Етнічний склад населення іспанських колоній в Латинській Америці. 1 страница

15.Криза колоніальної системи експлуатації іспанських колоній у 18 – на поч.19ст. Колонії раз у раз стрясали виступи знедолених мас. Негри втікали від господарів, у важкодоступних районах створювали укріплені поселення і звідти нападали на сусідні плантації і міста, або ж разом з рабами навколишніх господарств вони піднімали повстання, які охоплювали часом по кілька провінцій. Індіанці не залишали спроб вигнати колонізаторів і повернути втрачену свободу. Конкретних ворогів повстанці зазвичай виявляли за кольором шкіри, і з обох сторін проливалося чимало крові. Залежно від історичної пам'яті повсталого народу на звільненій території реставрувалися або африканські і індіанські форми первісно-общинного ладу (найбільше в Бразилії селище швидких негрів Палмаріс, Арауканія в Чилі і т. д.), або азіатський спосіб виробництва з відповідною індіанської державністю, як, наприклад, в імперії Сантоса Атауальпою в Перу (1742-1756). Як і за часів селянських війн в Європі, ця ідеалізація минулого служила прапором для масових рухів соціального протесту, по суті, проти всієї існуючої системи класового і расового гноблення. Але саме з цієї причини креольское ополчення за підтримки колоніальних властей і нерідко експлуататорів всіх кольорів шкіри нещадно їх пригнічувало. Справжній же смертельна загроза колоніальної системі поволі назрівала на іншому фланзі і, як не парадоксально, при самому активному сприянні самих колонізаторів.

16.Передумови та причини війни іспанських колоній за незалежність. Грабіжницька політика колонізаторів і різні обмеження, що гальмували розвиток продуктивних сил колоній (Мадрід і Ліссабон обмежували розвиток мануфактур і внутрішньої торгівлі, забороняли розведення ряду сільськогосподарських культур та ін.), викликали невдоволення широких верств населення. Протягом усієї колоніальної доби не припинялися народні виступи, котрі набули особливого розмаху в другій половині ХVІІІ ст. Це й масові індіанські повстання під проводом Тупак Катарі в Болівії та Тупак Амару ІІ в Перу в 1780-1781 рр., і повстання комунерос (іспанською – общинників) у Новій Гранаді в 1781-1782 рр., і змова військових бразильської армії під проводом Тірадентіса, викрита у 1789 р.Часткові реформи, здійснені в 60-80-х рр. ХVІІІ ст. іспанським урядом (розукрупнення віце-королівств, відміна деяких монополій, надання ряду портів Л.А. права вільної торгівлі з метрополією, вигнання єзуїтів та ін.), не усунули основних перешкод економічному розвиткові колоній. Окремі представники опозиційної креольської верхівки сподівалися добитися відокремлення від Іспанії за допомогою ворожих їй держав. Таких поглядів, зокрема, дотримувався національний герой Венесуели Франсіско Міранда (1750-1816 рр.), котрий у 1783-1806 рр. відвідав США, Росію (в тому числі й Україну в 1786-1787 рр., про що залишив цікаві щоденникові записи), Велику Британію та Францію з метою заручитися їхньою підтримкою. Піднесенню визвольного руху латиноамериканських колоній сприяли також Американська революція 1775-1783 рр. і Велика французька революція. Революційні та наполеонівські війни надовго відволікли сили європейських держав від Америки, що сприятливо відбилося на визвольній боротьбі іспанських, португальських і французьких колоній.

