Виділяють два напрями роботи: актуальний і перспективний. У межах актуального напряму обговорюються та вирішуються злободенні проблеми, пов'язані з конкретними труднощами у навчанні, вихованні і розвитку дітей, з порушеннями в їх поведінці, з труднощами у спілкуванні тощо.
У межах перспективного напряму реалізовуються перспективні програми з урахуванням індивідуальних особливостей дитини, її потенційних можливостей для гармонічного розвитку і формування її психологічної готовності до творчого життя у суспільстві. Це можливо тільки за створення сприятливих психологічних умов для розвитку всіх і кожного.
Обидва напрями пов'язані між собою, впливають один на одного; але визначальними є перспективний напрям в досягненні цілей шкільної психологічної служби. При цьому надзвичайно важливим моментом є здійснення практичним психологом узгодженості початкової і кінцевої цілей діяльності щодо дитини.
На початковому етапі взаємодії шкільного психолога з дитиною визначається готовність дитини до систематичного навчання у школі. Розроблено та використовується багато програм комплексного обстеження дітей. Результати обстеження дозволяють знаходити оптимальні для даної дитини способи навчання та виховання.
На кінцевому етапі взаємодії психолога з школярем метою є сформованість його психологічної готовності до життєвого самовизначення, яке включає особистісне, соціальне і професійне, моральне і духовне самовизначення. Тут йдеться не про кінцеве самовизначення старшокласників, що вже відбулося, а саме про психологічну готовність до такого самовизначення, яка включає в себе: а) сформованість на високому рівні психологічних особистісних утворень, передусім самосвідомості школярів; б) розвиток потреб, інтересів, мрій, ідеалів, намірів тощо, що забезпечують змістовну наповненість, внутрішнє багатство особистості, серед яких центральне місце займають духовні цінності, моральні самонастанови, часові перспективи і ціннісні орієнтації; в) становлення індивідуальності як результату розвитку та усвідомлення своїх особливостей, можливостей здібностей та інтересів кожним старшокласником.
Робота практичного психолога в системі освіти здійснюється у наступних основних напрямах: психологічна освіта, психопрофілактика, психодіагностика, психокорекція і психоконсультування.
Психологічна освіта спрямована на залучення дорослих і дітей до психологічних знань. Просвітницька діяльність психолога може здійснюватися у різних формах (лекції, бесіди, семінари, виставки, добір літератури і ін.). Основне значення просвітницької роботи полягає в ознайомленні суб’єктів освітнього процесу з сучасним станом психологічної науки, основними закономірностями та умовами психічного розвитку дитини. Вона спрямована на формування уявлення про практичну значущість психологічного знання і психологічної допомоги дитині, що розвивається, а також на побудову педагогічного процесу з урахуванням вікових та індивідуально-психологічних особливостей учнів.
Психопрофілактична робота спрямована на формування у педагогів, дітей, батьків або осіб, їх що замінюють, загальної психологічної культури, бажання використати психологічні знання в роботі з дітьми або в інтересах власного розвитку; створення умов для повноцінного розвитку дитини на кожному віковому етапі; своєчасне попередження порушень у психологічному та особистісному розвитку.
Виділяються три рівні психопрофілактики. Перший рівень - первинна профілактика, спрямована на дітей, що не мають значних емоційних, поведінкових і навчальних проблем. Другий рівень - вторинна профілактика, робота з дітьми “групи ризику”, у яких виявлено появу відповідних проблем. Третій рівень - третинна профілактика в роботі з дітьми з яскраво вираженими та запущеними навчальними, поведінковими та особистісними проблемами. На цьому рівні власне профілактична діяльність здійснюється одночасно з корекційною.
Залежно від типу освітньої установи, в якій працює психолог, психопрофілактична робота включає в себе:
- адаптацію дітей до дитячого садка, рекомендації батькам або особам, які їхзамінюють, з надання допомоги дітям в адаптаційний період;
- обстеження дітей при переході зі старшої групи у підготовчу з метою виявлення їх готовності до навчання, підготовка для батьків або осіб, їх що замінюють, і вихователів рекомендацій з ліквідації можливих відставань і пропусків у підготовці до школи;
- визначення психологічної готовності до навчання у школі для оптимального вибору навчального закладу, раннього виявлення здібностей, відхилень у розвитку та їх корекції;
- підготовка спільно з вчителем програми індивідуальної роботи з тими дітьми, які у цьому мають потребу;
- проведення психологічного обстеження дітей при поступленні в установу інтернатного типу з метою створення максимально сприятливих умов для розвитку дітей та їх соціально-психологічної реабілітації;
- попередження у дітей психологічного перевантаження і невротичних зривів, зумовлених умовами їх життя, навчання та виховання;
- створення сприятливого психологічного мікроклімату у навчально-виховній установі через оптимізацію форм спілкування педагогів з дітьми, педагогів з колегами і батьками, консультування працівників установи з широкого кола соціально-психологічних проблем.
Одним із завдань шкільного психолога у сфері психопрофілактики є збереження здоров’я дітей.
Психічне здоров'я школяра - це збалансованість внутрішнього (духовних, моральних, когнітивних, емоційних, фізіологічних, фізичних потенцій) і зовнішнього (вимоги соціального оточення, відповідність стилю навчання і виховання дітей особливостям розвитку їх особистості у життєдіяльності). Відповідно психічне нездоров'я - це незбалансованість, асинхронию внутрішніх і зовнішніх особливостей особистісних змін.
Основними критеріями психічного здоров’я є:
1) усвідомленість і свідомість самого себе, свого життя у світі;
2) повнота «включеності», переживання і проживання теперішнього часу;
3) здатність зробити якнайкращий вибір у конкретній ситуації і в житті в цілому;
4) відчуття свободи, життя у злагоді з самим собою як стан усвідомлення своїх головних інтересів;
5) відчуття власної дієздатності - «я можу»;
6) соціальний інтерес або соціальне відчуття (в термінології А. Адлера), постійна увага до людей;
7) стан стійкості, стабільності, визначеності у житті та оптимістичний, життєрадісний настрій як інтегральний наслідок усіх перерахованих вище якостей особистості.
Психічне здоров'я особистості школяра є однією з головних умов ефективності освітнього процесу. Не кожній дитині комфортно перебувати у школі, вона страждає від неоптимального спілкування з вчителем і з однокласниками. Часто порушуються її права та автономія. Часом вона їх і не знає, а іноді плутає з обов'язками та не може протистояти тиску несправедливих дорослих і однолітків.
Часто школяр живе за подвійними стандартами моралі і норм поведінки, вважаючи, що поводиться, “як його вчили”. Він не може усвідомити свої відчуття і те, яке його життя. Якщо йдеться про фізичний стан, то школяр відповідає: “Болить голова”, “Хочу їсти”, “Розбив коліно” тощо. Дуже часто учні не уміють адаптуватися у класі, але вважають, що інакше і бути не може. Неможливо передбачити, як вони поводитимуться за різних умов.
Освіта – та сфера, де помилки взаємодії дорослих з дітьми виявляються найбільшою з очевидністю, дуже часто виникають психічні травми. Психічні травми – це негативні переживання з приводу невдач і не подоланих дітьми психологічних бар'єрів. Невдачі, що переживаються, залишають свій слід. Чим значущою була виконувана діяльність, чим більше перешкод і труднощів вона викликала, чим більшу цінність вона мала для учня, тим сильніша травма, якщо не було задоволеності результатом діяльності. Психічні травми впливають на формування емоційно-ціннісної сфери особистості школяра.
Саме у своїй основній діяльності - навчальній (і пов'язаному з ним вихованні) школяр може випробувати сильне страждання, що затруднює виконання цієї діяльності і блокує позитивну, конструктивну взаємодію. Переживання труднощів і невдач тісно пов'язані з розчаруваннями, тривогами, відчаєм.
Психічні травми є ознакою психічного нездоров'я та неблагополуччя освітнього процесу. Не будь-яке навчання є гуманне. Психологічні бар'єри виникають в його процесі. Чи часто вони долаються без душевних мук?
