Лекции.Орг


Поиск:




Проблема причинності в медицині




Детермінізм-філософське вчення про всезагальний універсальний взаємозв'язок і причинну обумовленість природних, суспільних і психічних процесів. Ідея про те. що все виникає і знищується закономірно, в результаті дії певних причин, зародилась ще в епоху античності.

Однак принцип детермінізму був сформульований П.Лапласом на початку 19 ст. особливу роль в утвердженні принципу детермінізму в медицині зіграла опублікована в 1865р. книга К.Бернара "Вступ до вивчення дослідної медицини". К.Бернар так визначає детермінізм: "Ми визнали в загальність принципу фізіологічного детермінізму в живому організмі і виразимо нашу думку такими положеннями:

існують певні матеріальні умови, які управляють виникненням явищ в житті;

існують закони, які управляють порядком і формою цих явищ.

Детермінізм є не що інше, як визнання закону - всюди, завжди".

Людське пізнання в своєму русі іде від констанції загального взаємозв'язку і взаємодії речей до виділення окремих сторін, до розкладення взаємодії на складові елементи. Принцип всесвітньої універсальної взаємодії предметів і явищ лежить в основі марксистського детермінізму. Детермінізм включає в себе причинність, але не зводиться до неї. Причинність-це одна з форм доповнення і прояву детермінізму. Принцип причинності його конкретизує і обґрунтовує.

І.В.Давидовський вважав, що "каузальність і детермінізм-суміжні, але різні поняття, що трактують, з однієї сторони причинність, тобто причинно-наслідкові зв'язки, з іншої — пізнання сутності явища, тобто закономірності, що лежать в його основі".

Історично першою формою детермінізму в патології був механістичний детермінізм, який розглядав хворобу як специфічну взаємодію внутрішнього (організм) і зовнішнього (середовище).

Механістичний монокаузалізм в теорії інфекційної патології в 19 ст. був найвищим етапом розвитку цього напряму, основною помилкою, якого було зведення причинності до одного із етіологічних факторів (переважно зовнішнього); ототожнення причинності з зовнішнім пошкоджуючим впливом, не враховуючи реактивних властивостей організму. Нові наукові дані, одержані в 19-20 ст., вимагали розробки нових теорій.

Однією з них була теорія кондиціоналізму, яка намагалась подолати монокаузалізм за допомогою принципу абсолютної еквівалентності всіх умов. Медотологічна погрішність теорії еквівалентності умов не в тезисі conditio sine (без необхідних умов немає наслідків), що логічно з позицій діалектико-матеріалістичного розуміння причинності, а у визнанні принципової рівнозначності всіх умов.

Подолати односторонність механістичної концепції причинності в етіології можна лише на основі правильного розуміння каузального впливу як єдності дії і реактивної протидії. Подолати універсальність і необхідність врахування всіх кондиціональних факторів можна лише на основі правильного виділення із цієї сукупності умов-необхідних і достатніх для настання даного наслідку.

Відношення між причиною і наслідком завжди носить характер необхідності. Це означає, що при постійних умовах одна і та ж причина породжує одні і ті ж наслідки. При постійних умовах причинний зв'язок володіє стійкістю. Однак із зміною умов даний причинний зв'язок втрачає характер необхідності і стає чимось випадковим.

Розуміння причин хвороб буде далеко не повним без встановлення зв'язку зовнішніх діючих факторів із внутрішніми структурними закономірностями сприймаючих ці впливи систем, тобто причинне пояснення не може бути задовільним без його структукно-субстанціонального обґрунтування. Це і є сутність "Морфологічного детермінізму". Структурність — одна із всезагальних об'єктивних властивостей організованих матеріальних систем і процесів, являє собою суттєву, генетично детерміновану рису життя. Необхідно визнавати мобільними як структуру, так і функцію в їх безперервній взаємодії з факторами зовнішнього і внутрішнього середовища людини, які постійно змінюються.

Сучасна електронна мікроскопія в поєднанні з гістоцихімією та іншими методами дозволяє проникнути в таємниці клітинного метаболізму, пов'язати обміни процеси з певними структурами. Увагу вчених привертають ультраструктурі цитоплазми (мітохондрії, лізосоми, рибосоми тощо), що відіграють роль в клітинном метаболізмі і відображають певний функціональний стан клітин.

Кожна ультраструктуру клітини гетерогенна і легко змінюється під дією факторії забезпечуючи тим самим функцію клітини. Історичний досвід морфологічних на) свідчить про тісний зв'язок структурних і каузальних уявлень. Лікарі вивчали І лише зміни органіки і функції, але враховували причинні зв'язки між ними. Цікавим положенням Александрова А.Д. (1969) є те, що він розглядав "просторову-часову структуру світу як його причинно-наслідкову структуру"

2. Необхідність і випадковість. Можливість і дійсність. Значення категорій необхідності і випадковості, можливості і дійсності для медицини. Частина і ціле. Зміст і форма.

Більш глибокому розумінню системного, процесуального характеру сутності служать категорії"зміст - форма",де зміст фіксує особливу міру, стан сутності, що розкривається, а форма вказує на спосіб утримання цього змісту як конкретної визначеності.

