Ідеї психології у середньовіччі та в епоху Відродження

Ускладнення соціального, економічного життя, яке від­бувалося на цьому історичному етапі, потребувало нових умінь і можливостей людини, що привертало філософську, наукову думку до різноманітних особливостей її буття, у то­му числі психічного. Все це стимулю­вало розвиток знань з психології.

У середньовіччі в інтелектуальному житті Європи запа­нувала схоластика (грец. - шкільний, уче­ний) - особливий тип філософування («шкільна філософія»), який полягає у використанні логічних прийомів задля обґрунтування християнського віровчення.

У цей час переважало багатословське вчення про психіку, про душу. Філософами і психологами цього часу були зроблені фундаментальні відкриття, що мають непересічне значення для сучасної психологічної науки, наприклад, ідея про індивідуальну неповторність людини (блаж.Августин), думка про те, що центром душевного життя особистості є її Я (самість), що перебуг психічного життя зумоалений як чисто зоанішніми (матеріальними та соціальними), так і внутрішніми чинниками. Вже тоді був відкритий факт здатності особистості виходити за межі себе, свого власного Я (трансцендентування). У цей час аналізується вічна проблема співвідношення тіла та душі.

Один із чільних її представників католицький філософ Фома Аквінський (1225/26-1274), описуючи душевне життя, розташував різні його прояви у формі своєрідних сходин. У цій ієрархії кожне явище повинно мати своє місце, чіткі межі. Рослинна, тваринна і людська душі розта­шовані ступінчасте, а у середині кожної з них розміщені здібності та їх продукти (відчуття, уявлення, поняття). Душа спочатку здійснює акт пізнання: їй являється образ об'єкта (відчуття або поняття); потім усвідомлює, що нею зроблено цей акт; і нарешті, душа «повертається» до себе, пізнавши вже не образ і не акт, а себе як унікальну сут­ність.

Заперечуючи вродженість знання, Ф. Аквінський визна­вав принципи пізнання, викладені самим Богом, які з ві­ком людини збагачуються. На його думку, в людській ду­ші є сила, інтенція, «внутрішнє слово», які зумовлюють певну спрямованість (інтенційність) акту сприйняття і піз­нання загалом, а також предметну спрямованість пізна­вального розвитку людини.

Одночасно, у ранньому середньовіччі було сформульовано нові ідеї, пов'язані з досвідним пізнанням душі, її проявів та розвитку. На противагу схоластичним поясненням окре­мих психічних явищ, які відбуваються за волею Божою, складалася методологія, заснована на досвідному, детерміністському підході. Свого розквіту вона досягла в епоху Відродження.

Переорієнтація філософського мислення на зближення з позитивним (досвідним) знанням про природу відбувалася в цей пері­од у надрах арабомовної культури. У VIII—XII ст. на араб­ському Сході вирувало інтелектуальне життя. Визначним представником його був середньоазіатський учений Ібн Сі­на (Авіценна), життя якого припадає приблизно на 980— 1037 рр.

Фізіологічна психологія Ібн Сіни включала ідею про можливість керувати процесами в організмі й навіть нада­вати їм стійкості, впливаючи на його почуттєве, афективне життя. Ідея взаємозв'язку психічного та фізіологічного (не тільки залежність психіки від тілесних станів, а і її здат­ність істотно впливати на них при афектах, психічних травмах, функціонуванні уяви) визріла на основі великого медичного досвіду Ібн Сіни. Це вже була психологічна практика в сучасному її трактуванні.

Ідеї психології в епоху Просвітництва. Тривалий час, як відомо, діяльність зі сприйняття і об­роблення психічної інформації вважалася справою душі як особливого агента, що черпає енергію за межами речо­вого, земного світу. Першим заявив іншу позицію представник епохи Просвітництва, французький філософ, ма­тематик, природознавець Рене Декарт (1596—1680), дово­дячи, що тіло і без душі здатне успішно справлятися з цим завданням. Таким міркуванням він не тільки не позбавляв душу панівної ролі у Всесвіті, а підносив її до рівня субстанції (сутності, що не залежить ні від чого), рівноправної з великою субстанцією природи. Душа, за його уявлення­ми, повинна мати пряме і достовірне знання про невидимі ні для кого власні акти і стани.

Таке розуміння душі відкрило нову сторінку в історії психології. Відтоді предметом цієї галузі знань стала свідо­мість, яка, за Декартом, є основою усіх основ у філософії та науці. За її переконаннями, варто сумніватися в усьому природному і надприродному. Однак ніякий скепсис не встоїть перед судженням «Я мислю», яке свідчить про існу­вання носія цього судження - суб'єкта, який думає. На цій ідеї ґрунтується знаменитий декартівський афоризм «Я мислю, отже, я існую». Оскільки мислення є єдиним атри­бутом душі, вона мислить завжди, знає про зримий ізсе­редини свій психічний зміст. А це означає, що несвідомої психіки не існує. Пізніше цей внутрішній зір стали назива­ти інтроспекцією - баченням внутрішньопсихічних об'єк­тів (образів, розумових дій), вольових актів тощо, а Декартову концепцію свідомості - інтроспективною.