Часто страждання заподіюють дітям найдорожчі люди – батьки. Чому вони так поступають і заради чого?
В останні 10 - 15 років майже непомітно (для суспільства в цілому, для окремого педагога чи батька) відбулися зміни, які було слід би назвати глобально деструктивними. Зокрема, відбулося порушення глибинних зв'язків дорослих і дітей, відчуження дитини від світу дорослих, що стали байдужими до неї. Дорослі створили новий світ - штучний, мертвий, що не дає свободи живій дитячій уяві. Вони посприяли тому, щоб виникла нова дитяча субкультура сьогоднішнього дня, в якій совість відступає перед блиском дотепності і торжествує парадоксальна картина антисвіту, віртуальності. Нині створений такий світ дитинства, коли реальність перестала бути чимось саме собою зрозумілим. Іграшка втратила моральну і творчу функцію, перетворившись на знаряддя демонізації дитини. Суспільство забуло головні заповіді великої педагогіки минулого: у світі малюка все повинно грунтуватися на переживання радості і добра, радості від думки, творчості і прекрасного, і, звичайно ж, від стосунків з людьми і навколишнім світом.
Дорослі самі, надмірно захопившись іграми, зокрема, новомодними комп'ютерними, забули про те, що поряд з нами ті, хто повністю довіряють нам свою душу і своє майбутнє, - ми забули про наших дітей. Архетип материнства просто на наших очах втратив свою минулу значущість і святість. Сучасне мистецтво, особливо молодіжне, все більш позбавляється життєвості і життєрадісності, все очевидніше у ньому вплив Танатоса (потягу до руйнування, розпаду і смерті). Всюди впадає в очі символіка страху, скрізь прикмети морального і духовного упадку. Це виявляється в тому, як одягаються наші діти, що читають (і чи взагалі читають), з якими іграшками грають, яку музику слухають, що дивляться в кінотеатрах і по телевізору. Всього лише за якесь десятиріччя ми майже перетворилися у Петренків, що не пам’ятають свого роду, своєї історії.
Ми завжди поспішаємо, ми дуже хочемо, щоб наші діти встигли більше, краще, надійніше, ніж колись ми з вами в дитинстві. Але і в техніці, і в біології і вже тим більше у світі людини швидкість повинна забезпечуватися певними надстабільними і стійкими до руйнування механізмами захисту. Світ захопила хвиля ідей та методів раннього, надраннього і наднадраннього розвитку дітей. Батьки вибирають у модних журналах суперстереонаушники, щоб можна було проникнути в гіперпростір віртуального світу своєї однорічної дитини. Разом з своїми дітьми-дошкільниками вони безперервно та захоплено грають ночами на комп'ютері, що перетворився в домашнього чарівника.
Зараз зростає, особливо серед підлітків, психічна епідемія збудження. Основну причину цього психологи вбачають у розходженні рівня нервово-психічного здоров’я дітей і того соціально-педагогічного середовища, в якому вони живуть. Головну роль відіграють суттєві недоліки в системі виховання. Здоров’я в ранньому віці – це проблема не тільки і не стільки медична, скільки педагогічна і психологічна.
Сучасні дитячий садок і школа – це збіднене на враження середовище, яке пригноблює нервову систему дітей. На багату від природи уяву дитини негативно впливає віртуальний світ знаків, формалізованих схем. Психіатри відзначають наявність синдрому “прихованої шизофренії”, що вже у 3-4 класах спостерігається у 70-80% школярів міських шкіл великих міст (наприклад, багато дітей малюють “чорне сонце”, “червону траву” тощо). Це своєрідна епідемія, що призводить до процесів дегенерації і розпаду тілесних енергетичних і психічних ресурсів дитини. Це вже видова біопсихічна драма, як зміна характеру еволюційного розвитку людини як виду.
Основою таких масштабних емоційних зрушень особистості виступає комплексне порушення всієї системи чинників, що зумовлюють нормальний гармонійний розвиток дитини. Особливо небезпечна, часто умисна психопатологізація суспільства, зокрема статева, сексуальна, політична. Процес сексуального виховання “по-новому” вже привів до катастрофічних результатів: статевий старт (тобто початок статевого життя) пересунувся з 17 років в 90-х рр. ХХ ст. на 13-14 років на початку ХХІ ст. Чи потрібні ще які-небудь докази того, скільки чужі нашому менталітету такі “цивілізаторські” і “«ультрадемократичні новації”?
У черговій своїй книзі відомий проповідник, диякон Андрій Кураєв пише: “Після того, як я провів декілька зустрічей з кадетами, які вчаться у закритій школі без вільного доступу до телевізора, я відчув, що до середини ХХI століття між людьми проляже межа така ж очевидна, як межа між расами. Люди, не помічені друком телебачення, інші люди. У них будуть просто інші особистості, інші очі, інші Душі.
У наш час інтелектуальний рівень більшості дітей сильно випереджає їх моральний та духовний розвиток, уміння спілкуватися з однолітками, співпереживати і співчувати іншому. Батьки вважають, що зараз треба думати про успішність навчання дітей, а не про їх почуття. Малий ще "переживати". Пізніше вони заявляють: «Якнайбільше я люблю ігри, де багато крові». Раніше діти грали у гонки, будівництво, але тепер займаються «вбивством" монстрів. Ось типові висловлювання школярів: "найцікавіше вбивати, коли бачиш обличчя людини, а найприкольніше – убити несподівано з-за рогу”. Або: “Я коли подивлюся бойовика по телевізору, відразу тягне до комп'ютера, аби повбивати, переслідувати. Дуже люблю брати когось на мушку і довго тримати під прицілом. Відчуття приголомшливе – я все можу, я сильніший за всіх!..” Після прослуховування цих откровень дітей батьки часто говорять: “Це не могли написати наші діти. Це якісь хорі. Я ніколи не повірю, що це писала моя дитина”. Дитячі малюнки рябіють різнокольоровими монстрами, чудовиськами, багатоликою людиною-павуком, клоунами-вбивцями, вампірами та іншими аналогічними персонажами.
У суспільстві зараз маємо перше покоління дітей, що виросли в інформаційних джунглях, де етичний і людський закон не писаний. Маленька 3-4-річна дитина, навіть і 7-річна не може захистити себе від такої інформаційної інфекції. Одним з наймогутніших дій на незахищену психіку дітей – стимулювання у глядача або слухача відчуттів депресивної гамми, наприклад туги, огиди, жаху. “Упакувавши” блоки з цих сильно фізіологічно заряджених відчуттів, режисеру можна навіть особливо не турбуватися про сюжет. Головне, гарненько струсанути глядача, а з дитиною все взагалі набагато простіше. Адже вона – істота довірлива.
А як можна “струсити”? На екрані з’являються звірі, абсолютно різні, з різних природних зон: крокодили упереміш з білими ведмедями, бегемоти з пінгвінами, страусами. Це дуже просто. Лише треба включити у відеоряд зображення тарганів, черв'яків, павуків, кажанів, змій, стоногів. А можна поекспериментувати – показати слиз, що тягнеться, екскременти тощо. Мета – зганьбити вищі цінності, прищепити з малих років огиду до життя, пошкодити душу, що формується, позбавити сенсу існування, штовхнути до руйнування та загибелі.
Засоби масової інформації (ЗМІ) як соціальний інститут сьогодні часто займають не тільки антиосвітню, але й антинаціональну, антигромадську, аморальну, антидуховну позицію. І цьому треба активно протидіяти. І очолювати цю роботу мають психологи. Наприклад, у США система освіти допомагає батькам виробляти грамотну педагогічну позицію, тримати під контролем виховну дію ЗМІ на своїх дітей, допомагаючи школі. У американських газетах є щотижнева рубрика «кінопутівник для батьків». Її редакції ведуть спільно з громадськими організаціями, що відстоюють моральні цілі та надають допомогу батькам. Після назви фільму слідує гриф, що обмежує перегляд дітьми, з вказівкою причин такого обмеження.
