Як і Грузія, Республіка Молдова також має недовгу, але багату на події історію відносин з Європейським Союзом. Все почалося 28 листопада 1994 року з моменту підписання угоди про партнерство і співробітництво між Республікою Молдова та Європейським Союзом (вступила в дію у липні 1998 року). Тодішнім Президентом РМ був колишній перший секретар ЦК Компартії Молдовської РСР та колишній голова Президії Верховної Ради Молдовської РСР Мірча Снєгур. Даним документом було встановлено нормативно – правові основи між сторонами в політичній, економічній, торгівельній та правовій сферах, зафіксовано основні принципи підтримки політики Молдови у розвитку демократії та верховенства закону при вирішенні питань, що стосуються прав людини та громадянина. Також цією угодою було визначено необхідність запровадження в країні наступних важливих компонентів соціального та політичного значення: стійкий та стабільний економічний розвиток, повноцінний перехід від командно – адміністративної до ринкової економічної системи, яка є більш конкурентноздатною, шляхом інвестицій, заохочення торгівлі та гармонізації економічних відносин. [53] Підписання та ратифікація даної угоди стала першим кроком, який задекларував позицію молдовського уряду щодо визначення майбутнього країни. Цей документ фактично був розрахований на 10 років.
Проте, до моменту приходу до влади у Молдові Володимира Вороніна, який, за іронією долі очолював Партію Комуністів Республіки Молдова, молдовські чиновники практично нічого не робили в цьому напрямку. Сам же пан Воронін, враховуючи його належність до комуністів та зайняття ним посади лідера парламентської фракції ПКРМ з 1998 до 2001 року мав класичні проросійські погляди, яких він, власне і не приховує до сьогодні. Він заявляв, що у випадку приходу комуністів до влади в країні, Молдова має думати про вступ до Союзу Росії та Білорусі – утворення, що мало наприкінці 1990 – х років розпочати процес реінтеграції двох країн колишнього Радянського Союзу в по суті нову наддержаву, але фактично, процес поетапної організації єдиного гуманітарного, політичного, економічного та військового простору між Російською Федерацією та Республікою Білорусь сьогодні перебуває в замороженому стані: Лукашенко свого часу заявив, що Білорусь не відмовиться від своєї незалежності навіть на користь «братньої Росії» [54].
Володимир Миколайович Воронін аргументував свою позицію тим, що у разі вступу його країни до Союзної держави Росія – Білорусь, буде вирішена проблема територіальної цілісності Молдови, буде відновлено контроль над Придністров’ям, а російська мова стане другою державною нарівні з румунською. Однак, вже після перемоги на президентських виборах 2001 року він же заявив,що питання надання російській мові статусу державної громадяни мають розглянути на референдумі, який так і не відбувся. На практиці, все обмежилося виключно покращенням якості викладання російської мови в молдовських школах та розробкою плану відновлення територіальної цілісності Молдови шляхом надання Придністров’ю особливого статусу. У 2003 році цей план був розроблений і отримав назву «Меморандум Козака», його автором став Дмитро Козак – заступник голови Уряду РФ, а тоді, в 2003 році – керівник апарату Уряду Росії. Згідно цього плану, Молдова мала би стати «асиметричною» федерацією, яка би включала в себе, власне Молдову, Гагаузію та Придністров’я на правах автономних регіонів. Росія, в якості гаранту врегулювання придністровського конфлікту, залишала свої війська чисельністю до 20 тисяч осіб на території Молдови терміном на 20 років, а російська мова мала би стати другою державною, нарівні з румунською. Але в самий останній момент, президент Молдови передумав підписувати цей меморандум, пояснивши цей вчинок тим, що даний меморандум дає переваги виключно сепаратистському анклавові на лівобережжі Дністра. ОБСЄ, США та ЄС підтримали дії молдовського лідера.