Вивчаючи суть свідомості, Декарт дійшов висновку про існування ідей, породжених людиною, ідей набутих та ідей вроджених. Породжені людиною ідеї пов'язані з її чуттєвим досвідом, дають знання про окремі предмети чи явища, але не дають змогу пізнати об'єктивні закони навколишнього світу. Не можуть допомогти в цьому й набуті ідеї, оскільки є теж знаннями лише про окре­мі сторони навколишньої дійсності. Вони ґрунтуються не на досвіді однієї людини, а є узагальненням досвіду різних людей. Лише вроджені ідеї дають людині знання про суть навколишнього світу та основні закони її розвитку. Вони відкриваються тільки розуму та не потребують додаткової інформації від органів чуття. Такий підхід до пізнан­ня отримав назву «раціоналізм», а спосіб, з допомогою і якого людина відкриває зміст вроджених ідей, - раціо­нальною інтуїцією, про яку Декарт писав: «Під інтуїцією я і розумію не віру в хибне свідчення почуттів, а поняття яс­ного й уважного розуму, настільки просте й виразне, що він і не залишає ніякого сумніву в тім, що ми мислимо».

Визнавши, що «машина» тіла зайнята власними дум­ками (ідеями) і «бажаннями», а свідомість - незалежними сутностями (субстанціями). Р. Декарт опинився перед і необхідністю пояснити механізм їх співіснування в люди­ні. Його він назвав психофізичною взаємодією, відповідно і до якої тіло впливає на душу, пробуджуючи у ній «страж­дальні стани» (пристрасті) як чуттєві сприймання, емоції тощо, а душа, володіючи мисленням і волею, впливає на ті­ло, змушуючи його працювати. Ці несумісні субстанції, за уявленнями Декарта, взаємодіють завдяки роботі шишко­подібної залози внутрішньої секреції (епіфізу). Однак його твердження ніхто всерйоз не сприйняв, хоч проблемами вза­ємодії душі та тіла переймалися тоді вже багато вчених. На­магаючись спростувати ідею своїх попередників про дуалізм душі і тіла, Р. Декарт створив, однак, нову його форму.

Наступні концепції були спрямовані на перегляд по­глядів Декарта про свідомість як субстанцію, яка є причи­ною самої себе («каузасуї»), про тотожність психіки і сві­домості. У XVII ст. мислителі спрямовували свої пошуки на обґрунтування ідеї єдності світобудови, подолання роз­риву тілесного і духовного, природи і свідомості. Одним із перших заглибився в цей пошук голландський мислитель Бенедикт Спіноза (1632—1677), доводячи, що цілісність людини не тільки пов'язує її духовну і тілесну сутності, а є й основою пізнання навколишнього світу. Він доводив, що дуалізм Декарта корениться не в зосередженості на пріо­ритеті душі, а в погляді на організм як на машиноподібний пристрій і що це обмежувало можливості причинного по­яснення психічних явищ та їх розвитку. Пошуки Б. Спінози засвідчили необхідність переглянути існуючий погляд на тіло (організм) як машину, щоб надати йому гідну роль у людському бутті.

Працюючи над своїм головним твором «Етика», Б. Спі­ноза поставив за мету допомогти людині відшукати лінію індивідуальної поведінки, відкрити шлях до вільного життя. На його думку, кожна річ як одиничний прояв, частинка субстанції (її модус) має два головних атрибути: протяжність (тіло) і мислення (ідею про цю річ, її духовну сторону, душу). Рівень досконалості людського мислення він пов'язував з більшою чи меншою здатністю тіла до дії: мислення виступає функцією дії тіла у світі речей. Афекти (емоції) Б. Спінова вважав природними проявами тіла. Розглянуті з погляду атрибута протяжності афекти є станами тіла, в яких унаслідок впливу інших тіл підвищується чи знижу­ється його можливість існувати та діяти. Розглянуті з по­гляду атрибута (невіддільної властивості) мислення афекти - це помилкова, навіяна оточуючими предметами ідея, в якій стверджується більша чи менша, ніж насправді, здатність тіла існувати та діяти.

Свобода у житті дорослої людини полягає, на думку І Б. Спінози, не в тому, щоб потурати своїм афектам, а в пі­знанні необхідності й у підпорядкуванні своїх дій цій необ­хідності. Свобода як ідеал людського життя на всіх його етапах є результатом пізнання світу, людини та її життя.

В епоху відродження переважало досвідне вивчення людини (Леонардо да Вінчі та інші). Поступово утверджувався детермінізм (вчення про причинну зумовленість явищ, подій) в аналізі психіки, насамперед, матеріалістичний (Декарт, гоббс, Лейбніц, Локк, французькі матеріалісти Гельвецій, Дідро, Гольбах).

Буття несвідомого (набагато раніше від З.Фройда) досліджував німецький філософ, фі­зик, історик Готфрід-Вільгельм Лейбніц (1646-1716). Виступаючи, як і Б. Спіноза, за цілісний підхід до людини, він дотримувався іншої думки про єдність тілесного і пси­хічного, вважаючи її основою духовне начало. За його твердженнями, світ складається з безлічі монад (грец. - єдине), кожна з яких є «психічною», наділеною здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті. Це припущення спростовувало Декартову ідею про рівність психіки і свідомості. На думку Лейбніца, переконання в тому, що душа сприймає лише те, що усвідомлює, є джере­лом найбільших оман. У душі невпинно відбувається непо­мітна діяльність «малих перцепцій» неусвідомлюваних сприймань. Усвідомлення їх стає можливим завдяки особ­ливому психічному акту - апперцепції, яка включає ува­гу та пам'ять.

Лейбніц вважав, що все у світі підпорядковане закону безперервності. Природа не робить стрибків. Неорганічне та органічне, рослинне і тваринне, тварина та людина лише здаються протилежностями. За ближчого розгляду вони виявляться сусідніми ступенями, пов'язаними між собою безперервним прогресом. Цей загальний закон Лейбніц за­стосовував до душевного життя. У ньому поряд з усвідомле­ними (апперцептованими) відчуттями є й малопомітні (неусвідомлювані) відчуття.