Експерт з мови доктор Салі Ворд із Сполучених Штатів виявила, що за останні 20 років збільшилася кількість 9-місячних дітей, які взагалі не сприймають голос у фоновому шумі, що створюється працюючим телевізором. У ці моменти батьки майже не розмовляють з своїми дітьми. Вони прийдуть у школу, будучи нездатними слухати вчителів. Удома вони залежні від потреби постійно переглядати телепередачі, а у школі мають труднощі із зміною звичного візуального сприйняття на вербальне.
Міцно засвоєні в дитинстві неправильні зв'язки вербально-візуального ряду (дитина плутатиме зелений і червоний кольори, яблуко і виноград і ін.). У результаті ми виховаємо майбутнього невдаху і злочинця - споживача наркотиків.
Лікар-педагог А. Коолі привела дані про вплив на дитячу психіку мертвих образів телебачення, мертвої музики, що фіксується у підсвідомості дитини. Ці образи отруюють, насамперед, її творчий розвиток. Навпаки, жива ритміка казки, міфи, народної пісні, хоровий спів, танцювальні рухи, гармонії кольору та інші творчі засоби живлять психічний розвиток, оздоровлюють психіку і дозволяють накопичити енергію для творчості і творення в подальшому розвитку.
Телебачення як головний канал “доставки” екранних продуктів споживачу дуже часто здійснює психопатогенний вплив на глядача. Причому здебільшого психопатології та їх елементи не пізнаються глядачем та не усвідомлюються як такі. Тобто патологія найчастіше сприймається як норма. Не треба забувати, що небезпека деяких телепродуктів безпосередньо пов'язана з високою концентрацією у них, так званих, шизо-кодів, що характерне для значної частини сучасного відеоавангарду.
Практичні психологи дають поради, як захистити дитину та дорослого від такого згубного впливу? Для цього необхідно сформувати особливі режими сприйняття, серед них:
- відчуття себе прозорим для інформаційного потоку. В цьому випадку інформація з екрану проникає не в мене, вона проходить крізь, не залишаючи ніяких слідів. Це найсильніша стратегія для спілкування взагалі;
- відмежування сприйняття від особистісного Я. Воно, але не Я, вбирає в себе інформаційний потік;
- дистанціювання себе від віртуальної ситуації (наприклад, у вигляді відчуття її умовності або у вигляді хоч би найменшої долі недовіри і критичного ставлення до неї);
- прагнення максимально повно усвідомлювати пропоновану інформацію, особливо її структуру, виявляти механізм впливу. Якщо я відразу бачу, якими прийомами на мене намагаються впливати, то вони перестають впливати на мене. Тим самим я закриваю канали впливу на мою підсвідомість;
- уникнення чуттєвості та зараженості емоцій у ситуаціях деструктивного впливу, збереження позиції “доброзичливої безпристрасності” або “емоційного нейтралітету”;
- створення м'якої, сердечної хвилі доброзичливості, що посилається крізь екран автору фільму, назустріч його інформації;
- перегляд відеопродукції “одним оком”; короткочасне переривання інформаційного потоку (просто закрити очі, а іноді і затиснути вуха).
Відомо, що діти люблять дивитися казки, а не телепродукти. Любов до казок і вигадок пояснюється небажанням дітей підкорятися раціональному тиску з боку дорослих. Можливо, саме цим можна пояснити такий неймовірний успіх книг Джоан Роулінг про Гарі Поттера. Такезахоплення ірраціональним Гарі Поттером підігрівається ще і тим, що сучасні горе-письменники починають навіть класичні казки раціоналізувати, вихолощуючи з них саму казковість. Так, загальновідома казка про Попелюшку в редакції 1965 р. (йдеться про російськомовне видання) звучить так: “Вони (сестри) кинулися перед нею навколішки і стали просити вибачення за те, що так погано поводилися з нею. Попелюшка підняла сестри, розцілувала і сказала, що прощає їх і лише просить, щоб вони завжди любили її... Попелюшка так само була добра душею, як і прекрасною особистістю. Вона узяла сестри до себе в палац і того ж дня видала заміж за двох придворних вельмож”. Але чим же закінчується ця ж казка в новому, приземленно-раціоналістичному виданні (М., 1999) “Хлопець, як і обіцяв, відвів Попелюшку в палац і одружився на ній. А зла мачуха і підступні сестри трохи не тріснули від заздрості”. У першому випадку сестри по-християнськи покаялися, очистилися, Попелюшка їх пробачила... Вони поліпшили своє світосприймання й тому можуть бути щасливі. У іншому варіанті казки, де сестри лопаються від заздрості, а Попелюшка від злорадності, навряд чи у них буде щасливе життя. Книжка красиво оформлена, але дітям її не слід читати. Гарі Поттер літає як відьми на мітлі, тобто він явно з нечистої сили. Але нечиста сила не може бути позитивним героєм. Фальсифікація казки призвела до торжества хлопчика на мітлі.
Не слід піддаватися грубо створеним і широко поширеним міфам суспільної свідомості, ніби: “Попелюшка – це застарілий сюжет. Красиве, то будь-хто полюбити може. А ось полюбити монстра – це круто!” у старому варіанті казки привертається увага дитини до вічної ідеї про перемогу добра, працьовитості, коли замазура лише завдяки здатності до любові і скромності перетворюється на справжню красуню.
Отже, перша умова створення для дитини чистого інформаційного простору - точний аналіз сюжету, тексту і спрямованості дитячого фільму, який може вона подивитися дитина.
У дослідженнях, проведених російськими психологами, були зареєстровані факти, що типові для психіки маленьких дітей, які найближчим часом стануть учнями.
| Ослаблення функцій імунної системи | 100% |
| Зниження гальмівних процесів у центральній нервовійсистемі (невротизація, схильність до агресії та істерії) | 85% |
| Зниження функції вегетативної нервовоїсистеми (підвищена дратівливість,слізливість, розсіяна увага) | 75% |
| Наявність прихованого джерела активності | 50% |
| Підвищення схильності до захворювань шлунково-кишкового тракту (хронічнийгастрит, гастроентерит, ферментативнанедостатність) за типом гіпофункції, зниження функціональних резервів печінки | 50% |
| Гіперфункція органів черевної порожнини (гіперсекреторні гастрити та ін.) | 20% |
| Порушення харчування (зловживання харчовими консервантами і іншими токсичними продуктами) | 43% |
| Наявність осередку інфекції у районі носоглотки. Залишкові ознаки хронічної інтоксикації | 42% |
| Зниження функціональних резервів ендокринної системи, залишкова інтоксикація | 20% |
| Спадкова схильність до захворювань | 47% |
Дослідження також виявило:
- незвичні для дитини пропорції сну та неспання (замість 16-18 годин, які тримісячний малюк спав у минулому, то тепер на добу він спить тільки 10-12, а то й менше, а 4-річна дитина часто вже і чути не хоче про денний сон);
- різке зростання алергічних реакцій дитячого організму буквально на все (саме в останні роки лікарі стали відзначати алергію дитини навіть на грудне материнське молоко (!));
- явна невідповідність біологічного і психологічного віку (наприклад, у дитини в медичній карті може бути записано “біологічна незрілість”, а там же психолог-логопед ставив діагноз “випередження темпів психічного розвитку”);
- діагнози типу, що майже не коментуються фахівцями, “пригнічеення альфа-ритму”, “ частковий альфа-ритм”, “зникнення альфа-ритму нервової системи мозку”, який є одним з основних ритмів неспання мозку, ритм налаштування на активну реакцію психіки. Схоже, що природа просто збунтувалася проти традиційної норми психосоматичного розвитку. Або сама норма поступово кардинальн о змінилася, як і все навколо?
Але якщо батьки віддали свою роль телевізору, то чому дивуватися? Адже він "виховує" дітей за своєю системою, наслідуючи закони всесильного маркетингу: треба перетворити людину у достойного і послушного покупця, покірного споживача, спочатку соків і шоколадок, потім пива і чіпсів, потім... Дорослі й самі не усвідомлюють, що ж рекламується насправді у тій чи іншій рекламі, а діти тим більше.
