Етнічний склад населення іспанських колоній в Латинській Америці. 2 страница

28.Перетворення Куби на напівколонію США. «Поправка Платта». В січні 1899 США окуповували К. Соглашательськоє (після смерті Марті) керівництво КРП в Нью-Йорку, не бажаючи заглиблювати і продовжувати революційну боротьбу, в грудні 1898 розпустило КРП і всі революційні клуби, що привело до розколу революційної єдності кубинського народу. Під натиском США була розбещена Визвольна армія, і кубинців втратило можливості довести до кінця боротьбу за здійснення програми, висунутої вождями визвольного руху. За сприяння імущих класів капітал США активно упроваджувався в економіку До. (цукрова, тютюнова і гірська промисловість, будівництво залізниць, обслуговуючих сентралі). В умовах американської окупації кубинський народ продовжував боротьбу за створення незалежної республіки. У листопаді 1900 окупаційних властей США скликали Засновницькі збори для вироблення конституції До. і «узгодження з урядом США всього того, що стосується стосунків До. з США». У лютому 1901 конституцію було схвалено Засновницькими зборами. Проте під натиском США, що відмовилися припинити окупацію. до внесення до конституції визначення принципів кубіно-амеріканських стосунків, в червні 1901 в конституцію була включена так звана «поправка Платта» (див. «Платта поправка»), що надавала США право втручання у внутрішні справи країни. У грудні 1901 на До. відбулися перші президентські вибори, в результаті яких президентом До. став пов'язаний з правлячими кругами США Т. Естрада Пальма. 20 травня 1902 було офіційно проголошено створення Кубинської республіки, в Гавані був піднятий національний прапор (замість прапора США), почалася евакуація американських військ. Після завершення Іспано-американської війни 1898 р. Куба залишилася під контролем американської військової адміністрації, що забезпечувала стабільність в країні та дотримання стратегічних і економічних інтересів США. Збереження американського контролю над островом виправдовувалося необхідністю недопущення надалі нового спалаху епідемії жовтої лихоманки, яка забрала багато життів. У 1900 р. голова американської адміністрації генерал Л. Вуд отримав з Вашингтона вказівку сприяти скликанню на Кубі Конституційних зборів, що й було зроблено в листопаді 1900 р. Збори прийняло Конституцію Куби, написану за образом і подобою Конституції США. У її тексті, однак, були відсутні положення, що стосуються майбутніх взаємин з США. Генералу Вуду було доручено інформувати уряд Куби, що виведення американських військ з території острова відбудеться лише в тому випадку, якщо в текст кубинської Конституції будуть внесені статті, що гарантують американські інтереси. Ці статті увійшли в історію як «поправка Платта» - на прізвище сенатора Орвілла Платта (1827-1905), який виступив в ролі їхнього ініціатора, хоча авторство поправки належало державному секретарю США І. Руту. 2 березня 1901 Конгрес США прийняв "поправку Платта" до Закону про асигнування на американську армію. Ця ж поправка лягла в основу договору між США і Кубою від 22 травня 1903 р., згідно з яким США отримали право на безстрокову оренду військово-морської бази в Гуантанамо. «Поправка Платта» фактично зробила Кубу американським протекторатом. Після включення поправки в текст Конституції Куби як додаток американські війська покинули острів. Щоб уникнути скасування або модифікації поправки в майбутньому вона увійшла складовою частиною і в укладений в травні 1903 р. американо-кубинський договір. Поправка була анульована лише в травні 1934 р. при президенті Ф. Рузвельта.

