Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

До «Органону» входить п’ять творів




· у праці «Категорії» Арістотель розкриває природу найзагальніших понять або категорій;

· у творі «Про тлумачення» дається визначення судження як форми мислення, здійснюється класифікація суджень, досліджуються умови їхньої істинності;

· основною працею з логіки є «Аналітики», що складаються з двох книжок. У «Першій Аналітиці» розглядається силогістика (вчення про умовивід), у «Другій Аналітиці» – теорія доведення;

· трактат «Топіка» присвячений теорії ймовірних доведень;

· у трактаті «Про софістичні спростування» досліджено джерела неправильних умовиводів і доведень, показано засоби виявлення та усунення помилок.

Зазначимо, що Арістотель вважав логіку не самостійною наукою, а знаряддям («органоном») усякої науки. Античний мислитель систематизував правила і прийоми, необхідні для пізнавальної діяльності, що виражається в міркуванні як про найзвичайніші властивості, так і складні процеси та явища дійсності.

Логіка філософа – це «мислення про мислення». Арістотелівська логіка вивчає:

· основні види буття, які підпадають під окремі поняття і визначення;

· поєднання та розділення видів буття, що виражаються в думці;

· способи, якими розум за допомогою міркувань може перейти від істини відомої до істини невідомої.

Мислення – це суть логіки. За Арістотелем, мислення – це не конструювання – створення розумом деякої нової сутності і не уподібнення в акті мислення чогось, що знаходиться зовні. Мислення – це створення поняття. Поняття є ототожненням розуму з якимось видом буття, а думка – вираженням поєднання таких видів буття. До правильних висновків науку спрямовують правила висновку, закони суперечності і виключеного третього, оскільки цим принципам підкоряється все буття.

Питання про те, що таке буття, Арістотель пропонував розглядати шляхом аналізу висловів про буття. «Вислів» з грецької – «категорія». Античний філософ стверджував, що, всі вислови, так чи інакше, віднесені до буття, але найближче до буття стоїть арістотелівська категорія сутності, тому її Арістотель і ототожнив із буттям).

Найбільш загальні роди висловів – це «категорії». Будь-яке слово, узяте відособлено, поза зв’язком із іншими словами, наприклад, «людина», «біжить» (але не «людина біжить»), означає:

· «сутність» (категорія сутності);

· «скільки» (категорія кількості);

· «яке» (категорія якості);

· «по відношенню до чогось» (категорія відношення);

· «де» (категорія місця);

· «коли» (категорія часу);

· «знаходитися в якомусь положенні» (категорія положення);

· «володіти» (категорія володіння);

· «діяти» (категорія дії);

· «зазнавати» (категорія страждання або зазнавання).

Таким чином, Арістотель визначив десять найбільш загальних родів висловів – категорій. Він був першим в історії філософської думки, хто піднявся до категоріального осмислення буття.

У «Першій аналітиці» формулюється призначення логічного вчення: «Воно про доказ, і ця справа науки, що доводить»[21]. До тих, що доводять дедуктивним методом, відносяться науки, що досліджують причини, відповідають на питання «чому є»[22]. Не всяке знання визначається як наукове, а лише те, яке має своїм предметом, вічне, непорушне, ґрунтується на основі певних принципів, вимагає доказів.

Доказ – це силогізм, «який будується із істинних, перших [положень] або із таких, знання про яких бере свій початок від тих чи інших перших дійсних положень»[23]. У «Першій» і «Другій» аналітиках вживаються деякі терміни як синоніми: «доказ», що «доводить силогізм», «науковий силогізм». Від силогізму, що доводить, відрізняються діалектичний, евристичний, або софістичний силогізми.

У «Першій аналітиці» науку Арістотель пов’язує з мисленням і дослідом. У його визначенні розум не мислить постійно, він тільки здатність, для якої важко весь час діяти.