Починаючи з 2003 року, офіційна влада Молдови повернулася до вихідних позицій щодо інтеграції країни в Європейський Союз. Цей несподіваний для багатьох молдаван крок влади, на нашу думку, був спричинений хвилями т.зв «кольорових революцій» в Україні та Грузії, де, в результаті зміни влади еліти також проголосили своєю головною зовнішньополітичною метою вступ до ЄС та НАТО. На президентських виборах 2005 року Воронін був переобраний на другий термін. Його підтримали 75 депутатів парламенту Республіки Молдова, у тому числі, предсавники партій проєвропейського напрямку: християнські демократи (ХДП), ліберали, соціал – демократи. Далі відносини між Європейським Союзом та Республікою Молдова вийшли на новий рівень – в жовтні 2005 року в Кишиневі офіційно розпочала свою роботу Делегація ЄС в Республіці Молдова, яка забезпечує виконання наступних завдань: розвиток відносни (економічних та політичних між Європейським Союзом та Республікою Молдова), інформування громадськості про розвиток Евросоюзу, контроль за виконанням Угоди про асоціацію між ЄС та Молдовою (підписана 27 червня 2014 року, разом із Грузією та Україною).
У 2004 році (22 лютого) було прийнято План дій ЄС-РМ, мова про який піде в наступній частині цього розділу. Але Воронін у якості «єврокомуніста» та президента країни зміг протриматися лише до квітня 2009 року, коли через масові заворушення, організовані опозицією він був змушений піти зі своєї посади. Його обов’язки впродовж чотирьох років виконували представники альянсу «Наша Молдова» («Moldova Noastră»; «Молдова Ноастре»): Міхай Гімпу (Ліберальна партія); Влад Філат (Ліберально – демократична партія); Маріан Лупу (Демократична партія Молдови). Цікавий факт: альянс «Наша Молдова», який спочатку створювався як спільна платформа політичних партій антикомуністичного спрямування, після свого приходу до влади в 2009 році сформував т.зв альянс «За європейську інтеграцію», який зайняв в Парламенті Республіки Молдова 58/101 наявних місць. Однак, вже наступного року, в результаті позачергових парламентських виборів, «Наша Молдова», яка була основною складовою даного альянсу, не пройшла до парламенту. Хоча, перемога знову дісталася альянсу «За європейську інтеграцію», нова коаліція антикомуністичних сил не була сформована: у 2011 році «Наша Молдова» увійшла до складу Ліберально – демократичної партії, а сам альянс «За європейську інтеграцію» впродовж 2011 – 2013 перетворився на Коаліцію проєвропейського правління, до складу якого увійшли Ліберал – Демократична, Демократична та Ліберал – реформаторська партії. Остання на початковому етапі свого існування найменувалася Радою з реформування Ліберальної партії.
Причиною створення цієї «нової старої» партії стало звинувачення лідера ЛПМ, в.о Президента РМ (2009 – 2010 рр.) Міхая Гімпу його ж однопартійцями у авторитаризмі та перевищенні владних повноважень. На його місце був запропонований примар (мер, міський голова) Кишинева Дорін Кіртоаке, який займав посаду віце – голови даної партії. Однак його місце зайняв Іон Хадирке, голова парламентської коаліції Ліберальної партії. Разом із Володимиром (Владом) Філатом та Маріаном Лупу, що є очільниками Ліберал – Демократичної та Демократичної партій відповідно, він підписав 30 травня 2013 року угоду про створення Коаліції проєвропейського правління. У той же день був затверджений уряд, очільником якого став Юрій Лянке. До складу цього уряду увійшло 4 з 18 міністрів – представників Ліберал – реформаторської партії [55]. Символом даної політичної сили є орел, намальований в мінімалістському стилі, який дивіться в бік Європи та має на своїх крилах 12 зірок – символ Європейського Союзу.[56]
У 2010 році розпочалися переговори між Європейським Союзом та Республікою Молдова щодо розробки нової угоди про Асоціацію, яка мала б замінити угоду про партнерство та співробітництво, підписану ще в 1994 році. Спочатку її планувалося підписати у листопаді 2013 року, на саміті «Східного партнертства», але тоді ця угода була тільки парафована. Підписали ж її, як вже було сказано, 27 червня 2014 року. Наразі йде процес ратифікації сторонами цієї угоди: молдовський парламент ратифікував її вже 2 липня 2014 року.[57]
2011 року Молдова офіційно отримала від комісара ЄС з внутрішніх справ Сесилії Мальмстрем план дій щодо лібералізації візового режиму, а впродовж 2013 – 2014 років візовий режим для власників біометричних паспортів Молдови було скасовано.