Захист інформаційно–психологічного здоров’я підростаючого покоління – велике завдання. Це – протиборство інформаційній агресії. Спеціалісти давно називають телевізор приладом медико–технічної дії. Але поставити бар’єр на шляху проникнення інформаційної агресії на дитячу свідомість недостатньо. Треба з ранніх етапів виховання дитини закласти в її свідомість інше – світлий і людський зміст.
Батьки теперішніх першокласників також дивилися в дитинстві і телефільми, і мультфільми. Але чи такого змісту і такого спрямування? І, звичайно ж, не було реклами з її технологічно продуманим впливом, коли використовується звук, світло, колір, спецефекти і багато чого іншого. Але ці ж батьки виховувались за традиційними шкільними і дошкільними програмами, читали добрі книжки, доглядали за домашніми тваринками, з задоволенням відвідували зоопарк і навіть – тепер це дивно! – слухались своїх батьків. А група ризику в виховних закладах не перевищувала якихось 10 – 15 % від загального числа дітей.
Ні компютер, ні телевізор, ні казки-перевертні самі по собі не можуть діяти руйнуюче, якщо батьки невідступно знаходитимуться поруч з дитиною. Причому, бути поряд можна і в тому випадку, коли ти від неї знаходишся у просторовому відношенні поруч, але фактично на великій психологічній відстані. Для цього потрібно зовсім не багато: щоб дитина стала сенсом життя батьків.
Сучасне західне мистецтво змінює, деформує психіку дитини. Звичайно, насамперед, йдеться про мультфільми і комп'ютерні ігри. Дивовижно впливаючи на уяву дитини, вони формують нові установки та моделі поведінки.
У нових сучасних мультфільмах чудовиська один одного прагнуть знищити. Явна схожість з новою кривавою забавою – півнячими та собачими боями, що переживають нині друге народження. Спостерігаючи за смертельною сутичкою тварин, дитина переходить межу людського, дозволяючи собі випробовувати задоволення від віртуального вбивства.
Що переживає дитина, переглядаючи такий мультфільм? Природно, вона ідентифікує себе з його героями, засвоюючи агресивні моделі поведінки, винагороджувані відчуттям переможного торжества. У її психіці виробляється «бацила» агресивності.
У класичних мультфільмах богатирі теж вражають драконів, Іван-царевич – Змія Горинича. Чи є якась відмінність традиційних казкових мультфільмів від західних нового покоління? Чому відбувається фіксація на агресії? На жаль, в кожній людині у прихованому вигляді існує садомазохістський комплекс, і сучасні західні мультфільми його експлуатують, змушуючи дитину переживати насолоду, коли герой мультфільму заподіює кому-небудь біль. Це вміло стимулюється аудіо- і відеорядом. Багатократне повторення подібних сцен викликає у дітей фіксацію на агресії і сприяє засвоєнню відповідних моделей поведінки. Катарсис, зміна особистості, яку планує художник, відбувається якраз у той момент, коли герої твору знищують противників.
Давно відомо, що моделі поведінки, які демонструють привабливі герої екрану, для глядачів (особливо молодих) теж вельми привабливі. І якщо поведінка на екрані, що відхиляється від норми, ніяк не карається та навіть не критикується, то вельми висока ймовірність, що багато дітей і підлітків будуть її наслідувати. Ще в 70-і роки ХХ ст. відомий американський психолог Альберт Бандура (поляк за походженням, син фермера, що народився в Канаді) у своїй роботі «Теорія соціального научіння» сформулював основні принципи соціального научіння шляхом наслідування кино- і телемоделей. Так, одна-єдина телевізійна модель може стати предметом наслідування для мільйонів! Це багато разів підтверджено експериментами і звичайною практикою сучасного життя. Абсолютне руйнування всіх табу, раніше небачене та абсолютно неприпустиме для української культури.
У дослідженнях встановлено, що діти із затримкою психічного розвитку не можуть у школі засвоювати слухову інформацію, страждають недорозвитком мови та емоцій. Західні учені встановили, що це діти, яких у ранньому дитинстві “виховував” телевізор. Експерт з мови доктор Саллі Ворд (Велика Британія), говорить про те, що за останні 20 років різко збільшилась кількість дітей, які уміють сприймати тільки зорову (візуальну) інформацію. Слова проходять мимо них. У школі «телевихованці» відчувають великі труднощі із зміною звичного візуального сприйняття на вербальне, адже навчає їх не телевізор, а живий вчитель, але якого вони не здатні почути. Спілкування з іншими дітьми також викликає у них труднощі.
У телепередачі використовуються надзвичайно передові наукові технології, що "розвивають" маленьких дітей. На екрані з'являються звіри, абсолютно різні, з різних природних зон: крокодили упереміш з білими ведмедями, бегемотами, пінгвінами, страусами. Вони йдуть дуже поволі, караваном, і їх хода по екрану розтягується на три-чотири хвилини. Або інша вставка: три кораблі поволі пропливають по екрану. Ніяких дій не відбувається, вони просто розрізають носом хвилю, проходять довкруги і спливають.
А ось ще характерна картинка. На дерево, що росте посеред поля, прилітають по черзі п'ятнадцять птахів. Кожна злегка вертить хвостом, сідає на вітку і застигає, у точності копіюючи рухи попередніх. Але насправді значення вставок зовсім в іншому – у привчанні дітей до екрану. Причому до привчання страшного, гіпнотичного! Адже екран світиться. Його мерехтіння має певний ритм, а людина його сприймає поза своєю волею. А мерехтливе світло, ритм і певним чином підібрані шуми гіпнотично впливають на психіку. В результаті маленька дитина впадає у транс і вже абсолютно некритично сприймає все, що лише з екрану, притягується до нього.
«Телепузики» – це послідовне творіння людини-дебіла, яка весь вільний час біля телеекрану з відкритим ротом сприймає будь-яку інформацію. Саме гіпнотичною дією екрану можна пояснити той факт, що сама дитина не може відірватися від телевізора, а коли батьки намагаються вимкнути «ящик», впадає в агресію, плаче, кидається у бійку. Але дітей століттями вчили на позитивних прикладах. Негативні ж приклади прагнули не демонструвати, і головне, завжди супроводжували мораллю. А тут – просто показ безоцінних коментарів. Це один з головних принципів так званої “недирективної педагогіки”: “Ми даємо інформацію, а дитина робить свій вільний вибір”, нерідко між життям і смертю, здоров'ям і хворобою.
Або інший приклад. Документальні кадри, зняті в якомусь африканському селищі. Негритянська сімейка танцює ламбаду. Трьох-, чотирилітнім дітям, звичайно, конче потрібен такий суперсексуальний танець, де труться животами, сідницями, де шикуються ланцюжки, що похітливо звиваються. До чого це призведе, коли діти почнуть відтворювати побачене? Або епізоди, де хлопчик одягає дівчачу спідницю, не бажаючи її знімати. А інші телепузики хвалили його, кажучи, що він як дівчинка, тобто фактично програмується порушення статевої орієнтації? У такий спосіб «розхитується» норма. Адже хлопчики взагалі дуже рідко намагаються надягати дівчачий одяг. А якщо раптом і надягають, то оточуючі говорять: «Навіщо? Зніми! Ти ж не дівчинка!» А тут якраз навпаки.
Дитина ідентифікує себе не тільки з поведінкою персонажу. Механізми імітації у дітей рефлекторні і такі тонкі, що дозволяють схоплювати щонайменші емоційні зміни, найдрібніші мімічні гримаси. Якщо уважно придивитися на маму з однорічним немовлям, то вже між ними виявляється мімічна схожість. Соціальне научіння дітей відбувається завдяки наслідуванню та міміці близьких людей та улюблених телегероїв. Але телегерої часто тупі, злісні чи навіть божевільні. Коли дитина ідентифікує себе з такими персонажами, її внутрішнє самовідчуття співвідноситься з виразом їх осіб. І малюк починає поводитися відповідним чином: неможливо перейняти злобну міміку та залишитися в душі добрим, перейняти безглуздий оскал і прагнути «гризти граніт науки».