Пояснюючи співвіднесення духовних і тілесних явищ, Лейбніц вивів формулу психофізичного паралелізму, згід­но з якою залежність психіки від тілесних впливів є ілюзі­єю, оскільки операції душі та тіла відбуваються самостійно й автоматично. Одночасно між ними існує подібна до двох годинників, що завжди показують однаковий час, гармо­нія, оскільки вони запущені з найвищою точністю.

Загалом, мислителі XVII ст., намагаючись пізнати пси­хіку та її явища, традиційно зверталися до тіла як до ма­шини, знання якого у них були далекі від об'єктивності.

На епоху Просвітництва припадає становлення англій­ської асоціативної психології, засновником якої є Девід Гартлі (1705—1757), який прагнув створити таку теорію, що не тільки пояснювала б душу людини, але й давала б змогу керувати нею. Цю теорію він обґрунтував у книзі «Міркування про людину, її побудову, її обов'язки і спо­дівання» (1749). Виходячи з уявлення про прижиттєве формування психіки, Д. Гартлі вважав безмежними можливості виховання, впливу на процес психічного розвитку дитини, майбутнє якої залежить від наданого оточенням матеріалу для асоціацій. На його думку, від народження в організмі є набір первинних автоматизмів, а становлення основних елементів душі (відчуття, ідеї відчуттів та афекти) нідбувається на основі механізму асоціацій. Д. Гартлі одним із перших психологів порушив питання про необхідність використання педагогами у своїх навчальних методах знань про закони психічного життя, доводив, що підкріплений позитивним почуттям рефлекс буде стійкішим, а негативне почуття сприяє забуванню рефлексу. Вчасне зміцнення потрібних і знищення шкід­ливих рефлексів є основою формування соціальне схвалю­ваних форм поведінки, моральної людини. На цій основі викристалізувалася теорія ідеальної людини, яка ґрунту­валася на механістичному розумінні її психічного життя.

Найяскравіше психологічні ідеї епохи Просвітництва проявилися на французькому ґрунті напередодні Великої французької революції. Філософ, лікар Жюльєн Ламеттрі (1709-1751) запропонував образ «людини-машини», стверджуючи, що наділяти організм людини душею на­стільки безглуздо, як шукати її у функціонуванні маши­ни, а виокремлені Р. Декартом дві субстанції вважав вига­даною для обману теологів «стилістичною хитрістю». За його переконаннями, в людському організмі немає душі, а психічні здібності є продуктом його машиноподібних дій.

Вбачаючи в людині вінець природи, французькі мис­лителі вважали, що в кожному індивідові закладені неви­черпні можливості для вдосконалення і розвитку. Якщо людина погана, то вину за це потрібно покладати не на її гріховну тілесну природу, а на протиприродні зовнішні обставини. Оскільки вона є дитям природи, необхідно іс­нуючий соціальний порядок привести у відповідність до потреб і прав, якими вона наділила людину.

Теорія природної людини актуалізувала проблему спів­відношення між вродженими особливостями індивіда і зовнішніми (географічними, кліматичними, соціальними) умовами. Вона утверджувала вирішальну роль виховання і законів у формуванні людини.

Принциповим прихильником цієї ідеї був французь­кий письменник і філософ Жан-Жак Руссо (1712-1778), який стверджував, що людина від природи добра, але її дивовижно зіпсувала цивілізація. Природу біологічного та соціального в людині намагали­ся з'ясувати французькі енциклопедисти. Наприклад, Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771) і Дені Дідро (1713-1784) вважали спадковість і середовище основними факторами психічного розвитку, здібностей дитини. Здібність вони тлумачили як здатність виконувати певну діяльність на високому рівні. Однак швидкість і легкість навчання, на їх­ній погляд, до здібностей не належать. І з часом К.-А. Гель­вецій дійшов висновку, що здібності не є вродженими, а формуються у процесі життя. Цей висновок був закорінений у його концепції загальної рівності людей, індивіду­альні відмінності яких є результатом різного соціального становища та виховання. Обстоюючи принцип природної рівності людей, К.-А. Гельвецій у своїх книгах («Про ро­зум», «Про людину») підніс виховний вплив до рівня сили, здатної ліпити з людей, що завгодно.

У другій половині XIX ст. відбулося відокремлення психології від філософії. Цьому сприяли впровадження з інших наук (фізика, біологія, фізіологія) експерименту, розвиток еволюційних ідей тощо.

На кінець XIX на початку XX ст. стався своєрідний «вибух» у розвитку психології. У цей час виникало багато наукових психологічних течій, шкіл. Вся їх специфіка полягала в тому, що вони зосереджували свою увагу на вивченні однієї зі сторін психіки та абстрагувалися від іншої. І це мало своє пояснення, тому що тогочасна психологія не могла одночасно всебічно охопити психіку людини як предмет свого вивчення. Тільки дещо пізніше виникають цілісні (інтегральні) теорії.

На початкових етапах свого розвитку психологія була переважно академічною наукою. У ній не поставала проблема про практичне використання її досягнень, оскільки досягнень цих було не так багато. Одночасно, в історії розвитку психології на межі ХІХ-ХХ ст. виникла об'єктивна необхідність поглиблення розуміння психологічних явищ, їх природи та закономірностей перебігу. Цього вимагав суспільно-історичний прогрес, зокрема, розвиток техніки і складних видів виробництв, де зростала роль людського чинника, наприклад, робота людини за конвейєром, у бригаді. Тому на зміну античній, інтроспективній психології, основним методом дослідження яких було самоспостереження, самоаналіз, інтроспекція, приходять три класичні напрями: біхевіоризм, гештальтпсихологія та психоаналіз.

