Лекции.Орг

Поиск:


Устал с поисками информации? Мы тебе поможем!

Роль діалогу у вченні Платона




 

Антична культура віддає перевагу живій бесіді, а не записаній мові. У вченні Платона діалог є основною формою трансляції знання.

У діалозі «Федр» Платон називає простодушними тих, хто розраховує відобразити своє мистецтво в письменах, хто черпає знання із рукописів і ставить найвище писемну мову[1]. На його думку, писемність вселяє в душу забудькуватість, залишає пам’ять без вправ. Платон протиставляє уявній книжковій мудрості істинну, зростаючу в бесіді знаючих людей. За його словами, мистецтво діалектики полягає не в тому, щоб «серйозно писати по воді чорнилом, сіючи за допомогою очеретяної палички твори, нездатні допомогти собі словом і належним чином навчити істині»[2], а в мистецтві живої передачі знання, в умінні вести бесіду, відстоюючи в ній свої погляди, допомагаючи собі й іншій людині зрозуміти істину. Майстерна в діалектиці людина, тобто така, що вміє вести бесіду, є, за Платоном, дійсним мудрецем. «Узявши відповідну душу, така людина уміло насаджує і сіє в ній думки, здатні допомогти і самій собі, і сіячеві, бо вони не безплідні, в них є сім’я, яке народить інші думки в душах інших людей, які здатні зробити це сім’я навіки безсмертним, а володаря щасливим, настільки може бути щасливою людина»[3]. Поганого співбесідника Платон порівнює із німими книгами, які «не в змозі ні відповісти, ні самі запитати»[4]. У діалозі «Тимей» мислення уподібнюється міркуванню, що протікає «без участі голосу» і звернене «не до кого-небудь іншого, а до самого себе»[5]. Звертаючись до письмового джерела, людина довільно чи мимоволі може стати жертвою нерозуміння чужої думки. Перевагою діалогу є те, що на відміну від тексту думка занурюється в саморух живої бесіди, відповідно відбувається постійне уточнення предмета, про який йдеться. У діалектиці питання і відповіді стихійно здійснюється комунікація.

Діалогове дослідження є одним з тих засобів, без яких людська душа не в змозі наблизитися до першооснови всього сущого, почати мислити логічно – розумно. Тільки логічне мислення може привести до знання, відокремити знання від думки: «Розум і дійсна думка – два різні роди, – стверджує Платон, – розум сам виникає за допомогою навчання, а дійсна думка у нас виникає під впливом переконання, і якщо перший завжди слідує дійсному логосу, то друге алогічно»[6].

Питання в діалозі вимагає ясності, якщо вона відсутня, то питання позбавлене сенсу. Кожне питання має певну спрямованість. У послідовній зміні питань і відповідей розкривається суть питань, розв’язання яких і є шлях до знання. На думку Платона, знанням володіє той, у кого виникають питання, що охоплюють протилежності між «так і ні», «так й інакше». Саме тому знання діалектичне. Прагнення до нього передбачає усвідомлення свого незнання. Платон у діалогах показав, чому так важко знати те, чого ми не знаємо. Причиною цьому є влада загальноприйнятих уявлень. Її необхідно подолати, щоб дійти до усвідомлення свого незнання. Загальноприйняте уявлення пригнічує душу. Не випадково Платон показує Сократа, що розмовляє із юнаками, готовими слідувати за питаннями свого вчителя, не зважаючи на пануючі уявлення. Бажання платонівського Сократа – підготувати людину, здатну спростувати чужу думку. Тому своїх учнів Сократ прагне вивести зі стану, коли робота думки обумовлена примушенням.

Істина в діалозі не постає, як правило, в чітко сформульованому вигляді, вона досягається в самій діалектиці діалогу, у ході зіткнення понять, думок, точок зору, методів. Діалог не закінчується перемогою однієї точки зору над іншою і не підводиться в жорсткі завершені форми. Гра свідомостей, що дискутують у діалозі, призводить до того, що кожен з учасників бесіди має право по-своєму розглядати істину.