Також варто зазначити, що Молдова з липня 1995 року бере участь в роботі Парламентської Асамблеї Ради Європи (присутні 5 представників). Окрім цього, Молдова, як і Грузія, бере участь в роботі таких програм та проектів Європейського Союзу, як INOGATE, «Східне партнерство» на рівні з Україною та Грузією, а також у роботі Eurocontrol. Про ці організації вже було згадано вище.
Не слід забувати про те, що Європейський Союз та Республіка Молдова мають ряд інших важливих документів: наприклад, угода про створення поглибленної зони торгівлі з ЄС, яка передбачає поступову лібералізацію (до 10 років з дати підписання) торгівлі товарами і послугами, вільне пересування робочої сили, зниження митних зборів, технічних і нетарифних бар'єрів. Зазначена угода має на меті забезпечення широкого доступу молдовських товарів на ринки ЄС, який нараховує 500 млн. споживачів, а також збільшити інвестиційні можливості для країни. Також ЄС в 2010 році ініціював початок переговорів з керівництвом Молдови щодо угоди про повітряне сполучення з метою зниження собівартості авіа перельотів між Молдовою та країнами ЄС. Європейський Союз є головним донором фінансової системи Молдови: в період з 2010 по 2013 роки було виділено 550 млн. євро на допомогу Молдові. Крім того, в рамках двосторонніх програм, Республіка Молдова отримує більше 90 млн. євро фінансової допомоги щорічно, що робить країну найбільшим отримувачем допомоги у перерахуванні на душу населення, а також, в рамках Європейської політики сусідства. [58]
Молдова, разом із Європейським Союзом та Україною бере участь в роботі такої структури, як Місія Європейського Союзу з надання прикордонної допомоги Молдові та Україні (European Union Border Assistance Mission to Moldova and Ukraine, скорочено – EUBAM).
План дій «Європейський Союз – Республіка Молдова» як складова успіху на шляху країни до вступу в Європейський Союз.
Говорячи про індивідуальний план дій (далі - ПД) між Європейським Союзом та Республікою Молдова, перш за все, варто зазначити час його підписання та термін його дії. План було підписано 22 лютого 2004 року. Він був розрахований на три роки – з 2005 по 2007 роки. Але, незважаючи на факт, що цей план було підписано 10 років тому, ми вирішили обрати саме його, тому, що цей план представляє науковий та пізнавальний інтерес: він є своєрідним «шляховим листом», необхідним Молдові для виконання своєї стратегічної мети – набуття членства в ЄС, програмою внутрішніх політичних та економічних реформ, які зобов’язують владу країни до їх виконання. Цей план передбачав активізацію відносин між сторонами в політичній, економічній, культурній сферах та в області безпеки. Разом з тим, ПД передбачав, що рівень відносин між Молдовою та ЄС має залежати від рівня прихильності Молдови до загальноєвропейських цінностей та від її можливостей втілення в життя прописаних у ПД пріоритетів. Основними перспективами розвитку партнерських стосунків між сторонами – учасниками плану дій є посилення політичної кооперації на двосторонньому рівні шляхом підтримання політичного діалогу, можливості участі Молдови в в програмах ЄС культурного, наукового, екологічного значення, підтримка зусиль щодо гармонізації законодавства Республіки Молдова до правових критеріїв європейської спільноти.
Під європейським законодавством маємо розуміти зведення прав та обов’язків країн – членів ЄС. Сюди входять принципи та політичні задачі, що прописані в договорах ЄС, міжнародні угоди, укладені членами ЄС як окремо між собою,так і в рамках спільноти, закони, прийняті Судовою палатою ЄС тощо. Одним словом, законодавство ЄС включає в себе закони як такі, а також загальні завдання, що визначаються договорами спільноти. Для отримання членства ЄС країна-кандидат має запровадити в своє національне законодавство правові критерії ЄС та почати керуватися ними з моменту вступу в ЄС.
Повертаючись до розгляду ПД, слід зазначити, що до пріоритетних напрямків виконання також відносяться проведення політичної реформи в Молдові, яка в свою чергу передбачає наявність стабільних інститутів влади, політичної та партійної системи, захист та повагу прав людини і громадянина, захист та повагу прав національних меншин, верховенство права та закону, захист демократичного устрою країни. У цей пакет заходів також входять наступні компоненти: двостороння взаємодія у сфері врегулювання придністровського конфлікту та запобігання сепаратистським настроям в Гагаузії, проведення соціальних та економічних реформ, взаємодія в області реформування органів правосуддя та внутрішніх справ, розвиток транспортної системи та інфраструктури, проведення спільних наукових досліджень, виведення молдовської системи освіти на загальноєвропейський рівень, покращення інвестиційного клімату шляхом боротьби з корупцією тощо.