Біхевіоризм виник як запит тодішньої практики індустріального американського суспільства, що було зорієнтоване на прибуткове виробництво, коли людина розглядалася як машиноподібна істота, як придаток до машини.

Основоположником біхевіоризму був Д.Уотсон, який вважав, що предметом психології є вивчення людської поведінки, яку можна об'єктивно спостерігати. Він, зокрема, стверджував, що для цього достатньо описати поведінку тварини й людини, виявити закономірні зв'язки між стимулами, що зумовлюють поведінку, та реакціями, в яких проявляється ця поведінка. Тому науковий пошук біхевіористів був спрямований на з'ясування цих закономірностей.

У вивченні поведінки дитини біхевіористи брали за орієнтир модель-схему поведінки тварин. Вважалося, що між цими двома типами поведінки є багато спільного, а тому закономірності, виявлені у вивченні активності тварин, можна застосовувати у аналізі поведінки людей. Людина, на їх погляд, відрізняється від тварини лише більшою складністю своїх поведінкових реакцій та більшою різноманітністю стимулів, на які вона реагує. Вчені цього напряму велику увагу приділяли вивченню законів научіння, засвоєння людиною рухових вмінь та навичок, операцій. Були виявлені досить складні залежності між поведінкою тварин і стимулами цієї поведінки. Зокрема, була з'ясована роль підкріплення у засвоєнні тваринами відповідних навичок, а також були сформульовані закони вправляння.

Д. Уотсон та його послідовники заперечували можливість об'єктивного пізнання свідомості. Вони вважали, що внутрішній світ людини прихований і його адекватне вивчення неможливе. Цей світ фактично розглядався як своєрідний «чорний ящик», який ми можемо вивчати тільки опосередковано, у межах формули: S → R, де S - стимули, а R - реакції.

Біхевіористи зробили конструктивний внесок у вивчення дії як складової діяльності, у аналіз процесу засвоєння дій. Однак, самі дії розглядалися відокремлено від внутрішніх спонук і свідомо поставленої мети. Біхевіористи просто не ставили перед собою такого завдання, бо вважалось, що, наприклад, мотив дії пізнати неможливо. Одночасно вони не вивчали психічний образ дії, не вивчали закономірностей мислення, сприймання, уявлень, волі тощо. Отже, ранній біхевіоризм не вивчав того, що відбувається у свідомості людини.

Біхевіоризм у своєму класичному виді існував недовго. Вже у 30-гі роки XX ст. вчені П.Толмен і К.Халл намагаються вдосконалити психологічну теорію про поведінку тварини й людини, бо вона не відповідала реальності. Цей напрям в історії науки отримав назву необіхевіоризм. Необіхевіористи поставили завдання вивчити, поряд із зовнішньою поведінкою, внутрішні психічні явищ, які зумовлюють цю поведінку. Так, П.Толмен вводить у психологію поняття про активність, розумність і доцільність поведінки, які були названі проміжними змінними. Формула «S → R» набрала вигляду «S→Н→R», де Н - проміжні змінні, які опосередковують зв'язок між стимулом (S) і реакціями (R). Особливу увагу було звернено на значення мети у виконанні людиною системи поведінкових актів. Вчений наголошував на значенні очікувань, гіпотези, когнітивної карти світу, знаку у детермінації поведінки. Одночасно він стверджував, що об'єктивно неможливо вивчити ці проміжні змінні, наприклад, мету як психологічний феномен.

Ідеї П.Толмена отримали розвиток у працях К.Халла, який розробив теоретичну модель поведінки тварин, яка включала не тільки стимули, що сприймає організм, а також реакції на них. Необіхевіористи наголошували на тому факті, що існують вроджені та набуті механізми реагування людини і тварини на стимули. Їх дія пов'язана з системою проміжних змінних, що опосередковують вплив стимулів на поведінку.

Представники цього напряму вважали, що їх завдання полягає у вивченні того, що «входить» в організм, а також того, що «виходить» з нього у формі поведінкової реакції. На виявлених законах будувалася теорія научіння, що грунтується на використанні різноманітних підкріплень і покарань у процесі формування навичок. Розроблені системи підкріплень й досі широко використовуються американськими психологами-практиками та педагогами-практиками. Ідея опосередкування і підкріплення широко використовується в сучасних теоріях навчання, причому вважається, що у навчанні необхідно використовувати тільки позитивне підкріплення.

У першій половині XX ст. в Німеччині виникає самостійний напрям психологічної науки гештальтпсихологія, представники якого зробили значний вплив на психологічні дослідження, що проводилися пізніше в інших країнах. Якщо біхевіоризм у своєму дослідженні широко спирався на фізіологію і біологію, то гештальтпсихологія - на фізику та математику. Представниками цієї теорії є німецькі вчені М.Вертгеймер, В.Келлер, К.Лєвін, К.Коффка та ін. Вихідним принципом дослідження психічних явищ, зокрема, сприймання, вважався принцип цілісності як протиставлення асоціативному принципу елементів, що був головним у тогочасній інтроспективній та асоціативній теоріях. У межах цих теорій усі складні психічні явища розкладалися на елементи, а вже потім здійснювалося їх теоретичне об'єднання, виводилися закони становлення складного цілого. Сприймання, наприклад, розглядалося як сума окремих відчуттів. На відміну від цих позицій, гештальтпсихологи стверджували про існування відповідних знаків, утворення складних, цілісних систем психічних явищ та їх функціонування. Так, процес сприймання людиною світу вони розглядали не як результат сумування поодиноких елементарних відчуттів, а як результат дії на організм усього «поля» подразників, структури ситуації сприймання загалом. Саме тому цей напрям часто називають структурною психологією (гештальт - нім. сл. - структура, форма, конфігурація).

