Період відносної демократизації (1945 — 1964).
Проте, саме непослідовність фашистській позиції Варгаса і привела до політичної кризи. Народ вже не вірив у загрозу анархії та комуністичної революції, якими Варгас виправдував свою диктатуру, що змусило його пійти на деяку лібералізацію режиму. Слід за закінченням війни в Європі, Варгас був вимушений відмовитися від своєї посади, призначивши вибори нового президента. Проте, праве профашистське крило його власного уряду зкинуло Варгаса з посади незадовго до виборів для заберпечення обрання «потрібної» людини. Як і передбачалося, виборці віддали більшість голосів генералу Еуріку Гаспару Дутре, міністру оборони в уряді Варгаса під час війни, який найбільш активно виступав за підтримку країн Осі. Нова Конституція була прийнята Засновницькою Асамблеєю у 1946 році та діяла до 1967 року. Термін повноважень Дутре закінчився у 1951 році. У цей період Варгас, що знаходився у вигнанні на своїй фазенді в Ріу-Гранді-ду-Сул, готувався до виборів. Після закінчення президентського терміну Дутре Варгас був новообраний президентом республіки, але у 1954 році, у розпал важкої політичної кризи, він покінчив життя самогубством.
Під час правління Жуселіну Кубичека (1956—1961), засновника сучасної столиці — Бразиліа, країна переживала швидке економічне зростання.Після нього президентом став Жаніу Квадрус, який подав у відставку менш, ніж за рік після виборів, і тоді обов'язки президента перейшли до віце-президента Жоау Гуларту. Гуларт дав президентську присягу після того, як Конгресом терміново була прийнята парламентська система правління, у відповідності, з якою серйозно обмежувалися президентські повноваження. Результат плебісциту, проведеного через чотири місяці, показав, що народ обирає стару систему президентського правління. Високий рівень інфляції і політична поляризація лівих і правих сил привели країну до соціально-політичної нестабільності, що продовжилася два з половиною роки і призвела до економічної кризи. 31 березня 1964 року військові скинули Жоау Гуларта і захопили владу.
69. Керівництво військових в Бразилії (1964-1985). Політичний режим 1964—1985 років відрізнявся авторитарністю, що дещо пом'якшилася починаючи з 1979 року. За цей період змінилося п'ять президентів: всі вони були військовими генералами. Перший з них, Кастеллу Бранку прийшов до влади при підтримці великої частини населення, особливо середнього класу, що стояв на антикомуністичних позиціях. Його основною задачею була стабілізація політичної й економічної ситуації в країні. З цією метою, за допомогою додаткових поправок до конституції, уряд розширив свої повноваження і залучив додаткові механізми. У подальші 15 років, з 1968 по 1983, уряд випустив декілька Інстітуційних актів, які насправді були президентськими декретами. Багато колективних й індивідуальних прав тимчасово обмежувалися. Суворі заходи позначилися на політичному та економічному житті нації. Були відмінені колективні договори, право на страйк і заборонені демонстрації.До 1968 року, періоду правління президента Артура да Кости і Сілви, стало видно, що плоди економічної стратегії військових виправдали її. З іншого боку, політична система в країні набувала все більш репресивного характеру. Генерал Еміліу Гаррастазу Медіси у 1969 році змінив президента Коста і Сілву. 1967—1974 роки характеризуються найвищим показником економічного зростання у світі з внутрішнім валовим продуктом (ВВП) — 14 % в 1973.В області політики з середини 70-х років при президентові Ернесту Гейзеле почався процес лібералізації режиму, який з 1979 року, коли президентом став генерал Жоау Батисту Фігейреду, поступово набирав силу. Під час цього процесу відновлювалися політичні права, було дозволено повернення в країну політичних засланих. Цей період характеризувався також посиленням тиску з боку народу, який вимагав відновлення демократії. У 1982 році, уперше після 1965 року, губернатори штатів були вибрані прямим голосуванням.