17.Революція негрів-рабів у Сан-Домінго. У серпні 1791 р. під впливом Великої французької революції спалахнуло масове повстання негрів-рабів у французькій колонії Сан-Домінго (з кінця ХVІІ ст. займала західну частину о.Гаїті, східна продовжувала належати Іспанії) під проводом колишнього невільника Туссена Лувертюра. Іспанські власті східної частини Гаїті загравали з повсталими, розраховуючи використати їх для оволодіння французькою половиною острова. Комісари Конвента, що прибули в Сан-Домінго у 1794 р., проголосили відміну рабства, проте невдовзі на острові висадився британський десант. У результаті запеклої 4- річної боротьби рештки британських військ змушені були евакуюватися з Гаїті, генерал-губернатором усього острова (в 1795 р. Іспанія поступилася його східною частиною Франції) став Туссен Лувертюр.Наполеон Бонапарт після захоплення влади у Франції 9 листопада 1799 р. задумав створити обширну колоніальну імперію в Америці й, добившись від Іспанії поступки Луїзіани, відрядив у 1802 р. до Гаїті 20-тисячний корпус під командуванням генерала Леклерка. Пообіцявши мир, він заманив Туссена Лувертюра на нараду і наказав схопити та вислати гаїтянського лідера до Франції, де той і помер в ув’язненні наступного року. Але під проводом соратника Туссена Лувертюра Жана Жака Дессаліна армія повсталих здобула блискучу перемогу (в листопаді 1803 р. з 43 тис. французьких військ на батьківщину відбуло всього 8 тис. вцілілих солдат, та й ті потрапили у полон до британського флоту), і 1 січня 1804 р. було проголошено незалежність Гаїті (одна з індіанських назв острова, що означає “гористий”). Негри і мулати, що брали участь у війні за незалежність, отримали землі французьких колоністів.Східна частина острова залишилася в руках Франції, у 1808 р. була повернута Іспанії, а в 1822 р. її зайняли гаїтянські війська. Після кількох безуспішних спроб відновити своє панування Париж у липні 1825 р. визнав незалежність Гаїті з умовою компенсації за експропрійовану власність французьких плантаторів. У 1844 р. у східній частині острова в результаті антигаїтянського повстання виникла самостійна Домініканська Республіка, яка швидко потрапила під фінансово-економічний контроль США. Особливістю ж політичного розвитку Республіки Гаїті стала гостра боротьба за владу між негритянською і мулатською верхівками.

18.Початок війни іспанських колоній за незалежність (1810-1815). Звістки про поразки іспанських військ у метрополії та окупацію більшої частини Іспанії французькими інтервентами стали сигналом до початку збройної визвольної боротьби в різних районах Іспанської Америки. 19 квітня 1810 р. революційна хунта (іспанською junta – колегія, об’єднання) захопила владу в Каракасі, а 5 липня наступного року скликаний нею Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і невдовзі ухвалив республіканську конституцію. Але індіанське населення тоді не отримало рівноправ’я і залишилося пасивним, керівник повстання Міранда, котрий пообіцяв свободу рабам, які вступали до республіканської армії, потрапив у полон до іспанських військ.Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив Нову Гранаду, в столиці котрої – Боготі 20 липня 1810 р. почалося повстання, а в березні наступного року там було проголошено створення держави Кундінамарки. Її верхівка виступала за об’єднання всіх провінцій Нової Гранади на унітарних засадах, але зустіла спротив з боку місцевих хунт, які в листопаді 1811 р. підписали акт про створення конфедерації Об’єднані провінції Нової Гранади з центром у Картахені. За підтримки урядів обох держав була звільнена від іспанських військ більша частина Венесуели і в серпні 1813 р. створена 2-га Вернесуельська республіка на чолі з великим патріотом Л.А. Симоном Боліваром (1783-1830 рр.), якому муніципалітет Каракаса присвоїв почесне звання “Визволителя”.23 травня 1810 р. паріотична Тимчасова хунта взяла владу в столиці віце-королівства Ла-Плата – Буенос-Айресі, але, як і на півночі, її спроби підпорядкувати всю територію колишнього віце-королівства наштовхнулися на опір окремих провінцій. У Парагваї та Уругваї до влади прйшли радикально-демократичні федералістські кола, що вороже ставилися до земельної аристократії та крупного монастирського землеволодіння і взяли курс на створення незалежних від Буенос-Айреса держав.У Чилі іспанська адміністрація була зміщена 18 вересня 1810 р., але хунта, що прийшла до влади, не відважилась на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, роялісти перекинули підкріплення з Перу і в жовтні 1814 р. розгромили чилійських патріотів та відновили колоніальний режим.У Мексиці, на відміну від інших іспанських колоній, на боротьбу за незалежність під проводом 60-річного сільського священника Ідальго піднялися широкі маси індіанців і метисів. Біля 100 тис. повстанців з ножами і списами у вересні 1810 р. рушили на Мехіко, змітаючи на своєму шляху поміщицьку владу. Ідальго не відважився на штурм столиці Нової Іспанії й перейшов до Гвадалахари, де видав декркти про звільнення рабів, скасування подушного податку, ліквідацію торговельних монополій та повернення індіанцям віднятих у них земель. Це змусило креольську знать, яка спершу підтримувала повстання, перекинутися на бік колонізаторів, що полегшило розгром революційної армії. Та невдовзі патріоти продовжили боротьбу під керівництвом сина теслі Хосе Морелоса, скликаний з його ініціативи Національний конгрес 6 листопада 1813 р. прийняв Декларацію про суверенітет і незалежність Мексики, а через рік – першу в історії країни республіканську конституцію.