Категорії діалектики "зміст" і "форма" відображують діалектичну єдність суттєвих сторін, явищ дійсності як певних систем у процесі їхнього функціонування й розвитку, сукупності елементів і процесів, притаманних системі, та способу їхньої організації.

Зміст- це склад елементів об´єкта, єдність його властивостей, внутрішніх процесів, зв´язків, суперечностей і тенденцій розвитку. Наприклад, змістом організму є не просто сукупність його органів, а весь реальний процес його життєдіяльності, який відбувається у певній формі. Зміст атому складають ядро, електрони, взаємодії між ними, а також його реально існуючі зовнішні взаємодії. Зміст молекули води - це два атоми водню і один атом кисню, їх взаємодії одного з іншим, а також взаємодія цієї молекули з іншими такими самими молекулами, які приводять за певних умов до утворення найбільш стійкої асоціації. Зміст способу виробництва матеріальних благ складають його взаємодіючі елементи -продуктивні сили і виробничі відносини, які у своїй єдності визначають соціальне, політичне і духовне життя людей. Зміст творів мистецтва є відображення дійсності опосередковано ідеєю, темою і оцінкою, що взяті у їх єдності.

Форма- це спосіб зовнішнього виявлення змісту відносно стану, визначеність зв´язку елементів змісту і їхньої взаємодії, тип і структуру змісту.Форма речі є організація стійких зв´язків між її елементами. Наприклад, згідно з моделлю Уот-сона і Кріка, формою молекули ДНК (дезоксирибонуклеїнової кислоти - "охоронця" генетичної інформації) є її організація у вигляді довгої подвійної спіралі, а також її зв´язки між основами, за допомогою яких ланцюги ДНК утримуються разом. Формою способу виробництва матеріальних благ виступає система зв´язків між його елементами, тобто той зв´язок, що виявляється у законі відповідності виробничих відносин продуктивним силам. Форма твору мистецтва - це насамперед його композиція, сюжет, мова.

Будь-яка система має як зміст, так і форму. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколине існує неоформленого змісту і беззмістовної форми.Знаходячись у органічному зв´язку, зміст і форма являють собою протилежні сторони речі. Визначною тенденцією змісту є тенденція мінливості, а визначною ж тенденцією форми - тенденція усталеності.

Отже, елементи і процеси, притаманні системі, є її змістом. Форма є завжди формою певного змісту, його внутрішньою структурою і зовнішнім виявленням. Будь-який живий організм може бути розглянутий з боку його змісту, як утворений з певних елементів, клітин, органів і процесів (обміну речовин, мутацій тощо). Способом же зв´язку і організації цих елементів, завдяки якому вони є певним змістом, виступає форма.

Зміст і форма - це філософські категорії, у взаємозв´язку яких зміст як провідна сторона цілого являє собою єдність усіх складових елементів об´єкта, його властивостей, внутрішніх процесів, зв´язків, суперечностей і тенденцій, аформає спосіб існування і виявлення змісту.

Між змістом і формою немає безодні, вони можуть переходити одне в одне. Форма і зміст у кожному конкретному об´єкті невіддільні одна від одного. Форма не є щось зовнішнє, покладене на зміст. Наприклад, рідина в стані невагомості, кинута напризволяще, набирає форми кулі. Найпрекрасніша ідея не стає твором мистецтва, якщо вона не втілюється у відповідну художню форму, у художні образи.

Форма - цеєдність внутрішнього і зовнішнього.Як спосіб зв´язку елементів форма є щось внутрішнє. Вона становить структуру об´єкта і стає ніби моментом змісту. А як спосіб зв´язку даного змісту із змістом інших речей форма є щось зовнішнє. Так, внутрішньою формою художнього твору є насамперед сюжет, спосіб зв´язку художніх образів, ідей, що становлять зміст твору. А зовнішня форма - це чуттєво сприйманий образ, тобто твір, зовнішньо оформлений.

Виявлення форми необхідне для розуміння змісту, як і навпаки, тільки через зміст існує і розкривається форма. Форма ніби вносить у зміст, через зміст певну єдність.Лише завдяки діалектиці змісту і форми вони і є змістом і формою.

Категорії змісту і формиоб´єктивні за змістомісуб´єктивні за формою.Це звучить тавтологічно, але тут категорії застосовуються самі до себе.

Проблема співвідношення змісту і форми по-різному вирішувалась представниками різних філософських напрямів. Якщо матеріалісти розглядали свідомість як особливу форму виявлення матеріальних відношень, як їх продукт, то ідеалісти надавали формі вирішального значення. Наприклад, Платон розглядав форму (ідеї) як загальне і дійсно суще, що є прообразом окремих речей, які виникають і зникають. У модернізованому вигляді ця концепція розвивається нині неотомізмом. За Арістотелем, зміст і форма первісно існують як щось самостійне, незалежне одне від одного і тільки згодом, при утворенні якої-небудь речі, вони вступають у тісний зв´язок між собою. У вченні Арістотеля виявляється метафізичний підхід до цих категорій. Діяльним, активним першопочатком, за Арістотелем, є лише форма. Вона передує матерії - першопочатку змістовному, але пасивному і інертному. Активна форма може поєднатися з пасивною матерією, і тоді з´явиться будь-яка конкретна річ. Такі погляди не могли не привести Арістотеля до ідеалістичного висновку про існування світового духу, що виступає в ролі "форми усіх форм".