70. Повернення Бразилії від військового режиму до демократії та подальший розвиток країни (сер80х – поч. 21століття). Період демократизації суспільства (1985—1989)У 1984 році по всій країні прокотилися демонстрації на користь проведення прямих президентських виборів. У січні 1985 року Колегією виборців президентом був обраний Танкреду ді Алмейда Невіс. Його обрання стало знаменним фактом не лише тому, що він став першим цивільним президентом країни протягом 21 року, а також тому, що він був кандидатом від опозиційної коаліції в уряді. Напередодні урочистої дати вступу в посаду Танкреду Невіс був доставлений в лікарню з важким захворюванням. Після його смерті обов'язки президента перейшли до віце-президента Жозе Сарнею. Як пріоритет президент Жозе Сарней встановив скликання Національної Засновницької Асамблеї для розробки нової Конституції. У роботі над основним законом країни взяла участь велика частина населення, і, нарешті, через 18 місяців, 5 жовтня 1988 вона була проголошена.Уряд Коллора і процес імпічменту (1989—1992)У листопаді 1989 року на перших прямих виборах, оголошених у країні після 1960 року, президентом республіки був обраний Фернандо Коллор ді Меллу. 29 вересня 1992 року, звинувачений у корупції, за рішенням Палати депутатів Коллор був усунений з посади на 180 днів. Згодом, після схвалення Сенатом «імпічменту» президента, він був остаточно зміщений зі своєї посади. 29 грудня 1992 року за кілька хвилин до винесення офіційного обвинувачення у корупції Коллор подав у відставку. Однак, більшістю голосів Сенат вирішив настояти на «імпічменті». Віце-президент Ітамар Франку виконував обов'язки президента країни протягом 2 років, які залишилися з п'ятирічного президентського терміну Коллора. «Імпічмент» Коллора, схвалений Палатою депутатів, суд Сената і сама відставка ознаменували новий розділ в політичній історії Бразилії. Організоване цивільне суспільство, частина середнього класу і студенти зіграли вирішальну роль в процесі «імпічменту», що внесло живий струмінь в життя країни.У населення з'явилася надія на те, що політика і влада можуть бути етичними.Правління президента Фернанду Енріке Кардозу (1994—2003)1994—2003 — посаду президента республіки займав Фернанду Енріке Кардозу, який був обраний в ході першого туру прямих виборів 3 жовтня 1994 року, отримавши 53 % голосів. У центрі його виборчої кампанії стояв план стабілізації економіки, а програма засновувалася на ряді заходів, направлених на поліпшення ситуації в охороні здоров'я, освіті, економіці, інфраструктурі і сільському господарстві. У передвиборній програмі він також обіцяв укріпити роль держави як координуючої, регулюючої і плануючої сили в процесі розвитку суспільства, а також обіцяв провести реформу державного сектора.
71. Розвиток Куби у 2пол 40х – у 1пол 50х рр. 20століття. До революції 1959 року Куба була країною, що цілковито залежала від американських інвестицій.[1] Основу її економіки становило виробництво сільськогосподарських продуктів. Виробництво цукру давало близько третини національного доходу і становило 80% кубинського експорту. Під цукровою тростиною було зайнято більше половини всієї оброблюваної площі. Друге місце в економіці належало виробництву тютюну. Для кубинської економіки було характерне монокультурне виробництво і протягом багатьох років майже повна залежність від ринку США.[2] До революції більше 60% кубинського експорту припадало на Сполучені Штати. Монополії США контролювали більше половини цукрової промисловості, понад 90% електроенергетики, нафтопереробної і добувної промисловості, зв'язок, туристичний бізнес. Куба фактично була сировинним придатком США. Тільки за десять післявоєнних років Куба втратила близько 1 млрд. доларів. На території острова перебувала військово-морська база США. Хоча при режимі Батисти економічне становище Куби було краще, ніж в інших країнах цього регіону, основна маса населення жила в умовах повної убогості. Сам режим був надзвичайно жорстокий, він повністю пригнічував демократичні свободи, в країні була скасована конституція 1940 року, заборонено багато політичних партій. Репресії виражалися в арештах неугодних, тортурах ув'язнених, викраденнях, замовних вбивствах і забрали тисячі життів.
72. Передумови та причини революції 1959р. на Кубі. Формування опозиції до влади. 71 +У такій обстановці ініціативу відкритого виступу проти диктатури взяла на себе група молодих революціонерів на чолі з Фіделем Кастро. Ще в студентські роки Фідель долучився до революційного руху в рядах лівого, молодіжного крила партії «Ортодоксів» (Партія кубинського народу). Після березневого перевороту 1952 року він став шукати шляхів боротьби з диктатурою. Переконавшись у неможливості легальних дій і розчарувавшись в буржуазних партіях, він і його друзі створили самостійну підпільну організацію, метою якої стала підготовка збройного повстання.