Платон виявляє відмінність між суперечкою і бесідою-міркуванням. У ході бесіди-міркування партнери займають спільну вихідну позицію. Бесіда-міркування – це пошук істини, а не затвердження деякої особової позиції. Така відмінність дуже важлива для Платона і наводиться ним неодноразово. Звернемося, наприклад, до діалогу «Менон»:

(1) «Менон. Ні, Сократ, ти сам скажи.

(2) Сократ. Хочеш, щоб я зробив по-твоєму?

(3) Менон. І навіть дуже.

(4) Сократ. А може, і ти в свою чергу побажаєш відповісти мені щодо чесноти?

(5) Менон. Так, звичайно.

(6) Сократ. Тоді нам треба постаратися: справа того коштує.

(7) Менон. Ще б пак!»[7].

У наведеному уривку Менон намагається з’ясувати, чи може Сократ сам дати відповідь на своє питання? Сократ же закликає Менона до роздуму, дослідження, пошуку, а не до взаємної критики позицій, прагнення викрити співбесідника в незнанні і, тим самим, затвердити власну позицію. Про це повідомляє Сократ у своїй промові: «Якщо той, хто запитує, виявиться одним із мудреців – любителів сперечатися і сперечатися, я відповім йому: своє я сказав, а якщо я говорю неправильно, то тепер твоя черга взяти слово і викрити мене. Якщо ж співбесідники, як ми з тобою зараз, захочуть міркувати спільно, то відповідати слід м’якше, майстерніше вести міркування»[8]. Платон доводить, що лише в ході діалогу можливо поступово послідовно, крок за кроком наблизитися до мети. Для цього необхідно коригувати власний погляд на предмет пошуку.

Діалог вимагає внутрішньої послідовності і розвитку центральної думки обговорюваного. Конструктивність діалогового дослідження полягає у невтручанні в хід думок співбесідника, недопущеності нав’язування йому домінуючих думок. Розв’язання проблеми, що є предметом діалогу, передбачає виявлення контраргументів. Лише після з’ясування їх неспроможності можна говорити про те, що обраний правильний шлях до вирішення питання.

Діалог – це випробування чужої думки, необхідне для подолання власного незнання. Платонівський Сократ у діалозі дивує співбесідників, залишає їх у владі сумнівів, які здійснюють необхідне лікування, змиваючи з душі тягар уявлень, яким лінь дає в ній нагромадитися. Очистивши душу від помилок, чужих уявлень, що поселилися в ній, Платонівський Сократ починає виконувати роль бабці-повитухи, допомагаючи знанню народитися.



 

 

Деонтологічний аспект вчення Платона як пошук змісту категорії «справедливість»

 

Наповнюючи змістом етичні категорії, зокрема, категорію «справедливість», Платон уперше в історії філософської думки обґрунтував побудову деонтологічних моделей державного устрою. Розглядаючи категорію «справедливість», він створив першу деонтологічну модель ідеального державного устрою.

У світогляді Платона важливе місце відводиться поглядам на суспільство і державу. Із філософським ідеалізмом у його світогляді поєднується інтерес до суспільних відносин. Античного мислителя надзвичайно цікавило питання про те, яким повинен бути досконалий державний лад, яка система виховання, навчання і освіти повинна бути запорукою для збереження такого державного ладу. Створюючи теорію ідеальної держави, Платон сформулював думку про те, що освіта і навчання соціально орієнтовані, обґрунтував неможливість зведення освіти лише до навчання, оскільки, вона не обмежується розвитком розумових здібностей людини. Освіта – це не окремо етичне або естетичне, а тим більше, фізичне виховання. На думку філософа, усе це – нерозривні частини освіти як необхідної складової збереження ідеальної держави. Вказані думки висловлені в багатьох творах античного мислителя, наприклад, в «Горгії», «Меноні», «Федрі», «Федоні» та інших діалогах, але найяскравіше відображені в діалозі «Держава»: «Слід по можливості піклуватися, щоб кожен із нас став дослідником і учнем. Навчився розуміти, що таке прекрасне, і в поєднанні із яким станом душі воно творить зло або благо, а що означає благородне й низьке походження, приватне життя, державні посади, сила та слабкість, сприйнятливість і несприйнятність до навчання»[9]. У «Державі» підкреслено: вибір життєвого шляху залежить не тільки від природних властивостей душі, але й від набутих за допомогою освіти і навчання якостей.