19.Розгром іспанських колонізаторів та їх вигнання з Американського континенту (1816-1826). Але Реставрація Бурбонів в Іспанії у 1814 р., перекидання нових іспанських військ до Америки і розкол та незгоди серед повсталих призвели до відновлення на початок 1816 р. колоніального режиму в усій Л.А., за винятком басейну р.Ла-Плата. Тукуманський конгрес Об’єднаних провінцій Ла-Плати, що групувалися навколо Буенос-Айреса, 9 липня того ж року одноголосно проголосив незалежність країни від Іспанії (цей день став національним святом аргентинського народу). На початку наступного року визвольна армія під командуванням Хосе Сан-Мартіна (1778-1850 рр.) з неймовірними труднощами перейшла через Анди і розгромила іспанські війська у битві біля Чакабуко в Чилі. 12 лютого 1818 р. в ознаменування першої річниці цієї перемоги була проголошена незалежність країни.Головний осередок іспанського владарювання в Південній америці знаходився в Перу, тому у вересні 1820 р. армія Сан-Мартіна на кораблях рушила до перуанського узбережжя. З її наближенням там спалахнуло повстання, після звільнення Ліми 28 липня 1821 р. Сан-Мартін проголосив незалежність Перу і став “протектором” нової держави, здійснивши низку реформ, які зміцнили економічне і військове становище країни. Іспанські війська трималися лише на півночі Перу. С.Болівар, отримавши допомогу від президента Гаїті Олександра Петіона, протягом 1817-1818 рр. очистив від іспанських військ значну частину Венесуели, а в серпні наступного року, розгромивши колоніальну армію при Боякі, звільнив Нову Гранаду. Успіхам Болівара сприяли ініційовані ним відміна рабства і декрет про наділення солдат визвольної армії землею. У грудні 1819 р. скликаний Боліваром Ангостурський конгрес затвердив “Основний закон республіки Колумбії” (в літературі більше відомої як Велика Колумбія), що передбачав об’єднання територій колишніх генерал-капітанства Венесуели, віце-королівства Нової Гранади і провінції Кіто у федеративну державу. Її тимчасовим президентом був обраний Болівар, до травня 1822 р. він завершив визволення узбережжя Карібського моря, Панами і Кіто. Оскільки в гірській частині Перу на початку 20-х рр. ХІХ ст. залишалися великі контингенти іспанських військ, постало питання про керівництво бойовими операціями ними. Секретні переговори в липні 1822 р. у Гуаякілі між Боліваром і Сан-Мартіном виявили суттєві розбіжності між обома лідерами визвольного руху з військових і політичних питань. Невдовзі після них Сан-Мартін добровільно залишив політичну діяльність і емігрував до Франції, а Болівар з вересня наступного року очолив бойові операції проти колонізаторів. 9 грудня 1824 р. у битві при Аякучо було розгромлене останнє їхнє крупне угруповання, а на початку 1825 р. патріоти звільнили все верхнє Перу, що після проголошення незалежності на честь Болівара було назване Болівією.Одночасно з іспанськими колоніями дістала незалежність і Бразилія, де визвольний рух мав повільніший і більш локальний характер. Після перемоги буржуазної революції в Португалії Жуан VІ на вимогу кортесів у 1821 р. повернувся на батьківщину, а його син Педру залишився в Бразилії регентом. Визвольний рух під гаслом “Свобода або смерть!” поширився по всій країні, не бажаючи підпорядковуватися лісабонським лібералам, Педру 7 вересня 1822 р. проголосив Бразилію незалежною імперією (до 1889 р.). Хоча в 1824 р. в країні було запроваджено конституцію, Педру І і його спадкоємці не рахувалися з нею і правили майже самодержавно, спираючись на армію і плантаторів-рабовласників.