Не менш важливим для гешгальтпсихологів є принцип динамічності, згідно з яким психічні процеси необхідно розглядати в динаміці, наприклад, враховувати перебудову співвідношень складових процесу сприймання. Завдяки реалізації принципів цілісності й динамічності структурна психологія досягла значних успіхів не тільки у вивченні сприймання, але й продуктивного мислення, спонукальної сфери особистості та інших психологічних явищ. Так, гештальтпсихологи вивчали:

• закономірності виникнення структур у сприйманні, що були названі гештальтами;

• фізіологічний процес у мозку розглядами як цілісний процес;

• закономірності та механізми творчого, продуктивного мислення;

• проблеми спонукальної сфери особистості та ін.

Ідеї гештальтпсихології відіграли конструктивну роль у поясненні поведінки людини, яка зумовлюється особливостями середовища (структурою поля), станом особи, а також характером динамічного співвідношення між цим полем та особистістю.

Свого часу у вітчизняній і світовій психологічній науці гештальтпсихологія піддалася аргументованій критиці за обмеженість вивчення психіки феноменологічним методом, сутність якого полягала у безпосередньому описі спостерігачем змісту свого сприймання, за формальне трактування психіки, за недооцінку впливу минулого досвіду на сприймання людиною світу.

На початку XX ст. у психології виникає ще один фундаментальний напрям - психоаналіз (фройдизм), основоположником якого був З.Фройд - австрійський психіатр, психолог. Психоаналіз складається з трьох взаємопов'язаних теорій: теорії несвідомого, теорії сновидінь, теорії дитячої сексуальності. З.Фройд виділив чотири неусвідомлені комплекси, що внутрішньо зумовлюють поведінку людини, зокрема: інстинкт волі до влади; сексуально-еротичний інстинкт; комплекс марнослів'я та інстинкт агресії.

З.Фройд вважав, що виховання не знімає ці інстинкти дитини, а лише притуплює їх. Є люди, поведінка яких значною мірою зумовлюється безпосередніми впливами цих інстинктів. Згідно з поглядами вченого, через задоволення цих інстинктів можна маніпулювати особою, бо тоді «виключається» свідомість і людина діє як тварина. Вчений особливу увагу звернув саме на необхідність вивчення несвідомого у психіці людини. Він вважав, що несвідоме складає більшу частину психіки, ніж свідоме. Одночасно він, певною мірою, заперечував вплив свідомого на несвідоме, а особливо, вплив духовного на несвідоме та свідоме.

У зв'язку з аналізом ролі несвідомого в зумовленні поведінки людини, З.Фройд виділив два типи людей. Перший тип – сублімаційний, - керується у своїй поведінці здебільшого несвідомим. Це люди, які руйнують, тлумлять, штовхають інших на загибель заради реалізації своїх неусвідомлених ідей та цілей. Наслідком їх діяльності є нищення культури, нехтування звичаями, традиціями. Другий тип – витісняючий, - не сприймає сигнали несвідомого, а витісняє їх, переключає свою свідомість на іншу діяльність.

Цивілізація безуспішно постійно бореться за звільнення людини, суспільства від впливу несвідомого. Зауважимо, що несвідоме вивчається у межах інших психологічних напрямів. Так, грузинський психолог Д.Узнадзе стверджує, що свідомість - це той рівень психіки людини, який ми, в основному, пізнали, але в психіці є ще багато непізнаного.

У 30-ті роки XX ст. на основі теорії фройдизму виникає неофройдизм, представниками якого були А.Адлер, К.Юнг, К.Хорні, Г.Саллівен, Е.Фромм та ін. Їх погляди мають багато спільного з теорією З.Фройда, але є ряд положень, що мають суттєві відмінності. Фройдизм і неофройдизм об'єднує твердження про існування у психіці несвідомого та його особливу роль в детермінації поведінки людини. Так, А.Адлер у своїй теорії стверджує, що з перших років життя дитини у неї виникає почуття власної неповноцінності та, одночасно, прагнення до творчого самовдосконалення. 0собистість розглядається як істота, яка від народження прагне до певної мети, що початково не усвідомлюється, а, одночасно, вона діє розумно, активно і довільно. Сама людина визначає цілі свого життя, які зумовлюють її поведінку та діяльність, особливості її психіки та самосвідомості. Особистість може стати сильною, розвинути свої здібності та досягти видатних успіхів, якщо намагається компенсувати цю неповноцінність.

А.Адлер акцентував увагу на тому, що особистість є цілісною та неповторною. Людина народжується, долає первинне почуття неповноцінності і, одночасно, прагне до досконалості, хоче компенсувати свої недоліки. При цьому можливі два варіанти, коли початкова неповноцінність або переростає у комплекс неповноцінності або, навпаки, у процесі компенсації відбувається надрозвиток - людина досягає видатного успіху. Неповноцінність, на думку вченого, - це стимул до розвитку, а душевне життя людини визначене первісною метою, а сама душа не живе за законами природи. Тільки наше тіло подібне до тіла мавпи, а душа має Божу іскру.