29.Центральна Америка у 19 – на поч. 20ст. Сполучені Провінції Центральної Америки або Федерація Центральної Америки (ісп. República Federal de Centroamérica) - федеративна держава в 1823-1840 роках на території Центральної Америки, що складається зі штатів (провінцій) Гватемала, Гондурас, Сальвадор, Нікарагуа, Коста-Ріка і Лос-Альтос створене після виходу їх зі складу Мексиканської імперії. Столиця - Гватемала.Прінятая в листопаді 1824 року конституція Сполучених Провінцій Центральної Америки скасовувала рабство, гарантувала свободу друку, скасовувала феодальні титули. Законодавча влада належала двопалатному парламенту; на чолі федерації стояв президент.У 1830 році президентом Сполучених Провінцій був обраний ліберал Франсіско Морасан, який проводив активну антиклерикальну політику. Проти Морасана виступили консерватори, що розв'язали громадянську війну, що призвело до розпаду федерації. Зроблені пізніше спроби відновити Сполучені Провінції Центральної Америки не мали успеха.I тріумвірат (10 липня 1823 - 19 березня 1824)Мануель Хосе АрсеПедро Моліна ФлоресХуан Вісенте ВільякортаII тріумвірат (19березня 1824 - 26 квітня 1825)Мануель Хосе АрсеАнтоніо Рівера КабесасХосе Сесілія дель Валье

Держава припинила своє існування в ході громадянської війни 1838-1840 років. Розпад почався з відділення від федерації Нікарагуа 5 листопада 1838. Слідом відділилися Гондурас, Коста-Ріка і Гватемала. Держава Лос-Альтос було розділено між Мексикою та Гватемалою. Остаточно союз розпався в 1840 році, коли останній оплот Федерації - Сальвадор, 31 березня оголосив рішення про скасування Центральноамериканської Федерації [1].

30. Політика США у Латинській Америці у 2пол 19- на поч 20ст. Панамериканізм. Боротьба за незалежність країн Латинської Америки після 1810 єднала, особливо в Південній Америці, де Симон Болівар в північних і Хосе де Сан-Мартін у південних країнах діяли спільно. Франсіско Морасан короткочасно очолював Федеральну Республіку Центральної Америки. Ранні південноамериканські панамериканісти надихались війною за незалежність північноамериканських штатів, в якій колонії боролися спільно і здобули незалежність. У Сполучених Штатах Генрі Клей і Томас Джефферсон виклали принципи панамериканізму на початку 1800-х років і незабаром Сполучені Штати оголосили через доктрину Монро нову політику невтручання європейських країн у справи Америки.У дев'ятнадцятому столітті в Латинській Америці зріс військовий націоналізм. 1830 року Венесуела і Еквадор відокремились від Великої Колумбії, Центральноамериканська Федерація розпалась 1838 року, Аргентина і Бразилія постійно боролися за Уругвай, а потім всі три держави об'єднались у Троїстий союз (1865-70), щоб у війні перемогти Парагвай; в Тихоокеанській війні (1879-83) Чилі перемогла Перу і Болівію. Тим не менш, в цей час панамеріканізм існував як серія Міжамериканських конференцій, які відбулись в Панамі (1826), Лімі (1847), Сантьяго (1856), і Лімі (1864). Основна мета цих зустрічей полягала в організації спільної оборони. Перша сучасна Панамериканська конференція, що відбулася у Вашингтоні, округ Колумбія (1889-90), з усіма країнами, представленими за винятком Домініканської Республіки. Було прийнято договори про арбітраж спорів та коригування тарифів і створено Комерційне бюро американських республік, які стали Панамериканським Союзом. Наступні зустрічі проходили в різних містах Латинської Америки.