Для зміцнення психічного здоров’я від держави необхідно вимагати введення цензури на таку кіно- і телепродукцію для дітей. Інакше ми отримаємо ціле покоління моральних і фізичних виродків. Але перекладати всю відповідальність на державу теж не варто. Психолог повинен допомогти батькам розуміти, що дітям не можна категорично дивитися такі мультфільми, бойовики і ін! І школа у цьому плані повинна заміняти активну позицію.
Помилковою є ідея про те, що дитина, що грає в комп'ютерні ігри, добре розвивається інтелектуально. Насправді у більшості ігор пропонуються такі моделі поведінки, після засвоєння яких дитина стає повністю депресивною або навпаки, неймовірно агресивною, тому що в уяві вона постійно порушує моральні норми. Є такі комп'ютерні ігри, в яких пропонується на вибір декілька варіантів поведінки, наприклад, завдання вийти з будинку та купити хліб. Можна зробити це звичайно, а можна по дорозі зарізати сусіда, помочитися на знайому дівчину, пограбувати магазин, розшпурляти всі продукти. Багато дітей, що пограли в подібні ігри, беруть собі псевдоніми, що позначають жахливих персонажів: «лайно» або «негідник», або «ідіот». У них зміщуються уявлення про добро і зло, спотворюється картина світу. Часто виникає комп'ютерна залежність, яка перетворює дитину на раба. Вона подібна на наркотичну і її важко уникнути, виникає глибока депресія.
Але навчитися набирати текст на комп’ютері і користуватися Інтернетом можна за кілька місяців. Для цього абсолютно не потрібно щоденно грати в ігри, які спотворюють особистість, руйнують душу. Як це не парадоксально, але сьогодні для того, щоб зберегти дитину морально здоровою, насамперед слід виключити з її життя сучасні засоби масових комунікацій.
Отже, рівень психогенності середовища безпосередньо пов’язаний з рівнем освіченості, культурно-етнічними, соціальними та віковими особливостями референтної групи учнів, педагогів, батьків. Виховання здатності до саморегуляції та самовідновлення психічних станів є головним критерієм індивідуальної психогігієни учня і найважливішим завданням педагогічної психогігієни у навчально-виховному процесі середньої загальноосвітньої школи.
Головним критерієм індивідуальної психогігієни учня та найважливішого завдання педагогічної психогігієни навчально-виховного процесу середньої загальноосвітньої школи є міра розвитку індивідуальної здатності до саморегуляції та самовідновлення психічних станів дітей і підлітків.
У дослідженні українського психолога С.І.Болтівця виявлений взаємозв’язок між рівнем індивідуалізації дитячої активності і станом психічного здоров’я дітей. Цілеспрямована позаурочна пізнавальна активність достовірно знижується у зв’язку з погіршенням стану психічного здоров’я, загостреннями окремих функціональних розладів. При цьому знижується рівень індивідуалізації виборів учнів. Тому для цієї категорії учнів сплески інтересу до нових людей, занять, явищ, які швидко згасають, характерні більше, ніж систематичність, яка вимагає постійного відновлення вольових зусиль.
Структура сім’ї як психосоціальної цілісності, здатної зберігати цілісність і повноту психічного розвитку дітей та підлітків, становить собою мінімальну достатність за наявності тріади: діти – батьки – дідусі й бабусі. Така сім’я ефективніше, порівняно з двохпоколінною, виконує функцію збереження і зміцнення психічного здоров’я дітей від їх народження до підліткового періоду розвитку.
Порушення стосунків між дітьми і батьками призводить до психічних травм школярів, до страждання дітей у стінах «рідного» будинку. Так, уже дошкільники мають дефіцит спілкування зі своїми батьками, зайнятими бізнесом. Вони не хочуть виїжджати додому з гувернером. Роль матері фактично зводиться до ролі вихователя.
Дія деструктивних чинників у сім’ї (алкоголізм, рукоприкладство) зумовлює психічні травми дітей, які відчувають себе скривдженими і без уваги. У дослідженнях виявлено, що п'яними батьків і їх друзів бачили 50% підлітків; бійки дорослих спостерігали 15-20% дітей. Діти молодшого шкільного віку частіше і відвертіше говорять про п'яних батьків і їх гостей. Підлітки 14-15 років сприймають таку ситуацію вже як нормальну, а іноді захищають матір у бійці з батьком. Вони відчувають сильні неприємності (страждання) удома, коли на них кричить матір, поганий настрій, коли дорослі лихословлять, переживають негативне ставлення з боку батька.
Страх, тривога, викликані незадоволеністю батьками, - постійні супутники школярів. Змішення любові і ненависті, бажаного і дійсного, даремно витрачена енергія, відсутність продуктивної взаємодії з дорослими, лайка батьків - все це блокує гуманістичну самоактуалізацію дитини в сім'ї.
Психологи виявили в освітньому процесі такий феномен як дідактогенії – психічні травми, одержані дітьми у процесі або результаті навчання. Вони породжують очікування невдач і покарання за незадовільні показники навчання. Учень у цьому випадку не очікує від школи нічого доброго (“Те, чому мене навчають у школі, мені у житті не пригодиться”, “Хлопці, які не вчилися, часто живуть краще, ніж ті, хто добре вчився”, “Мені вчитися дуже важко”).
З чим пов'язана тривожність школяра? Так, учні бояться перевірки знань, переживають тривожність від перебування у школі, страх самовираження, страх не відповідати очікуванням оточуючих. Окрім цього, учні, особливо підлітки, випробовують страхи у стосунках з вчителями. Негативне застрягання на невдачах та пов'язані з ними переживання зумовлюють багато страждань дитини, які емоційно виражаються у:
- побоюванні (“Як би це зробити, щоб мене не лаяли”, - розмірковує школяр біля дошки, не наважуючись виконувати завдання);
- неспокої (“Що буде, якщо сьогодні викличуть відповідати?”);
- незадоволеності (“Усе відповів, а вона знову поставила 6 балів!”);
- незадоволеності (“Багато учила, а зробила таку нерозумну помилку”);
- засмученні (“Трохи не дотяг до високого балу, бо не там поставив кому”);
- боязні і нервозності (не написав домашній твір і боїться, що треба здавати вчителю);
- гніві і роздратованості (несправедливе, на думку учня, зауваження вчителя; “У чому хочу, в тому і ходжу”, “Користуватися косметикою нікому не забороняється”);
- горі та смутку (померли чи захворіли батько чи матір, розлучення батьків, приятель пішов в іншу школу; улюблена дівчина не відповідає на увагу);
- страху і паніці (після здійснення непристойного вчинку хлопець боїться, що класний керівник буде при всьому класі з'ясовувати причини того, що трапилося, та ще й викличе батьків);
- люті і злості (хулігани відібрали гроші, які збирав для покупки телефону);
- відчаї і депресії (за чверть одержу двійку, немає настрою, нічого не хочеться робити).
Як же школярі справляються з психічними травмами, які стратегії поведінки вибирають? Можна назвати такі способи подолання психічних травм:
1. Агресія (“б'юся з ким-небудь”, “ламаю іграшки або б'ю посуд”, “кидаю зошити подалі”) та аутоагресія (“дивлюся на себе у дзеркало і називаю себе дурнем”, “телефоную другові і лаю себе останніми словами”).
2. Конструктивні (“граю в що-небудь”, “прибираю у кімнаті”, “йду займатися спортом”) і деструктивні (“плачу”, “турбуюся”, “ненавиджу вчителя”, “терпіти не можу всю цю неправду про виховання”).
3. Віртуальні (“граю у комп'ютерні ігри», «виходжу в Інтернет і з ким-небудь знайомлюся”) і фантастичні (“придумую різні казки з Гераклами або монстрами”, “уявляю різні історії, протилежні цій”).