20.Результати та наслідки війни іспанських колоній за незалежність. Таким чином, у результаті Визвольної війни колоніальний режим був ліквідований в усій Л.А., за винятком Куби, Пуерто-Ріко, Гвіани та дрібних острівних володінь Британії й Франції у Карибському басейні. В ході війни на політичній карті світу з’явилися нові держави: Мексиканські Сполучені Штати, Федерація Центральної Америки, Велика Колумбія, Перу, Чилі, Болівія, Об’єднані провінції Ла-Плати (з 1826 р. – Федеративна Республіка Аргентина), Парагвай, Східна Республіка Уругвай, Бразилія.Визвольний рух у цих країнах, за винятком Бразилії, був спрямований проти абсолютизму і зіграв роль буржуазної революції: в них утвердився республіканський лад і запроваджені ліберально-демократичні конституції; покінчено з торговельними монополіями, заборонами і обмеженнями на підприємницьку діяльність; відмінені подушний податок і трудова повинність; ліквідована інквізиція; майже повсюдно скасовані рабство, дворянські титули та інші атрибути феодалізму; активні учасники визвольної боротьби частково отримали землю.Але Війна за визволення не привела (за рідкими винятками, наприклад, у Парагваї) до корінних змін соціально-економічної структури країн Л.А. Велике землеволодіння загалом залишилося недоторканим, поміщики-латифундисти і католицька церква повністю зберегли свої політичні позиції, індіанці та метиси залишилися у пригнобленому становищі.

21.Тенденції розвитку латиноамериканських країн після Війни за незалежність. Міжнародне і внутрішньополітичне становище латиноамериканських держав після Самостійний розвиток молодих латиноамериканських країн після Визвольної війни гальмували господарська розруха, пережитки феодалізму в економіці, масовий притік у регіон дешевих товарів із розвинених країн. Франція і особливо Британія, формально визнавши незалежність нових держав та уклавши з ними торгові договори, користувалися їхнім тяжким становищем для надання кабальних позик, отримання в оренду рудників і копалень та захоплення внутрішніх ринків. Формування національних держав у Л.А. відбувалося в обстановці запеклого суперництва за владу поміщицьких угруповань, що призводило до частих військових переворотів та генеральських диктатур. У більшості латиноамериканських на кінець ХІХ ст. контроль над політичною владою зберігав блок латифундистів, торговельної буржуазії, консервативних військових і клерикальної верхівки. Водночас дедалі активніше про себе заявляла на політичній арені реформаторськи налаштована національна буржуазія, що кинула виклик пануванню олігархічних угруповань.Створені нею політичні партії (Прогресивна ліберальна, Демократична і Радикальна – в Чилі, Громадянський радикальний союз – в Аргентині, партія “Колорадо” – в Уругваї) проголосили своєю метою здійснення глибоких демократичних реформ.