73. Революція 1959р. на Кубі та її наслідки. Ф.Кастро. Штурм казарм Монкада
На світанку 26 липня 1953року[4] 165 осіб на чолі з Фіделем Кастро атакували військову казарму Монкада і деякі інші об'єкти в Сантьяго — центрі провінції Орьєнте. Вони мали намір, заставши зненацька сплячий гарнізон, заволодіти казармою і складом зброї, озброїти і підняти на повстання проти диктатури населення міста. Частина революціонерів загинула, багато кого було заарештовано. Усього в бою біля фортеці Монкада загинуло 6 людей, ще 55 були вбиті в наступні дні.[5] По країні пройшли арешти. Фідель Кастро і його товариші були засуджені на тривалі терміни ув'язнення. Фідель Кастро був засуджений до 15 років, покарання він відбував у в'язниці «Президио модело»(з ісп.- зразкова в'язниця) на о. Пінос.[6] На суді 16 жовтня 1953 року Фідель Кастро виголосив промову. Кампанія солідарності з героями «Монкади» спонукала Батісту в травні 1955 року звільнити Ф. Кастро і його друзів. Фідель поїхав до Мексики, де приступив до підготовки збройної експедиції на Кубу. У Мексиці до нього приєднався аргентинський революціонер Ернесто Че Гевара. Загін Фіделя Кастро у складі 82 чоловік в ніч на 25 листопада 1956 року відплив з Мексики на яхті «Гранма» (призначена лише для 9 чоловік). 30 листопада, в день, призначений для висадки експедиції, керівник «Руху 26 липня» в провінції Орьєнте 22-річний Франк Паїс підняв повстання в Сантьяго. Лише вранці 2 грудня 1956 загін Ф. Кастро висадився на узбережжі Орьєнте, коли повстання вже було придушене і військові підрозділи були зосереджені в районі висадки. Партизанська збройна боротьба в горах і сільській місцевості поєднувалася із страйковим рухом у містах. У 1955—1956 роках на основі студентського руху в Гаванському університеті був створений Революційний директорат — організація, близька за програмою і методам дії «Руху 26 липня». 13 березня 1957 в Гавані під керівництвом «Революційного директорату» була зроблена героїчна спроба захопити президентський палац і фізично знищити Батісту. У день святкування четвертої річниці штурму Монкади, 26 липня 1957 року, наказом Фіделя була сформована нова колона, що отримала найменування «Колона № 2», якій було доручено самостійно вести бойові дії в районі на схід від піку Туркино. Командиром колони був призначений Ернесто Че Гевара, якому першому з партизанських ватажків було присвоєно найвище військове звання «команданте». У ніч на 1 січня 1959 Батиста втік з Куби. У Гавані була сформована військова хунта. Протягом 1 і 2 січня 1959 року вся країна опинилася під контролем Повстанської армії і повсталого народу. Увечері 2 січня передові частини Повстанської армії на чолі з Геварою досягли Гавани. У лютому 1959 року було створено революційний уряд на чолі з Ф. Кастро. У липні 1959 року президентом країни став Освальдо Дортікос Торрадо. Уряд приступив до здійснення соціально-економічних реформ. Була організована народна міліція, перебудована судова система. Уже на початку 1959 року була підвищена заробітна плата, знижено плату за житло, електрику, газ, медичне обслуговування. Проведена реформа шкільної освіти. 17 травня 1959 був прийнятий закон про аграрну реформу, за якою було ліквідовано велике поміщицьке землеволодіння, почав створюватися державний і кооперативний сектор у сільському господарстві.
74. Соціалістичний шлях розвитку Куби у 60-80ті роки 20ст.: успіхи та невдачі. Так, у 1959 р. партизанська війна на Кубі завершилась поваленням проамериканського режиму Батисти. Лідер повстанців Фідель Кастро очолив новий уряд. Своїм завданням він вважав утвердження незалежності Куби та проведення соціальних реформ. Після націоналізації американської власності на території країни і встановлення нею тісних відносин із СРСР США організували збройну інтервенцію загонів гусанос на Кубу (1961 p.), але вона провалилась. Це прискорило реформи в країні і зміцнило співробітництво з СРСР. М. Хрущов був захоплений ідеєю мати союзника у 90-а милях від США і заради збереження режиму Кастро пішов навіть на ризик ядерної війни (Карибська криза 1962 p.). На Кубі почалося будівництво соціалізму. У 60-х роках в країні було фактично відмінено гроші і введено прямий продуктообмін. Кастро вважав, що Латинська Америка вже дозріла для соціалістичної революції, і намагався розпочати їх в інших країнах. Під час однієї з таких спроб у Болівії загинув соратник Кастро — Ернесто Че Гевара. У 70-х роках від комуністичних експериментів довелося відмовитись. Куба перетворилась у звичайну тоталітарну соціалістичну країну. Розпад СРСР позбавив її зовнішньої підтримки. Керівництво республіки намагається врятувати становище: економіка працює у надзвичайному режимі, скорочуються соціальні програми, створюються умови для розвитку туризму, робляться перші кроки на шляху модернізації економіки.
75. Труднощі розвитку Куби після розпаду світової соціалістичної системи. У 1970-х і початку 1980-х років кубинська економіка швидко розвивалася. Проте потім цей процес припинився. Дали взнаки слабка технічна база господарства, невисока продуктивність праці і наслідки американської блокади. Після розпаду СРСР — економічний стан став критичним. Виробництво в сільському господарстві стало падати, валютно-фінансова ситуація країни виявилася украй важкою. Урожай цукру в 1993 р. впав до 4,2 мільйонів тонн. З-за цього Куба не змогла виконати умови угоди з Росією про обмін цукру на нафту, і російська сторона скоротила постачання нафти на острів.До 1994 р. прибутки від урожаю цукру скоротилися в сім разів і складали всього 600 мільйонів доларів. Тільки туризм залишався виключенням на тлі загального господарського спаду (у 1995 р. він приніс прибутки у розмірі 1 мільярда доларів). Країна була не в змозі погашати відсотки по своїй зовнішній заборгованості (більше 7 мільярдів доларів). Уряд Куби проголосив «особливий період в мирний час», запровадив жорстку економію всіх засобів і ресурсів і їх концентрацію на рішенні першочергових завдань виживання. Одночасно почалося проведення низки реформ, які включали певну лібералізацію і впровадження елементів ринкової економіки.
76. Розвиток Чилі у 2пол 40х – 60ті рр. 20ст. Під час Другої світової війни Чилі — частково через те, що великий відсоток чилійців складали німці — довго залишалася нейтральною, проте 1944 року президентом Хуаном Антоніо Ріосом, представником Радикальної партії, було прийнято рішення про вступ Чилі в війну на боці союзників. Проте вплив на хід війни з боку Чилі був малозначимим. 1945 року Чилі була одної із країн-засновниць Організації Об'єднаних Націй.Під час правління радикалів в країні значно покращилася освіта, були створені сотні нових шкіл та десятки університетів. За допомогою кредитів, отриманих від США в подяку за вступ у війну проти Німеччини, та жорсткої протекціоністської політики уряду почала піднімітися чилійська промисловість. Протягом правління останнього президента-радикала Ґабріеля Ґонсалеса Відели була заборонена Комуністична партія Чилі та розірвані дипломатичні відносини з СРСР та країнами Варшавського договору. Сотні відомих комуністів, серед яких був і сернатор, письменник і майбутній нобелівський лауреат Пабло Неруда, відправилися у вигнання. У 1950-х роках на політичній арені головними силами були Радикальна партія, Соціалістична партія та союз лібералів і консерваторів, на хвилі протиріч між якими президентом в 1952 році знову став незалежний кандидат Карлос Ібаньєс. Проте він вже був достатньо старим і залишив владу свому кабінету міністрів. В цей час вула відмінена заборона Комуністичної партії. Намагаючись стримати інфляцію, уряд заморозив ціни, що викликало припинення економічного росту та численні протести в країні. Хоча наступними президентами були представники консерваторів та ліберальних демократів, все більшу силу набирала об'єднана лефтистська коаліція — «Фронт народної дії» (FRAP).В цей період Чилі постражджала від двох послідовних землетрусів, 21 травня 1960 року та наступного дня, відомого як Великий чилійський землетрус, під час якого загинуло від 2 до 5 тис. чоловік. Були практично цілком зруйновані міста Пуерто-Сааведра, Вальдівія, Осорно, Пуерто-Монтт та Анкуд. Вальдівія була повністю евакуйована, тому що зсуви загрожували перекрити стік озера Ріньіуе.
77. Діяльність уряду Народної єдності та С.Альєнде у Чилі (1970-1973)..) На виборах 4 вересня 1970 року перемогу вперше отримав кандидат-соціаліст Сальвадор Альєнде. Він здобув лише 36,6 % голосів, всього на 36 тис. голосів більше, ніж наступний кандидат від християнсько-демократичних сил, яким Альєнде пообіцяв збереження конституційного порядку, вони підтримали його обрання, і каднидатура Альєнде була затверджена парламентом. Політичний блок Альєнде «Народна єдність» раніше ніколи не мав більшості у конгресі, а Альєнде став першим марксистським главою держави, який був обраний демократичним шляхом. Альєнде розпочав масову націоналізацію підприємств в Чилі та збільшив втручання держави (і до нього дуже значне) в економіку країни. Крім того, продовжилася розпочата попереднім урядом програма перерозподілу земель. Хоча економіка під час перших років правління Альєнде демонструвала значний ріст, значно збільшилася інфляція, зокрема через збільшення мінімальної заробітної плати та падіння світових цін на мідь. В результаті економічний ріст змінився падінням, що викликало хвилю страйків та протестів у всій країні. У кінці 1972 — на початку 1973 років ситуація в країні дестабілізувалася, країна розділилася на прихільників та супротивників Альєнде. Християнські демократи перейшли в опозицію уряду, в усій країні відбувалися численні страйки, підтримані, зокрема, урядом США.
78. Державний переворот 1973р. у Чилі та встановлення диктатури А.Піночета. Немає точних даних, коли генерал Піночет підключився до змовників. Але в тому, що державний переворот готувався заздалегідь, сумнівів немає. Варто звернути увагу на ту обставину, що путчисти були у досить «близьких відносинах» з військовими США. Розв’язка наступила 11 вересня 1973 року. Цього дня у Чилі відбувся путч. Військові захопили урядові установи, розгромили штаб-квартири всіх партій, що творили «Народну єдність», а президент Альєнде героїчно загинув із автоматом у руках, марно намагаючись опиратися озброєним до зубів путчистам. Альєнде сам прискорив свій кінець. За 19 днів до путчу президент призначив генерала Августо Піночета головнокомандувачем сухопутними військами Чилі. Це – найвища посада, якої може досягти чилійський військовий. Адже військового, який водночас командував би ще й авіацією та флотом, просто не існує, ті підпорядковуються безпосередньо президентові [1]. У Чилі після контрреволюційного перевороту 11 вересня 1973 р. при владі стала військова хунта в складі командувачів трьома родами військ і корпусу карабінерів на чолі з генералом Аугусто Піночетом, затвердженим хунтою президентом Чилі з надзвичайними повноваженнями на невизначений термін. Вся країна була оголошена в стані «внутрішньої війни» з «марксизмом», введено стан облоги.
79. Авторитарний режим А.Піночета та початок економічної модернізації країни. В результаті війського перевороту 1973 року до влади прийшла військова хунта під керівництвом генерала Августо Піночета. Хоча сам переворот відбувся зі згоди парламенту, після перевороту Піночет відмовився провести демократичні вибори та почав керувати країною як диктатор. Протягом першого періоду правління (1973—1976) Піночету вдалося консолідувати країну та забезпечити порядок. Проте, цього було досягнуто за рахунок вкрай репресивних заходів: конституція перестала діяти, Когрес був розпущений, на всі потенційно політичні публікації була накладена строга цензура, політичні партії були заборонені, заборонені страйки та масові виступи. В той же час була проведена реформа адміністративного поділу країни (були створені «регіони» на додаток до провінцій) та відбулася деяка лібералізація в економіці. В результаті, за рахунок притоку іноземного капіталу, відбувся значний економічний ріст, хоча і значно збільшилося соціальне розшарування суспільства. Так, якщо в 1972 році 5 % найбагатших чилійців отримували 25 % національного доходу, в 1975 році вони отримували вже 50 %. При цьому 60 % населення не могли дозволити достатнього харчування. Значну роль в політиці отримали олігархи та великі міжнародні компанії, що використовували вплив для отримання величезних доходів. Не зважаючи на економічний ріст на початку правління Піночета, через кілька років ситуація змінилася. В кінці 1970 — на початку 1980 років спроби утримати фіксований обмінний курс для задоволення потреб іноземних корпорацій викликали значний приплив товарів з-за кордону і падіння внутрішнього виробництва. В 1982 році ВВП різко знизився на 14 %, а безробіття досягло 33 %, інфляція в країні досягла 1000 % на рік. Не зважаючи на економічний ріст на початку правління Піночета, через кілька років ситуація змінилася. В кінці 1970 — на початку 1980 років спроби утримати фіксований обмінний курс для задоволення потреб іноземних корпорацій викликали значний приплив товарів з-за кордону і падіння внутрішнього виробництва. В 1982 році ВВП різко знизився на 14 %, а безробіття досягло 33 %, інфляція в країні досягла 1000 % на рік. Піночет розпочав демократизацію країни, підготував свій відхід від влади, та в 1989 році дозволив проведення демократичних президентських і парламентських виборів, які були проведені 14 грудня того ж року.
80. Розвиток Чилі після А.Піночета. На виборах президента з 55,17 % голосів переміг кандидат від «Консертасьйон» Патрісіо Айлвін, в парламенті «Консертасьйон» також отримала більшість (56,8 % місць). Патрісіо Айлвіну, лідеру партії християнських демократів, який зайняв президентську посаду в 1990 році, довелося працювати в умовах, коли все ще існувало багато залишків військового режиму. Хоча Консертасьйон і мав більшість в палаті депутатів, призначення сенаторів значно гальмувало будь-які реформи. Піночет все ще залишався на посаді головнокомандуючого чилійською армією, яка зберігала значну політичну активність, і Айлвін був змушений керувати країною дуже обережно. Проте, він все ж таки організував урядову комісію, яка розслідувала злочини періоду диктатури. Збільшення доходів чилійської економіки за рахунок збільшення експорту міді та сільськогосподарчої продукції дозволили Айлвіну знизити податки та розпочати програму поступового перерозподілу державних доходів з ціллю зменшення соціальної нерівності, за часів його правління відсоток населення за рівнем бідності зменшився з 38,75 % до 27,5 %. Айлвін вперше визнав права тубільного населення та створив урядову організацію, Національну корпорацію розвитку тубільного населення (CONADI). Президентство Фрея (1994 — 2000) Під час президенства Фрея економіка продовжила ріст, що досягав 8 % на рік. Покращилися відносини Чилі з іноземними державами, досить прохолодні після диктаторського режиму, розпочалися переговори щодо приєднання до НАФТА і був підписаний договір про приєднання до МЕРКОСУР в якості асоційованого члена. Були остаточно вирішені спірні питання щодо кордону з Аргентиною (щодо озера Десьєрто і Льодового поля Південної Патагонії). Чилі розпочала переговори про зону вільної торівлі з Європейським Союзом та вступила до АТЕС. Відсоток населення за рівнем бідності знизився до 21,7 %. Президентство Лаґоса (2000 — 2006) Президентство Бачелет (2006 — 2010) Президентство Піньєри (з 2010)
81. Спроба демократичних перетворень та формування диктатури П.Хіменеса у Венесуелі (1945-1958). 18 жовтня 1945 в країні відбулася революція, що ознаменувався збройними зіткненнями в Каракасі. Було створено новий уряд, який очолив молодий лідер ДД Ромуло Бетанкур. У жовтні 1946 відбулися загальнонаціональні вибори членів Установчих зборів. Як на цих виборах, так і на наступних (у грудні 1947) рішучу перемогу здобули кандидати ДД. У 1947 на пост президента був обраний Ромуло Гальєгос, відомий письменник і переконаний реформатор. Період його перебування при владі ознаменувався активною політичною діяльністю партій і груп. Обидві існуючі партії, діяльність яких останнім часом була обмежена, і новостворені партії відкрито вербували прихильників. В умовах більшої політичної свободи і відкритості формувалися або активізувалися численні "групи по інтересах"; таким способом все нові верстви і сектора суспільства (особливо ділові кола та робітники) отримували формальне представництво у суспільному житті. Щоб зберегти видимість демократії, хунта склала складний план проведення виборів Установчої асамблеї, яка в свою чергу мала обрати президента. Коли вже попередні результати ясно показали лідерство супротивників хунти, військова влада призупинили вибори і оголосили президентом Переса Хіменеса. У 1953 Установчі збори затвердили його на цій посаді на п'ятирічний термін.
Правління Переса Хіменеса. Диктатор жорстко придушував будь-яку спробу критикувати його режим. Ліберали були змушені піти в підпілля або виїхати з країни, таємна поліція проводила масові арешти і тортури політичних ув'язнених. Проте до кінця 1957 правління Переса Хіменеса здавалося цілком стабільним. Коли наблизився час національних виборів, Перес Хіменес посадив у в'язницю всіх відомих йому опозиціонерів, включаючи лідера Соціал-християнської партії Рафаеля Кальдера Родрігеса. У грудні 1957 був проведений плебісцит, причому Перес Хіменес був єдиним кандидатом. До кінця січня 1958 на вулицях Каракаса почалися хвилювання, які закінчилися двома добами терору, коли ок. 300 осіб було вбито поліцією. Влада захопила група офіцерів на чолі з адміралом Вольфгангом Ларрасабалем, командувачем військово-морським флотом, а Перес Хіменес втік до США. Ларрасабаль поставив на чолі країни Тимчасову урядову хунту, що включала військових і цивільних осіб, яку підтримав керівник підпілля Фабрісіо Охеда. З еміграції повернулися лідери опозиційних партій Ромуло Бетанкур і Ховіто Вільяльба, а також Рафаель Кальдера. Тимчасова урядова хунта на чолі з Ларрасабалем здійснювала в країні виконавчу владу до президентських виборів в грудні 1958. На цих виборах здобув перемогу колишній президент Ромуло Бетанкур, лідер ДД, випередивши Кальдера і Ларрасабаля.
82. Система представницької демократії у Венесуелі (1958-1998). У 1957 р. КОПЕІ увійшла в Патріотичну хунту і разом з іншими партіями внесла свій внесок у справу повалення диктатури М. Переса Хіменеса. Відразу ж після падіння диктатури у Венесуелі розгорнулася гостра ідейно-політична боротьба навколо шляхів розвитку країни, в ході якої верх взяли реформістські партії (християнсько-демократична партія КОПЕІ, соціал-демократична партія Демократична дія і Республікансько-демократичний союз), які виступали за здійснення поступових перетворень, за впровадження системи представницької демократії західного зразка. Ці партії підписали угоду трехпартийной, відоме під назвою «Пакт Пунто-Фіхо» [14], в якому підкреслювалося, що зазначені партії «домовилися про принципи державного устрою і спільної політики в новий конституційний період, який почнеться після проведення загальних виборів». Пакт свідчив про нову модель взаємовідносин між партіями і закладав фундамент системи представницької демократії, в якій провідні позиції зайняли дві партії - КОПЕІ і АТ. Саме ці партії довгі роки були головним системоутворюючим фактором представницької демократії Венесуели.Президентські і парламентські вибори, що відбулися в 1963 р., показали, що більшість венесуельців висловилося на підтримку демократичної системи. Понад половини виборців проголосувало за кандидатів, що представляли урядову коаліцію АТ і КОПЕІ. Це дозволило КОПЕІ перейти у конструктивну опозицію. На думку її лідерів, відпала та головна причина, по якій здійснювалося тісне співробітництво з АТ, а саме: більше не було реальної загрози представницької демократії. У 1968 р. президентом Венесуели був обраний лідер Соціал-християнської партії Р. Кальдера (на посту президента перебував до 1974 р.), в теорії і практиці якого християнсько-демократична доктрина отримала найбільш повне, класичне вираження. Його християнська позиція послужила теоретичного обгрунтування основних християнсько-демократичних принципів: захист комунітаризму, концепції «третього шляху» і соціальної ролі держави. Як і Ж. Марітен, Кальдера виходив з того, що трагедія сучасних демократій полягає в ще не досягнутої здатності реалізовувати демократичні принципи на практиці.Він апелював не до формальної, а до оціночної концепції народовладдя з акцентом на його коммунітарних характер. Під цим мався на увазі якісний перехід від політичної до інтегральної і плюралістичної демократії, в рамках якої інтереси окремої особистості збігаються з інтересами всього суспільства.Великих успіхів уряд Кальдери домоглося лише в політичній сфері. Завдяки політиці національного консенсусу воно завершило процес формування системи представницької демократії Венесуели. В цілому, християнсько-демократичний шлях політичної консолідації нації сприяв розвитку багатопартійної системи, закріпив механізм конституційної передачі влади від однієї партії до іншої, легалізував всі опозиційні партії.Вторинний прихід КОПЕІ до влади стався в 1979 р., коли президентом був обраний Л. Еррера Кампінс. У цей час загострилася новий вузол протиріч - між ТНК і національно-державною формою політичної організації венесуельського суспільства. Зростання впливу монополій, які виражали інтереси ТНК і претендували не тільки на економічну, а й на політичну владу, створювало серйозні перешкоди на шляху реалізації програмних цілей і завдань Соціал-християнської партії.Визначальну роль в процесі прийняття рішень на даному етапі розвитку Венесуели грала та частина партійно-політичної еліти, яка найбільш адекватно виражала інтереси економічно панівного класу. Під потужним тиском монополій уряд Е. Кампінса пішло на компроміс з прихильниками неоліберальної моделі. Це призвело до значних поступок великої місцевій та іноземній буржуазії за рахунок обмеження інтересів інших верств суспільства.У 1985 р. ідеологи КОПЕІ висунули новий проект розвитку країни, що отримав назву «Національна згода». Його автори пропонували шлях подолання кризи не в обмеженні, а у зміцненні ролі держави і партій з метою ослаблення тиску на уряд з боку великого бізнесу. Але цей проект не отримав тоді підтримки з боку виборців.У 1993 р. венесуельський народ знову віддав перевагу Р. Кальдера, який обіцяв покінчити з «шоковою терапією» і продовжити процес демократизації суспільно-політичного життя країни, розпочатий його попередником соціалістом К. Пересом: провести децентралізацію органів державного управління, зробити виборними посади губернаторів і алькальдів та ін Його перемога в значній мірі була досягнута в результаті критики помилок і невдач, що мали місце в ході неоліберальних реформ попереднього уряду.Прийшовши до влади вдруге, Кальдера мав намір здійснити урядовий курс, який виключив би різкі зміни в економічній політиці, пом'якшив результати раніше здійснювалися реформ і надав їм соціальну спрямованість. Але в кінці 1993 р. в країні вибухнула банківська криза.Розроблений урядом спільно з МВФ пакет заходів принципово не відрізнявся від того, який намагався реалізувати попередній президент. Проте уряду не вдалося уникнути різко негативного ставлення з боку населення до неоліберальним реформам, зниження рівня життя. Його економічна політика вступила в протиріччя з традиційними уявленнями венесуельців про патерналістському державі.Втілення в життя цієї політики, як виявилося, стало ключовим елементом у процесі проводилися реформ. Вибухнув в 1998 р. азіатський фінансово-економічна криза звів до нуля всі вжиті заходи.
83. Боліварійська Республіка Венесуела. Уго Чавес. 1998.12.08 - На виборах президента з великою перевагою перемогу здобув підполковник У. Чавес, який в 1992 році очолював спробу державного перевороту.1999.12.17 - Близько 30 тисяч людей загинули через повені і зсувів у Венесуелі.