У людини є також почуття колективності, що ніби притягує її до інших людей, вона не може жити без групи. Співжиття людей - головна обставина життя окремої особистості. Вона прагне бути зрозумілою іншими людьми, почутою, ідентифікованою, зберігаючи одночасно свою неповторність, окремішність. Особистість виробляє свій життєвий стиль.

Досить оригінальною і конструктивною є концепція К.Юнга (аналітична психологія). Вчений розглядає психіку як складне ціле, центром якої є комплекс Я. Він виділяє два типи несвідомого: індивідуальне, про яке говорить З.Фройд, і колективне, групове. Індивідуальне - це та складова несвідомого, якої особистість набуває протягом свого індивідуального життя. Колективне (архітипічне) передається через спадкове, від покоління до покоління і складає своєрідний неусвідомлений соціальний досвід людства. Колективне несвідоме зафіксовано в міфах, первісних формах мислення, первісних образах, що передаються від покоління до покоління та реалізуються у сновидіннях, творчих мистецтвах, віруваннях. Ці неусвідомлені складові К.Юнг назвав архітипами.

К.Юнг виділив два типи людей: інтроверти і екстраверти. Інтроверти - це люди, що спрямовані, в основному, на себе в пошуку причин поведінки. Для них характерне фіксування інтересів на власному внутрішньому світі. Екстраверти, навпаки, спрямовані на світ зовнішніх об'єктів, їм притаманна відчуженість від самих себе. Виділені типи людей володіють певним набором характерних якостей: екстраверти, наприклад, комунікативні, а інтроверти - замкнені.

Окрім того, К.Юнг запропонував свою психологічну типологію особистостей, яка грунтувалася на основі виділених стійких несвідомих складових психіки людини (архітипів). Він, зокрема, виділив такі типи: мислительний, емоційний, сензитивний (чутливий) та інтуїтивний. Саме йому належить ідея про розвиток індивідуальності дитини як кінцеву мету виховання.

У теоретичному плані аналітична психологія розглядала психіку як цілісне утворення. Психіка, на думку К.Юнга, це острів, навколо якого бурхливе море. Острів - це свідомість, а море, нескінченно широке і глибоке, - це несвідоме, яке впливає на свідомість. У центрі острова перебуває Я особистості. У психіці людини є заряджені психічною енергією утворення, які К.Юнг назвав комплексами.

Якщо З.Фройд акцентував увагу на вивченні індивідуально несвідомого, то К.Юнг - на колективного. Останнє є вродженим і передається за спадковістю. Мозок - це цілий музей, що має тривалу історію, в якій зафіксована еволюція людства. У ньому є архаїчні залишки, «первинні образи», архітипи. Ці архітипи володіють енергією, скеровуючи поведінку людини подібно до того, як інстинкт у птахів про­являється у витті гнізда, а у мурашок - у будові мурашника. Архітипи з необхідності впливають на нашу поведінку.

Які є архітипи? Наша тінь як наше недобре, зле Я, яке живе у кожній особистості. Крім того, незалежно від статі, у кожної особистості є чоловіче начало (анімус) та жіноче начало (аніма). Вчений виділив оригінальні архітипи чоловіків та жінок. Виділяються й інші архітипи.

К.Юнг виділив символи снів, які мають приблизно однакове значення для всіх людей, незалежно від того, де вони проживають на Землі. Цими символами є: хрест, отвір, старець, темрява, вода, політ, падіння, переслідування хижими звірами тощо. Ми навіть однаково фізично реагуємо на несвідомо хвилюючі нас проблеми: спазми горла, приступи астми, блювота тощо.

У несвідомому неможливо диференціювати минуле та майбутнє. Там є багато тимчасово прихованих думок, невиразних вражень, образів, які, не дивлячись на втрату ясності, продовжують впливати на нашу свідомість та поведінку. Несвідоме - це не простий склад минулого. Там є багато зародків майбутніх ідей і психологічних ситуацій. У кожної людини несвідоме вибирає свій шлях, доповнюючи чи компенсуючи свідоме.

Існують різні способи входження у сферу неусвідомлюваного. До них належать: вживання алкоголю, наркотиків, речовин-психоделіків; виконання інтенсивних фізичних вправ; здійснення інтенсивного, глибокого і частого дихання; голосна музика, танці тощо.

Ще один представник психоаналізу, Е.Фромм виступив автором концепції гуманістичного психоаналізу. У ній стверджується соціальна природа психіки та поведінки людини. Автор відзначає, що характер людини зумовлюється суспільством, конкретними умовами життя. А там, де панує неволя, несправедливість виникають патологічні характери. Найбільш типовими характерами (тенденціями) є: конформізм, садизм, мазохізм, нахил до руйнування та ін. Людина засвоює типи поведінки і мислення, які їй нав'язує суспільство.

Вивчаючи спонукальну сферу особистості, Е.Фромм виділив дві головні спонукальні тенденції, що зумовлюють стійку стратегію поведінки та життя людини. Перша тенденція - прагнення особистості «мати» (матеріальні цінності, задоволення, добробут тощо). Друга тенденція - «бути» (самоствердитися, самореалізуватися, самовиразитися і розвинути свою індивідуальну неповторність). Тільки реалізація у житті другої тенденції може принести справжнє щастя людині.

Отже, ми виділили три класичні напрями зарубіжної психології першої половини та середини XX от. - біхевіоризм, гештальтпсихологія, психоаналіз.

Названі теорії по-різному окреслювали предмет психології, з'ясовували закономірності психічних явищ та окреслили основні завдання практичної психології.

