Конституція Пилипа Орлика.

5 квітня 1709 р. на козацькій раді у Бендерах гетьманом було обрано Пилипа Орлика, який при І. Мазепі був генеральним писарем, його однодумцем.

На цій же раді були прийняті „Пакти та конституції законів та вільностей війська запорозького" або „Конституція" П. Орлика. 10 травня 1710 р. Карл ХІІ схвалив цей документ як протектор. Сама "Конституція" складалася з преамбули та 16 статей. Україна проголошувалася практично незалежною державою під протекторатом шведського короля, на чолі якої був гетьман. Влада гетьмана була обмежена Генеральною Радою, яка складалася з генеральної, полкової, сотенної старшини, виборних делегатів (по одному) від полків і представників Запорозької Січі. Фактично це був козацький парламент. Тричі на рік, на Різдво, Пасху, Покрову, Генеральна рада повинна була збиратися постійно. Під особливим контролем перебувала влада гетьмана у сфері фінансів та судочинства. Також виявлялася турбота про непривілейовані верстви населення, чітко визначалися права та суспільний статус Запорозької Січі, як автономної формації. Православ'я проголошувалося панівною релігією в державі. Власне в основу державного та суспільного устрою були покладені широкі демократичні засади, притаманні козакам. Але практичного значення „Конституція" П. Орлика не мала, бо не була реалізована, оскільки незалежну Українську державу відродити не вдалося.

Але П. Орлик прагнув до цього. У 1711 р. під час російсько-турецької війни він зробив спробу закріпитися на Правобережжі, але спільний похід запорожців з татарами закінчився невдачею. Надалі П. Орлик до кінця життя продовжував справу І. Мазепи, боровся за незалежну Україну. Перебуваючи в Туреччині, Швеції, Франції та інших країнах, П. Орлик закликав європейські держави об'єднатися проти Росії, доводячи необхідність створення незалежної Української держави. Помер П. Орлик у 1742 р.

Гайдамаччина.

Сама назва «гайдамака» й «гайдамаччина», прикладена до правобічних повстанців, подібно, як слово «козак» — турського походження.

«Гайде!» — «тікай»,

«Гайдамаками» прозвали правобічних повстанців.

Опришківство сформувалося на Гуцульщині 16 ст. В Карпатахперехрещувалися кордони трьох держав – Польщі, Молдавії, Угорщини, що давало можливість повстанцям вільно переходити з однієї держави в іншу. Інколи вони виступали разом зі своїми закордонними побратимами.

 

Почалася гайдамаччина з поодиничних виступів людей, що не видержавши насильства, почали мститися — убійствами й нищенням майна своїх особистих гнобителів. Алеж хто раз уже пішов у розріз зі законом, немав уже повороту до нормального життя. Таких людей ставало чимраз більше.

 

Тікаючи на Гетьманщину, Запоріжжя, в Молдавію та Туреччину, вони там організувалися й уже цілими, озброєними гуртами вертали до краю — мститися за свої й несвої кривди. Народ бачив у них своїх месників, піддержували їх.

Серед таких умов перемінюється гайдамаччина в «безперестанну, організовану війну проти шляхти».

Польський уряд, що не розпоряжав майже ніяким регулярним військом, пробував різними способами боротися з гайдамаччиною. Спроба зорганізувати наємну міліцію не вдалася. В спокійні часи «міліціонери» тільки те й робили, що грабили спокійне населення, а підчас зустріч з гайдамацькими відділами... переходили на їхній бік. Куди надійнішими виявилися т. зв. «надворні міліції», утримувані коштом поодиноких магнатів.

Перший раз більше повстаннє на Правобережі відбулосяся в 1734 р

 

Опришівський рух.

Однією із важливих сторінок боротьби української нації за національні та соціальні права є опришківський рух, що відбувався на Прикарпатті в другій половині ХVІІ століття і продовжувався впродовж ХVІІІ століття.

Це був час, коли на розшматованих землях України із виникненням і розвитком кріпосництва, становище різних мас стало нестерпним, тому вони боролися за волю.

Якщо на Наддніпрянщині волелюбне козацтво створило свій політичний центр – Запорізьку Січ – і захищало поневолений люд Центральної України, до якої горнулися знедолені з різних регіонів Правобережжя, Лівобережжя, Поділля і Волині, то на західноукраїнських землях Гуцульщина стала колискою багатовікового антикріпосницького вогнища – карпатського опришківства.

Озброєні лицарі гір, народні месники – опришки, загони яких комплектувалися із убогих верств закріпаченого галицького, буковинського, закарпатського люду, незважаючи на штучне польсько-угорсько-молдавське пограниччя, захищали свій уярмлений народ, стали грізною силою для гнобителів різних країн і, в першу чергу, для Речі Постолитої. Це змушені були визнати шляхетські кола Варшави. "Давно я в тому перестерігав, що тут у воєводстві Руському (Галичині) може бути таке строге повстання, як і на Україні, бо в таких горах і на Самбірщині, і на Покутті є чудова руська сила” – попереджав письмово королівський уряд магнат Микола Осторог в час Хмельниччини.

Особливо єдність боротьби гуцулів і козаків та гайдамаків посилилась у XVIII ст., коли запалали два антикріпосницькі вогнища: опришківські рухи в Карпатах і гайдамацькі виступи на Правобережжі. Вони носили яскраво виражений не тільки соціальний, але й національний характер, тривала боротьба за волю України, відродження української козацької державності.