4. Адаптивні (“прошу вибачення або говорю правду”, “іду до тата”, “думаю про це”, “кусаю нігті”, “прагну забутися”) і дезадаптивн і (“все валиться з рук”, “хочу все кинути”, “не можу спати”).
Дитині легше справлятися з психічними травмами, якщо дорослий переймається її проблемами, вони спільно шукають вихід. Якщо дитина знаходить відгук у дорослих, його охоплює радість від щонайменшого поліпшення. У цьому випадку подолання психологічних бар'єрів буде забезпечено. З цього приводу К. Ізард писав, що радість завжди є поруч з упевненістю і любов'ю. Але вони народжуються у процесі спільної діяльності з дорослим. Отже, відповідальність за психічне здоров'я дітей лежить саме на дорослих і інститутах соціалізації, які вони очолюють.
У наш час постала проблема повноти переживання теперішнього часу. А як це сумістити з бажанням охопити все нове, модне, віртуальне? Таке питання в останні роки постало перед батьками, сім'єю, школою, самими дітьми особливою гостротою. Швидким темпом відбувається комп'ютеризація всієї країни. Значить, пора батькам і педагогам, спробувати проаналізувати психологічний фон цих подій і накреслити плани на найближче майбутнє, щоб зберегти психологічне здоров'я наших дітей що вступили в епоху змін.
В емоційній поведінці дитини є дві сторони: адаптивна та неадаптивна. Важливо розпізнати і виявити особливості первинних емоційних дезадаптивних реакцій. Ось вони: а) занепокоєння (дратівливість); б) вегетативні порушення ( індивідуальніпсихосоматичні реакції); в) гальмування («летаргічне», пасивний стан або деякий аналог госпітального синдрому – млявість, байдужність в емоціях).
Якщо труднощі в адаптації зберігаються, вегетативні порушення можуть перерости в хронічні: наприклад, дитина реагує на небажаний для неї дитячий садок частими застудами, з'являється хронічний бронхіт, а потім можуть навіть виникнути й астматичні порушення.Це все нерідко є реакцією і на сімейні стресори, і на навчання у школі, і на будь-які інші соціальні ситуації.
Дослідження показують: агресивні прояви можуть мати цілком адаптивний характер, але тільки до певного віку: від народження до 15-30 місяців. Після цього агресивні реакції, як нормальна адаптація, повинні зникати з емоційного та поведінкового репертуару дитини.
Але зараз спостерігається якраз зворотне: саме після відведеного природою агресивного періоду ці реакції розвиваються з більшою силою. Більшість батьків спостерігають щодня у своїх дітей зовнішні ознаки прихованого роздратування, коли дитина ссе палець, гойдується, гризе нігті. Прагнучи перебороти внутрішнє напруження, вона відповідає психосоматичною реакцією: у неї з'являються розлад шлунка, гострі респіраторні захворювання, шкірні реакції алергійного типу тощо.
Порушення в адаптації спостерігаються досить яскраво у самоставленні, самосприйнятті дитини. Дівчинка, що малює все в яскравих, червоно-жовтогарячих тонах - і себе, і батьків, і дитячий садок, і вихователя - цілком адаптивна, вона дружить із усім світом. А відтак, розвиток її творчого потенціалу відбувається належним темпом, а емоційно-почуттєва сфера буде гармонійно доповнювати вольовий й інтелектуальний розвиток.
Дівчинка з сім’ї, де стресова ситуація (наприклад, розлучення матері з батьком), малює себе білими кольорами. Виходить, вона не може поки співвіднести себе з тим або іншим тоном. Сама для себе вона – “біле поле”, не заповнене яскравими відтінками почуттів та переживань. А звідки їх взяти – ці тонкі відтінки, коли її життя сіре”. Адже дівчинка щодня бачить тільки хмуру, сумну маму, у власному горі, що замкнулася від усього світу, і в першу чергу - від власної дочки. Як буде відбуватися адаптація цієї дівчинки до світу у найближчому майбутньому залежить повністю від психологічної здатності її матері взяти себе в руки й звернути увагу на стан емоційної сфери дочки.
Адаптація хлопчика-“павука”, що захопився компютером, може піти різними шляхами, і це теж залежить повністю від позиції батьків. Він має явно врівноважену емоційну сферу, сильний тип нервової системи, гарний загальний рівень розвитку. Але от соціальна, емоційно-моральна складова його особистості вже інформаційно «заражена». Тепер потрібно терміново виводити хлопчика з «павутини», поки засвоєні ним моральні та соціальні норми поведінки не закріпилися в установках, навичках і звичках. Щоб такі заходи були ефективними, необхідно відновити авторитет самих батьків у хлопчика, ґрунтовно зіпсований віртуальними установками, усунення агресивної непокори сім’ї й будь-якому дорослому.
Адаптація «захопленої» собою дівчинки буде також залежати від розуміння батьками її здібностей, від умілого звертання до емоційної сфери, їхнього реагування на її витончене почуття прекрасного. Дівчинці, без сумніву, потрібно почати займатися образотворчою діяльністю, ліпленням, конструюванням, вишивкою, іншими видами мистецтв. Якщо батьки зрозуміють, що так очікувані ними її інтелектуальні досягнення не відбудуться без розвитку природних талантів дочки, адаптація піде по найкращому зі шляхів - по шляху психологічної гармонії.
Найбільша робота очікує батьків «забіяки». Хлопчик настільки розгальмований психологічно й так запущений в емоційному й моральному планах, що пора розробляти цілу систему відновлювальних заходів щодо порятунку його душі. Щоб замінити одну систему моральних установок на іншу, навіть із огляду на величезну пластичність дитячої психіки, необхідно заново вибудувати емоційну сферу на іншому фундаменті, створити нову основу поведінкових реакцій на світ і навколишніх людей. Звичайно, це нелегка, але настільки важлива робота. Якщо батьки будуть сподіватися, що з віком агресія дитини пройде сама собою, наслідки такої «стратегії» навіть важко передбачити.
Перешкодою до повноцінного розвитку дітей достатньо часто стає “батьківська безпорадність”, а то й небажання брати активну участь у процесі емоційного та вольового життя дитини, коли батьки намагаються відговоритися зайнятістю або вважають за краще замінити свою участь зверненням за допомогою до величезної кількості професіоналів раннього виховання, великій кількості наукової літератури тощо.
Батьки, що не люблять свою дитину, сприяють появі дітей-невротиків. Це наслідок розпаду сім’ї, неувага батьків до дитини, нерозуміння ними особливостей розвитку дитини у наш час.
Сімейна свідомість - це певний рівень свідомості, що відповідає за зв'язок з близькими, рідними людьми. Неповноцінність формування ідеального образу людини-сім'янина навіть у повних сім'ях призводить до зростання психічних захворювань, збільшення випадків межових станів і психологічного дискомфорту. Тільки зміцнення традиційних ідеалів сім'ї, батьківського обов’язку, активна пропаганда цього в засобах масової інформації, творах науки і мистецтва сприятимуть збереженню як фізичного, так і духовного здоров’я української нації.
Нашому напруженому соціуму потрібні зміни, які виконували б психотерапевтичні функції, але швидше не в теологічному, а в психолого-педагогічному змісті порятунку душі. Назріла потреба в лікуванні красою й у реалізації програмно-цільовихустановок у духовно розвиваючихумовах. Соціотерапевтична спрямованість у діяльності як дорослих (і педагогів, і батьків), так і вихованців (школярів, студентів) під керівництвом практичного психолога здатна створювати сьогодні зовсім унікальні ситуації для інноваційних експериментів у духовній та моральній, художньо-естетичній сферах, збагачуючи добротою всіх безпосередніх учасників виховного процесу. Якщо хочете, це пошуки “аромату” Життя, закоханості у Життя. Великому мистецтву збагнення цього варто вчитися завжди, але починати краще з раннього дитинства. Особливою силою володіють колективно-творчі музыкально-слайдові композиції, у створенні яких може брати участь ціла група – сім’я, компанія друзів, клас, що слухають мелодії, інтуїтивно підібрані до слайдів, які підсилюють натхнення. Але сам психолог має бути духовно розвиненою особистістю.