22.Мексика у 1821-1876рр. 27 вересня 1821 представники іспанської корони і ватажки повстанців підписали договір за яким Мексика отримувала незалежність. [2] [16] 18 травня 1822 народ і гарнізон м. Мехіко проголосили Ітурбіде мексиканським імператором, і він вступив на мексиканський престол під ім'ям Августина I (Агустіна I). [16]У грудні 1822 року командувач гарнізоном Веракруса Антоніо Лопес де Санта-Анна підняв повстання і оголосив Мексику республікою. У березня 1823 року Ітурбіде змушений був зректися престолу й емігрувати. [2] [16] Виконавча влада в республіці була передана тріумвірату, який складався з героїв визвольної війни Вікторії Гуадалупе, Ніколаса Браво і Педро Селестіно Негрете. [16] У 1824 році Вікторія Гуадалупе був обраний першим президентом країни.Ранні роки існування молодої республіки відзначені відсутністю політичної стабільності. В описуваний період в Мексиці розгорнулася боротьба між двома партіями: партією прихильників іспанського режиму - Ескосезес і демократичною партією - Іоркінос. Користуючись цим загостренням внутрішньополітичної обстановки, Іспанія спробувала повернути контроль над втраченою колонією. У липні 1829 року з Куби до Мексики був спрямований іспанський флот, що складався з 20 суден, з 4 тис. солдатів на борту. [20] Інтервенти висадилися на східному узбережжі країни, проте незабаром були розгромлені силами генерала Санта-Анни. [21] [ 22] Незважаючи на ці події Іспанія визнала незалежність Мексики лише в 1836 році. У 1829 році при президенті Вісенте Герреро в Мексиці був прийнятий закон, що скасовує рабство, [23] [24] колишнє нормою серед американських переселенців. Крім того в 1830 році, в період президентства генерала Санта-Анни, мексиканський конгрес заборонив імміграцію з США в прикордонні з ними штати Мексики. [22] Ця політика мексиканського уряду викликала невдоволення серед жителів Техасу і послужила приводом до війни за незавісімость.21 квітня 1836 року відбулося вирішальна битва між техаської та мексиканської арміями у Сан-Хасінто (недалеко від нинішнього Ла Порті). Мексиканцями командував безпосередньо генерал Санта-Анна. Загальним підсумком битви, що тривала всього 18 хвилин, був повний розгром мексиканців (які втратили 630 чоловік убитими, 208 пораненими і 730 взятими в полон; техасці втратили 9 убитими і 30 пораненими [26]). Санта-Анна зник, але незабаром був виявлений і взятий у плен.В 1845 Техас увійшов до складу США. Мексиканський уряд висловило невдоволення, що приєднанням її «бунтівної провінції» Сполучені Штати втрутилися у внутрішні справи Мексики і необгрунтовано заволоділи її терріторіей.США оголосили війну Мексиці 13 травня 1846, [27] а Мексика оголосила війну 23 травня. Договір Гуадалупе-Ідальго, підписаний 2 лютого 1848 [27], поклав край війні і дав США незаперечний контроль над Техасом, а також над Каліфорнією, Невадою, Ютою і частинами Колорадо, Арізона, Нью-Мехіко і Вайомінгу [29]. Натомість Мексика отримала 15 млн $ і ще 3 млн 250 тис. $ були виплачені американським урядом громадянам США в рахунок мексиканських долгов.В 1862 Наполеон III зробив експедицію в Мексику, його підтримали мексиканські консерватори, які роком раніше програли громадянську війну (ісп. Guerra de Reforma; 1857-1861) лібералам. В лютого 1867 французи залишили столицю Мексики, Максиміліан відступив в Керетаро.19 червня Максиміліан був розстріляний солдатами, лояльними президентові Беніто Хуарес. Після страти здалася столиця Мексики - місто Мехіко. Республіка була відновлена. Президент Хуарес повернувся до влади в столиці.

23.Бразилія у 1825-1914рр. Після смерті Жуана VI у 1826 році Дон Педро успадкував його корону. Однак, він відмовився від португальського трону на користь своєї доньки, у той час ще маленької дівчинки, Марії да Глорії, яка зійшла на престол під ім'ям королеви Марії II. У 1831 році Педро I відрікся від престолу на користь свого сина Дона Педро II, який на той час був ще неповнолітнім. Це рішення було прийняте частково через розбіжності з бразильським парламентом, частково завдяки його любові до ризику, яка примусила колишнього короля повернутися у Португалію, щоб скинути з престолу свого брата Мігеля, який узурпував трон малолітньої королеви Марії. Педро II (1831 — 1889) Скасування рабства часто називають однією з головних причин падіння монархії. За відсутность імператора, який знаходився в Європі, його дочка, принцеса Ізабела, стала регентом. У країні сталася остаточна криза системи рабоволодіння, і під натиском аболіціоністів 13 травня 1888 року Ізабела підписала так званий «Золотий закон», за яким рабство у Бразилії відмінялося. Насправді, скасування рабства стало результатом як поступового зниження ролі рабів в сільському господарстві, так і постійного тиску Великої Британії на бразильський уряд з метою покласти кінець рабовлолдінню, яке надавало перевагу бразильському експорту порівняно з британськими колоніями.