Панамериканізм (пан... і Америка) - політична доктрина, що пропагує створення воєнно-політичного блоку всіх країн Америки під зверхністю США, або доктрина, в основу якої покладено ідею про спільність історії, економіки і культури США та інших країн американського континенту. На рубежі ХІХ-ХХ ст. Л.А. стала об’єктом посиленої експансії іноземного капіталу, що супроводжувалася нав’язуванням нерівноправних договорів, збройними інтервенціями, підтримкою реакційних сил усередині країн регіону – латифундистів, крупної торговельної буржуазії, верхівки військових та клерикалів. Для означення політики масштабної експансії фінансової олігархії США в країнах Л.А. президент ВільямТафт у 1912 р. навіть використав термін “дипломатія долара”, але в розглядуваний період Білим домом набагато частіше застосовувалося пряме втручання у внутрішні справи держав регіону, включно з військовою інтервенцією. Як правило, воно здійснювалося під прапором “панамериканізма” та гаслами “континентальної солідарності” й “історичної спільності” доль Західної півкулі. Вашингтон спритно приховував свої цілі, пропагуючи економічний і політичний союз американських держав, перший крок до котрого був зроблений ще наприкінці 1889 р. на Вашингтонській конференції. Обраний тоді постійний виконавчий орган Міжнародного союзу американських республік для збору і обміну комерційною інформацією – Комерційне бюро – офіційно знаходився у віданні держдепартаменту США. На 2-й Міжнародній конференції американських держав 1901-1902 рр. у Мехіко Комерційне бюро було наділене додатковими адміністративно-організаційними функціями й переіменоване в Міжнародне американське бюро. Членами його керівної ради стали дипломатичні представники латиноамериканських країн у Вашингтоні, а постійним головою – держсекретар США. На четвертій конференції 1910 р. в Буенос-Айресі бюро було переіменоване в Панамериканський союз, а Міжнародний союз американських республік – у Союз американських республік. Найвідомішим проявом силової латиноамериканської політики США на початку ХХ ст. стала Панамська криза. Ще в 1855 р. північноамериканські підприємці на основі попередньої угоди з урядом Нової Гранади побудували через Панамський перешийок залізницю, що приносила США величезні прибутки. Франція, скориставшись американо-британським суперництвом за контроль над регіоном, у 1880 р. розпочала прокладання міжокеанського каналу.

31. Перші панамериканські конференції та їх рішення. Міжамериканські конференції, періодичні конференції американських республік, що скликаються з 1889. До 1948 іменувалися Міжнародними конференціями американських держав, або Панамериканськими конференціями. Ідея скликання таких конференцій була висунута ще в 1826 на Панамському конгресі латиноамериканських держав. У 80-х роках 19 століть цю ідею використовували США в цілях встановлення свого панування і боротьби з європейськими суперниками в Латинській Америці. На 1-ій конференції (2 жовтня 1889 — 19 квітня 1890, Вашингтон) були засновані Міжнародний союз американських республік для взаємного обміну економічною інформацією і при нім постійне Комерційне бюро, по суті підпорядковане державному секретареві США. На 2-ій конференції (22 жовтня 1901 — 31 січня 1902, Мехіко) Комерційне бюро перейменоване в Міжнародне бюро, для керівництва яким був створений у Вашингтоні Керівна рада з представників американських держав на чолі з державним секретарем США. 3-я конференція (23 липня — 27 серпня 1906, Ріо-де-Жанейро), скликана у зв'язку з Венесуельською кризою 1902 — 03, прийняла рішення збудити перед 2-ою міжнародною Гаагською конференцією питання про недопустимість застосовувати силу для стягування державних боргів. Спроби США на 4-ій конференції (12 липня — 30 серпня 1910, Буенос-Айрес) змусити американські держави дотримуватися так званої доктрини Монро (див. Монро доктрина) зустріли відсіч більшості делегатів. На цій конференції Міжнародного бюро американських республік було перетворено в Панамериканський союз. На 5-ій конференції (25 березня — 3 травня 1923, Сантьяго, Чилі) був підписаний договір про запобігання конфліктам між американськими державами. Передбачаючи створення американської регіональної системи арбітражу, договір відповідав прагненню США створити противагу Лізі Націй як знаряддю англійської політики в Америці

32. Диктатура Порфіріо Діаса у Мексиці. Визрівання причин революції. Після смерті Хуареса у 1872 р. президентом став Себастьян Лердо де Техада. У 1876 генерал Порфіріо Діас (1830—1915) підняв заколот, розгромив урядові війська, увійшов у Мехіко і взяв владу в свої руки. У 1877 р. за рішенням конгресу він став президентом Мексики. У 1881 р. він поступився президентством на один термін, але у 1884-му повернувся до влади, яку утримував 27 років аж до повалення у 1911 р.