Уже, починаючи з 30-тих років XX ст., виникає тенденція до інтеграції психологічного знання, формулювання більш інтегрованих психологічних теорій. Одним із таких напрямів є когнітивна психологія. Вона виникла у 50-60 роки XX ст. і поставила собі за завдання вивчити проблему пізнання людиною світу, зокрема, її свідомості. Психологи, що представляють цей напрям, розглядають людське пізнання як активний процес, необхідними складовими якого є ідеальні засоби пізнання. Аналізуючи свідомість людини, ці вчені виходили з аналогії між процесами переробки інформації людиною і комп'ютером. Саме тому у когнітивну теорію було введено багато термінів з кібернетики: схема, сигнал, програма, інформація, система, кодування тощо. Ці поняття використовувалися для аналізу пізнавальних процесів людини (сприймання, пам'яті, мислення), а також для вивчення особистості.

Основним поняттям когнітивної психології є поняття «схема» як план отримання й переробки інформації. Такі схеми формуються в індивідуальному досвіді людини і дозволяють їй сприймати, переробляти, зберігати і відтворювати різноманітну інформацію.

Пізнавальна (когнітивна) активність людини розглядається як діяльність, що пов'язана з набуттям, організацією та використанням інформації. Крім того, психологи цього напряму розробили цікаві програми вивчення і розвитку пізнавальних функцій людини.

Усередині ХХ ст. виникає генетична психологія, основоположником якої був швейцарський психолог Ж.Піаже, вивчає психічний розвиток (генезу) дитини. Автор вважав, що центральним моментом розвитку є становлення інтелекту. Інтелектуальний розвиток дитини, на думку представників генетичної психології, включає процес становлення логічного мислення, розвиток логічних операцій. Були виділені та охарактеризовані стадії цього розвитку.

У 60-ті роки у США виникає ще один напрям психології гуманістична психологія (А.Маслоу, К.Роджерс, Р.Мей та ін.). Свої ідейні корені вона знайшла у, так званій, «розуміючій психології» (В.Дільтей), яка ставила своїм завданням розкрити сенс душевного життя людини, систему її цінностей. Основним завданням психології вважалося з'ясування у всій повноті особливостей розвитку душевного життя людини.

Гуманістична психологія виникла як реакція на глобальні проблеми людства, які виникли у другій половині XX ст. як наслідок деструктивних тенденцій у процесі розвитку цивілізації. Це були об'єктивні проблеми, бо навіть у межах загалом негуманної теорії біхевіоризму виникла необхідність у гуманному підході до людини, до перебудови суспільних інститутів і людських стосунків.

Гуманістична психологія - це третя сила у психології, яка об'єднує філософів, психологів, педагогів, соціологів - всіх тих, хто веде пошук позитивнішого життєстверджуючого способу існування людини в нових соціально-економічних умовах. Психологи цього напряму розглядають людину не як суму окремих елементів - рефлексів, пізнавальних процесів, інстинктів тощо, а як цілісність.

Основним предметом вивчення гуманістичної психології є реальна особистість як унікальна цілісність. Ця цілісність не є щось наперед задане, вона - ніби як відкрита можливість для самоактуалізації, з її прагненням до щасливого майбутнього, до вільної реалізації своїх потенцій та можливостей (А.Маслоу), до зміцнення віри у себе і можливість досягнення свого ідеального Я (К.Роджерс). Головна роль при цьому відводиться тим спонуканням, що забезпечують реалізацію зазначених тенденцій.

Сучасна гуманістична психологія з'ясовує роль навчання й виховання у творчому розвитку особистості. Так, згідно з поглядами психологів, що працюють у межах цього підходу, навчання повинно бути переважно індивідуальним, а завданням виховання є розвиток індивідуального Я особистості, здатності до самоствердження, до співчутливості (емпатійності). Вони розглядають несвідоме особистості як глибоку криницю, яка часто закрита зверху, а її господар не може скористатися цим величезним джерелом енергії. Щоб реалізовувати завдання забезпечення вільного саморозвитку особистості у школі, педагог повинен мати спеціальну підготовку, володіти значним гуманістичним потенціалом.

У межах гуманістичної психології сформульовані принципи розгляду особистості:

• усі люди володіють природною здатністю до творчості;

• творчий процес зціляє людину, а сам продукт цієї творчості (малюнок, виріб, скульптура) дає важливі відомості про індивіда, сенс його життя, а відтак, одночасно, він є важливим чинником глибоких перетворюючих змін у внутрішньому світі особистості (трансформації особистості);

• особистісний ріст та вищі творчі стани свідомості досягаються людиною через усвідомлення, саморозуміння, самоприйнятгя та інсайт (здогадку);

• самоусвідомлення, саморозуміння і стан творчого натхнення також досягаються шляхом заглиблення особистості у емоційну сферу. Переживання горя, гніву, болю, страху, радості та екстазу є тим тунелем, по якомуми маємо пройти, щоб потрапити на протилежний бік до самоусвідомлення, розуміння та цілісності;

• наші переживання та емоції е джерелом енергії, яка може бути спрямована, нагромаджена, звільнена чи перетворена завдяки експресивним мистецтвам (танці, художні ремесла, вокалізація, музика, уява, медитація тощо). Таким шляхом ми проникаємо у власне несвідоме, виявляємо та виражаємо невідомі відомості фрагменти про нас самих, і таким чином виявляємо нову інформацію та досягаємо нового самоусвідомлення;

• існує зв'язок між індивідуальною життєвою силою, нашим внутрішнім ядром (душею) - і сутністю всіх людських істот. Тому в подорожі всередину самого себе з метою відкриття нашої сутності та цілісності ми виявляємо нашу взаємопов'язаність із зовнішнім світом, з людством. Аналогічно до того, як гілка, відірвана від дерева, гине, так і людина не може вижити без інших людей фізично, соціальне та жити морально і духовно.