Дослідниками достовірно встановлено психогенність шкільного навчання (С.І. Болтівець, С.М.Громбах, В.Ю.Коган, І.О.Сікорський, В.О.Сухомлинський, Г.К.Ушаков та ін.), що викликає професійну необхідність враховувати педагогічними працівниками психогігієнічні аспекти навчальної та виховної роботи, зокрема способи і прийоми збереження психічного здоров’я учнів. Особливе значення має розроблення прикладного (ужиткового) аспекту методики педагогічної психогігієни, що грунтується на вивченні психолого-педагогічних закономірностей виникнення і процесуальності соціально- та еколого-психологічних депресорів. Ступінь їх психогенності залежить від соціального середовища, в якому перебуває дитина або підліток, зокрема рівня освіченості, культурно-етнічних особливостей референтної групи. Виходячи з цього, теоретично-методичні основи педагогічної психогігієни мають стати базовим компонентом професійної психолого-педагогічної підготовки вчителів, вихователів, психологів, керівників освітніх закладів так само, як і набуття ними відповідних умінь, який потребує практична педагогічна і психологічна діяльність в умовах різних мікросоціальних угрупувань, навчально-виховних закладів різних типів.
Ускладнення суспільної самоорганізації і людської особистості у ній зумовлює посилення потреби у формуванні психолого-педагогічних механізмів забезпечення індивідуальної та соціальної психогігієни кожного нового покоління дітей та учнів як передумови їх адаптивного входження до динамічно оновлюваних суспільних утворень.
Найголовнішими для вирішення проблеми педагогічної психогігієни, як зазначає С.І. Болтівець, є такі ідеї:
- розгляд освіти як засобу психічної організації дитячого розвитку і водночас засобу змістового структурування цієї організації;
- визнання самоцінності освіти як засобу повномірної та якісної реалізації дитиною, підлітком, юнаком, дорослою людиною її життєвих функцій і творчого потенціалу;
- спрямованість освіти на пізнання себе і світу, що є основою активності людини, починаючи з ранніх етапів її онтогенезу;
- утворення цілісності систематизованих знань і способів їх застосування (знань і вмінь учня) як системи, що визначає опредмечений зміст як виховної, так і психічної норми;
- врахування меж оволодіння знаннями як засобу реалізації власних природних можливостей.
Психогігієнічна роль освіти полягає у розвитку адаптаційних можливостей дитини, підлітка, юнака, дорослої людини до культурних умов життя суспільства, що невпинно ускладнюються. Освіта виступає засобом опредмечення психічної організації дитячого розвитку і водночас засобом змістовного структурування цієї організації. Самоцінність освіти виражається у її впливі на стан психічного здоров’я людини, у виборі способу життя й усвідомленому ставленні до свого організму. Освіта визначає опредмечений зміст як виховної, так і психічної норми. Цілісне забезпечення пізнавальних та особистісних потреб дитини і суспільства втілюється є педагогічним показником психічного здоров’я. Кожен з виховних, освітніх, освітньо-кваліфікаційних рівнів системи освіти мають власну психогігієнічну специфіку.
Індивідуальна неповторність вияву психорегуляційних механізмів особистості полягає у заповненні дитиною, підлітком вакууму “значень-для-себе власною творчістю, що є показником психічного здоров’я.
Психогенність шкільного навчання зумовлена психологічним взаємовпливом особистостей одна на одну у процесі навчання. Навчально-виховний процес відбувається ефективніше, якщо фонова психогенність знижується за рахунок цілісного охоплення вчителем, викладачем, вихователем якомога більшої сфери навчально-виховної діяльності учнів або вихованців. У цьому випадку зменшуються енергетичні затрати учнів, необхідні для адаптації до особистісно-професійної діяльності кожного з великої кількості педагогів. Зусилля, збережені при зменшенні кількості міжособистісних пристосувань, спрямовуються на оволодіння знаннями, уміннями та навичками, а не на осіб, що формують його передачу. Крім цього, дотримання принципу особистісної цілісності у психогігієнічному забезпеченні навчання й виховання дає змогу обмежити вияви предметного егоїзму та егоцентризму вчителів, що більшою мірою виявляються у практиці навчання учнів основної та старшої загальноосвітньої школи.
Таким чином, концептуальною основою психогігієни навчально-виховного процесу є розвиток творчого потенціалу особистості, який грунтується на вираженій її індивідуалізації, активності та здатності до саморегуляції дітей та учнів. Психогігієнічна спрямованість навчально-виховного процесу, виявляючи свою відповідність закономірностям ускладнення психосоціальної організації життєдіяльності, полягає не у зменшенні інтенсивності психогенних чинників, домінуючій релаксації і тотальному захисті особистості від психотравматичних впливів, а у врахуванні й використанні цінності зазначених підходів у цілеспрямованій підготовці дітей і підлітків до зростаючих напружень, вихованні у них культури психологічної самооцінки й самоконтролю, формуванні взаємоузгодженості сенсоутворення й самоздійснення, особистісної самодостатності.
Принцип особистісно-соціальної цілісності – фундаментальна засада методології педагогічної психогігієни. Метою і головним завданням педагогічної психогігієни є виховання психічної культури учнів, формування навичок саморегуляції та самовідновлення особистісної цілісності.
Система виховання, що має психогігієнічну спрямованість, забезпечується відповідною кваліфікаційною підготовленістю практичних психологів, але й вчителів, вихователів, соціальних педагогів, практичних психологів, керівників освітніх закладів. Так, процес формування психогігієнічної позиції педагога включає загальнопедагогічну підготовку, зміст якої складають моральні основи педагогічної професії та універсальна людинознавча база, і набуття системи педагогічно-психогігієнічних знань і вмінь. Психогігієнічна позиція педагога формується як системою вищої педагогічної освіти, так і системою фахового вдосконалення, безпосередньою роботою учителя, вихователя, психолога над власним удосконаленням, яке потребує самопожертви й професійної відданості обраній справі, дітям та учням, які неусвідомлено або свідомо використовують у своєму подальшому житті засвоєні від учителів і вихователів способи психічної самоорганізації власної життєдіяльності.
Педагогічна психогігієна створює умови для збереження рівноваги і взаємоузгодженості впливів суспільно-родинного гомеостазу як генези загальносуспільного й особистісного спрямування індивідуального розвитку дітей і підлітків.
За професійно грамотного розв’язання завдань психологічної служби і дошкільний, і шкільний психолог займаються в основному, психопрофілактичною роботою. Але якщо на одному з вікових рівнів умови розвитку дитини порушуються, на наступному рівні основна увага зосереджується на корекційній, спеціально розвивальній работі.
Психодіагностична робота - психолого-педагогічне дослідження дітей протягом всього періоду дошкільного і шкільного дитинства, виявлення індивідуальних особливостей їх розвитку, визначення причин виявлених порушень психічного та особистісного розвитку.
Для реалізації цих завдань практичний психолог:
- у разі необхідності проводить психологічне обстеження дитини з метою визначення особливостей її психічного розвитку, відповідності розвитку віковим нормам;
- проводить вивчення психологічних особливостей дітей, їх інтересів, здібностей нахилів з метою ранньої діагностики обдарованості, забезпечення індивідуального підходу до кожної дитини, допомоги у професійному і життєвому самовизначенні;
- діагностує психологічні причини відхилень у психічному, зокрема, інтелектуальному та особистісному розвитку дітей різного віку, причини порушення поведінки, з'ясовує рівень оволодіння необхідними навичками і уміннями;
- проводить діагностику спілкування дітей з дорослими та однолітками, виявляє психологічні причини порушення спілкування.
Отже, психодіагностична робота психолога передбачає проведення і вивчення практичного запиту і формулювання психологічної проблеми, вибір методу діагностики і проведення дослідження, а також постановку психологічного діагнозу. Заключним етапом роботи можна вважати формулювання практичних рекомендацій.