Діас почав із зміцнення влади. Для цього він досяг угоди з найбільшими фракціями лібералів і консерваторів, ослабив дію антиклерикальних реформ, чим залучив на свою сторону духовенство, і підпорядкував собі армійську верхівку і місцевих каудільйо. Улюблений лозунг Діаса «менше політики, більше управління» зводив суспільне життя країни до голого адміністрування.Особливе значення Діас надавав економіці. Під лозунгом «порядок і прогрес» він добився стійкого економічного розвитку суспільства і став користуватися підтримкою зростаючого бюрократичного апарату, великих землевласників й іноземного капіталу. Вигідні концесії заохочували іноземні компанії вкладати капітали у розробку мексиканських природних ресурсів. Будувалися залізниці і телеграфні лінії, створювалися нові банки і підприємства. Ставши платоспроможною державою, Мексика легко отримувала іноземні кредити.

Революційно-демократичні рухи на початку 20 ст. в країнах Латинської Америки мали чітко виражені особливості. Це була особлива група країн, які формально вважалися самостійними, а насправді були обплутані густим павутинням фінансової та політичної залежності. У більшості латиноамериканських країн на той час панував режим терористичних диктатур. Рухи народних мас об'єднували виступи робітничого класу, селянства проти капіталізму, так і виступи землевласників, усього народу проти іноземних монополій і антидемократичних режимів.Мексиканська революція 1910—1917 рр. була за своїм характером буржуазно-демократичною. Її головним завданням було повалення диктатури Порфіріо Діаса, проведення аграрної реформи, впровадження буржуазно-демократичних порядків, установлення конституційного ладу, стримування економічної інтервенції США. Проти уряду Діаса виступили спільно буржуазія, робітничий клас і селянство, патріотична інтелігенція. Головною силою революції були загони Панчо Вільї та Еміліано Сапати.Період політичного, соціального і військового конфлікту і сум'яття у Мексиці почався 20 листопада 1910 року з заклику Франсиско Мадеро. Збройний конфлікт досяг апогею, коли 21 травня 1911 року диктатор Порфіріо Діас був повалений та його місце на посаді президента зайняв Франсиско Мадеро. Але самому Мадеро не вдалося утримати владу і він також був повалений (а потім розстріляний) в 1913 році, а вся країна була охоплена громадянською війною, кілька політичних та озброєних груп боролося один проти одного за контроль над країною.

33.Мексиканська революція 1910-1917рр. та її наслідки. Конституція 1917р. Вбивство Мадеро і встановлення військової диктатури В. Уерти об'єднало різні фракції революціонерів. Губернатор штату Кауїла Венустіано Карранса (1859-1920) 26 березня 1913 проголосив "план Гуадалупе", в якому закликав до відновлення конституційного уряду. Боротьбу проти Уерти очолили генерал Альваро Обрегон (1880-1928) і селянські вожді Еміліано Сапата і Франсиско (Панчо) Вілья (1878-1923). Об'єднаними силами вони скинули режим Уерти у липні 1914. Певною мірою цьому сприяв і той факт, що президент США Вудро Вільсон відмовився визнати уряд Уерти.Однак відразу після перемоги революціонери почали боротьбу за владу. У жовтні 1914 з метою примирити ворогуючі сторони було скликано революційний конвент в Агуаскальєнтес за участю представників Вільї і Сапати. Пересвідчившись, що Карранса піклується тільки про утримання влади, конвент призначив ряд виконавців для проведення соціальних і економічних реформ. Більшість зборів зажадала, щоб Карранса склав з себе звання "вождя революції", але той відмовився це зробити і переніс свою штаб-квартиру у Веракрус. Випустивши ряд революційних декретів, Карранса залучив на свою сторону робітників і дрібних землевласників. Урядові війська під командуванням Обрегона навесні 1915 розбили Північну дивізію Вільї в битвах при Селає та Леоне і взяли під контроль центральну частину країни. Сапата продовжував опір на півдні, поки не був убитий у 1919. Вілья вів партизанську війну на півночі аж до повалення Карранси у 1920-му. Збройні та політичні сутички продовжувалися до кінця 1920-х років. Головним кроком у напрямку до кінця озброєного конфлікту стало прийняття у 1917 році конституції Мексики (чинної і зараз), ця дата вважається офіційним кінцем революції.Нова мексиканська конституція стала головним підсумком революції. Переможець Карранса надав сили закону реформам, обіцяним у його революційних декретах. Текст документа загалом повторював положення конституції 1857, але додавав до них три принципово важливих статті. Стаття третя передбачала запровадження загальної безкоштовної початкової освіти; стаття 27 оголошувала всі землі, води і надра на території Мексики національною власністю, а також декларувала необхідність розділу великих латифундій і встановлювала принципи та процедуру проведення аграрної реформи; стаття 123 була кодексом законів про працю. За цією конституцією запроваджувалось прогресивне трудове законодавство, 8-годинний робочий день, визначались умови і мета аграрної реформи, принципи зовнішньої політики.Головним завоюванням мексиканської революції стало повалення реакційної диктатури Діаса, ліквідація феодально-реакційних порядків, проведення економічних перетворень, усунення залежності від США. Революція розчистила шлях для розвитку національного капіталізму, пробудила інтерес широких мас до політики.