Проте навчання з його емпіричною складовою дослідження розглядається Платоном як невід’ємна складова життя афінського поліса. Правильно побудована система навчання й освіти здатна залучити людину до соціальних умов життя античного суспільства, до вироблених культурних цінностей, зробити ідею блага загальною. При побудові деонтологічної моделі ідеальної держави Платоном вказано «що тільки правильно побудована система навчання й освіти здатна зберегти державу від псування, запобігти її руйнуванню».

Суспільно-політичним питанням Платон присвятив два фундаментальні твори, трактати «Держава» та «Закони». Зауважимо, що вони не рівноцінні. У діалозі «Держава» вчення про суспільство розроблене в нерозривному зв’язку із центральним напрямом платонівського ідеалізму – теорією «ідей». Воно несе на собі відбиток повинного – належного, тісно пов’язаного з категорією «справедливість». У діалозі «Держава» ідеальний державний устрій як зразок і норма належного протиставлений емпіричній дійсності. У той же час, не зважаючи на контрастність вказаного зіставлення, у трактаті відображено знання і розуміння різко критикованої і заперечуваної Платоном емпіричної дійсності. Порівняно з «Державою», твір «Закони» більш «компромісний» – у ньому представлений ряд поступок вимогам емпіричної дійсності.

Вказані вище трактати доповнюються діалогами «Політик» і «Крітон». У діалозі «Політик» Платон розділяє наукове знання на сферу, приписуючу цілі, і на науку теоретичну. Цілепокладаюча сфера включає науку про державне правління, предмет якої – верховне керівництво державою. Вона схожа за своєю природою з мистецтвом пастуха. Існуючим недосконалим формам державного устрою передувала, за часів глибокої старовини, у вік правління Хроноса, довершена форма устрою. У ті часи самі боги, як божественні пастухи, управляли окремими областями, а в житті суспільства спостерігалася достатність усього необхідного для життя не було воєн, розбоїв і розбратів. Люди безпосередньо народжувалися із землі, не потребували житла, використовували години дозвілля для занять філософією. На цій стадії вони були вільні від обов’язку боротьби із природою, співіснували з нею в гармонії.

На думку Платона, взяти вказаний лад за зразок найвищого порядку неможливо – цього не дозволяють матеріальні умови існування, по-перше, боротьба проти природи, по-друге, – проти ворожих народів. Але недосяжний зразок минулого золотого віку проливає світло на умови, в яких доводиться жити сучасній людині. Вдивляючись у лад, що минув і неповоротний, бачимо, в чому полягає зло, породжуване нуждою, сімейними відносинами, боротьбою між народами і що перешкоджає правильному устрою суспільства.

Первинний тип устрою як ідеальний розкритий Платоном не лише в «Державі», але й у «Законах», де він зобразив вже не такі ідеальні, як в еру Хроноса, умови життя людей, що врятувалися на вершинах гір під час потопу. Ідеальному типу державного устрою Платон протиставив негативний. У ньому головною рушійною силою поведінки людей виявляються матеріальні турботи і стимули. На думку Платона, всі існуючі держави належать до цього, негативного типу: «Якою б не була держава, в ній завжди є дві держави, ворожі одна одній: одна – держава багатих, інша – бідних»[10]. У діалозі «Держава» Платон розглянув найдетальніші складові ідеального державного устрою. Серед них – питання про усунення багатства та бідності, роль правильного виховання й навчання, роль законів, доброчесності ідеальної держави, про місце кожної людини в державній ієрархії залежно від якостей її душі –природне право людини. Античним мислителем детально розглянуті проблеми, по-перше, відповідності п’яти типів душевного стану п’яти типам державного устрою, по-друге, про взаємовідносини правителів і народу в ідеальній та неідеальній державах.