На наш погляд, першим та основним напрямком, є сприяння демократії та існування правової держави. Саме демократичні цінності та принципи правової держави є основою основ, коли ми говоримо про відносини між ЄС та Молдовою. Адже демократичні інститути, правова держава, основні права та свободи людини – це не просто абстрактні слова, а норми, встановлені в грудні 2000 року при підписанні Хартії фундаментальних прав ЄС. Більше того, сам Євросоюз засновано на принципі поваги до людської гідності, свободи демократії, верховенства закону та поваги прав людини і громадянина. Молдова, під час свого становлення у якості незалежної країни, пройшла цей нелегкий шлях: їй вдалося само затвердитися у якості держави, для якої, навіть незважаючи на цілий ряд важких випробувань, притаманні такі риси демократії та інститути демократичного суспільства, як політичний плюралізм, вибори за принципами демократії, більш високий рівень, порівняно з перебуванням в СРСР незалежних засобів масової інформації, активність громадянського суспільства, багатопартійність тощо. Але, для повноцінного членства в ЄС цього, на наш погляд, дуже мало. Особливо, коли мова заходить про таку проблему, як індекс корумпованості країни: на сьогодні за показниками корупції Молдова знаходиться на 103 зі 168 наявних позицій в світовому рейтингу сприйняття корупції, який опублікувала Transparency International. Для порівняння, Україна за показниками рівня корупції цієї ж організації знаходиться на 130 позиції, Росія та Азербайджан – на 119 позиції, Вірменія – на 95, Грузія – на 48. [59] Це говорить про те, що молдовські чиновники, на відміну від грузинських, не притягуються до кримінальної відповідальності та не несуть належної кари за свої діяння. Саме високий рівень корупції та низький рівень життя в країні, коли люди вимушені виїзжати у пошуках кращої долі за кордон, у країни ЄС, Росію та Україну, став тим самим каталізатором, що спричинив масові безлади в Молдові в 2009 році та протести весною 2015 року, які продовжуються дотепер.
Ми вважаємо, що проблема заключається в тому, що молдовська влада не пішла тим шляхом, який обрала Грузія. Політичним колам країни замість боротьби за владу варто було б зайнятися проведенням конкретних досліджень, які присвячені корупції як явищу, організувати широку агітаційну кампанію, яка б мала на меті залучення активної частини населення до боротьби із корупцією, забезпечити виконання законодавства про декларування доходів чиновників, державних службовців, судів, поліцейських, прокурорів. Адже, до тих пір, поки в країні існуватиме подібна суспільно – політична ситуація, це явище буде зберігатися.
Іншим, не менш важливим критерієм виконання плану дій є, на нашу думку, вирішення проблеми Придністров’я. Як відомо, придністровський конфлікт несе загрозу стабільності в Європі, а отже і загрозу євроінтеграційним прагненням Республіки Молдова.
Довідка: невизнана Придністровська Молдовська Республіка розташована на сході Республіки Молдова, однак фактично не підпорядковується офіційному Кишиніву. Має кордони з Україною - 405 км. З рештою Молдови кордон складає 411 км. Загальна площа – 4163 кв.км, населення становить 505 тисяч осіб (за даними 2013 року). [60]
Згідно з законами Молдови, територія ПМР має статус Автономного територіального утворення з особливим статусом. Незалежність на сьогоднішній день не визнана жодною країною світу, окрім Абхазії, Південної Осетії та Нагірного Карабаху (територія, що є об’єктом політичних суперечок та військових дій між Вірменією та Азербайджаном).