У середні віки саме ця частина вчення Арістотеля була запозичена і розвинута італійським домініканцем, великим схоластом і теологом Фомою Аквінським. Згідно з його вченням, форми, існуючі у матерії, походять з форми без матерії. Як сутність, так і саме існування речей виникають з форми, природа утворена "із нічого" Богом, а саме Бог є "чистою формою".

В історії філософії поняття "форма" виступало в єдності з поняттям "матерія", що означало незмінний субстрат. У Новий час Ф. Бекон, виходячи з багатоякісності матерії, стверджував примат її над формою. Категорії змісту і форми детально розроблялися представниками німецького класичного ідеалізму. Кант тлумачив їх як форми розсудку, які необхідні для упорядкування відчуттів людини "синтезування" матерії, вони не мають об´єктивного змісту. Гегель розкрив діалектичний характер змісту і форми як єдності протилежностей. Гегель вважає, що в стосунках матерії і форми є момент зовнішності, байдужості одного до іншого, а тому це відношення не є істинним. Зміст, за Гегелем, вміщує в собі і форму, і матерію. Позитивною стороною гегелівського розрізняння понять змісту і форми є те, що в ньому підкреслюється безпідставність ототожнення змісту з речовиною, з матеріальним субстратом досліджуваного об´єкта, що є особливо важливим при аналізі соціальних і духовних явищ.

Форма і зміст - це протилежності, які перебувають в єдності, це різні полюси одного і того самого.Нерозривна єдність їх виявляється в тому, що певний зміст "втілюється" у певній формі. Головною стороною є зміст, а форма організації залежить від того, що організується. Не якась зовнішня сила, а сам зміст формує себе.Між формою і змістом є внутрішні суперечності.Виникнення, розвиток і подолання суперечностей між змістом і формою речей, процесів є одним з найбільш істотних і загальних проявів розвитку шляхом боротьби протилежностей.

Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність їх і активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми виявляється, наприклад, у тому, що вона може дещо відставати від розвитку змісту. Зміна форми являє собою перебудову зв´язків всередині предмета. Відставання форми від змісту веде- до невідповідності одного другому. Відносна самостійність форми і змісту виявляється і в тому, що той самий зміст може набувати різних форм. Разом з тим, одна й та сама форма може мати різний зміст; так однією й тією ж формулою можна виявити закони різних за своєю природою явищ.

Отже, відносна самостійність форми виявляється, по-перше, при наявності однієї форми й різного змісту; по-друге, при відставанні або випередженні формою розвитку змісту; по-третє, при зворотній дії форми на зміст.

Зміст і форма знаходяться в діалектичному відношенні. Це значить, що:

♦ по-перше, вонине існують одне без одного,тобто знаходяться в нерозривній єдності;

♦ по-друге, в певному відношенні вони можуть переходити одне в одне, тобто форма виступає як зміст, а зміст - як форма;

♦ по-третє, один і той же зміст (у головному, визначальному - інакше це буде різний зміст)може мати різні форми, і навпаки.У цьому випадку форми розглядаються як види, різновиди змісту (різні жанри, види мистецтва).

Таким чином, методологічне значення категорії "зміст" полягає у розкритті таких моментів:

1) по-перше, зміст - це стан субстрату в процесі його неперервної зміни; по-друге, зміст - це сукупність усіх складових елементів (властивостей, зв´язків, відношень і т. ін.) об´єкта;

2) форма розуміється при цьому як, по-перше, структура (внутрішня форма), що твориться і розвивається, і по-друге, як будова і поведінка системи (зовнішня форма). Методологічна цінність цієї категорії виявляється в тому, що форма єспособом утримання змісту як конкретної визначеності.

Вважаючи будь-яку річ як єдність і взаємопроникнення змісту й форми, означає розглядання її як цілого. Але в процесі пізнання цілісного стану речі ми неминуче зіштовхуємось з необхідністю пізнання частин, що складають ціле, елементів, що утворюють завдяки відповідному взаємозв´язку між собою певну систему.

Частина- це порівняно самостійний компонент, що входить до складу системи.Ціле -це будь-яка певна система, яка складається із взаємопов´язаних частин і має такі властивості, що відсутні в частин. Так, частинами молекул води як цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода горінню перешкоджає.

Існує три різні типи цілісності: механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле, практично не змінюючись);організоване ціле,коли частини видозмінюються;органічне ціле,коли частини саморозви-ваються (живі організми).

Відносно неподільна частина цілого називається елементом. Поняття частини за своїм обсягом ширше поняття"елемент",що є не будь-яка частина, а тільки відносно неподільна. Причому "частина" співвідноситься з поняттям цілого, тоді як поняття елемента - з поняттям структури. Саме структура кожної системи перш за все залежить від складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою цієї системи, яку вони утворюють. Поняття структури є підсумком розвитку і конкретизації категорії форми. Форму визначають як структуру змісту.