Найважливіші чотири духовні цінності ідеальної держави – справедливість, мужність, істина та розсудливість. На думку Платона, всі доброчесності властиві філософам, які відрізняються вродженою тонкістю розуму, а їх душа – гармонійністю. Тому, саме філософи повинні бути правителями в ідеальній державі. Певна частка людей у державі повинна забезпечувати охорону, у таких людей найбільш розвинена «зла частина душі», придатна для того, щоб примушувати інших дотримуватися порядку в досконалій державі. У полісній державі особливо необхідні працівники – селяни та раби, що підтримуватимуть господарство і призначені лише для цього, оскільки у них найкраще розвинена «тваринна частина душі». Таким чином Платон виправдовував рабство в ідеальній державі. Утопічною в проекті Платона була ідея про те, що в зразковій державі жінки, як і діти, повинні бути спільними, діти.

Платон не ставив за мету дослідження того, як один державний лад еволюціонує в інший, наприклад, демократія перетворюється на тиранію. Але, згідно Платону, демократія і тиранія є не тільки найгіршими, але й близькими формами державного устрою та видами правління. Демократія – це тиранення не однієї людини, а більшості, причому, як правило, неосвіченої. Тирану легко прийти до влади в демократичній державі, оскільки «…людині виявляється шана, лише б він виявив свою прихильність до натовпу»[11]. Платон зауважує, що благо, а саме свобода, губить демократію. Демократія не здатна ні на велике зло, ні на велике добро. На думку античного філософа, це слабкий вид державного устрою. Але ще дальшим від ідеалу є деспотична держава – тиранія. У «Законах» Платон в художній формі зображає похмурий образ безжального тирана і одночасно показує ослаблення Персії через надмірно деспотичне джерело влади у цій державі. Античний мислитель робить висновок про те, що багатьох бід і нещасть можна було б уникнути, якщо в державі були б правильні закони, а законодавець при їх затвердженні брав би до уваги, з одного боку, благополуччя громадян, а з іншого, – необхідність деякого справедливого обмеження свободи. Тут же Платон розглядає географічні умови, в яких існує ідеальна держава, а також регламентує релігійні культи. У «Законах» демонструється процедура обрання на посади, розкривається положення про шлюб і сім’ю, становище жінок, рабовласництво, будівництво і навіть розпорядок дня і ночі – якими вони повинні бути в ідеальній утопічній державі.

Що ж є політичним ідеалом державного устрою для Платона? Відповідь на це питання знаходимо в його діалозі «Політик»: «…монархія, що скріплена благими розпорядженнями, – це вид, якнайкращий з усіх»[12]. Під «благими розпорядженнями» Платон, ймовірно, має на увазі справедливі закони.

Отже, необхідною умовою існування моделі ідеальної держави стає розумне законодавство й освічені громадяни, що займаються кожен своєю справою залежно від схильності душі. На чолі такої держави повинні бути філософи.

В історії філософської думки Платон створив першу комплексну теорію ідеальної держави, сконструйовану натуралістично. Зразок для свого міста-держави, описаного в однойменному трактаті «Держава», античний мислитель знаходить у загальній будові універсуму – космосу і будові людської душі – мікрокосмосу. Саме цій проблематиці присвячений діалог «Тімей». Подібно до того, як у природі співвідносяться між собою розумна, афектна і тілесна частини, в справедливому місті-державі одна частина громадян, найбільш розумна, повинна панувати над іншою, що живе в основному нижчими, плотськими поривами. Розуміння справедливості як панування розуму над тілесно-матеріальним, втіленого в політичній практиці ідеального міста-держави, відображає віру стародавніх греків у раціоналізм як вищу форму людського досвіду.

Політичне мислення стародавніх греків сконцентроване на одній центральній проблемі – поліса – античного міста-держави. Суть проблеми полягає в тому, як найкращим чином облаштувати поліс. Крім артикулювання ідеї поліса як вищої цінності, для античного усвідомлення політики характерна ще одна особливість – натуралізм. Це уявлення про те, що буття як окремого індивіда, так і політичного співтовариства, частиною якого він є, «вписане» в загальний план всесвіту і невіддільне від природних ритмів і процесів.