Придністров’я виникло на початку 1990 х років, коли після розпаду СРСР політична еліта Молдови проголосила входження до складу Румунії, де країна перебувала з 1918 по 1940 рік. В свою чергу, землі лівобережжя Дністра в той же період входили до складу Української РСР у якості Молдовської АРСР. Після приєднання правобережжя Дністра (Бесарабії) до Радянського Союзу, з 6 районів колишньої автономії та з більшої частини території правого берегу (окрім Ізмаїлського та Акерманського, а також Хотинського повітів, які відійшли до України) було створено Молдовську Радянську Соціалістичну Республіку. Населення лівобережних районів Молдови, здебільшого, складали етнічні росіяни та українці. Придністровська владна еліта формувалася за принципом радянської партійної номенклатури, представниками якої в регіоні теж були вихідці з російського та українського народів, а отже, вони не бажали розриву зв’язків із Росією та Україною. Натомість, населення правобережної Молдови (Бесарабії) за етнічними ознаками було більш однорідним, аніж в Придністров’ї.
Взагалі, цей конфлікт сприймається як конфлікт не тільки на мовному грунті, а й конфлікт орієнтацій: з одного боку маємо політичну еліту із яскраво вираженими націоналістичними поглядами, що орієнтується на вихід Молдови з СРСР та включення до Румунії у якості територіального суб’єкта, з іншого боку їй протистоїть еліта т.зв. «червоних директорів» (оскільки майбутні депутати та міністри ПМР в минулому очолювали ключові підприємства радянської Молдови, розташовані на лівому березі Дністра). Саме ідеологічна, мовна та політична відмінність еліт стала основною причиною для ескалації конфлікту, його переведення в фазу бойових дій, зо відбувалися впродовж весни та літа 1992 року. Тоді загинуло більше 1000 людей з обох боків: Молдова втратила вбитими 386 солдат та офіцерів, ПМР – 809 вбитими, більшу частину яких становили мирні мешканці.
Вирішальну роль в припиненні бойових дій зіграла наявність на цій землі підрозділів 14 армії Російської Федерації. Офіційно, керівництво армії спочатку дотримувалося нейтралітету, насправді ж, було одним з активних учасників конфлікту. Адже достовірно відомо, що саме зі складів 14 армії придністровські сепаратисти отримували озброєння: танки, артилерію, бронетранспортери та стрілецьку зброю, нерідко самі російські військовослужбовці брали участь у зіткненнях з молдовськими військами. Конфлікт вдалося загасити у липні 1992 року після підписання президентами РМ та РФ угоди «Про принципи мироного врегулювання збройного протистояння в Придністровському регіоні Республіки Молдова».
Після підписання даного документу, конфлікт перейшов у «заморожену» стадію: було досягнуто домовленість про виведення за лінію протистояння протиборчих сил, на розміщення в регіоні російських військ, що мали б виконувати функції миротворців та створення ОКК - Об’єднаної Контрольної комісії з представників спочатку Молдови, ПМР та Росії, а з 1993 – 1995 року до них приєдналися Україна та ОБСЄ. На сьогоднішній день, існують Змішані миротворчі сили, які складаються з військових контингентів Російської Федерації та Республіки Молдова, збройних формувань ПМР та військових спостерігачів від України та ОБСЄ. Однак, проблема територіальної цілісності РМ (включно із ПМР) досі не вирішена. Перераховані нижче факти, на наш погляд, допоможуть усвідомити масштаби політичного та економічного збитку, який завдав Молдові придністровський конфлікт:
1. Придністров’я залишається відірваним від економічного, митного та валютного простору Молдови. За оцінками іноземних експертів, бюджет Молдови щорічно втрачає чверть своїх доходів через те, що не стягуються мита та податки з боку молдовських митників, а з іншого боку – через вимушену оплату зборів за транзит через територію сепаратистського анклаву.
2. Промислові підприємства, розташовані на лівобережжі Дністра, приватизовані як місцевою знаттю, так і іноземними олігархами (здебільшого російськими). Причому, процес приватизації проходив без участі представників влади Молдови та іноземних спостерігачів. Тобто, умови, за яких провідні комбінати та фабрики Придністров’я перейшли у приватну власність, є більш ніж сумнівними.
3. Оскільки ПМР ніхто в світі не визнає, даний регіон знаходиться в законодавчому вакуумі, який сприяє розповсюдженню нелегального бізнесу, контрабанди та торгівлі зброєю, наркотиками, контрафактним алкоголем та цигарками. Ці дії, в свою чергу сприяють росту рівня тіньової економіки, корупції та організованої злочинності не тільки на території Молдови, а й за її межами: останнім часом дуже частими є повідомлення про те, що при перетинах придністровської ділянки українсько-молдовського кордону затримують людей, що везуть до Одеси контрабандні товари, знаходять підводні тонелі та труби, за допомогою яких нечисті на руку придністровські бізнесмени перекачують до України неякісний спирт тощо.