Щодо мислення проблема взаємовідношення змісту і форми розглядається на підґрунті принципу, згідно з яким мислення відображує об´єктивний світ як змістом, так і формою. Зміст мислення - це результат відображення в сукупній духовній культурі людства природних і соціальних явищ. У зміст мислення входять різноманітні визначення дійсності, що відтворюються свідомістю, у тому числі її загальні зв´язки і відношення; ці останні за певних умов набувають специфічні логічні функції, виступають як форми мислення. Категоріальна структура мислення розвивається в міру розвитку пізнання, і чим повніший, глибший і всебічніший зміст мислення, тим у більш розвинутих і конкретних формах він виявляється.

Абсолютизація форми, ситуація, коли перевага надається формі перед змістом у різних сферах діяльності людини, веде до формалізму (від лат. formalis - стосується форми). У сфері людських стосунків формалізм виявляється в безумовному дотримуванні звичаїв, правил етикету, обряду, ритуалу, навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це безглуздим, нісенітним, комічним і навіть драматичним. Інтересам дотримування формальних правил тут приносяться в жертву інтереси змісту людського спілкування. У сфері соціального управління формалізм виявляється у бюрократизмі, схилянні перед буквою закону при повному зневаженні до його смислу і духу. Сутність бюрократії полягає якраз у головуванні форми над змістом діяльності, у відриві центрів виконавчої влади від волі і рішень більшості членів цієї організації, у підкоренні правил і завдань функціонування організації меті її збереження і зміцнення; веде до виникнення привілейованого прошарку, що відірваний від мас і стоїть над ними. В історії мистецтва формалізм виявляється у відриві художньої форми від змісту, у визнанні її єдино цінним елементом мистецтва і відповідно у зведенні художнього освоєння світу до абстрактної формотворчості.

Причинністьодна із форм загального зв´язку явищ.Причина(лат. - causa) -філософська категорія для позначення моменту універсальної взаємодії предметів і явищ матеріального світу, яка полягає в утворенні або породженні одними предметами і явищами (причинами) інших (наслідків). Дія причин спричинює, визначає, утворює, змінює інше явище, предмет, що є наслідком.

На відміну від об´єктивного ідеалізму, що зводить причину до духу, "абсолютної ідеї" або суб´єктивного ідеалізму, який вбачає в причині звичайну для людини послідовність відчуттів (Д. Юм) чи апріорну форму організації досвіду (І. Кант), матеріалізм стверджує, що причинні зв´язки об´єктивні, властиві самим речам. Всупереч метафізиці, яка або розриває взаємозв´язки між причиною і наслідком, або заперечує наявність якісної межі між ними, діалектичний матеріалізм розкриває як тотожність причини і наслідки, так і їх суперечливість.

Причина і наслідокперебувають у єдності: однакові причини за однакових умов спричинюють ті ж самі наслідки. Причина і наслідок - співвідносні поняття.Явище, що викликає до життя інше явище, виступає відносно нього як причина. Результатом дії причини є наслідок.Причинність - це такий внутрішній зв´язок між явищами, при якому щоразу, коли існує одне, за ним іде інше. Наприклад, нагрівання води є причиною її перетворення у пару, бо щоразу, коли відбувається нагрівання, виникає процес пароутворення.

Поняття про причину і наслідок виробилися в процесі суспільної практики і пізнання світу. У них мислення відобразило найважливішу закономірність об´єктивного світу, знання якої необхідне для практичної діяльності людей. Пізнаючи причини виникнення явищ і процесів, людина дістає можливість впливати на них, штучно відтворювати їх, викликати до життя, або, навпаки, запобігати їх утворенню. Незнання причин, умов, які спричинюють явища, робить людину безсилою, безпорадною перед ними. І навпаки, знання причин відкриває перед людьми, перед суспільством можливість діяти із знанням справи.

Причина у часі передує наслідкові і зумовлює його. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв´язку. Ніч передує ранкові, але вона не є причиною ранку. Не можна плутати причинний зв´язок з часовою послідовністю явищ. У "Слові про полк Ігорів" розповідається про затемнення сонця, яке відбулося перед походом Ігоря. Але це не означає, що затемнення сонця було вже причиною поразки. Не можна вважати причиною війни комету, що з´явилась перед початком війни, сонячне затемнення або інше природне чи соціальне явище.

Причину треба відрізняти від приводу. Привід- це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливою їївиникнення, але не породжує і не визначає її. Так, приводом до повстання на броненосці "Потьомкін" у червні 1905 р. була їжа з тухлого м´яса, яку видали матросам, а причиною повстання було загострення суперечностей між царським ладом і народом. Видача матросам неякісного м´яса стала лише приводом, поштовхом до повстання, але вона пов´язана з повстанням зовнішньо, випадково.

Причинно-наслідковий зв´язокяк одна з форм всесвітнього зв´язку характеризується такими суттєвими рисами:

♦ по-перше, він маєоб´єктивний характер,бо притаманний усім явищам і речам об´єктивної дійсності, і доводиться ця об´єктивність усім ходом розвитку природничих і суспільних наук і насамперед самою практикою;

♦ по-друге, причинно-наслідковий закон закономірний і необхідний і виступає як закон, адже кожна причина за певних умов обов´язково необхідно викликає якийсь наслідок, тобто причина і наслідок пов´язані так, що якщо з´являється причина, неминуче виникає і наслідок; якщо відсутня причина, відсутній і наслідок, - це закономірність;

♦ по-третє, цей зв´язокзагальний та універсальний.Це означає, що у світі немає жодного явища, яке б не підкорю-валось б закону причинно-наслідкового зв´язку. Будь-яка, навіть незначна подія, явище мають свою причину і, навпаки, кожна причина породжує свій наслідок. Якщо, наприклад, причини деяких явищ іще невідомі, це не означає, що їх немає. Хоча онкологи ще не знають дійсних причин ракових захворювань, але вони є, тільки ще не пізнані;

♦ четвертою рисою причинно-наслідкового зв´язку є його сувора послідовність у часі: причина в часі завжди передує наслідку і спричинює його. Наслідок не може виникнути раніше від дії причини;

♦ по-п´яте, причинно-наслідковий зв´язок -лише частинка всесвітнього зв´язку, адже у світі існують і просторові, і часові, і необхідні, і випадкові зв´язки, відношення сутності і явища, форми і змісту тощо;

♦ шостою особливістю причинно-наслідкових зв´язків є те, що вони різноманітні за формою, бо в явищах фізики причинність виявляється в одних формах, у хімії - в других, у суспільних науках - у третіх тощо.

Отже,причинний зв´язок явищ має об´єктивний, універсальний, загальний характер.

Усі явища в світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Будь-яке явище неминуче має свою причину. Положення, що всі явища в світі причинно зумовлені, виявляє закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називаютьдетерміністами.Філософи, що заперечують закон причинності, -індетерміністи.

Детермінізм(від лат. determinare - визначаю) -філософське вчення про об´єктивний закономірний взаємозв´язок та взаємоо-бумовленість речей, процесів та явищ реального світу.

В історії філософії детермінізм нерідко обмежувався однією причинністю, що трактувалась чисто механічно. Визнаючи лише однозначну, сувору детермінацію явищ, механістичний детермінізм надавав універсального характеру законам механіки, заперечував існування випадковості в природі, а тому видався безсилим у поясненні біологічних і соціальних явищ.

Сучасний детермінізм передбачає наявність різноманітних об´єктивно існуючих форм взаємозв´язку явищ, багато з яких не містять у собі моментів породження, утворення одного іншим. Сюди входять просторові і часові кореляції, функціональні залежності, відношення симетрії, взаємодія частин (елементів) у системах, взаємодетермінація частин і цілого, зв´язок станів у русі і розвитку та інше. Особливо важливими у сучасній науці виявляються імовірнісні співвідношення, що формулюються на мові статистичних розподілів і статистичних законів.

Детермінізму протистоїтьіндетермінізм,що відмовляється від визнання об´єктивності причинного зв´язку. Іншою формою заперечення детермінізму є ідеалістична телеологія, що проголошує, наче хід усіх процесів зумовлюється дією нематеріального "цілепокладаючого першопочатку".

В історії філософії з запереченням об´єктивності причинного зв´язку виступав англійський філософ Девід Юм. Положення Юма про те, що знання про причинний зв´язок явищ ми дістаємо з досвіду, правильне, проте наступний хід його міркувань помилковий. Річ у тому, що Юм зводив досвід до суб´єктивних відчуттів і заперечував у ньому об´єктивний зміст. Ми спостерігаємо, що одне явище йде за іншим, але, як вважав Юм, по-перше, у нас немає підстави вважати, що попереднє може бути причиною наступного, по-друге, немає підстав, виходячи з минулого і теперішнього досвіду, робити висновки про майбутнє. Висновок Юма такий: причинність - це тільки певний послідовний звичайний зв´язок відчуттів і ідей, а передбачення на його основі є очікування цього зв´язку. Іммануїл Кант не погоджувався з Девідом Юмом у тому, що причинність є тільки звичайним зв´язком відчуттів. Він визнавав існування причинного зв´язку як необхідного за своїм характером, але не в об´єктивному світі, а в нашому розумі. На думку Канта, причинний зв´язок не встановлюється в досвіді, причинність існує як апріорна вроджена категорія розуму, на основі якої різні сприйняття зв´язуються в судження. Ернст Мах твердив, що в природі немає ні причини, ні наслідку, а всі форми причинності випливають з суб"єктив-них прагнень. Деякі ідеалісти підміняють причинний зв´язок логічним зв´язком підстави і наслідку.

У першій чверті XX ст. у зв´язку із зростанням ролі статистичних закономірностей з новою силою стали розвиватися індетерміністичні погляди. Однак розвиток квантової механіки, що розкрила нові види об´єктивного причинного зв´язку явищ у мікросвіті, матеріалістична і діалектична трактовка співвідношення випадковості і необхідності показали безпідставність спроб використати факт наявності імовірнісних процесів у фундаменті мікросвіту для заперечення детермінізму.

Еволюційна теорія Дарвіна, що дала матеріалістичне пояснення відносної доцільності у живій природі, розвиток кібернетики, яка створила вчення про саморегульовані системи, підтвердили принципові положення сучасного детермінізму і заперечили ідеалістичну телеологію, фаталізм та вчення про передумовленість.

Причинність - цезв´язок не думок в умовиводі, а зв´язок реальних явищ,при якому одне явище зумовлене іншим. Логічний зв´язок думок у нашому судженні є відображенням відношень речей у дійсності, у тому числі і їхньої причинної зумовленості.

Взаємодія причини і наслідку означає постійний вплив їх одне на інше, в результаті чого відбувається зміна як причини, так і наслідку. На взаємодію причин і наслідку впливають навколишні явища, сукупність яких має назву умов.

Умови- це такі явища, які необхідні для настання даної події, але самі по собі її не зумовлюють. Одна і та ж причина за певних умов спричинює різні наслідки. Так, певний збудник хвороби як причина може викликати відповідне захворювання залежно від умов, в які він потрапляє, тобто від стану організму. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають дії причин. Залежно від умов те саме явище може породжуватись різними причинами, і навпаки, та сама причина приводить до різних наслідків. Різниця між причиною і умовою відносна. Кожна умова в певному відношенні є причиною, і кожна причина у відповідному відношенні є наслідком.

Відправним пунктом аналізу поняття причини є саморух матерії, що виступає як взаємодія. Сукупність різних взаємодій речей і процесів природи складає загальну (універсальну) взаємодію. Причина і наслідок виступають окремими сторонами, моментами, ланками універсальної взаємодії. Тільки уявно ізолюючи окремий її акт і абстрагуючись від зворотного впливу, що проведений на джерело породження, можна говорити про однобічну дію причини на наслідок. У реальних процесах наслідок не є пасивним, він може впливати на свою причину.

У природі і суспільстві існує численна різноманітність форм взаємодії, взаємозв´язку і взаємообумовленості явищ і відповідно - різномаїття причинно-наслідкових залежностей. У сучасній науці класифікація причинно-наслідкових зв´язків проводиться за різними ознаками. Так, за ознакою природи відношень причинно-наслідкові зв´язки поділяються на матеріальні та ідеальні, інформаційні та енергетичні, фізичні, хімічні, біологічні, соціальні; за характером зв´язків - на динамічні і статистичні; залежно від кількості і зв´язності впливів - на прості, складові, однофакторні, багатофакторні, системні, позасистемні. Причинно-наслідкові зв´язки поділяються також на зовнішні і внутрішні, головні і неголовні, об´єктивні і суб´єктивні, загальні, особливі, одиничні та ін.

Основна причиназумовлює весь процес у цілому, вона лежить у самій сутності явищ. Головна - визначає розвиток об´єкта на певному етапі.Неголовнапричина має значення лише допоміжної, прискорюючи розвиток процесу.Неосновнапричина часто виступає як привід, бо не спричинює наслідку, але сприяє його появі. Наприклад, розвиток суспільства зумовлюється рядом причин: чисельністю народонаселення, географічним середовищем, способом виробництва, рівнем науки, свідомістю і культурою людини. Але головною причиною є матеріальне виробництво. Ще приклад. Хід і результат війни залежить від багатьох причин: економічних, соціально-політичних, морального духу війська та народу, взаємовідносин ворогуючих держав з іншими державами, кількості і якості зброї, стану і рівня науки та ін. Але з усіх цих причин основною і головною є економічна і соціально-політична.

Внутрішньоюпричиною є взаємодія між елементами, сторонами усередині матеріальних утворень, а зовнішньою - взаємодія між різними матеріальними утвореннями, що зумовлюють відповідні зміни в них. Наприклад, взаємодія між атомами натрію і атомом хлору в молекулі кухонної солі є внутрішньою причиною виникнення і існування цього матеріального утворення. Прикладом зовнішніх причин може бути зіштовхування двох тіл, що рухаються в протилежних напрямках, а потім змінюють свій напрям руху і швидкість. Звичайно, визначну роль у виникненні й розвитку матеріальних об´єктів відіграють внутрішні причини, а зовнішні - тільки впливають на процес.

Розрізняють також причинизагальні і найближчі.Наприклад, літак падає і розбивається. Загальна причина тут - сила земного тяжіння, але в руслі її є й конкретна, найближча: якісь неполадки в літаку, недосвідченість пілота та ін.

Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв´язок.Він виявляється таких моментах:

♦ по-перше, в тому, що причина і наслідок виступають як єдність протилежностей. Причому причина є пануючою, визначальною стороною, а наслідок - підкореною. Проте одна протилежність (наслідок) існує тільки завдяки існуванню іншої (причини);

♦ але, по-друге, наслідок теж не є пасивним відносно причини, що його викликала. Він здійснюєзворотний впливна причину (ідеї відображують буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через практичну діяльність людей);

♦ по-третє, діалектика причини і наслідку полягає в тому, що одне й те саме явище в одному відношенні виступає як причина, а в іншому - як наслідок. Наприклад, дощ -наслідок певних метеорологічних умов, але він може стати причиною високого врожаю, врожай - причиною зміцнення економічної могутності держави. І так виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями, у цьому розумінніпричина і наслідок незворотні.

Поняття причинно-наслідкового зв´язку виконує важливу методологічну функцію, орієнтуючи дослідника на прогресивний рух пізнання за причинно-наслідковим ланцюгом - від випадковості до необхідності, від явища до сутності.

Знаючи причину і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, який для неї необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.

Необхідність і випадковість- це філософські категорії для позначення двох протилежних форм зв´язку між явищами дійсності.Необхідністьвідображає внутрішню закономірність у зв´язках між явищами; необхідністю є те, що неодмінно має статися у даних умовах і певним чином.Необхідність - це сталий, істотний зв´язок явищ, процесів, об´єктів дійсності, зумовлений усім попереднім ходом їхнього розвитку. Необхідне випливає із сутності речей і за певних умов повинно обов´язково статись.

Категорія необхідності відображує загальне, типове, внутрішнє, те, що переважно випливає з глибинних, суттєвих, повторюваних зв´язків і явищ дійсності. Отже, необхідність зумовлена внутрішніми законами розвитку за даних конкретних умов. Саме закон, як відомо, зумовлює суворо визначений порядок розвитку явища. Під необхідністю розуміють те, що підготовлено попереднім ходом розвитку явища, що природно випливає з його внутрішньої природи і обов´язково, повинно здійснитися.

Але чи все, що з´являється в світі, виникає як щось необхідне? Ні, в світі є й випадкові, не необхідні явища, події. Випадковість виявляє зовнішню зумовленість явищ, те, що може статись або не статись, відбутися так чи по-іншому, що в даних умовах може бути, а може й не бути.

Категорія випадковості відображує моменти дійсності, які витікають переважноз зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв´язківі побічних для даного явища обставин. Випадковість виявляє насамперед одиничне, що є несуттєвим для даного явища.

Розглядаючи зв´язок необхідності і випадковості, особливо важливо підкреслити значення при цьому зовнішніх умов. Важливо також сказати, що було б неправильно, як це іноді робиться, пояснювати необхідність тільки з внутрішніх, суттєвих зв´язків, а випадковість - тільки з зовнішніх, побічних.

Слід зупинитися на досить розповсюдженому положенні: "Наука - ворог випадковості", що нерідко сприймається як виявлення непримиренності науки і випадковості взагалі. Таке розуміння потребує певного уточнення. Найважливішою метою науки є відкриття і пізнання законів матеріального світу. Саме вони виявляють глибокі, корінні, необхідні взаємозв´язки явищ. Випадковість є формою виявлення і доповненням необхідності. Оголосити науку ворогом випадковості значить обмежити її лише вивченням необхідності, тобто звузити сферу її дослідження. Правильне розуміння взаємозв´язку необхідності і випадковості, їх місця і ролі в розвитку явищ - основа науки і практики.

У рамках релігійного світогляду існує концепція, згідно з якою у світі, в житті суспільства, окремої людини все наперед визначено Богом, або світовим духом, але сила яких неминуча. Віра в долю, в приречення - це фаталізм.

У філософії було і протиставлення необхідності випадковості: одне нібито виключає інше. Так, Демокріт твердив, що все відбувається тільки з необхідністю. "Люди вигадали ідол (образ) випадку, щоб користуватися ним як приводом, який приховує їхню власну нерозсудливість" [1]. Майже всі мислителі, які заперечували випадковість, ототожнюють її з відсутністю причин. Звідси й випливає хибний висновок: оскільки все, що відбувається, має свою причину, то випадковість неможлива. Ми нібито називаємо випадковими явища, причини яких ми ще неспроможні з точністю встановити й передбачити, тоді як самі по собі ці явища не випадкові, а необхідні.

Спіноза вважав, що в природі речей немає нічого випадкового, але все визначено до існування і дій за відомим образом з необхідністю. Французькі матеріалісти XVIII ст. також твердили, що все відбувається з абсолютною необхідністю і в світі взагалі немає випадковості. Все наше життя, за словами Гольбаха, - це лінія, яку ми повинні за велінням природи описати на поверхні земної кулі. Абсолютизація необхідності і заперечення випадковості випливають з механістичного світогляду.

Існування необхідності в природі і суспільстві заперечують сучасні позитивісти. Так, на думку неопозитивіста Вітгенштейна, існує тільки логічна необхідність - необхідність настання одного судження з іншого, при цьому логічна необхідність не відображає ніякої об´єктивної закономірності, а виникає з природи мови.

Метафізичне мислення дає хибну альтернативу: або в світі панує тільки випадковість - і тоді немає необхідності, або ніякої випадковості в світі немає - і тоді все здійснюється з невідворотною неминучістю.

Необхідне і випадкове відрізняються між собою насамперед тим, що поява і буття необхідного зумовлені суттєвими, а випадкового - найчастіше несуттєвими факторами.

Неправильною є думка, ніби явища можуть бути або тільки необхідними, або тільки випадковими. Діалектика необхідності і випадковості полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення.

Випадковість у ході розвитку може перетворюватись у необхідність.Так, закономірні ознаки того або іншого біологічного виду спочатку з´являються як випадкові відхилення і нагромаджуються, і на їхній основі формуються необхідні якості живого організму.

Розрізняють динамічні і статистичні закономірності.

Динамічні закономірності- це така форма необхідного зв´язку, при якому взаємовідношення між причиною і наслідком є однозначними; іншими словами, знаючи початковий стан тієї або іншої системи, ми можемо точно передбачити її наступний розвиток.Так, передбачення явища сонячного і місячного затемнень грунтується на врахуванні динамічних закономірностей, руху небесних тіл.