Відзначимо, що Платон розробляв свою теорію полісного устрою в умовах гострої ідейно-теоретичної боротьби із софістами та кініками. Духовна ситуація того часу характеризувалася ослабленням традиційних релігійних і моральних авторитетів, занепадом моральності, експансією релятивізму, що було здебільшого наслідком становлення нової системи духовних цінностей. Носіями і пропагандистами цієї системи духовних цінностей і були софісти й кініки. Платон узяв на себе завдання протистояння руйнівним тенденціям сучасності. Для її виконання було необхідне розвінчання софістичних учень, демонстрація їх не тільки моральної, але, головне, теоретичної, концептуальної неспроможності. У конструктивному плані принциповою для філософа була побудова такої теорії, що претендувала б на об’єктивну істинність і логічну бездоганність, теорії належного, відповідного дійсній природі людини і суспільства соціально-політичного устрою. Ідея ідеального поліса могла служити ефективним інструментом ідейно-теоретичної діяльності, надавши об’єктивний критерій для зіставлення і оцінки різних форм політичного устрою і поставивши тим самим соціально-політичне пізнання на об’єктивну концептуально-теоретичну основу.

Якщо софісти заперечували об’єктивність істини, то Платон її стверджував. Підхід античного мислителя до пізнання життя поліса, на противагу софістичному, був не довільним, а, кажучи сучасною мовою, суб’єктивно дослідницьким, науковим. Його «захист традиційного полісного устрою» не міг бути і не був упередженою апологією, теоретичною легітимацією власних політичних пристрастей і рішень ситуативних політичних задач. Платон починає з розгляду існуючого суспільства (держави, за його термінологією), її природних самоочевидних передумов. Головне для нього – показати, що суспільне життя і певна форма його організації залежать від самої природи людини. «Держава, – писав він, – виникає, коли кожен із нас не в змозі задовольнити сам себе, але багато в чому ще має потребу... її створюють наші потреби»[13].

Таким чином, Платон акцентує на несамодостатності індивіда, його неспроможності жити поза суспільством. Полісний, державний устрій – не питання договору, а природна необхідність, обумовлена потребами самої людини. Таким же природним неминуче буде розподіл функцій і розподіл праці при будь-якій формі громадської організації. Його головною підставою, крім «виробничої» доцільності, є об’єктивно існуюча природна нерівність задатків і здібностей людей: «…яким чином держава може забезпечити себе всім цим, чи не так, що хто-небудь буде землеробом, інший – будівельником, третій – ткачем», а крім того, «люди народжуються не дуже схожими один на одного, їх природа різна та і здібності до тієї або іншої діяльності також... Тому можна зробити все в більшій кількості, краще і легше, якщо виконувати одну яку-небудь роботу відповідно до своїх природних задатків, і притому вчасно, не відволікаючись на інші роботи»[14]. За Платоном, через природні здібності людей, полісний устрій не може набувати довільних форм. Обов’язковість його структурної диференціації витікає із ефективності та неминучості спеціалізації у виконанні життєво важливих соціальних функцій, в процесі задоволення потреб індивіда як розумної суспільної істоти.

Платон показує, що ступінь і принципи участі держави в здійсненні розподілу праці при тому чи іншому державному ладі різні. Тому різні ефективність і адекватність цього розподілу для суспільства, наприклад, при аристократії і при демократії. Саме відмінність у ступені адекватності виконання державою своєї найважливішої функції при різних державних устроях і служить для філософа найважливішим критерієм оцінки останніх. Свій порівняльний аналіз неправильних устроїв Платон проводить, розташовуючи їх у порядку зростання негативності, тобто віддалення від описаної ним ідеальної, досконалої держави.