4. На території сепаратиського анклаву проживає близько 100 тисяч громадян України та близько 550 тисяч громадян Республіки Молдова. Існування незаконного політичного режиму та фактична відсутність контролю з боку влади офіційно визнаних світом держав, спричиняє порушення конституційних прав та свобод цих людей. Наприклад, їм не дозволяють не тільки влаштовувати вибори президента та народних депутатів за законами України, чи Молдови (навіть на території консульства України, що знаходиться в Тирасполі), але й чиняться перешкоди у випадку, коли ці люди намагаються виїхати до України та Молдови відповідно, аби проголосувати.
Але найбільшу небезпеку викликає політика подвійних стандартів, яку проводить Росія: з одного боку, Кремль ще в 1999 році на Стамбульському саміті ОБСЄ обіцяв вивести російські війська та озброєння з території Молдови, але так цього і не виконав, тому, що з іншого боку російська влада продовжує надавати політичну та економічну підтримку сепаратистам, порушуючи при цьому територіальну цілісність Республіки Молдова та несучі загрозу безпеці на регіональному рівні. Це при тому, що Росія є одночасно країною-гарантом мирного врегулювання конфлікту на берегах Дністра.
Інший фактор, який тісно пов’язує квазі-державне утворення з Росією – борг за використаний російський газ. Як відомо, ще в 2011 році термін дії контракту на постачання російського газу в Молдову завершився, після чого «Газпром» та «Молдова - Газ» неодноразово продовжували термін дії контракту: остання така зустріч відбулася 11 листопада 2014 року, де сторони домовилися про продовження терміну контракту до кінця 2015 року. Загальна сума для Молдови за використаний російський газ склала 6 млрд доларів, з яких ще 5,2 млрд. долари – борг за «блакитне паливо», споживане ПМР.[61] При цьому, «Газпром» висуває претензії виключно в Кишинів. Таким чином, ситуація для керівництва Молдови є патовою: у випадку, якщо Молдова приймає борг, це означає автоматичне збанкротування національних енергозберігаючих та газорозподільних компаній, а як наслідок - знищення енергосистеми республіки; а якщо ж відмовиться, тоді можна казати про фактичне визнання Кишинівом «суверенітету» Придністров’я, що є порушенням Конституції Республіки Молдова. Цікавий факт – жителі Придністров’я за газ не платять, адже в Тирасполі існує фонд, на рахунок якого переводяться кошти за використане російське «блакитне паливо». Потім ці кошти виплачуються населенню у вигляді пенсій. Розрахунки ведуться в невизнаній валюті – рублях ПМР.
Незважаючи на «мирний» процес врегулювання конфлікту, вищезазначені фактори вказують на необхідність пошуку рішення придністровської проблеми, яке би влаштувало всі сторони, при обов’язковому збереженні територіальної цілісності Республіки Молдова. Для Європейського Союзу, «заморожена» придністровська проблема також є джерелом нестабільності та загрози безпеки в регіоні. Придністровський конфлікт вимагає підвищеної уваги з боку європейського співтовариства: існує цілий ряд причин, чому ЄС має більш активно підключитися до врегулювання:
1. Наявність «замороженої» «гарячої» точки створює загрозу безпеці Євросоюзу. Це проявляється у вигляді контрабанди товарами, незаконної торгівлі зброєю, проявів організованої злочинності;
2. Конфлікт підриває зусилля РМ, що направлені на розвиток демократичного устрою, а отже – обмежує можливість країни виконувати задачі в рамках двосторонніх відносин з ЄС;
3. Зона придністровського конфлікту фактично знаходиться в декількох сотнях кілометрах від кордонів ЄС. Особливо це явище стало помітним після входження у 2007 році сусідньої Румунії. Фактично, Придністров’я є вигідним «тузом у рукаві» для Росії у випадку збройного протистояння не тільки з Молдовою, а й з Румунією, котра окрім ЄС входить до НАТО, та оголошеної війни з Україною – територія невизнаної республіки створює небезпеку російського вторгнення в Одеську та Вінницьку області.
