легко, а зламаються, й тіло важко опаде, підім'явши під себе вершника.
З
Жоден опис не здатен вкластися у ті лічені секунди, за які відбувався останній стрибок однорога. Щойно Бумблякевич відчув смерть свого нового товариша, як зірвав із плеча рушницю, приклав цівку збоку до його грудей, якраз поблизу смертельної рани, і вистрілив. Куля, як він і сподівався, лише ковзнула в густе хутро і не торкнулася тіла, але Бумблякевич театрально змахнув руками, випускаючи рушницю, і весь аж підскочив, вдаючи, наче одноріг здригнувся в конвульсіях. За мить, відбившись ногами від спини, уже летів на м'які перини сміття. Чув тріумфальні вигуки мисливців, і серце його заливала гаряча хвиля щастя.
Хляпнув цілком вдало, але для більшого ефекту зостався лежати непорушно, мовби йому забило тяму і він не годен зібратися докупи.
- Я вбив Бога! - вишептав у сизий вечір неба. І повторив голосніше:
- Я вбив Господа Бога!
І небо прийняло цю вість зі смутком.
Довкола вже вирувало від галасу, трубіння мисливських ріжків, гавкоту собак. Сміття під ногами шурхотіло все ближче і ближче. Бумблякевич заплющився і, вичекавши, поки мисливці згурдяться довкола, обережно розплющив повіки.
- Живий! - вирвалося з доброго десятка грудей, і одразу декілька рук підхопило його й допомогло підвестися.
- Герой! От герой! - тішився князь, ляскаючи Бум-блякевича по спині. - Ще нікому так хвацько не вдавалося вполювати однорога. А до того ще й осідлати! Ви що, хотіли його живцем захопити?
- Та ні... то було так... Він пасся собі під горою, а я якраз
сидів на горі. От я й скочив на нього. Стріляти з рушниці я
не вмію... А так, думаю, зажену його, доки не змориться й
не беркицьне. А тут ви якраз нагодилися. Ну, бачу,
застрелите мені мою здобич. Хтось таки поцілив однорогові
в стегно. І тоді я приклав йому цівку до грудей...
Усе це він оповідав так недбало, мовби ціле життя тільки те й робив, що полював на однорогів. Слухачам це невимовно сподобалося і, підхопивши героя на руки, почали підкидати вгору.
- Оце відчайдух! - хитав головою Джавала. - Та ж той одноріг міг вас забити одним ударом.
- Треба було мене вчасно попередити! - засміявся, підморгуючи до Фрузі.
Очі панни горіли якимось жагучим і спраглим вогнем, наче перед нею постав сам бог мисливства Полісун, ураз їй забаглося впасти перед ним долілиць і прохати благословення, але стримала себе, відчуваючи, як забурунилася її кров і почало паленіти від сорому обличчя.
Хтось знайшов у купі сміття плетене крісло, Бумблякевича посадили в нього й понесли з піснями і галасом. Позаду на двох дрючках двигали однорога. Цікаві русалки зблискували очима то там, то тут, пірнали й випірнали, супроводжуючи процесію. А герой наш не тямився від щастя, озираючи згори усе довкола, як вінценосний Цезар. Гончаки радісно дзявкали, а мисливські ріжки дзвеніли у вухах так пронизливо, що в промені півмилі усеньке птаство скуйовджено шугало у небо і клубочилося у вечоровій синяві.
БУМБЛЯКЕВИЧ ВТРАЧАЄ ЦНОТУ
І княгиня, і Транквіліон, почувши розповідь про подвиг
Бумблякевича, не могли надивуватися його хоробрості.
- Це надзвичайно! - хитав головою Пупс. - Щоб ви! І
такий подвиг! Я за все своє життя! Нічого подібного! А ви! Прийшов, побачив, переміг! Дайте вашу руку! Я мушу це оспівати! Я сьогодні вночі напишу поему!
- Ах, дайте нашому гостеві спокій, - сказала княгиня. - Мав сьогодні стільки переживань, що мусить тепер відпочити. Завтра на бенкеті йому доведеться ще не раз похизуватися своїм геройським учинком. А зараз, панно Фрузю, запровадьте пана Бумблякевича до його покою.
Панна Фрузя почервоніла ще дужче, а її високі перса знялися ще вище й завмерли у затамованому подиху. А вже ведучи гостя сходами, вона щокроку якось так нервово здригалася, мовби її хтось шпигав у дупцю видельцем. Що пан Бумблякевич нічого такого не робив, то само собою розуміється, але як же йому було дивитися на ці подригування, від яких тілом панни Фрузі прокочувалися бурхливі хвилі, а з потаємних глибин незвіданої душі виривалися ледь чутні зойки.
Бумблякевич наставив вуха і прикипів очима до збуреної сідниці - чи не з неї часом добуваються оті підозрілі позойкування, що схожі водночас на сковичання роздушеного курчати і на легенький елегантний «пу-у-укс» після тарелі квасолі? Останнє мало б супроводжуватися й специфічним запахом, але скільки Бумблякевич не шморгав носом, нічого подібного не вловив, ба навпаки - панна Фрузя полишала по собі лише запах рожі. А панна, котра пукає рожею, могла стати вершиною мрій Бумблякевича.
Покій вразив своїм виглядом: здавалося, все тут хтось попересовував з місця на місце, і то щойно. Покій був аж надто великий, але вщент захаращений різною старою рудерою. Тут стояло широке ліжко з пухкими подушками, велетенська шафа дуже похмурої барви, нічний столик із часописами, крісло-гойдалка, низенький кривоногий пуфик, дзеркало з масивними тумбами, креденс із посудом, круглий дубовий столяка з чотирма височенними кріслами, на спинках яких було
вирізано серця. А ще - чорний лиснючий фортеп'ян і, нарешті, цілий кут займала викладена з рожевої в квіточки кахлі грубка.