У «Другій аналітиці» Стагиріт роздумує про те, що знання необхідно будувати як об’єктивно-розумову систему думок і незаперечних істин, дотримуючись низки правил висновку. Але для людини, що вивчає науку, строгість, загальність і необхідність висновків не завжди самоочевидна.

Одна з основних характеристик наукового знання визначена в «Никомаховій етиці» – можливість його трансляції в процесі навчання: «Усякій науці можна вивчитися, і всякому предмету знання навчити»[24]. Знання володіє властивістю потенційності для учня. Існуюче знання може бути перетворене на своє (актуальне) надбання, привласнене тим, хто навчається, завдяки навчанню і рефлексії над ним.

Переведення знання в актуальне зв’язується з умінням використовувати категоріальні та пояснювальні схеми науки, що дають можливість визначити:

1) предмет доказу (існування речі);

2) витоки доказу;

3) суть доказу;

4) необхідність доказу.

За Арістотелем, «…знати те, для чого є доказ, і не випадковим чином – це, означає, мати доказ. (Для доказу) повинні бути причини і (положення), відоміші і передуючі доказовому»[25].

Логічне вчення не обмежується викладом логіки тільки доказового знання. Вчення про ймовірне знання розгортається в «Топіці». Саме до ймовірного знання звертаються тоді, коли логіка категоріального і аподиктичного силогізму неефективна, коли думку необхідно приймати на віру.

На відміну від Платона, Арістотель вважає, що доказове знання неможливе без чуттєвого сприйняття. Перш ніж міркувати про причини та властивості досліджуваного, необхідно переконатися в його існуванні, а таке знання дають відчуття. Міркування розглядається як звернення розуму до самого себе з метою з’ясувати, про що дають знати відчуття. «Доказ же виходить із загального, індукція – із особистісного; знання особистісного нам дають відчуття, однак і загальне не можна розглядати без індукції»[26]. Знання першопочатків, без яких неможливі міркування, з’являються завдяки чуттєвому сприйняттю, «….загальне посилання осягається розумом, особистісне ж пов’язане з чуттєвим сприйняттям»[27]. Пам’ятати можна лише те, що пізнали за допомогою відчуттів. На основі часто повторюваних спогадів про одне і те ж з’являється досвід. Із досвіду та всього загального з’являються і наука, і навички. Чуттєве сприйняття дає знання про якість досліджуваного лише тут і зараз. Чуттєво пізнаються окремі речі та їх окремі властивості, «загальне» ж не сприймається чуттєво. Під «загальним» розуміється те, «що є завжди і скрізь»[28]. Це – вічна першооснова всього сущого, що виступає можливим предметом пізнання, розкриває себе в логічному мисленні. Використовуючи загальні поняття, Арістотель будує схеми доказів. Те, що вимагає доказів, неможливо пізнати лише чуттєвим сприйняттям. Чуттєво ми отримуємо знання про існування трикутника, але до того, що сума всіх його кутів рівна двом прямим, приходимо, використовуючи загальні поняття.



Впорядкування наук здійснюється Арістотелем за різними ознаками, наприклад: відповідно до чистоти форми, за ступенем точності. Логіко-методологічне обґрунтування будь-якого впорядкування представлене в «Другій аналітиці»: необхідно покласти як початок науки недоказовий, але безпосередньо очевидний принцип. Це корелює із онтологічною вимогою: покласти в основу буття нерухоме, середину, субстрат, сутність. Середина, за Арістотелем, «….є розум і підстава простого буття сутності»[29].

При впорядкуванні наук відповідно до чистоти форми на першому місці перебуває наука про Бога як про нерухоме, першодвигун, безтілесу чисту форму; далі слідує цикл фізичних наук. Фізика – наука про таку сутність, яка має початок руху і спокою в самій собі. У цьому Стагиріт надає перевагу фізики перед математикою, яка хоч і є більш доказовою й абстрактною, проте предмет фізики складніший, оскільки досліджує буття, узяте в русі.