1999.12.25 - Бехума. 21:00. На підході до аеропорту Валенсія, після 40-хвилинного очікування посадки, літак «ЯК-42Д» кубинської компанії «Cubana de Aviacon», наступний по маршруту Гавана - Валенсія, врізався в гори Токуіто і вибухнув в 5 милях від аеропорту. Усі 22 людини на борту загинули.2000.06.04 - Парламент Венесуели призначив новий склад Національної виборчої ради, яка визначить дату проведення загальних виборів.Ставши президентом Уго Чавес захотів провести в країні так звану «боліваріанської революції», названу на честь його кумира - визволителя Південної Америки Симона Болівара. Послідовний боліваріанізм - одна з відмінних рис правління Чавеса. Боліваріанізм - це ліве політичний рух, що ставить своєю метою об'єднання країн Латинської Америки в одну державу на основі народно-демократичних і антикапіталістичних цінностей (демократичного соціалізму). Ідеологія цього руху полягає у боротьбі проти глобального засилля США і американських корпорацій, за встановлення економічного суверенітету (антиимпериализм), економічної самодостатності (що природно стало однією з причин антагонізму), боротьбі з корупцією, прямої демократії - всі рішення в країні повинні прийматися за участю народу. У зовнішній політиці Чавес зайняв стійку антиамериканську позицію.
84. Тенденції економічного розвитку країн Латинської Америки на початку 21ст. У XXI ст. Латинська Америка увійшла із комплексом старих нерозв'язаних проблем. Про це свідчать темпи росту ВВП у регіоні, які у 2000 р. склали 4% (5,2% у 1994 р., 0,3% у 1999 р.). Лише Мексика та Домініканська Республіка зуміли добитися приросту ВВП у 7%. Є країни з нульовими показниками росту ВВП (Аргентина) або з темпами росту ВВП менше 1% (Ямайка), і навіть з від'ємними показниками (Уругвай). У регіоні зростає бідність, соціальне, майнове та освітнє розмежування населення. Разом з тим початок XXI ст. умовно можна назвати перехідним періодом, коли при загальному у регіоні екстенсивному шляху розвитку економіки з'являються сучасні способи виробництва, збільшилась кількість технопарків, відбувається оновлення фінансової системи. Мікроелектронний та інформаційний переворот зачепив чимало галузей господарства, зросла кількість комп'ютерів, користувачів Інтернету. У першу чергу, це стосується Бразилії та Мексики.
Розуміння неможливості «життя в борг», коли розрахунки за зовнішню заборгованість перекладаються на наступні покоління, призвело до того, що сума зовнішнього боргу Латинської Америки у 2001 р. скоротилася до 725 млрд. дол. у порівнянні з 762 млрд. дол. у 1999 р. Мексика, Бразилія, Венесуела, деякі малі країни Південної та Центральної Америки почали викуповувати свої боргові зобов'язання.Останнє десятиліття XX ст. характеризувалося намаганнями США створити півпланетарну зону вільної торгівлі у Західній півкулі. У 1994 р. на саміті керівників 34 країн Північної та Південної Америки було розглянуто інтеграційний суперпроект, пов'язаний зі створенням зони вільної торгівлі (АЛКА), яка у випадку її затвердження за своїми показниками, кількістю учасників може стати більшою за ЄС. Виникне єдиний економічний простір площею 42 млн. км кв. з населенням понад 800 млн. осіб і сукупним ВВП у 14 трлн дол. Міністри торгівлі країн Північної та Південної Америки у 2001 р. домовилися, що укладання договору про створення АЛКА між НАФТА та блоком латиноамериканських країн відбудеться 1 січня 2005 р.
85. Проблема бідності та шляхи її вирішення у країнах Латинської Америки у кін20 – на поч 21ст. Однією з основних проблем, які стоять на шляху створення АЛКА, є подолання бідності та злиднів. Скорочення до 2005 р. числа людей, які живуть в умовах злиднів, — одне із центральних завдань країн Західної півкулі, які намагаються створити єдину зону вільної торгівлі. Чи зможуть вони розв'язати в умовах глобалізації цю складну проблему — від цього залежатиме й доля унікального півпланетарного угрупування і загальний характер подальшого світового розвитку. У Латинській Америці нині проживає менше бідних людей, ніж будь-коли за останні 20 років.Як повідомляє Бі-бі-сі з посиланням на регіональне економічне підрозділ ООН Eclac, рівень бідності в Південній Америці з 1990 року по 2010-й впав з 48,4% до 31,4%. Це означає, що нині за межею бідності живуть 177 000 000 жителів материка.Головною причиною зниження рівня бідності називають зростання доходів домогосподарств. Втім, до цих пір не вирішена проблема різниці доходів тих, хто працює з високою і низькою продуктивністю і отримує відповідне винагороду за свою працю.Відзначимо, що серед країн, де найшвидше знизилася кількість бідних, - Перу, Еквадор, Аргентина, Уругвай і Колумбія. У той же час зростання рівня бідності зафіксований в Гондурасі та Мексиці.
