Основні етапи становлення «родини європейських народів»: від Європейської спільноти вугілля та сталі до Європейського Союзу.

За час свого існування Європейський Союз пройшов шлях від маленької галузевої спільноти до великого об’єднання європейських країн, яке, на нашу думку, є одним з геополітичних центрів сучасного світу. В сучасній науковій літературі є різні варіанти, що визначають періодизацію становлення ЄС. Слід звернути увагу на наступні основні етапи:

1. Перший етап (початок 1950 – х років – початок 1970 – х років) ознаменував собою початок інтеграційних процесів на європейському континенті: шлях до євроінтеграції відкрила декларація Шумана – прем’єр-міністра Франції, підписана в 1950 році, сутність якої заключалася в необхідності створення загальної основи для майбутньої європейської федерації. У квітні 1951 року в Парижі відбулося підписання угоди створення Європейської об’єднання вугілля та сталі, а в 1957 році в Римі були підписані угоди про Європейську спільноту з атомної енергетики та Європейську економічну спільноту. Першими учасниками даних угод, відповідно і членами ЄС були Бельгія, Італія, Нідерданди, Люксембург, Франція та ФРН. Основними цілями угоди про ЄОВС є створення спільного ринку вугілля і сталі, модернізація і підвищення ефективності виробництва у вугільній і металургійній промисловості, а також поліпшення умов праці і рішення проблем зайнятості в цих галузях. Угода про створення Євратома передбачає співробітництво між країнами в області використання атомної енергетики в мирних цілях. В 1959 році був сформований законодавчий орган організації - Європейський Парламент, а в 1965 році в Брюсселі відбулося підписання угоди, згідно якої утворювалися єдині органи управління з представників ЄЕС, Євратома і ЄОВС (т.зв Угода про злиття). [14]

2. Другий етап (1970 – 1984 роки): цей період характеризувався створенням Європейської ради, проведенням перших виборів в Європейський Парламент, розширенням бюджету Європейського соціального фонду та створенням Європейського фонду регіонального розвитку. Тоді планувалося запровадження єдиного Єкономічного і валютного союзу: даний план передбачав поступове зняття обмежень на рух капіталів всередині Євросоюзу та перехід до 1980 року на національну валюту. Однак, через девальвацію долара та більшості європейських валют ці заходи не були реалізовані. Успішною операцію можна вважати лише створення т.зв. «валютної змії»: принцип заключався у прив'язуванні країнами ЄС власних грошових одиниць одна до одної та їхнє коливання в заданих межах. У 1979 році на базі даного плану, який ще має назву «план Вернера» (тодішній голова уряду Люксембургу) була створена ЕКЮ – Європейська валютна система. [15]

У 1973 році членами ЄС стали Велика Британія, Данія та Ірландія, у 1981 році – Греція.

3. Третій етап (1985 – 2004 роки): починаючи з середини 1980-х років можна говорити про 20-річний період динамічного розвитку співтовариства: у лютому 1986 року відбулася церемонія підписання Єдиного Європейського Акту, який вступив в силу у липні 1987 року. Основна задача даного документа – забезпечення створення до 1992 року єдиного внутрішнього ринку для реалізації товарів, послуг та капіталу, що до речі, було передбачено ще угодою про створення ЄЕС 1957 року (т.зв. Римська угода). Цей акт наділив європейську спільноту новими функціями: був зафіксований юридичний статус політичного співробітництва на рівні країн ЄС, в рамках якого проводилася координація дій на міжнародному рівні; дано початок політиці соціально-економічного зближення країн ЄС, а Європейська Рада офіційно стала ще одним з кервних органів Євросоюзу.

Даний період також охарактеризувався підписанням у лютому 1992 року Договору про Європейський Союз (Маастрихтська угода), з прийняттям якої спільнота отримала остаточну назву – Європейський Союз, було проголошено створення Економічного і валютного союзу, що не вдалося зробити в 1970-х роках; планувалося перейти від координації зовнішньої політики ЄС на рівні окремо держав-членів до загальної зовнішньої політики. Дана угода передбачала також більш тісне співробітництво між урядами в області правоохоронних органів: було створено поліцейське відомство – Європол; вводилося громадянство ЄС, яке дозволяло проживати на території будь-якої країни, що входить в спільноту; громадяни отримали право обирати та бути обраними в органи влади; введено інститут омбудсмена тощо. [16]

На зовнішньополітичній арені особливе значення, на нашу думку, має підписання між ЄС та ЄАВТ (Європейська асоціація вільної торгівлі) в травні 1992 року угоди про створення Європейського економічного простору. Впродовж 1986 – 2004 років до ЄС приєдналися Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія, Швеція, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр, Мальта. [17]

4. Четвертий етап (2004 рік - сьогодення). Впродовж даного періоду доволі динамічно розвивалася політика стосовно біженців; зокрема були сформовані загальні для країн Єврозони процедури прийому, була розширена шенгенська зона, до якої увійшли країни, що вступили у ЄС 2004 року (окрім Кіпру). Можна говорити про перехід ЄС від зв’язків із країнами «третього світу», які спостерігалися впродовж попередніх років до загальної європейської та світової політики:

- по-перше, ЄС за останні роки досяг значних успіхів в сфері кризового регулювання, про яке мова піде далі в цій роботі, а також у сфері розвитку обороного потенціалу, зокрема у 2004 році почала свою роботу така організація, як Європейське агентство оборони, діяльність якого передбачає посилення військового співробітництва між членами ЄС;

- по-друге, Європейський Союз бере активну участь у виришенні глобальних проблем людства;

- по-третє, цей період ознаменувався посиленням політики Євросоюзу стосовно країн пострадянського простору, які не є його членами: Україна, Грузія, Молдова, Росія, Білорусь. При цьому, інтереси ЄС та Російської Федерації часто суперечать один одним.

Впродовж 2004 – 2013 років членами Європейського Союзу стали наступні держави: Болгарія, Румунія та Хорватія. Офіційними кандидатами на сьогоднішній момент є Туреччина, Македонія, Албанія, Боснія та Герцоговина, Сербія та Чорногорія.