- Ого, скільки тут всього! - похитав головою
Бумблякевич.
- Усі умови для життя, - відказала Фрузя і заходилася
стелити постіль.
І знову Бумблякевич був змушений спостерігати за цим незрозумілим пересмикуванням її тіла, і от, коли він урешті вже наважився запитати, що се мало значити, панна Фрузя раптом упала спиною на ліжко і почала стогнати так, наче б хтось добрався до її ерогенних зон. Бумблякевич витріщив очі й не знав, що має чинити. Поза панночки була просто брутальна - ноги розкарячені, перса випнуті, голова закинута назад, очі в стелю, і все це разом здригалося, звивалося, тремтіло і підскакувало, наче шкварка на пательні.
- О-о-о-ой... у-у-у-умм... не можу... о-о-о-ой... ну... ну...
умм... так! так! так!., бери мене - бери мене - бери мене...
о-о-о-ой...
Фрузя завивала і виробляла язиком такі штуки, що Бумблякевич несвідомо й собі язика висолопив, а в штанах почув виразне пожвавлення.
- Що з вами, панно Фрузю? Може, вам чимось
допомогти? Може, у вас падачка, га? То скажіть...
Витер піт із чола і підступив ближче. Панна дійшла апогею й безсило впала на постіль. Лежала тепер нерухомо і тільки голосно посапувала. Бумблякевич сів коло неї і зацікавлено стежив. Панна заплющилася, і тільки зім'ята постіль свідчила про недавній екстаз.
- Вам зле? - насмілився сколошкати мертву тишу.
- Мені? - перепитала, мовби крізь сон, Фрузя. - Та що ви? Ніколи мені не було так добре, як зараз. Я зазнала нечуваної розкоші.
- Розкоші? Якої розкоші? З ким?
- З ним.
Бумблякевич про всякий випадок оглянув покій, але не виявивши більше жодної живої душі, спитав:
- А не буде це з мого боку нескромністю поцікавитися,
про кого мова?
Фрузя нарешті розплющила очі і всміхнулася.
- Він - це... Ні, краще я вам покажу.
Покоївка сіла в ліжку і, пірнувши рукою під спідницю, витягла невеличкий волосяний клубочок, що зблиснув сп'янілими очима і реготнув, мов навіжений:
-І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі! І-хі-хі-хі-хі!
Бумблякевич одразу впізнав клака.
Здавалося, тепер від Фрузі до клака перейшла непоборна сила трансу, він ледве не розривався на частини в якомусь епілептичному шоку, не перестаючи при цьому реготати, мов навіжений, трястися і підстрибувати.
- Бідачка! - пожаліла його Фрузя. - Дістав конвульсій.
Мусить тепер охолонути.
І справді, коли вона опустила клака у вазу з водою, той заспокоївся, ліг собі тихо на дно і заплющив очі.
- То, виходить, ви зазнаєте розкоші зі звичайним клаком?
- А що, хіба не можна з клаком? Одна панія, приміром, кохалася навіть з однорогом.
- Ну, добре, але як вам вдається кохатися з клаком? У нього ж бо не видно ані прутня, ані рогу!
- А ви дуже допитливий, пане Бумблякевич! -
хихикнула Фрузя. - Але, як по правді, то мені дуже
хочеться вам про це оповісти. Чомусь саме вам. Це мене
збуджує. Зараз я вам оповідатиму, а ви покладіть мені
руку ось тут.
Бумблякевич сів біля Фрузі й поклав руку межи двох пагорбів на її грудях. Але Фрузю це не задовольнило.
- О, пане Бумблякевич, мусите вибрати котресь одне
персо, інакше я не зможу зосередитися.
Бумблякевич вибрав те, що було ближче до нього, і
відчув увесь жар, який клекотів у Фрузиних грудях. Здавалося, там скипала розпечена лава Етни.
- Отже, це відбувається так. Я пускаю клака собі під
спідницю... а він неквапом, посувом лізе по стегні усе
вище, і вище, і вище, але дуже потиху, так, що я поволі
починаю тремтіти... все в мені у цю мить здригається і
сіпається, кожна найменша частиночка мого тіла зачинає
тремтіти... а він тим часом добирається до моєї потаємної
потаємности, до моєї святенної святенности, до моєї
невтішної невтішности, до моєї лелійної лелійности, до
моєї непорочної непорочности і легенько-легесенько-
легосюнінько, ледве-ледве легітно лоскоче... О, се мов
подих вітру з-над Коралового моря! Трепетання пальм!
Доторк місячного променя!.. А він усе тісніше й тісніше
припадає до мого лона, й воно починає відчинятися йому
навстріч, мов Брама Раю для праведника... І каже лоно:
увійди, праведнику, хай воздається тобі за труди і мислі
твої, припади устами і надпий вічности... І тоді заграє
джерело кастальське, і спінені хвилі побіжать його
зустрічати, бо приходить той, хто відчиняє брами... І він
входить туди, де його очікувано, де все аж пашить
любов'ю і жагою...
Фрузя замовкає, заплющивши очі, і Бумблякевич чує, як під його рукою наливається небесними соками пружне персо, аж лячно стає, що тільки-но стиснеш необережно, і бризне воно відразу на всі боки...
- Перепрошую, - порушив мовчанку, - хтів би-м
запитати лише о їдну дрібничку... Чи панна перед тим, як
впустити клака, стягає майточки?
Боже мій, що сталося у цю хвилину! Панна Фрузя скрикнула і, заховавши обличчя в долоні, важко заридала:
