Загальні уявлення про інтеграцію; основні складові та концепції поняття «європейська інтеграція».

Для того, щоб зрозуміти сутність досліджуваної проблеми, необхідно спочатку дати визначення самому поняттю «євроінтеграція». Але спрочатку треба дати відповідь на запитання «Що таке інтеграція взагалі»? Слід зазначити що в різних наукових дисциплінах дане поняття трактується різними способами, адже процес інтеграції держав у міждержавні організації та об’єднання включає в себе політичну, економічну, соціальну, культурну інтеграції.

Розглянемо цей процес з точку зору політології та економіки: в економіці інтеграцією прийнято вважати процес економічної взаємодії країн, який призводить до зближення механізмів господарства та приймає форму економічних угод між державами. Основними чинниками економічної інтеграції вважаються координація співпраці країн в економічному секторі, спільне використання наукового потенціалу, внаслідок чого відбувається прискорення НТП, повне використання наявних економічних ресурсів. Також економічна інтеграція передбачає перебудову структури господарства країн – учасників економіко-інтеграційного процесу, що значно розширює для них можливості поділу праці на міждержавному рівні.[1, 260-263]

Процес економічної інтеграції країн поділяється на декілька етапів: спочатку країни укладають між собою торгівельні угоди, адже в майбутньому це призведе до створення більш вигідних умов для реалізації своїх товарів та послуг на ринку партнера по угоді; далі відбувається процес становлення зон вільної торгівлі між учасниками угоди, який передбачає взаємне скасування митних тарифів на товари і послуги; після цього створються «митні союзи» - організації зі співробітництва в митній сфері, відбувається координація економічної політики країн – учасників угоди на рівнях грошових мас та бюджету, адаптація законів країни до нових вимог, побудова економічної політики країн з урахуванням потреб партнерів по угоді; створення загального ринку для товарів, послуг, капіталу; створення загальної економічної політики; утворення політичного союзу, що є на нашу думку, найвищим рівнем інтеграції на міждержавному рівні.

Під політичною інтеграцією слід розуміти заходи, направлені на утворення єдиної політичної системи на рівні партії або держави. Говорячи про міждержавну інтеграцію, слід виділити спільні цінності та інтереси сторін. Таким чином, під терміном «інтеграція» існує визначення процесу зближення країн за наявності спільних інтересів. [2] [3]

Під терміном «європейська інтеграція» розуміємо політичну, юридичну, економічну, соціальну, культурну інтеграцію держав, які розташовані на європейському континенті. [4] Серед класичних концепцій наукових шкіл, що займалися дослідженням інтеграційних процесів на теренах Європи особливо відомими є федералістська, функціоналістська і неофункціоналістська. Розглянемо кожну з них окремо: представниками федералістської концепції є Р.Арон, А.Спінеллі, Е.Россі, П.Тейлор, М. Алле.

Як стверджував один із засновників руху Європейського федералізму Алт’єро Спінеллі, держава-нація втратила своє право на існування, оскільки більше не може гарантувати політичну і економічну безпеку своїм громадянам. Він був упевнений що «держава вже перестала бути захисником громадянських свобод, а трансформувалася у головного васала, що має намір досягти максимальної ефективності в умовах війни».[5] Як приклад він вказував на кількість держав, де навіть в мирний час домінують військові сили, які перешкоджають нормальному розвитку політичних свобод.

Інший видатний діяч руху федералізму - Маріо Альбертіні – вважав, що держава вступає в протиріччя сама з собою, захищаючи принципи демократії на внутрішньополітичній арені і заперечуючи її цінності в міжнародній політиці. Тому держава-нація "повинна бути замінена на багатонаціональну федеральну державу, а Європейська федерація повинна стати співтовариством людей різних націй, федеральних людей". [6]

В цілому концепція федералізму ставить перед чітку стратегічну мету - об'єднання Європи шляхом створення наддержави, яка функціонуватиме на принципі розподілу влади.