Проте, «Золотий закон» викликав негативну реакцію рабовласників, яка підточила політичні основи монархії. Через кілька місяців після парламентської кризи, 15 листопада 1889 року військові позбавили імператора влади і проголосили кінець монархії та встановлення республіки. Зміна ладу відбулася безкровно. До імператора і його сім'ї поставилися із заслуженою повагою, але запропонували їм покинути країну. У супроводі декількох найдовіреніших осіб вони відправилися у вислання до Франції. Допомогу і підтримку новому режиму запропонували такі видатні державні діячі країни, як барон де Ріо Бранку. Його знання і дипломатична спритність допомогли Бразилії покласти кінець усім розбіжностям з приводу кордонів шляхом мирних переговорів. Новостворена республіка прийняла федеративну систему правління, основні риси якої залишилися незмінними до сьогоднішнього дня. Відповідно до федерального устрою, провінції колишньої імперії були перетворені у штати. На зміну конституційній монархії прийшла президентська система правління. Був створений двопалатний Конгрес, що складається з Палати Депутатів і Сенату, а також незалежний Верховний Федеральний Суд. На рівні штатів діяла аналогічна система.

24.Аргентина у 19 – на поч 20ст. Хоча на чолі нової держави став Верховний правитель, Конгрес не зміг дійти згоди щодо форми державної влади. Багато делегатів, зокрема від міста і провінції Буенос-Айрес, були прихильниками конституційної монархії. Пізніше вони, коли змінили позицію на користь централізованої республіканської системи, зіткнулися з опозицією в особі делегатів від інших провінцій, які виступали за федеральну систему державного устрою. Дискусія між двома фракціями призвела до громадянської війни 1819 року, яка велася при постійній загрозі нового іспанського вторгнення.Громадянська війна закінчилася та загроза вторгнення зникла до 1821 року. Проте основне питання, а саме створення стабільної форми правління, було невирішеним. Протягом наступного десятиліття Об'єднані провінції переживали стан анархії, якому сприяла війна з Бразилією 1825—1827 років. Бразилія зазнала поразки у конфлікті, що виник з причини територіальних претензій до Уругваю. Але й Аргентина не зуміла повернути Уругвай, і він перетворився на самостійну державу. Диктаторський режим Росаса скинула у 1852 році група під керівництвом генерала Хусто Хосе де Уркіси, який раніше був губернатором Ентре-Ріоса. Заворушення в Уругваї призвели до інтервенції Парагваю на територію Аргентини та Бразилії в 1865 році. Так розпочалася кривава Війна Потрійного альянсу, яка закінчилася перемогою Аргентини, Бразилії та Уругваю у 1870 році. В результаті цієї війни та політики президентів Бартоломе Мітре, Домінго Фаустіно Сарм'єнто (1868—1874) і Ніколаса Авельянеди (1874—1880) країна пережила швидкий економічний розвиток. За допомогою іноземного капіталу і технологій будувалися залізниці, розводилися нові породи великої рогатої худоби і овець, люцерна увійшла до вживання як кормова культура, а пасовища обносилися колючим дротом. Стало застосовуватися заморожування м'яса, і почався масштабний експорт сільськогосподарської продукції з Аргентини (включаючи охолоджене м'ясо) в європейські країни. Заохочувалася імміграція; у період з 1850 по 1880 роки населення Аргентини зросло на 150%. Величезним внеском в справу розвитку країни з'явилася проведена Сарм'єнто повна реорганізація системи народної освіти. Завдяки цим реформам Сарм'єнто залишився в пам'яті народу як «президент-вчитель». При Сарм'єнто в 1869 році був проведений перший перепис населення. Наступне десятиріччя ознаменувалося завоюванням пампасів, території, відомої нині як провінція Ріо-Негро, під час якого було усунуто загрозу з боку тубільних племен. Ця так звана Кампанія завоювання пустелі (1879—1880) під керівництвом генерала Хуліо Роки відкрила шлях до значних територій, сприятливих для розвитку землеробства і тваринництва. У 1880 році Рока, противник піднесення Буенос-Айреса, був обраний на посаду президента. Протягом 50 років після 1880 року Аргентина домоглася значних економічних і соціальних успіхів. У перше десятиріччя 20 століття вона стала однією з провідних держав Південної Америки. Популярність Аргентини зросла після прибуття в країну мільйонів європейців. З початку 20 ст. у країні розвернувся могутній робітничий рух, країну розхитували численні загальні і часткові страйки, які супроводжувалися запеклими кривавими зіткненнями з поліцією і військами. Соціальний клімат в Аргентині був вельми напруженим. У профспілках йшла гостра боротьба між анархістами, що створили в 1901 році Аргентинську регіональну робочу федерацію (ФОРА) під гаслами анархістського комунізму, і соціалістами — прихильниками реформ. Переважаючі позиції до 1915 року займала ФОРА, в подальший період в робочому русі встановилася відносна рівновага.