Розвивальна і психокорекційна робота спрямована на активний вплив практичного психолога на процес психічного розвитку і становлення, формування і розвитку особистості дитини.
Психолого-педагогічна корекція здійснюється у тих випадках, коли відхилення та порушення не є наслідком органічного пораження центральної нервової системи або психічного захворювання.
Для здійснення розвивальної і психокорекційної роботи практичний психолог розробляє і реалізує:
- програми, спрямовані на розвиток особистості з урахуванням завдань розвитку дитини на кожному віковому етапі;
- програми корекції, срямовані на подолання відхилень у психічному та особитстісному розвитку;
- програми психологічної допомоги дітям і підліткам, що виявилися в екстремальних і критичних життєвих ситуаціях.
Програми розвивальної і психокорекційної роботи включають психологічну та педагогічну частини. Психологічна частина планується і здійснюється психологом. Педагогічна частина розробляється психологом спільно з педагогом, батьками або особами, їх що замінюють.
Розвивальна та корекційна робота може проводитися у процесі спеціальної роботи практичного психолога з окремими дітьми, з групами дітей, в руслі виховних заходів, з участю батьків, осіб, їх замінюючих, інших родичів дитини.
Консультативна робота психолога спрямована на надання допомоги у розв'язанні людиною певних проблем. Напрями цієї діяльності:
- консультування адміністрації, педагогів, батьків, осіб, їх що замінюють, з проблем навчання, виховання і розвитку дітей;
- консультування дітей, батьків, осіб, їх що замінюють, з питань вибору освітнього закладу і програми навчання при вступ до школи, при переході з одного рівня на інший;
- консультування працівників установ інтернатного типу для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, з питань соціально-психологічної реабілітації дітей;
- проведення спільних консультацій для працівників виховних установ для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків (школи-інтернати, дитячі будинки), педагогів шкіл, в яких навчаються ці діти, представників організацій, що беруть шефство над цими організаціями з метою забезпечення наступності в роботі з дітьми;
- проведення індивідуальних і групових консультацій дітей з проблем навчання, розвитку, життєвого і професійного самовизначення, взаємин з дорослими і однолітками, самовиховання та інші;
- консультування адміністрації установи при складанні плану навчально-виховних заходів з врахуванням як вікових особливостей дітей, так і тих, що зумовлені організацією життя, навчання і виховання в кожній конкретній установі.
Консультативна робота в дитячому садку, школі має принципову відмінність від тієї, котру здійснює психолог у районній чи іншій консультаціях з питань навчання і виховання дітей і школярів. Психолог закладу освіти знаходиться безпосередньо усередині того соціального організму, де зароджуються, існують, розвиваються як позитивні, так і негативні сторони взаємин педагогів і дітей, ті чи інші якості, їхні успіхи і невдачі тощо. Він бачить кожну дитину чи дорослого не самого по собі, а в складній системі особистісної взаємодії і здійснює консультування в єдності з іншими видами роботи і при аналізі всієї ситуації загалом.
Узагальнення досвіду психологів закладу освіти показало, що вихователі і вчителі найчастіше звертаються до психолога з наступних причин: 1) причини труднощів у засвоєнні дітьми програми навчання, матеріалу з окремих навчальних предметів; 2) небажання і невміння дітей вчитися; 3) емоційні, особистісні порушення; 4) конфліктні стосунки з іншими дітьми і дорослими; 5) неефективність власних педагогічних впливів; 6) спілкування дітей різного віку з однолітками і формування дитячого колективу; 7) шляху розширення власних професійних умінь; 8) можливості виявлення і розвитку інтересів, здібностей і схильностей учнів, методи профорієнтаційної роботи зі школярами; 9) особисті проблеми.
Структура, функції і завдання курсу
Як навчальний курс «Вступ до спеціальності «психолог», «практичний психолог» охоплює такі теми: предмет курсу, виникнення і розвиток психологічної науки і практики, практична психологія як теоретична основа психологічної практики, загальна характеристика професійної діяльності психолога; основні напрями та сфери діяльності практичного психолога; організаційні форми діяльності практичного психолога; соціальні, моральні та духовні проблеми у діяльності практичного психолога; вимоги до особистості практичного психолога; особливості підготовки практичних психологів у ВНЗ; професійно-особистісний розвиток і саморозвиток психолога.
Вступ до курсу реалізує ряд функцій. Теоретико-пізнавальна функція курсу передбачає пізнавання сфери практичної психології та психологічної практики, розкриває особливості практичної діяльності у сфері психології. Розвивально-рефлексивна функція полягає у сприянні становленню майбутніх психологів як суб’єктів навчально-професійної та самостійної професійної діяльності. Мотиваційно-ціннісна спрямована на формування у майбутніх психологів мотивів, її цінностей і смислів професійної діяльності та соціальне замовлення на діяльність практичного психолога.
Найголовнішими завданнями курсу є:
- орієнтація майбутнього психолога в наукових засадах психологічної практики, сформувати загальне уявлення про практичну психологію як теоретичну основу психологічної практики;
- викласти загальні та історичні тенденції становлення психологічної практики;
- сформувати у студента загальне уявлення про зміст та особливості професійної діяльності практичних психологів;
- подати зміст та особливості основних напрямів професійної діяльності практичних психологів у різних сферах життєдіяльності суспільства (освіта, охорона здоров’я, бізнес, політика, реклама та ін.);
- викласти основні соціальні, психологічні, моральні та духовні проблеми у діяльності психолога та вимоги до особистості практичного психолога;
- зорієнтувати студента у індивідуальній програмі та методах професійного та особистісного розвитку та саморозвитку;
- підготувати студента-психолога до ефективного навчання у ВНЗ.
Основні проблеми, з якими звертаються до психолога батьки: 1) як готувати дітей до школи; 2) відсутність інтересів у дітей, небажання вчитися; 3) погана пам’ять, мислення; 4) підвищена неуважність, неорганізованість, несамостійність, лінь, агресивність, підвищена збудливість, чи, навпаки, боязкість; 5) профорієнтація; 6) ставлення дитини до дорослого у сім’ї, до молодших (старших) сестер чи братів.
Важливим завданням практичного психолога є налагодження професійної взаємодії з педагогогом.
| Психологи | Педагоги |
| 1. Часова перспектива | |
| Мотивація зорієнтована на теперішній час і найближче майбутнє, а також на період актуального теперішнього часу. | Стосується періодів близького і віддаленого майбутнього. |
| 2. Зміст мотивації | |
| Виражена пізнавальна мотивація та мотивація, пов’язана з власною особистістю, зокрема, Я-концепцією, високий рівень потреб; від навколишніх очікують допомоги, сподіваються на успіх. | Виражена орієнтація на спілкування, викладання навчального предмету, самореалізацію у професійній сфері, на певний рівень досягнень; альтруїстична мотивація; від навколишніх очікують любові, поваги, визнання. |
| 3. Основні цінності | |
| Щасливе життя, щастя інших, свобода | Свобода, відповідальність, пізнання. |
| 4. Настанови щодо дитини. Рівень контролю | |
| Широта поглядів, ефективність у справах, високі запити, незалежність, раціоналізм. Мінімальний контроль, перевага ліберального стилю спілкування з дитиною. | Вихованість, акуратність, непримиренність до недоліків в собі і в інших. Високий рівень контролю, схильність до авторитаризму щодо дитини. |
| 5. Уявлення про учня | |
| Багатоаспектність, глибина сприймання особистості учня, безоцінність | Однобічність, поверховість сприймання особистості учня. |
Дані відмінності вказують на причини труднощів у спілкуванні педагогів і психологів. Багато педагогів не можуть відразу визнати психолога як повноцінного професіонала. Необхідні терпіння, тактовність, доброзичливість у спілкуванні, визнання за кожною людиною (за вчителем, класним керівником, директором тим більше) права на сумнів. Для цього психологу слід виключити повчальний
