Литовсько — московська війна 1507—1508 років — військовий конфлікт між Великим князівством Литовським, (до складу якого входили руські князівства та Київ) і Московією.
Причини.
Причиною конфлікту було невдоволення правлячих кіл Литовської і Московської держав результатами попередньої війни. Приводом став конфлікт між литовською владою й княземМ.Глинським, який для боротьби за поновлення своїх посад, відібраних у нього новим королем польским і великим князем литовським Сигізмундом I, запросив на допомогу московські війська.
Війна
Наприкінці 1507 р. московські полки здійснили невдалу спробу захопити Кричев і Мстиславль. У січні 1508 князь М.Глинський зайняв Мозир і Бобруйськ, однак під Слуцьком зазнав невдачі. Не отримавши вчасно додаткової допомоги від великого князя московського Василія III Івановича, князь М.Глинський відступив до Московії. У травні—липні 1508 р. три московські армії здійснили похід до внутрішніх районів Великого князівства Литовського, загрожуючи навіть Вільно (нині м. Вільнюс).
Облоги Мінська і Орші закінчилися невдачею. Під натиском литовських військ, московські воєводи відступили до своїх кордонів. У серпні литовці здійснили похід на Сіверщину, а також захопили містаБілий, Торопець і Дорогобуж, однак утримати їх не змогли.
Результат
Після цього воєнні дії припинилися. 8 жовтня 1508 в Москві було підписано «Вічний мир». Згідно з його умовами, Москва повертала Литві шість волостей, що були в останньої відібрані, і відпускала полонених, захоплених у цій та попередній війнах. Литва, у свою чергу, визнавала завоювання покійного князя московського Івана III Васильовича. Крім того, було домовлено, що ні Вільно, ні Москва не будуть вступати у військові союзи з Кримським ханатом.
Угода була ратифікована королем польським і великим князем литовським Сигізмундом I у Вільно в січні 1509 року. Видати Литві князя М.Глинського і його спільників Василій III Іванович відмовився.
БУКОВИНА У СКЛАДІ МОЛДАВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ У 40-X РОКАХ XIV – ПЕРШІЙ ТРЕТИНІ XVI СТ. (ВОЄННО – ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ).
Проголошення незалежності України зумовило радикальні суспільні перетворення, вплинуло на життя усіх національностей і народностей, які її заселяють. Водночас політична стабільність і добробут держави багато в чому залежить від виваженої політики її керманичів. У зв’язку з цим великого значення і актуальності набувають дослідження історичного минулого різних частин українських земель, зокрема Буковини, яка у другій половині XIV – першій третині XVI ст. входила до складу Молдавської держави.
Розбудова соборної Української держави на принципах рівноправності та партнерства з іншими країнами світу передбачає врахування і використання історичного досвіду її відносин із народами, які віддавна мали з українцями тісні, тривалі політичні, військові, економічні та інші стосунки. Серед них і молдавани, які впродовж чотирьох століть перебували з українцями у межах однієї держави. Тому з’ясування та всебічне об’єктивне висвітлення змісту і характеру воєнно-політичних відносин в одній із історичних областей України – Буковині, яка після занепаду Галицько-Волинської держави ввійшла до складу Молдавії, набуває у наш час важливого науково-теоретичного і практичного значення.
Кримське ханство.
І без того гострі проблеми ускладнювалися появою на півднінової загрози. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали — татари, що населяли Причорноморське узбережжя, відокремилися, утворивши Кримське ханство під управлінням династії Гіреїв. Незважаючи на те, що кримські хани та їхні одноплемінники — ногаї — панували на величезних степових просторах, що простягалися від Кубані до Дністра, їм не під силу було підкорити багаті генуезькіта грецькі торговельні міста на Кримському узбережжі. Тому вони шукали допомоги одновірців-мусульман, недавніх завойовників Константинополя — оттоманських турків. У 1475 р. оттоманські ударні сили захопили Кафу й більшість інших прибережних міст. Тепер могутня й швидко зростаюча Оттоманська імперія мала свій плацдарм на Україні, який вона розширила у 1478 р., змусивши хана Менглі Гірея прийняти верховенство оттоманського султана. Проте кримські хани зберігали значну автономію й часто проводили політику, що найкраще відповідала їхнім інтересам. Серед найголовніших її кроків були часті наскоки на сусідні українські землі з метою захоплення невільників (ясиру), яких потім продавали на ринках Кафий Константинополя. І знову небезпека із степу нависла над осілим людом, що мешкав на його рубежах.
