11.Католицька церква у процесі колонізації Латинської Америки. Велику роль у колонізації Америки зіграла католицька церква, яка як в іспанських, так і в португальських володіннях стала найважливішою ланкою колоніального апарату, експлуататором корінного населення. Відкриття і завоювання Америки розглядалося папством у якості нового хрестового походу, метою якого повинна була стати християнізація корінного населення. У зв'язку з цим іспанські королі одержали право розпоряджатися справами церкви в колонії, керувати місіонерською діяльністю, засновувати церкви і монастирі. Церква швидко перетворювалася на найбільшого земельного власника. Конкістадори добре розуміли, що в закріпленні їхнього панування над корінним населенням християнізація покликана зіграти велику роль. У першій чверті XVI ст. в Америку почали прибувати представники різних чернечих орденів: францисканці, домініканці, августинці, пізніше - єзуїти, які придбали великий вплив на Ла-Платі й у Бразилії, Групи ченців слідували за загонами конкістадорів, створюючи свої селища - місії; центрами місій були церкви і будинки, що служили житлами для ченців. Згодом у місіях створювалися школи для індіанських дітей, одночасно будувалася невелика укріплена фортеця, де розміщувався іспанський гарнізон. Таким чином, місії були і форпостами християнізації, і прикордонними пунктами іспанських володінь. У перші десятиліття конкісти католицькі священики, проводячи християнізацію, прагнули зруйнувати не тільки місцеві релігійні вірування, але і викорінити культуру корінного населення. Прикладом може служити францисканський єпископ Дієго де Ланда, який наказав знищити всі древні книги народу майя, пам'ятники культури, саму історичну пам'ять народу. Однак незабаром католицькі священики стали діяти іншими способами. Проводячи християнізацію, поширюючи іспанську культуру й іспанську мову, вони стали використовувати елементи місцевої найдавнішої релігії і культури підкорених індіанських народів. Незважаючи на жорстокості і руйнування конкісти, індіанська культура не загинула, вона вижила і мінялася під впливом іспанської культури. Поступово складалася нова культура на основі синтезу іспанських і індіанських елементів.
12.Адміністративно-політичний устрій колоній Іспанії у Латинській Америці. На захоплених землях колонізатори утворили особливі адміністративно-територіальні одиниці — генерал-капітанства і віце-королівства. Вищу владу у колоніях здійснював віце-король і генерал — капітани. У 1535 р. з іспанських володінь у Північній і Центральній Америці було сформовано віце-королівство Нова Іспанія, а колонії Іспанії у Південній Америці, за винятком її Карібського узбережжя, у 1542 р. були об’єднані у віце-королівство Перу. Окремі області, номінально підвладні віце-королю, фактично були самостійними політико-адміністративними одиницями під керівництвом генерал-капітанів, які підпорядковувалися безпосередньо Мадріду. Наприклад, більшу частину Центральної Америки займало генерал-капітанство Гватемала, іспанські володіння у Вест-Індії та на карібському узбережжі складали генерал-капітанство Санто-Домінго, до складу віце-королівства Перу входило генерал-капітанство Нова Гранада. У 1776 р. було створено віце-королівство Ла-Плата, куди увійшли провінції сучасних Аргентини, Болівії, Парагваю та Уругваю. Управління португальською колонією Бразилія, головним містом котрої була Баія, а з 1763 р. – Ріо-де-Жанейро, також здійснював віце-король, котрому були підпорядковані капітанства.
13.Соціально-економічний розвиток іспанських колоній у Латинській Америці. Відмінності у рівні суспільно-політичного розвитку індіанських племен і народностей на момент завоювання зумовили і відмінності в соціально-економічній організації колоній. Венесуела і Бразилія, індіанські племена котрих вчинили жорсткий опір колонізаторам, були перетворені в колонії переважно переселенського типу з переважанням плантаційного рабства. В районах старої землеробської культури, де існували індіанські територіальні общини, була запроваджена система енком’єди (іспанською – опіка, захист), при якій номінально вільні індіанці передавалися під “опіку” завойовниками, котрим були зобов’язані сплачувати оброк та відбувати панщину в рудниках і маєтках.На території Парагваю і частково Аргентини та Бразилії місіонери-єзуїти створили систему експлуатації общин, яка відтворювала в загальних рисах кастову організацію держави інків (держава єзуїтів 1610-1767 рр.). Взагалі ж католицьке духовенство в Л.А. користувалося всілякими привілеями й було звільнене від податків та повинностей.Поступово протягом ХVІІ – ХVІІІ ст. в американських колоніях Іспанії та Португалії склалася перехідна система, за котрої феодальні відносини (прикріплення індіанців-общинників до землі, трудова повинність, виконання колоніальною державою функцій сукупного феодала та ін.) поєднувалися з елементами капіталістичного підприємництва (часткове застосування найманої праці в землеробстві та на мануфактурах, товарний характер латифундій і їхня орієнтація на обслуговування світового ринку). Королівськими указами 1720-1791 рр. була скасована система енком’єди, що дозволило поміщикам привласнити значну частку общинної землі, котру вони почали здавати обезземеленим селянам у кабальну оренду (пеонаж).Привілейовану верхівку колоніального суспільства складали уродженці метрополії – іспанці й португальці, які займали майже всі вищі адміністративні, військові та церковні посади. Володіючи номінально рівними з ними правами, нащадки європейців, які народилися в Л.А. (креоли), фактично зазнавали дискримінації й лише у вигляді винятку призначалися на високі посади. Поряд із бідними креолами існував прошарок багатих землевласників і підприємців. Численне населення, що утворилося в результаті змішання різних рас (метиси, мулати, самбо, ладіно та ін.), було позбавлене громадянських прав і займалося в основному дрібним ремеслом, торгівлею, виконувало роль прислуги і наглядачів у багатих поміщиків. В окремих областях існувало вільне селянство: індіанці-льянерос на рівнинах Венесуели і Нової Гранади та метиси-гаучо в Південній Бразилії та на Ла-Платі.