25.Колумбія у 19 – на поч 20ст. Боротьба за незалежність почалася в кінці XVIII століття. У 1781 році відбулося збройне повстання метисів і креолів, що поширився по всій країні. Повстання насилу було придушене. У 1809 році Наполеон вторгся в Іспанію. 20 липня верхівка креолів проголосила самоврядування Нової Гранади. 20 липня вважається днем ​​незалежності країни. У 1815 році до Нової Гранаду були направлені численні загони іспанців для наведення порядку. У 1819 році в битві при Бояка іспанці були розбиті Симоном Боліваром. Була проголошена Велика Колумбія, до складу якої крім сучасної Колумбії входили сучасні Венесуела, Панама та Еквадор. У 1830 році Венесуела і Еквадор отделілісь.В 1832 після смерті Болівара президентом країни був обраний Сантандер. Він сприяв розвитку фінансів та освіти і йому вдавалося зберегти внутрішню стабільність, але в 1839 році в країні розгорілася громадянська війна, що тривала до 1842 року. У країні виникли дві партії - Ліберальна і Консервативна. У 1845 році президентом країни був обраний Томас Сіпріано де Москера-і-Арболеда, який був членом Консервативної партії. При ньому були впорядковані фінанси, будувалися нові дороги, розвивалося судноплавство. У 1849 році на виборах переміг ліберал Хосе Іларіо Лопес. У 1853 році була прийнята нова конституція, яка скасувала рабство і проголосила відділення церкви від держави. Вона стала причиною низки повстань і громадянської війни 1859-1863 років. У 1863 році була прийнята нова конституція, яка давала штатам ще більшу автономію, а країна була перейменована в Сполучені штати Колумбії. У 1867 році президент Москера був повалений і висланий з країни. В економіці країни все більшу роль відігравало виробництво кави, який з часом став монокультурою. Експортувалися також тютюн, хінін, золото і бавовна. У 1880 році президентом став Рафаель Моледо, який потім приєднався до консерваторів. Він обіймав президентську посаду в 1880-1882 і з 1884 по 1894.В 1886 році була прийнята консервативна конституція, яка закріплювала централізоване управління, перетворила штати в департаменти, перейменовували країну до Республіки Колумбія і повертало церкви привілейоване становище. Після смерті Нуньєса три терміни правили консерватори Мігель Антоніо Каро (1894-1898), Мануель Антоніо Санклементе (1898-1900) і генерал Хосе Мануель Маррокін (1900-1904). У 1899 році почалося збройне повстання лібералів, що переросло в громадянську війну, що тривала до 1902 року. 3 листопада 1903 колумбійський уряд відмовився дозволити США будувати на території сучасної Панами трансокеанський канал. У відповідь в Панамі почалося сепаратистське повстання, підтримане США. Відносини зі Сполученими Штатами Америки ще довго залишалися напруженими до 1921 року. Проти відділення Панами почалися народні виступи, що привели до відставки уряду в 1909 році. У 1910 році була прийнята нова конституція, за якою президент обирався на 4 роки.З 1914 по 1918 рік країною управляли консерватори. У країні встановилася стабільність.