Упорядковувавши знання за ступенем точності, Арістотель виділяє науки, що «досліджують те, що є»[30], і науки, що досліджують причини явищ, – «чому є». Наука, що дає знання того, чому що-небудь є, точніша, ніж наука, що дає знання того, що є. Наука, що не має справу з однією матеріальною основою, точніша і вища науки, що має необхідності деякого додавання[31]. Наприклад, арифметика вища і точніша за гармонію; наука, що досліджує менше число начал, точніша науку, що вимагає деякого додавання. Арифметика в такій класифікації вища порівняно з гармонією[32].

У «Другій аналітиці» та «Фізиці» наведені роздуми про математичні об’єкти. Стагиріт висловлює такі думки про математичний метод дослідження. При дослідженні природи речей необхідно йти від властивостей чуттєвих речей до умогляду. «Тепер, якщо існують математичні предмети, вони повинні бути в чуттєвих речах… або бути окремими від чуттєвих речей»[33]. Але математичні об’єкти не тотожні чуттєвим речам, вони формуються за допомогою абстрагування, ідеалізації із тих або інших властивостей речей. Відповідно до цього принципу повинно розвиватися і мислення математика. «Стосовно сущого прикладом слугує вивчення математиком об’єктів, отриманих за допомогою абстрагування. Він розглядає їх узагальнено, усунувши всі чуттєві властивості, наприклад, тяжкість або легкість, жорсткість або протилежне їй»[34]. Таке тлумачення природи математичних об’єктів підтверджує те, що чуттєве сприйняття розглядається Арістотелем як первинний, необхідний, але простіший спосіб дослідження властивостей речей. Саме так, від чуттєвого сприйняття до умогляду, від простішого до складного повинен будуватися і спосіб дослідження природи речей.

Виходячи з принципу «від чуттєвого сприйняття до умогляду, від простішого до складного», Стагиріт із кожною з теоретичних наук тісно зв’язує інші. Із фізикою – психологію, оскільки душа в одній частині її існування нерозривно пов’язана з тілом, а вивчення деяких природних тіл є завданням фізики. Із математикою пов’язується астрономія, оптика, механіка і вчення про гармонію – науками, в яких суттєва роль відведена дослідженням кількісних відносин. На думку Арістотеля, математика – одна з наук, вивчення якої розвиває здібності до умогляду.

При систематизації наук античний мислитель наполягає на обов’язковому дотриманні однорідності в кожній з них. Будь-яка наука базується на своїх смислових принципах – «тезах», користується своїми посиланнями та висновками – «іпотессами». «Не можна, здійснювати доказування так, щоб із одного роду сущого переходити в інший, так, наприклад, не можна геометричні положення доводити за допомогою арифметики»[35].

Принцип руху від простого до складного дозволяє бачити, що не всяка наука доводить, є науки, що дають знання початків доказу. Ці науки Стагиріт називає такими, що дають визначення. Начала таких наук – аксіоми, очевидні недоказові положення, передуючі подальшому вивідному знанню. «Ми ж стверджуємо, що не всяке знання доводить, а знання безпосередніх початків недоказове …є не тільки наука, і не тільки її початок, завдяки якому стають відомими визначення»[36].

Початком доказу, за Арістотелем, може виступати думка, що приймається як безпосереднє і необхідне посилання. У логічному вченні Стагірита думка має статус ймовірного знання, транслюється в процесі навчання, вона повинна бути або прийнята, або спростована шляхом умовисновку, силогізму. «Думка має непостійну природу»[37], це – новий елемент знання, що потребує перевірки. «Наприклад, якщо одне (розглядає) людину по самій суті, інше ж, хоча (розглядає) людину, але не по самій суті. Насправді, (розглядається знанням і думкою) одне і те ж, тобто людина, але не однаковим чином»[38]. У «Другій аналітиці» аналізується питання: чи можна про одне і те ж мати думку і знати? Чому думка не є знанням? Арістотель обстоює таку позицію, що «деякі (предмети) істини й існують, але можуть бути й іншими»[39]. Необхідне те, що не може бути іншим. Будь-яка наука ґрунтується на необхідних дійсних положеннях. Думка – те, що може бути істинним або помилковим, «може бути й інакше»[40]. Про одне і те ж, стверджує Арістотель, можна мати думку і знати.