Першою із негативних форм Платон розглядає тимократію. Це «державний лад, що ґрунтується на честолюбстві»[15]. У такій державі правителями опиняються ті люди, що проявили найбільшу доблесть на війні, тобто довели свою відданість державі. Воїни «утримуватимуться від землеробських робіт, ремесел і решти видів діяльності»[16] – всі матеріальні турботи покладаються на нижчі стани та рабів.

Наступним за віддаленістю від ідеального є тип держави – олігархія. «Це лад, що ґрунтується на майновому цензі; влада належить багатим, а бідні не беруть участь в правлінні»[17]. Здійснюване при олігархії природньо-станове розділення громадян не проводиться послідовно і однозначно, це і є її найголовнішим пороком, наявність якого показує, що держава не справляється зі своєю найважливішою функцією. «Адже ми вже і раніше не схвалили, що при такому державному ладі одні і ті ж люди будуть і землю обробляти, і гроші наживати, і нести військову службу, тобто займатися всім відразу»[18].

Наступний ступінь розкладання, ще гірша форма державного устрою, – демократія. Тут принципом державного будівництва виявляється воля більшості, і тому правлять ті, хто завойовує «розташування натовпу». Тут панує рівність, що обертається несправедливістю, «зрівнює рівних і нерівних». Основний закон демократії є запереченням основного закону справедливої держави. При демократії держава принципово не виконує свою основну функцію, тут кожен може займатися, чим побажає, або не займатися нічим: «Ця поблажливість зовсім не дрібниця демократичного ладу: навпаки, в цьому позначається презирство до всього того, що ми вважали важливим, коли засновували нашу державу»[19]. Прогресуюче руйнування суспільних станів, розкладання соціальних зв’язків породжує головну ваду демократії, що її підточує і призводить державу до тиранії.

Тиранія – це влада одного над всіма, нічим не обмежене свавілля окремої особи. Принцип тиранічного правління прямо протилежний принципу довершеної держави. При тиранії кращі, гідні, найбільш здібні люди знищуються, їх виганяють з держави, оскільки саме в них тиран бачить загрозу власному правлінню, а благополуччя держави його абсолютно не цікавить. Тут відбір людей і розподіл обов’язків проводиться за принципом «чим гірше – тим краще», і тирана завжди оточує «натовп негідників»: «тирану треба пильно стежити за тим, хто мужній, хто великодушний, хто розумний, хто багатий. Благополуччя тирана засноване на тому, що він мимоволі ворожий усім цим людям і будує проти них підступи, поки не очистить від них державу». Це очищення, на думку Платона, «протилежне тому, що застосовують лікарі: ті видаляють із тіла все найгірше, залишаючи найкраще, тут же справа йде навпаки»[20].

Оскільки тиран піклується тільки про власні бажання, він не зупиняється перед їх задоволенням за рахунок держави, розтрачуваючи державні кошти та непомірно підвищуючи податки. Для того, щоб виправдовувати необхідність своєї влади, тиран постійно провокує війни, тримає суспільство в напруженні. Закінчується тиранічне правління тим, що народ потрапляє в рабство до тирана.

Таким чином, ми бачимо, що найважливішими критеріями платонівської класифікації державних устроїв є відповідність трактованій ним справедливості, розділення, супідрядність соціальних станів. Так, чим послідовніше, конкретніше і чіткіше здійснено розподіл на соціальні стани, чим більш строго дотримується ієрархія соціальних станів, тим ближче держава до досконалого типу.

Разом з тим необхідно зазначити, що наскільки б важливою не була вищезгадана підстава соціального розподілу, він не є єдиним у платонівській класифікації, оскільки із ймовірною повнотою характеризує справедливість того чи іншого державного устрою.

Завершуючи аналіз платонівської концепції ідеальної моделі державного устрою, зазначимо, що, за Платоном, закони, правлячі космосом, єдині, а значить, суть, структура і функції мікрокосму-людини і макрокосму-держави аналогічні і є результатом дії ідеальних початків.






Дата добавления: 2015-09-20; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1387 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов


Читайте также:

Поиск на сайте:

Рекомендуемый контект:





© 2015-2021 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.007 с.