Козацтво на початку 17 століття.Золота доба морських походів.

Початки українського козацтва і вихід його на політичну арену. Одну з найвідоміших сторінок в історії України вписало козацтво. До середини XVI ст. козаками ("козак" слово тюркського походження) в Україні називали людей, які займалися уходними промислами (мисливством, рибальством) на південному порубіжжі та воювали з татарами. При цьому вони залишалися в межах своєї станової незалежності і не звільнялися від пов'язаних з нею обов'язків перед властями та окремими магнатами. Крім того, у Великому князівстві Литовському, до складу якого входили українські землі, назва "козак" стосувалася нижчого прошарку татар, осаджених (поселених) Вітовтом у своїй державі наприкінці XIV ст* Вони належали до окремих підрозділів, які діяли у складі литовського війська під керівництвом своїх отаманів і в нагороду за цю службу одержували невеликі земельні наділи. Єдина згадка про надання землі татарам поблизу Овруча наприкінці XV ст. жалуваною грамотою Казимира Ягеллона наштовхнула одного а дослідників цього періоду в історії Литовської держави — М. Любавського — на думку, що певна їх частина могла бути осаджена й на Київщині. До речі, про такі ж явища за князювання Гедиміна йдеться в люстрації Канівського замку 1552 р. Однак на сьогодні немає свідчень про якийсь стосунок татар до генези українського козацтва. Водночас цілком вірогідно, що діяльність литовських князів могла сприяти трансформації назви "козак" в Україні.

На письмі слово "козак" вперше згадано в "Таємній історії монголів" за 1240 р. як назва людини самітної, не пов'язаної ні з домівкою, ні з сім'єю. У словнику половецької мови за 1803 р. це слово трактувалося як "страж", "конвоїр". У збірці коротких житій святих від 1308 р. розповідалося про вбивство козаками якогось Альмачі. Отже, це слово багатозначне. Така вже доля слів і понять. Як і люди, вони з'являються на світі, живуть і Відмирають. З'явившись в пратюркській мові, слово "козак" поступово набуло в українській значення незалежної, вільної, мужньої й хороброї людини, захисника України й оборонця православної віри.

Уже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв великого князя литовського Олександра про напад загону козаків з Києва та Черкас на турецьку галеру під Тягинею. У цьому поході, безумовно, могли брати участь вихідці й з інших міст і містечок України. Проте не слід забувати, що хан добре володів інформацією про становище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскільки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її територію. До того ж Менглі-Гірей був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експедиції, щоб запобігти її повторенню.

Досить важливим джерелом формування козацтва були військовослужбовці. З метою оборони краю від татарських набігів при місцевій владі створювали спеціальні загони військових. Такі ж загони мали в своїх маєтках і магнати. Зацікавлені у козацьких промислах, старости південних повітів нерідко й самі брали в них участь. Серед найвідоміших — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернарт Претвич. У джерелах XVII—XVIII ст. їх називали організаторами козацтва, першими гетьманами. Насправді ж старости всіляко приховували факти спільних дій з козаками, оскільки це призводило до ускладнення державних стосунків з Кримським ханством і тому загрожувало монаршою немилістю.

Соціальний гніт в Україні наприкінці XVI ст. викликав покозачення значної частини селян та міщан. Поодинці й цілими сім'ями люди втікали з панських маєтків і оселялися на південних та південно-східних окраїнах. Вони оголошували себе козаками, намагаючись повністю уникнути залежності від феодалів і через займанщину розпочати вільне гоподарювання. Інші вступали до січового товариства. Водночас простежується й інше джерело поширення цього стану. Так, на думку дослідника В. Щербака, більшість старшини була вихідцями з шляхти, про що свідчить козацький реєстр 1581 р. До речі, у цьому документі чітко простежується національний склад тих, хто перебував на державній службі. Крім українців, це поляки, татари, білоруси, росіяни, молдавани. Більшість козаків не мали постійного місця проживання і ходили в степ на промисли або служили у заможних міщан.

Таким чином, появі козацтва сприяли два основні взаємопов'язані чинники: природне прагнення людей до особистої, політичної, господарської і духовної свободи та необхідність захистити південноукраїнські землі від татар.

Петро Сагайдачний.

Події перших двох десятиріч XVII ст. тісно пов’язані з діяльністю гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Його вважають найвидатнішою фігурою, яку висунуло козацтво до Б.Хмельницького. Він прославився не лише як полководець, але й як державний діяч, захисник української культури. Значною мірою цьому сприяло його навчання протягом кількох років в Острозькій академії.