34.Тенденції економічного розвитку країн Латинської Америки на рубежі 19-20ст. Панування латифундистів визначало переважно аграрний характер розвитку цих країн. Це неодмінно ставило їх у залежність від промислово розвинутих країн - сперш Англії та США, а згодом США та Німеччини. Вони забезпечували країни Латинської Америки промисловими товарами, капіталами, та були основними ринками збуту їхньої продукції. Зміцнення позиції США в регіоні призвело до того, що правлячі кола Сполучених Штатів стали розглядати своїх південних сусідів як природне продовження американського ринку. Становище США ще більше зміцніло після іспано-американської війни 1898 р., коли Іспанія втратила останні свої володіння в регіоні - Кубу та Пуерто-Рико, і будівництва Панамського каналу (1904-1914 рр.). Наприкінці ХІХ -на початку ХХ ст. США неодноразово використовувало збройні сили для захисту своїх інтересів у регіоні.Сільське господарство країн мало монокультурний характер. В Аргентині переважало виробництво м'яса і зерна, Бразилії та Колумбії - кави, на Кубі - цукру і тютюну, в центральноамериканських країнах -тропічних фруктів, що дало підстави називати останні "банановими республіками".Поєднання політичного суверенітету й економічної залежності стало важливою особливістю розвитку країн регіону.Проте таке становище почало змінюватися від кінця ХІХ ст. В країнах регіону розвивалася власна промисловість, а відповідно, національний капітал і робітництво, інтереси якого йшли урозріз з інтересами латифундистів.На цьому ґрунті розгорнулися демократичні рухи, які виступали за зміцнення національного суверенітету і демократії.