Одним з новітніх напрямів у розвитку сучасної психологічної науки є становлення трансперсональної психології, яка грунтується на ідеях східної філософії, теологічних вченнях та ідеях релігійних вірувань.

Основні напрями психологічної науки, що розвивалася у XX ст і продовжують розвиватися на початку ХХІ ст.

Розвиток психологічних знань у сучасному світі характеризується рядом тенденцій:

• відбувається об'єднання (інтеграція) психологічного знання, здобутого дослідниками у межах різних психологічних напрямів;

• розвиваються різні напрями практичної психології (психоконсультування, психодіагностика, психотерапія);

• під впливом інших наук (кібернетики, біології, філософії) відбувається розширення і збагачення теоретичного й методологічного арсеналу психологічної теорії.

Які особливості історичного розвитку вітчизняної психології та її головні досягнення? У 20-х рр. XX ст. їй були притаманні тенденції, що зумовлювалися соціально-політичними умовами розвитку України у Радянській Росії, а пізніше - в СРСР. Це, зокрема, проявлялося у виразній, а частіше, вимушеній орієнтації психологів на матеріалістичну філософію як методологічну основу психології. У поясненні психологічних явищ вітчизняні психологи-теоретики вважали, що вирішальним чинником психічного та особистісного розвитку людини є соціальний і одночасно майже не враховувалося значення у цьому процесі спадковості, особливо, моральності та духовності. Пояснення механізмів функціонування психічних явищ здійснювалося з врахуванням тверджень теорії вищої нервової діяльності І.Павлова та еволюційної теорії походження видів Ч.Дарвіна. На психологію як науку здійснювався ідеологічний тиск, вона мала обґрунтовувати ідеї, що стосувались становлення «нової» людини соціалістичного суспільства.

Однак, і за цих несприятливих умов в Радянській Росії, а пізніше в СРСР були розроблені оригінальні психологічні концепції: теорія установки Д.Узнадзе, культурно-історичної теорії походження і розвитку вищих психічних функцій Л.С.Виготського, теорія діяльності (С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв), теорія психічного розвитку дитини (Г.С.Костюк, Д.О.Ельконін, О.Запорожець та ін.). У руслі теорії діяльності були сформульовані принципи діяльнісного підходу: розвитку, історизму, предметності, активності, інтеріоризації та екстеріоризації. Крім того, була висунута продуктивна ідея про єдність будови зовнішньої та внутрішньої діяльностей, про необхідність системного підходу до аналізу психіки, сформульовані уявлення про психологічну структуру діяльності і введено поняття про провідний вид діяльності. Теорія діяльнісного підходу виступила методологічною основою для психологічних досліджень у віковій, педагогічній, інженерній та інших галузях психології, а відтак і у сфері практичної психології.

Отже, психологічна наука зародилася як наука про закономірності психічної діяльності, спрямована на вивчення такого складного об'єкту, як психіка. Спочатку авторів цікавили найбільш загальні закони психічної діяльності. Зокрема, вивчалося: як

а) людина взагалі(якась узагальнена, абстрактна людина), як вона пізнає навколишній світ;

б) як на основі окремих відчуттів, що поступають від органів чуття, у нього складається деякий цілісний образ миру і себе в цьому світі;

в) як вона вибудовує образ своєї життєдіяльності у світі;

г) як він реально діє у цьому світі.

Так з'явилася і почала розвиватися загальна психологія. З часом на цьому шляху психологія підійшла до факту існування індивідуальних відмінностей,завдякичому з'явилася диференціальна психологія, стала інтенсивно розвиватися психодіагностика. Дослідження закономірностей поведінки людини взагалі стало себе вичерпувати. Для психологів-експериментаторів школи Вільгельма Вундта (1832-1920) не було очевидним, що люди неоднакові, що вони по-різному пізнають навколишній світ і по-різному вважають як краще діяти в ньому. Для затвердження цього було потрібно певна наукова дискусія. Так, Джеймс Маккин Кеттелл (1860-1944) в Лейпцігу всупереч неприйняттю В. Вундтом такого типу досліджень спеціально написав дисертацію про індивідуальні відмінності людей в часі реакції. Спочатку виникли типології індивідуальних відмінностей, потім методики для їх виявлення. Використання даних про індивідуальні відмінності сильно спонукало до розвитку психологічної науку і міцно увійшло до кінця XX ст. в ужиток психологів-практиків.

Далі дослідження починають все більш зміщуватися у бік такої унікальності, яка не піддається типологізації. Тепер уже ми все частіше говоримо про унікальність, непередбачуваність кожної людини. Природно, що і загальні закономірності психічного існують, і типології наприклад, темпераменту, характеру, оправданні.

Минуле ХХ ст. залишило нам калейдоскоп блискучих теорій, які, втім, не завжди зрозуміло і систематично викладені. Потрібно багато часу, щоб їх зрозуміти, ними опанувати, знайомлячись з ними з першоджерел. Але навіть після виконання цього завдання залишиться інша - реконструювати на основі цих теорій цілісне уявлення про: а) душевні розлади; б) чинники, що їх зумовлюють; в) ознаки і риси гармонійно розвиненої психіки людини; г) умови її гармонійного формування; д) умови, в яких повинні взаємодіяти клієнт і психолог, щоб сприяти зникненню душевного розладу.