Метод, що дає можливість відрізняти дійсне і помилкове знання, представляє у Арістотеля діалектика. Діалектичний силогізм необхідний для аналізу наукових висновків, думок, що мають статус ймовірних. Діалектика пов’язує всі науки, вона необхідна для пізнання вихідних основ будь-якої науки. «Діалектика не має справи із чим-небудь таким (строго) визначеним, як і з яким-небудь одним певним родом. А діалектика має справу з усіма науками»[41]. У арістотелівському розумінні діалектичними є думки про ймовірне і правдоподібне, вживані в діалозі, в усному навчанні. «Вона (діалектична думка) вочевидь корисна для трьох цілей: для висновку, для усних бесід, для філософських знань»[42]. Предмет діалектики – дійсна думка, тотожна ймовірному знанню. Діалектична логіка у філософській системі Арістотеля – це вчення про побудову ймовірних наукових припущень, метод захисту власної позиції, спосіб спростування точки зору свого опонента.

Розглядаючи зміст категорії «сутність», Арістотель показує, що в логічній побудові інтуїтивно ясні визначення, покладені в основу міркування, завжди пов’язані з цільовою установкою понятійного мислення. Усякий предмет, те, про що йдеться в міркуванні, визначається через приналежність до деяких атрибутів. «Головна особливість сутності – це, мабуть, те, що, будучи тотожною однині, вона здатна приймати протилежності; тим часом про інше, що не є сутність, сказати таке не можна, що, взяте в однині, воно здатне приймати протилежності; так, один колір не може бути білим і чорним; рівним чином одна і та ж дія не може бути поганою і хорошою»[43]. У онтології Арістотеля розрізняються два аспекти сущого: буття в можливості і буття насправді або потенційно суще і актуально суще. Для виявлення відмінності між потенційно сущим і актуально сущим Стагиріт розглядає ситуацію: дана деяка річ («щось», «одне і те ж») і деяка сукупність протилежних атрибутів, зокрема, деяка пара атрибутів, що суперечать, «є» – «не є» або «відбувається» – «не відбувається». У якому із двох станів – потенційності або актуальності – знаходяться речі, визначається характером їх відносин до сукупності протилежних атрибутів. У можливості, потенції одна і та ж подія відбувається і не відбувається. У один і той же час є наявним і буття, і небуття. В дійсності (ентелехії) неможливо, щоб одна і та ж подія в один і той же час і відбулася, і не відбулася. Неможливо, щоб у один і той же час було наявним буття і небуття. Разом із тим, при формально-логічному конструюванні буття необхідно, щоб воно відбулося і не відбулося, було або не було. Арістотель у книзі IV «Метафізики» формулює як найважливіший закон мислення принцип непротиріччя. «Ми ж прийняли, що в один і той же час бути і не бути не можливе, і на цій підставі показали, що це саме достовірне зі всіх початків»[44]. Безперечним є те, що протилежності сходять до деякого субстрата – сутності, підмету, який опосередує ці протилежні визначення, що виступають вже не як суб’єкти, а як його предикати. Відносно категорії «сутність» у п’ятій книзі «Метафізики» Арістотель дає її визначення як підмета. Тим самим Стагиріт відводить особливе місце «сутності» в міркуванні. На «сутність», що зрозуміла як підмет, можна лише безпосередньо вказувати. Сутність Арістотелем визначається як підмет, як загальне – «суть буття». Таке визначення включає всю повноту категоріальних висловів. Самостійно існує і визначена як сутність річ, розглянута саме в цій повноті.

У п’ятій книзі «Метафізики» можна визначити гносеологічний аспект уявлень Арістотеля про буття. «Буття ж саме по собі приписується всьому тому, що позначається через форми категоріального вислову, бо скількома способами робляться ці вислови, в стількох же сенсах позначається буття. А оскільки одні вислови позначають суть речі, інші – якість, інші – кількість, інші – відношення, інші – дію, інші – «де», інші «коли», то власне із кожним із них такі ж позначення має і буття. …. Крім того, буття і суще позначають у вказаних випадках, що одне є в можливості, інше насправді»[45]. У контексті формально-логічного конструювання уявлень про буття, відносно потенційно сущого, кожне твердження і його заперечення разом або істинні, або помилкові. Відносно актуально сущого, якщо твердження істинне, то його заперечення помилкове. У міркуванні при будь-яких лінгвістичних побудовах поняття «володіння» виступає у Арістотеля як поняття невизначене. Воно нейтральне як по відношенню до буття в можливості, так і по відношенню до буття насправді.

Говорячи про філософську спадшину Арістотеля, зауважимо, що надбанням цивілізації на всі часи її існування, є те, що Арістотель уперше в історії філософської думки не тільки створив логічне вчення, але й систематизував науки, виділивши для кожної з них свою галузь досліджень. Античний мислитель встановив різницю між теоретичними, практичними та творчими науками.

До теоретичних наук належать:

· метафізика, яка вивчає першопричини всіх речей, всього суттєвого;

· фізика – предметом якої є стан тіл і визначення «матерії»;

· математика, що вивчає абстрактні властивості реальних речей.

До практичних належать:

· етика – наука про норми поведінки людей;

· економіка;

· політика.

До творчих наук належать:

· поетика – теорія віршоскладання;

· риторика – теорія ораторського мистецтва.

Заслугою Арістотеля є і вчення про матерію. Пояснюючи чуттєвий світ, він висуває поняття матерії, яка для нього – первинний матеріал, потенція речей. Актуальний стан, що перетворює матерію з можливості на дійсність, – це форма.

Підкреслимо, що на відміну від Платона, Арістотель замінює поняття ідеї поняттям форми. Вона – активне начало, початок життя і діяльності. Сутність – це одиничне, яке володіє самостійним буттям. Форма дає відповідь на запитання «Що є річ?» і «Чи є субстанцією речі»? Сутності поділяються на нижчі, які складаються з матерії (це всі предмети чуттєвого світу), і вищі, чисті форми. Найвища сутність – це чиста форма, що існує без матерії, першодвигун, який служить джерелом усього космосу.

Важливе місце в розгляді проблеми матерії та сутності займає класифікація й аналіз причин існуваня світу матеріальних речей. Арістотель виділяє чотири види причин:

· матеріальні – ті, з яких складаються речі;

· формальні – ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є;

· діючі (виробляючі) – ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей;

· цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?».

Ніщо не відбувається випадково, але всьому, виникненню чого ми приписуємо самодовільність або випадок, є певна причина.

Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності – одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких – певне одиничне буття. Воно – єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія – це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія – мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета, сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям. Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос – форма – це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ – єдність матерії і форми.

Арістотель пов’язує рух з енергією, без якої не може відбуватися перетворення потенційного на актуальне. Завершення розвитку, втілення енергії у Арістотеля має назву ентелехії, яка є метою руху, досягнутим результатом, завершенням процесу.

Кожне буття, за Арістотелем, містить у собі внутрішні цілі свого існування. Завдяки цілі, що є в предметі, результат знаходиться в бутті до його здійснення, ніби потенційно. Відкрито він проявляє себе, коли процес закінчився і рух досягнув свого завершення, мети розвитку. Отже, поняття ентелехії надає рухові телеологічного характеру. Телеологізм Арістотеля дістає вищий розвиток у вченні про першодвигун (вічний двигун). Сам першодвигун не може перебувати у русі, бо тоді потрібно було б передбачити наявність ще одного двигуна. Тому він сам є чистою енергією, чистою діяльністю, чистою формою – ціллю, метою.

Ще один важливий аспект концепції Арістотеля – це вчення про душу. По відношенню до матерії душа є формою. Але вона притаманна лише живим істотам. Душа – це прояв активності життєздатної сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і люди. Проте в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відповідає за функції росту, харчування, розмноження – спільні для живих істот. Чуттєва душа притаманна тваринам. Розумну душу має тільки людина, разом з тим вона є частиною душі, яка пізнає і думає. Розум – основний початковий елемент цієї душі, він не залежить від тіла, є безсмертним і перебуває в тісному зв’язку з космічним розумом. Як вічний і незмінний, він один здатний досягти вічного буття і є сутністю першодвигуна, тобто чистого мислення, яким живе все на світі.

Суть учення античного мислителя про людину полягає в наступному: головна відмінність людини від тварини – здатність до інтелектуального життя, яке передбачає моральну позицію, виконання певних моральних правил і норм. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро та зло, справедливість і несправедливість.

Центральне поняття арістотелівської етики – доброзичливість, яка є двох видів: інтелектуальна та етична. Інтелектуальна виникає здебільшого шляхом навчання, етична – внаслідок звички. Вирішальне значення для Арістотеля має перша, оскільки завдяки їй виникає мудрість, розумна діяльність.

Доброзичливість притаманна не кожній людині, а лише тій, яка зуміла її знайти, тій, яка активно діє. Вища форма діяльності – пізнавальна, теоретична. Людина одержує вищу насолоду не в матеріальних благах, не в почестях, не в діяльності для користі, а в самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні. Загальний мотив – знайти середню лінію поведінки.

Через вчення про душу Арістотель оригінально говорить про пізнання. Нагадаємо, що, на його думку, третій вид душі – розумна душа, яка притаманна людині та Богу. Вона незалежна від тіла, бо мислення вічне. Людина пізнає загальне тільки за допомогою уяви. Але уява не просто переробляється в поняття, а тільки сприяє тому, щоб закладені у душі форми буття перейшли із стану потенційного в стан актуальний. Щоб перевести знання загального із стану потенційного в стан актуальний, потрібен розум у всьому його обсязі, як пасивний, так і активний. Активний розум – це Бог. Таким чином, в античного мислителя перемагає раціоналістична лінія: знання існує ще до процесу пізнання.

На особливу увагу заслуговує те, що філософія у Арістотеля розрізняється на «першу» і «другу» філософії. Фізика для нього – «друга» філософія. Предметом «першої» філософії – «Метафізики» – є не природа, а те, що існує за нею. Перша філософія – наука «найбільш Божа» у подвійному розумінні: по-перше, володіє нею скоріше Бог, ніж людина; по-друге, об’єктом її дослідження є «божественні предмети». Тому Арістотель свою філософію називає теологією, вченням про Бога.

Однак Бог – це тільки «одне з начал». Тому перша філософія Арістотеля – «Метафізика» ширша за теологію. Вона вивчає загалом «начала і причини всього існуючого, оскільки воно береться як існуюче». «Метафізика» – спроба розкрити структуру існуючого, знайти в ньому головне, визначити його по відношенню до неіснуючого. Але в цілому ж Арістотель – панлогіст.

У філософа закони мислення є одночасно і законами буття. У «Метафізиці» Арістотель дає визначення основного закону буття, подаючи його у двох формах: короткій і повній. Коротке формулювання твердить, що одночасно існувати і не існувати не можна, а повне дає зрозуміти, що неможливо, щоб одне і те ж одночасно було і не було притаманне одному і тому ж в однаковому розумінні.

Філософія Арістотеля не завершує ні давньогрецької, ні, тим більше, античної філософії. Але вона завершує найбільш змістовний період в історії філософії, який називають філософією класичної Греції. Ідеї Арістотеля високо цінувалися ще в античний період, відігравали визначальну роль в епоху Середньовіччя, без них неможливо уявити як європейську філософію Нового часу, так і сучасну філософську культуру.

 

 






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 554 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.015 с.