Статистична закономірність,на відміну від динамічної, являє собою діалектичну єдність необхідних і випадкових ознак. Наприклад, якщо ви купили лотерейний білет, це не означає, що ви обов´язково виграєте. Ви можете і виграти і програти. Ви кидаєте монету. Ви не знаєте - буде "орел" чи "решка". Виграш у лотерею або підкидання монет і випадання "орла" - це типові приклади випадкових явищ. Міра здійснюваності тієї чи іншої випадкової події і характеризується поняттям імовірності. Якщо подія ніколи не відбувається, то її імовірність дорівнює 0. Коли вона відбувається обов´язково, то її імовірність дорівнює 1. Всі випадкові події характеризуються імовірністю, якщо містяться між 0 і 1. Чим частіше відбувається випадкова подія, тим більша її імовірність.

Характерною особливістю статистичних законів є й те, що вони грунтуються на випадковості, що має сталість. Це означає, що вони застосовуються тільки до великих сукупностей явищ, кожне з яких має випадковий характер.

Таким чином, якщонеобхідністьявляє собою неминучий, закономірно випливаючий з сутності внутрішній зв´язок, товипадковість є необов´язковий, зовнішній зв´язок, що не випливає із сутності. Отже,необхідність- це змістовна сторона сутності, тенденція (закон) розвитку, умови і спосіб їх опанування. Випадковість - це історично першопочаткове виявлення необхідності, а також процес породження нової дійсності.

Основна мета пізнання - виявити закономірне, необхідне. Через аналіз різних випадкових, одиничних фактів наука рухається до розкриття того, що лежить в їхній основі, до певної необхідності.

Можливість і дійсність- категорії діалектики, що відображують внутрішній зв´язок між двома послідовними станами становлення явищ, двома основними формами їхнього буття. Як відомо, з нічого не може виникнути щось; нове може виникнути тільки з певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю.

Можливість- об´єктивно існуюча тенденція виникнення предмета, що зумовлюється певною закономірністю.Будучи реалізованою, вона перетворюється на дійсність. Дійсністю називають реалізовану можливість, все те, що має наявне буття. Під дійсністю в широкому розумінні слова мають на увазі все актуально існуюче - і в зародковому, і в зрілому, і в стані згасання. Це єдність одиничного і загального, сутності і різноманітних форм її прояву, необхідного і випадкового. У світі немає нічого, чого не було б або в можливості, або в дійсності, або на "шляху" від одного до іншого.

Отже, дійсність виступає як"актуальне буття",вона виявляє суперечливість між формою наявного буття речі і її сутністю, що розвивається. Можливість є аспектом, стороною дійсності, це "потенційне буття", бо виявляє напрям перетворення предмета. Процес розвитку - це діалектична єдність можливості і дійсності. Можливість органічно пов´язана з дійсністю. Вони взаємопроникають, адже можливість - це одна із форм дійсності в широкому розумінні слова, внутрішня, потенціальна дійсність. Сама можливість є тільки одним з моментів того, що вже існує як реальна дійсність.

Існують різні види можливості. Можливості можуть бути загальними і одиничними. Загальна можливість виявляє передумови спільних сторін одиничних предметів і явищ, а одинична можливість - передумови одиничних сторін та індивідуальних особливостей явищ. Загальна можливість зумовлена закономірностями розвитку дійсності, а одинична можливість - специфічними умовами існування і дії цих загальних закономірностей. Можливості можуть бути реальними (конкретними) і формальними (абстрактними). Ми називаємо можливість реальною, коли вона виявляє закономірну суттєву тенденцію розвитку об´єкта, а в дійсності існують необхідні умови її реалізації.

Формальна можливість виявляє несуттєву тенденцію розвитку об´єкта, і в дійсності відсутні умови, необхідні для її реалізації. Формальна можливість сама по собі не суперечить об´єктивним законам. І в цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, тобто від того, що принципово, ні за яких умов не може бути реалізовано. Формальна можливість може перетворитись в реальну. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.

У часі можливість, як уже відмічалось, передує дійсності. Але дійсність, будучи результатом попереднього розвитку, є водночас вихідним пунктом наступного розвитку.Можливість виникає в даній дійсності і реалізується в новій дійсності.Щоб можливість перейшла в дійсність, необхідні відповідні умови.

Існує істотна відмінність у процесі перетворення можливості в дійсність у природі і в людському суспільстві. В природі перетворення можливості в дійсність відбувається в цілому стихійно. Історію ж роблять люди. Від їхньої волі, свідомості, активності залежить дуже багато в процесі реалізації закладених у суспільному розвитку можливостей. Перетворення можливості на дійсність пов´язане з діалектикою необхідності і випадковості. У кожній наявній ситуації існує певний набір реальних, у тому числі протилежних можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового.

Таким чином, діалектика підходить до вивчення предметів і явищ з точки зору іх виникнення та розвитку, вона допомагає знаходити нові грані речей, нові повороти, зв´язки, способи усвідомлення дійсності і тим самим відтворювати її в своїй складності, суперечливості, багатогранності. Діалектика має категоріальний апарат, закони і принципи, котрі адекватно відображають у мисленні зміни і взаємопереходи, оскільки самі є рухливими і мінливими.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 3082 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Либо вы управляете вашим днем, либо день управляет вами. © Джим Рон
==> читать все изречения...

633 - | 501 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.