26.Десятилітня війна на Кубі 1868-1878рр. та її наслідки. Іспанські генерал-капітани 1850–1860-х років Франсиско Серрано і Домінго Дульсе прагнули проводити м'якшу політику. У 1865 метрополія пообіцяла задовольнити деякі вимоги про проведення реформ на Кубі і в Пуерто-Рико. Проте робота створеної з цією метою Інформаційної Комісії провалилася. Призначений в 1867 генерал-капітаном Ф.Лерсунді знов встановив жорсткий режим. Опозиція почала створювати таємні революційні комітеті, які в жовтні 1868 здійснили збройне повстання проти колоніальної влади. 10 жовтня поблизу містечка Яра лідер повстанців Карлос Мануель де Сеспедес проголосив незалежність Куби. У місті Баямо він сформував уряд Вільної Куби. Почалися запеклі бої з іспанськими військами. Прихильники незалежності приступили до поступового звільнення рабів.На асамблеї в Гуаймаро в квітні 1869 р. була прийнята конституція Кубинської республіки. Її президентом став Сеспедес. Але сили були не рівні: визвольна армія повстанців не перевищувала 10–15 тис. чоловік і також мала брак зброї, амуніції, ліків та продовольства; іспанська влада поступово збільшила чисельність своїх збройних сил на острові до 250 000. У 1873 р. Сеспедеса на посаді президента змінив голова палати депутатів Сальвадор Сіснерос. У середовищі повстанців посилилися розбіжності: президентська посада перейшла в 1875 р. до Хуана Споторно, а в 1876 р — до Томаса Естради Пальми. У лютому 1878 керівництво повстання підписало з іспанським генерал-капітаном Арсеніо Мартінесом Кампосом Санхонський пакт. Згідно цього документу, збройна боротьба припинялася, а іспанська влада погоджувалася провести адміністративні реформи, оголосити загальну амністію і надати свободу рабам, які брали участь в боротьбі за незалежність. Останні повстанські загони склали зброю в травні 1878.

27.Національно-визвольна війна кубинського народу 1895-1898рр. та її наслідки. У 1895 іспанський парламент затвердив план проведення адміністративної реформи на Кубі, що передбачав заснування ради при генерал-губернаторі. Але цей захід вже не міг задовольнити прихильників незалежності. У лютому 1895 прихильники Революційної партії підняли повстання, яке розповсюдилося на різні регіони острова. Хоча Хосе Марті незабаром загинув у бою, повстання розвивалося успішно. 16 вересня Конституційна асамблея в Химагуайю знов проголосила незалежність Кубинської республіки. Президентом був вибраний Сиснерос, керівниками Визвольної армії — Максимо Гомес і Антоніо Масео, який загинув в 1896 р. У вересні 1897 нова конституційна асамблея в Агуара і Яя затвердила змінений текст конституції і обрала президентом Бартоломе Масо. До кінця 1897 повстанці звільнили провінції Орьенте і Камагуей, що складали майже половину території Куби, і значну частину внутрішніх районів, за винятком великих міст і портів.Іспанія збільшила чисельність своїх збройних сил на острові до 300 000 чоловік. Новим генерал-губернатором на початку 1896 р. був призначений Валеріано Вейлер. Він встановив на Кубі режим жорстокого терору, жертвами якого сталі сотні тисяч чоловік. У 1897 метрополія замінила жорстокого Вейлера на помірнішого генерала Рамона Бланко, оголосила про надання своїй колонії автономії і сформуванні уряду за участю партії прихильників незалежності. У боротьбу за Кубу втрутилися США, що мали свої інтереси на острові. Скориставшись вибухом на американському броненосці «Мейн», що стояв в гаванському порту, вони оголосили в квітні 1898 війну Іспанії. На Кубі висадилися американські війська, які за допомогою кубинців до січня 1899 захопили острів. Відповідно до Паризького мирного договору, Іспанія відмовилася від своїх володінь на Кубі. США, проте не поспішали визнати незалежність острова. Вони ввели на Кубі власну військову адміністрацію. Прихильники руху за незалежність погодилося з цим рішенням і розпустили Кубинську революційну партію і Визвольну армію. За роки військового управління вплив США на Кубі посилився, прямі американські інвестиції збільшилися до 30 мільйонів доларів.