35. Ліберально-олігархічні режими у країнах латинської Америки на рубежі 19-20ст. Історія латиноамериканських республік у XIX ст. після завоювання ними незалежності характеризується гострою соціально-політичною боротьбою, що визначила все своєрідність їх подальшого конституційного та державно-правового розвитку. У перших конституціях, як зазначалося вище, були відтворені основні принципи конституціоналізму передових країн того часу. Але в XIX ст. лише деякі з них дійсно дотримувалися на практиці. Незавершеність демократичних перетворень, збереження великих латифундій і напівфеодальних, а в Бразилії рабовласницьких форм експлуатації, соціальна і духовна пригніченість більшої частини населення (особливо індіанського і негритянського) сприяли застійності суспільства і тривалої консервації політичної влади в руках поміщицьке-клерикальних кіл. Вже в 20-30-х рр.. XIX ст. в більшості латиноамериканських республік у зв'язку з формальним встановленням конституційного ладу, а відповідно і з організацією періодичних виборів до органів державної влади (президент, конгрес і т. д.) з неминучістю почали виникати конкуруючі угрупування. На їх базі в наступні десятиліття склалися дві політичні партії, що одержали згодом назву "історичних". Після завоювання незалежності колишні монархісти, унітаристами і прихильники бюрократичного управління отримали назву консерваторів і об'єднувалися звичайно в консервативну партію. Ця партія в більшості країн стала найбільш послідовним захисником інтересів великих землевласників і католицької церкви. Консерватори були відкритими прихильниками збереження особливих привілеїв (фуерос) армії і церкви.Ті кола латифундистів, які були зацікавлені в торговельно-промисловому розвитку своїх країн, верхівка буржуазії, а також давні супротивники унітаризму і бюрократичної централізації (федералісти) склали ядро ліберальної партії. Ліберали в XIX ст. в Латинській Америці, як правило, не були схильні до радикалізму і не прагнули до корінної зміни існуючого суспільства, в якому вони були інтегровані так само, як і консерватори. У них були розбіжності з останніми лише за окремими і відносно другорядних питань суспільного життя, причому не завжди принципові. У XIX столітті латиноамериканська двопартійна система лише чисто зовні нагадувала свою англійську прототип. І консерватори, і ліберали були в цей час партіями тільки в умовному сенсі. Вони не мали будь-якої стрункої і міцної організації, а залишалися лише угрупованнями, напівфеодальним кліками, що ведуть між собою міжусобну війну. Їх політичне кредо виражалося не в програмних документах, а в відвертою ставкою на певного сильного лідера (каудильйо), який бачить перед собою одну-єдину мету - захоплення влади і створення авторитарного режиму. Нерідко й самі каудильйо, спираючись на власні збройні загони, робили ставку на одну з двох конкуруючих партій. У тому випадку, коли той чи інший каудильйо домагався посади президента республіки, він розглядав державний механізм як свою вотчину і без будь-яких утисків призначав на державні посади своїх партійних прихильників, розплачуючись тим самим було зроблено йому політичні послуги. Але й каудильйо в боротьбі за президентську владу не покладалися лише на партійну підтримку.

36. Режим «революційного каудилізму» у Мексиці (1920-1928). У Мексиці під час президентства наступника Обрегона, теж учасника революції 1910 - 1917 рр.. генерала Плутарко Еліаса Кальеса (1924-1928) зміцнився режим «революційного каудільізма». Апелюючи до тези про «триваючої революції», уряд Кальеса заявило, що метою нового, «конструктивного» її етапу стане будівництво розвиненої економіки і суспільства соціальної справедливості на основі співробітництва робітників, селян і національних підприємців. На ділі мова йшла про реформістської програмою з революційними лозунгамі.Билі обмежені позиції іноземного капіталу, насамперед у нафтовій промисловості, що викликало конфлікт мексиканського уряду з компаніями та урядом США. Уряд Кальеса широко використовувало антиімперіалістичні гасла, засуджувало інтервенціоністською політику США в Центральній Амеріке.Стремясь відвернути маси від невирішених проблем і зміцнити «революційний» престиж уряду, Кальєс почав гоніння на католицьку церкву. Конфлікт з церквою в 1926-1927 рр.. переріс у збройну боротьбу, в якій загони «крістерос» - прихильників церкви знайшли підтримку релігійної населення, особливо в деревне.К кінця 20-х років режим «революційного каудільізма» значною мірою виконав свої завдання. Місцева, національна буржуазія кілька зміцнила свої позиції.