Д. Мітрані, як один із засновників теорії функціоналізму, вбачав загрозу мирному співіснуванню держав не у збереженні національного суверенітету, а у відсутності певних політик (функцій), які б здійснювались не національними урядами, а функціональними агенціями. Він не погоджувався із твердженням, що федерація є єдиним засобом здатним пов’язати держави., а також не підтримував ідею єдиного світового уряду, адже він вірив у те, що такого роду об’єднання будуть лише відтворювати національні суперечки на вищому рівні. І тому він пропонував створити низку функціональних агенцій, кожній з яких буде передано контроль над певною сферою життя суспільства. Дана схема передбачала переведення певних функцій суспільного життя з державного рівня на рівень мережі міжнародних агенцій, націлених на інтеграцію життєвих інтересів усіх націй. Це мало бути своєрідною «угодою між кількома чи більше урядами, що мала б на меті використання спільної вигоди від розвитку співробітництва в специфічних сферах, чи від регулювання деяких видів міжнародної діяльності» [7, c. 56-57]. Це, в свою чергу, мало б призвести до кардинальних переміщень повноважень та юрисдикції від держав до нових міжнародних організацій. Поступово «акумуляція такої кількості часткових повноважень приведе одного дня до утворення справді авторитетної організації і усвідомлення державами, що вони обплутані мережею міжнародної активності та міжнародних агентств» [8, c. 31-35].

Теорія неофункціоналізму була сформульована у 50—60-ті ХХ ст. Ернестом Хаасом і продовжує ідеї функціоналізму. Під неофункціоналізмом розуміємо теорію керованої інтеграції на регіональному рівні, яка висуває на перше місце політику на противагу економічній першості функціоналізму, однак його представники не відокремлює економіку від політики, вважаючи, що вони тісно взаємозв’язані. Також вони відстоюють головну роль наддержавних інституцій, яким держави-учасниці повинні поступово передати частку свого суверенітету. Зокрема, Е. Хаас зазначав, що інтеграція — це процес, під час якого очікування та політична активність акторів делегуються новому центру, інститути якого мають або хочуть мати владу над національними державами. Кінцевою метою політичної інтеграції стає створення нової політичної спільноти, яка перебуватиме над існуючими інститутами. [9] [10]

Інший представник даної течії - Л. Ліндберг вважав, що така політична активність характерна для ідеальної спільноти, а не для реальних держав. Тому для нього інтеграція — це процес, за допомогою якого нації утримуються від проведення незалежних зовнішніх політик та рішень у ключових аспектах внутрішньої політики, намагаючись прийняти спільні рішення або делегуючи процес прийняття рішень новим центральним органам. [11, с 151-162]

На наш погляд, слід також звернути увагу на більш вдосконалені теорії європейської інтеграції, а саме: інтергавернменталізм та ліберальний інтергавернменталізм, новий інституціоналізм.

Теорія інтергавернменталізму була розроблена Стенлі Хоффманом, щоб показати, що держави-нації не є архаїчними пережитками в об’єднаній Європі, а зберігають за собою ключові позиції у прийнятті рішень. Визнаючи уряди держав головними акторами зовнішньої і внутрішньої політики, С. Хоффман не заперечував значення інших акторів у прийнятті рішень. Зокрема, він зазначав, що у «low-politics» (соціальна та регіональна політики) групи інтересів, неурядові організації та наднаціональні інститути можуть впливати на уряди держав. Проте лише уряди мають право приймати ключові рішення щодо державної політики та меж європейської інтеграції. Тобто євроінтеграція формується та реалізується через зовнішню політику національних урядів.

Теорія ліберального інтергавернменталізму Ендрю Моравчика також допускала той факт, що держави залишаються раціональними акторами у міжнародних відносинах. Держави, з позиції Моравчика, залучені до «дворівневої гри»: на першому рівні, тобто на внутрішньодержавному, легальні і легітимні уряди, враховуючи позиції електорату, визначають національні.пріоритети. Другий рівень гри пов’язаний з обговоренням національних позицій на загальноєвропейському рівні та виробленням спільних рішень, враховуючи національні інтереси. На цьому рівні виявляється асиметрична взаємозалежність між державами-членами ЄС. [12, с 473–523] Тобто, ті держави, що погоджуються на компроміс, отримують найбільше вигід від євроінтеграції.

Говорячи про теорію нового інституціоналізму, слід сказати, що представники даної теорії ставили успіх інтеграції в залежність від ефективної діяльності наднаціональних інституцій. Категорії «інститут» у новому інституціоналізмі, як зазначає Леонід Бунецький, надається комплексне визначення як складному поєднанню формальних і неформальних правил, культурно-ціннісних компонентів, що формують «сенсові рамки» для діяльності політичних акторів. [13, с 73]