Згідно ПД, вирішення конфліктної ситуації передбачає виконання 4 основних напрямків дії:
1. Постійна участь Молдови в переговорах щодо правового статусу регіону. З 2005 року, за ініціативою сторін конфлікту, а також посередників проводяться зустрічі в рамках процесу перемовин, який відомий сьогодні під назвою «5+2» (ПМР, Молдова – сторони конфлікту; Росія, Україна, США, ЄС, ОБСЄ – посередники та спостерігачі). Крім цього, згідно плану ЄС проводить окремі зустрічі в рамках двосторонніх відносин з Молдовою, Росією та Україною. Зокрема, Україні відведена особлива роль в регулюванні придністровського конфлікту: проводяться заходи з посилення охорони придністровської ділянки кордону з Молдовою. З боку ЄС відповідальність за виконання задачі покладена на Голову представництва ЄС в Молдові. Першим очільником відомства був Андріан Якобовіц. Нині цю посаду займає Піррка Тапіола. [62]
2. Стимулювання та підтримка реформ в Молдові. Це сприятиме тому, щоб країна стала більш привабливою в очах мешканців лівобережних районів Дністра, тим самим посилить в них мотивацію реінтеграції з РМ;
3. Забезпечення виведення російських військ та озброєння з території Придністров’я. Вище було зазначено, що Росія, будучі країною – гарантом врегулювання конфлікту, продовжує на неофіційному надавати підтримку придністровським сепаратистам, що є основним, на наш погляд, чинником гальмування стабільного розвитку РМ та інтеграції в ЄС.
4. Надання допомоги Молдові з боку ЄС в постконфліктний період. На нашу думку, це є дуже важливим моментом, враховуючи масштабність та ціну процесу реінтеграції молдовської території після 25 років де-факто, окремого існування придністровських земель від решти Молдови. Уряду країни доведеться займатися відновленням єдиного економічного, політичного, соціального, інформаційного простору. Це задача, для виконання якої допомога ЄС виявиться вкрай корисною.
Останнім часом багато аналітиків, досліджуючи цей документ, задавалися питанням: яка зі сторін мала би взяти на себе головну відповідальність за реалізацію основних положень? Ми вважаємо, що відповідь є очевидною: головна відповідальність за реалізацію ПД лягає на Республіку Молдова, оскільки основні задачі, які містяться тут, стосуються обов’язків в першу чергу, саме Молдови. Виконання даного проекту включає в себе моніторинг та узгодженість дій одразу на трьох рівнях: національному молдовському, двосторонньому (Молдова - ЄС) та власне, на рівні країн Європейського Союзу. Розглянемо кожен з цих рівнів моніторингу та узгодження по порядку:
1. На національному рівні, тобто на рівні Республіки Молдова моніторинг та узгодженість дій щодо впровадження ПД за його основними напрямками та критеріями здійснюється на рівні координаційних міністерств: Міністерства юстиції, Міністерства економіки та торгівлі, Міністерства транспорту, Міністерства освіти. Існує також центральний орган – Міністерство закордонних справ і європейської інтеграції. Воно забезпечує загальний моніторинг на урядовому рівні, а також на рівні співробітництва з іноземними партнерами, в нашому випадку – з організаціями та інституціями ЄС. Іншим органом, який займається вирішенням пріоритетних питань європейської інтеграції, є Національна комісія Республіки Молдова з європейської інтеграції.
2. На двосторонньому рівні (Молдова - ЄС) моніторинг виконання завдань покладено на відповідні органи в рамках Ради зі співробітництва ЄС-РМ, до складу яких входять представники РМ, країн – членів ЄС, Європейської комісії та Секретаріата Європейської Ради.
3. Говорячи про здійснення моніторингу виконання завдань окремо на рівні Європейського Союзу, варто зазначити, що тут велику роль грає Європейська комісія. Вона відповідає за підготовку щомісячних доповідей по Молдові. Ці доповіді базуються на інформації, яку надає влада Молдови. Також Європейська комісія веде постійні консультації з такими міжнародними організаціями, як Рада Європи, ОБСЄ, міжнародні фінансові організації. Постійно проводяться консультації з Верховним комісаром ЄС з питань зовнішньої політики та загальної безпеки.