37. Мексика в роки «максимату» (1928-1933) та світової економічної кризи. Вбивство Обрегона у липні 1928 р. під час передвиборної кампанії створило політичний вакуум, який міг заповнити тільки Кальєс, і з 1928 по 1934 він фактично управляв країною за спинами трьох президентів, що змінювалися. Загалом це були роки консерватизму, корупції, економічної стагнації і розчарування. Незважаючи ні на що, 1929 р. став рекордним за кількістю розподілених серед селян земель; у тому ж році держава досягла угоди з церквою, і була створена Національно-революційна партія, перейменована у 1946 в Інстітуційно-революційну партію, а у 1931 р. уряд прийняв новий кодекс законів про працю. Період 1928-1934 рр.. відомий як «Максімат» (Maximato). Знаходилися в цей час на посаді президента Е. Портес Хіль, П. Ортіс Рубіо і А. Родрігес вважаються маріонетками Кальеса, який офіційно з 1929 р. обіймав посаду військового міністра і був зайнятий придушенням повстання крістерос. Незабаром після втручання США, в 1930 р. мексиканський уряд підписало мир з повстанцями. У період максімата Кальєс відчував симпатію до ідей фашизму і намагався впровадити його в Мексиці. [16] [17] У 1930 р. була заборонена Мексиканська комуністична партія, Мексика перестала підтримувати повстанців С. Сандіно в Нікарагуа, початок жорстоко придушувати страйки, уряд перестав перерозподіляти землі серед бідних селян. Кальєс повністю забув про свої колишні зв'язки з комуністичним і робітничим рухом. [18]У 1934 р. Кальєс висунув на пост президента свого давнього соратника Ласаро Карденаса, сподіваючись, що і той буде його вірним послідовником. Проте незабаром після інавгурації Карденас став все частіше відкрито конфліктувати з Кальєс, виступив на підтримку профспілок, критикував насильницькі методи останнього, виступив проти фашистської організації «Золоті сорочки» генерала Ніколаса Родрігеса Карраско, що переслідувала комуністів, євреїв і китайських мігрантів. [19]Поступово Карденас осмілів і став зміщувати з важливих постів прихильників Кальеса, і нарешті заарештував самого Кальеса за звинуваченням у змові з метою вибуху залізниці.

38. Реформи Л.Карденаса у Мексиці (1934-1940). У 1934, як кандидат на пост президента від НРП, Карденас здійснив численні поїздки по країні, пропагуючи свій шестирічний план аграрних, економічних та освітніх реформ. У період свого президентського правління (1934-1940) націоналізував великі маєтки і передав селянам 16,2 млн. га земель - в два рази більше, ніж вони отримали з 1920. При ньому було організовано безліч селянських кооперативних господарств, т.зв. Ехідо, а для їх подальшого розвитку в 1935 був створений Національний банк ехідального кредиту, що надавав новим землевласникам позики для закупівлі сільськогосподарського інвентарю і насіння. Одночасно Карденас розгорнув будівництво гребель для зрошення ехідальних господарств.У 1937 Карденас передав залізниці у володіння залізничним службовцем. Однак різке збільшення числа катастроф, зниження продуктивності праці та рівня обслуговування пасажирів змусили уряд в 1940 повернути залізниці під контроль держави. Найсміливішої з реформ Карденаса стала націоналізація власності іноземних нафтових компаній, оголошена в березні 1938. Декрет про націоналізацію з великим запізненням проводив у життя одне з положень мексиканської конституції 1917, оголосила надра країни національною власністю. Націоналізація нафтової промисловості загострила відносини Мексики з США та низкою інших країн, що вилилося в економічну блокаду Мексики, почату США і Великобританією. Конфлікт було вирішено в 1940-х роках, після виплати Мексикою компенсації.