Сагайдачний виступає в ролі керівника козаччини саме тоді, коли польський уряд, наляканий повстаннями 90-х років XVI ст. і зміцненням козацтва, намагається його приборкати. Враховуючи співвідношення сил і реально оцінивши ситуацію, гетьман не йде на відкриту конфронтацію з польською владою, балансуючи між інтересами Варшави і Запорозької Січі, опираючись при цьому на силу козацького війська. Гетьман провів військову реформу козацтва, перетворивши його з тимчасових “партизанських” формувань на регулярне військо, в якому був запроваджений порядок, міцна дисципліна. За гетьманування Сагайдачного кількість українського війська збільшилася до 50 тис. чол.

Українське козацтво розгорнуло справжню національно-визвольну війну проти турецько-татарської агресії. Гетьман розробив стратегію цієї боротьби. Він поставив завдання: наносити первинні удари по ворогу, випереджаючи його напади на Україну, знищити флот, зруйнувати найважливіші порти. Запорожці атакували одночасно кілька фортець, але основного удару завдавали якомусь найвпливовішому центру, серед яких були Стамбул, Трапезунд, Синоп та інші міста. Особливо успішними були походи в другому десятиріччі, коли козаки захопили Синоп (1614 р.). У наступному році вони загрожували самій столиці Османської імперії, спаливши дві пристані. Найвизначнішим був похід 1616 року, коли січовики взяли штурмом фортецю й спалили Кафу – головний ринок работоргівлі. Сила й значення українського флоту настільки зросли, що козаки майже повністю контролювали Чорне море.

У 1618 р. на прохання польського уряду 20 тис. козаків на чолі з Сагайдачним узяли участь у поході на Москву. Запорожці розбили військо князів Пожарського та Волконського, підійшли до царської столиці і розпочали облогу. Місту загрожувала страшна небезпека. Але у вирішальний момент гетьман наказав припинити штурм. Ймовірно, він не бажав зміцнення Речі Посполитої за рахунок московської держави, котра могла бути потенційним союзником у майбутньому.

У 1620 р. Сагайдачний провів дві політичні акції, що були спрямовані проти Польщі. З усім Військом Запорозьким він без дозволу короля вступив до Київського братства, яке виступало проти політики уряду Польщі, відіграючи одночасно роль культурного й наукового центру України. Тим самим, як стверджує О.Апанович, гетьман зробив безпрецедентний для свого часу історичний крок – “поставив зброю на охорону культури, освіти, тобто гуманізував зброю”. Вирішальну роль відіграло козацтво у відновленні вищої православної ієрархії на Україні, що була скасована 1596р. за Брестською унією. Уряд Речі Посполитої оцінив ці події як державний злочин і видав універсал про арешт православних ієрархів. Але на захист стало Запорозьке військо.

Хотинська війна. У 1620-1621 рр. козакам довелося воювати разом із польським військом проти Туреччини, яка вирішила завоювати Польщу і знищити козацтво. Козацька рада ухвалила виступити проти ворога, але обумовила свою згоду рядом вимог: визнання прав козацтва, збільшення реєстру, визнання вищої православної ієрархії, свободи віросповідання та ін.

Саме в Хотинській битві (1621 р.) найповнішою мірою проявився талант гетьмана як полководця, який на противагу стратегії пасивної оборони розвивав наступальну стратегію концентрованого раптового удару. Під Хотином Сагайдачний започаткував серію нічних рейдів, що завдавали великих втрат турецькій армії (25% від загальних втрат), викликали паніку та розгубленість серед ворогів.

Поряд з атаками і нічними рейдами, гетьман застосував новий тактичний прийом – залповий вогонь з мушкетів із максимально близької відстані. Внаслідок бойових дій ворог втратив близько 80 тис. чоловік і змушений був погодитись на укладання мирного договору. Вирішальна роль у цій перемозі належить саме козакам. Навіть представники польського табору відзначали, що козаки не тільки винесли на своїх плечах тягар війни, а й взагалі врятували Річ Посполиту від загибелі.

Але, не зважаючи на це, угода між Туреччиною й Польщею була спрямована проти козаків. Замість вдячності, польський уряд зобов’язався заборонити їм судноплавство по Дніпру й вихід у Чорне море.

Козаки першими пішли з-під Хотина, не задоволені умовами договору. Сагайдачний, поранений отруйною стрілою, через кілька місяців (10 квітня 1622р.) помер. Видатний історик Д.Яворницький писав, що “Петро Конашевич-Сагайдачний – найвидатніша особа козацтва протягом усього його історичного існування...”.