39. Соціально-економічний розвиток Куби у 20ті роки 20ст. До осені 1920 р. кубинська економіка переживала підйом. Цукрова галузь Куби значною мірою знаходилася під контролем американських компаній. Але зростання цін на цукор привело і до загального подорожчання товарів, що викликало незадоволення населення країни. З 1918 р. піднялася хвиля страйків, які проходили під керівництвом анархо-синдикалістів.У 1920 р. економічний підйом змінився післявоєнною кризою. Він торкнувся перш за все цукрового виробництва, але швидко розповсюдився і на інші галузі промисловості. Спад привів до банкрутств, безробіття і різкого погіршення рівня життя населення. Представник президента США Краудер в 1921 р. вживав різких заходів в галузі фінансів, добиваючись скорочення урядових витрат в обмін на надання американської позики у розмірі 50 мільйонів доларів. У 1921 р., перемігши на виборах, до влади прийшов новий президент — колишній ліберал Альфредо Сайас, що створив нову Кубинську Народну Партію. Господарську кризу викликав новий сплеск страйкового руху. У 1925 р. на Кубі виникло загальнонаціональна профспілка — Національна конфедерація робочих Куби (КНОК). Значний вплив в ній належав анархо-синдикалістам. Крім того, в 1925 р. була утворена Комуністична партія Куби (КПК). З середини 1920-х років країна стала виходити з економічного спаду. Проте падіння світових цін на цукор продовжувалося, і цукрові компанії прагнули компенсувати його збільшенням виробництва і збереженням низького рівня зарплати. У 1928 президент-диктатор був переобраний на новий термін. У зовнішній політиці він орієнтувався на США, куди прямували 80% кубинського експорту, чотири п'ятих якого складав цукор. У 1927–1930 уряд Мачадо отримав нові великі позики у американських банках..В період світової економічної кризи 1929–1933 виробництво цукру на Кубі різко зменшилося, обсяги експорту впали в чотири рази, ціни зросли, а рівень заробітної плати скоротився. Число безробітних сягло 500 000 чоловік. Знову почалися страйки. Розвернувся рух за скидання диктатури Мачадо. Виникли радикальні угрупування, які удавалися до тактики змов і замахів.

40.Диктатура Мачадо на Кубі. Кривава диктатура Херардо Мачадо спиралася всередині країни на професійну армію, поставлену в привілейоване становище і поглинає до чверті національного бюджету, хоча Куба за договором 1903 перебувала під захистом США. Проте в набагато більшій мірі, ніж армії, Мачадо був зобов'язаний збереженням влади магнатам Уолл-стріту. Широко розрекламована «програма громадських робіт» дала йому підтримку багатьох верств буржуазії, у тому числі дрібної, і певною мірою збільшила зайнятість робітників. Ця обставина, як і націоналістична демагогія, сприяло створенню щодо широкої соціальної бази, якою мала кліка Мачадо в перші роки його правління. Але фінансування цієї програми вимагало великих коштів, і Мачадо, всупереч своїм передвиборчим обіцянкам, в порушення конституції, без санкції конгресу, отримав у 1927-1930 рр.. на кабальних умовах кілька позик у «Чейз Нейшнл бенк» і у банкірського дому Морганів.Головними об'єктами громадських робіт були Центральне шосе і Капітолій - новий будинок кубинського конгресу, будівництво яких супроводжувалося корупцією та хабарництвом. Ці роботи стали справжньою годівницею для всякого роду ділків, а також для самого диктатора - власника однієї з фірм, що будують шосе, але головний куш дістався великим хижакам - акулам з Уолл-стріта, «організували» позики Кубі. Розплачувався ж за весь цей народ.У результаті фінансової політики уряду Мачадо державний борг Куби тільки за час його першого президентства подвоївся, а до 1932 р. досяг 300 млн. дол Зате диктатор був спокійний. До тих пір поки виплачувалися відсотки по цих позиках, він міг розраховувати на підтримку банкірів, а отже і Вашингтона. Під час виборчої кампанії Мачадо спритно використовував націоналістичні настрої ущемленої післявоєнним кризою і незадоволеною засиллям іноземного капіталу дрібної та середньої буржуазії. Він не скупився на демагогічні заяви і обіцянки, розраховані на завоювання голосів на виборах, заявив про необхідність перегляду «поправки Платта», зобов'язався не домагатися переобрання президентом на другий термін, здійснити в широких масштабах громадські роботи, не допускати подальшого збільшення державного боргу.Всупереч своїй передвиборної обіцянки не висувати свою кандидатуру на другий термін Мачадо майже відразу ж почав підготовку до переобрання. Ще в грудні 1925 р. через конгрес був проведений закон, практично заборонив реорганізацію старих і створення нових політичних партій і передав контроль над буржуазними партіями (Ліберальної, Консервативної, Народної) в руки членів конгресу, обраних від цих партій. А після того як на чолі їх виявилися слухняні йому люди, Мачадо встановив повний контроль над апаратом всіх трьох партій і перетворив їх на слухняне знаряддя своєї політики. Обрання нових керівників партій було категорично заборонено.