Класичний характер розвитку античної філософії проявляється в тому, що в ній продемонстровано логіку розвитку людського мислення. Розпочинається антична філософія з появи натурфілософських ідей і шкіл у Стародавній Греції. Натурфілософія – це філософське осмислення природи («натура» – лат. природа). Грецькою мовою слово «природа» звучить як «фізіс», тому таку філософію в Стародавній Греції називали «фізичною», а філософів цього періоду – «фізиками».
Світ природи із його різноманітністю, в першу чергу, впадає в очі допитливої людини, тому думка про осягнення буття починається з осмислення світу природи. Для ранньої давньогрецької думки природа з’являлася як «все». З чого може почати свої дії думка, якщо вона хоче охопити «все»? Вона повинна почати з того, із чого може це «все» з’являється або розпочинається: із «архе» – джерела буття. На першому етапі розвитку античної філософії природа стала її об’єктом, а першою проблемою філософії – проблема пошуку джерела буття («архе»).
Першим філософом Стародавньої Греції, за загальним визнанням, був Фалес (624-526 рр. до н.е.) із Мілета, міста на побережжі Малої Азії. Від нього до нас дійшло дві тези: «Все із води» і «Все має душу». Філософом Фалеса називають не тільки тому, що мислитель висунув думку про джерело світу («архе»), а перш за все тому, що він почав це доводити, посилаючись на те, що без води немає життя. Друга теза підтверджує, що Фалес замислювався і над причинами змін і рухів, що відбуваються в природі, і шукав такі причини у внутрішній природі речей.
Якщо розміркувати над тезами Фалеса, то можна оцінити їх пізнавальне значення:
· вони зводили різноманіття реального світу до одного джерела буття – води, і тому «все» було єдиним, взаємозв’язаним;
· йдучи думками крок за кроком за цим єдиним, ми можемо не просто сприймати дійсність, але й розуміти її, пояснювати, моделювати.
Але виникають при цьому і питання: що відбувається з водою, коли вона перетворюється на все? Адже багато що не схоже на воду. Так, може, і джерело буття не схоже ні на що, але дає всьому початок?
Напевно, так міркував учень Фалеса – Анасімандр (610-546 рр. до н.е.), стверджуючи, що «архе» само по собі не схоже ні на що, це – «апейрон» – невизначене і безмежне. Думка Анасімандра була прониклива, але вона не могла задовольнити людей того часу через неможливості переконатися в реальному існуванні «апейрона». Унаслідок цього третій представник мілетської школи Анаксімен (588-525 рр. до н.е.) синтезував ідеї своїх учителів: джерело буття повинно бути достатньо невизначеним, але доступним для сприйняття, необхідним для життя і рухливим. На думку Анаксімена, саме таким є повітря як джерело всього.
Діячі мілетскої школи висловлювали продуктивні ідеї і в інших сферах, окрім філософії. Фалес був видатним математиком і астрономом. Та все ж головне досягнення мілетської школи філософії – розробка ідей про всесвіт. Такі розробки демонструють рух людської думки від конкретного через абстрактне до поглибленого усвідомлення реальності.
Мілетці підготували ідейний ґрунт до появи сміливої для філософії тези про те, що «все є на зразок числа або пропорції». Ця теза належить Піфагору (570-500 рр. до н.е.). Якщо виходити з міркувань його попередників і вважати, що «все» є щось «одне», то тоді світ («все») стає однорідним, тобто виступає в одній якості. У такому разі, відмінності між речами вже не якісні, а кількісні, все можна виміряти числом.
Піфагор уперше визначив умови застосування для пізнавальної діяльності математичного обчислення, а також відокремив абстрактне від наочності, адже число, хоча воно і пов’язане з речами, відвернуте від речей – абстрактне. Піфагор визначив також числове співвідношення мелодій, ввів в обіг такі поняття, як «космос», «гармонія», «філософія». Саме Піфагор уперше назвав себе мудрим, любителем і шукачем мудрості (філософом).
Високий рівень абстрактності вчення Піфагора примушував грецьких філософів шукати зв’язки між створеними ними абстракціями і життям. Сучасник Піфагора – Геракліт Ефеський (544-483 рр. до н.е.) використовував ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднує високий рівень абстрактних міркувань із наочністю.
Оскільки в Геракліта вже були створені філософські вчення, що відрізняються між собою, то він вважав за необхідне в розумінні всесвіту перенести акцент з питання «Що?» (Що є світ? Що є джерелом світу?) на питання «Як?» (Як слід мислити, щоб мати достовірні знання?).
Питання «Що?» і «Як?» з часів Геракліта Ефеського стають основними питаннями пізнання, в тому числі й наукового, вони знаходяться в органічній єдності між собою.
На думку Геракліта, світ слід розуміти як потік, що весь час тече: «Все тече, все змінюється». Розгортаючи свої думки, Геракліт дає відповідь на питання, що саме тече, як тече, куди тече. У течії, в становленні перебувають чотири світові стихії: вогонь, повітря, вода та земля. Вони, на думку Геракліта Ефеського, переходять одне в одне, але не хаотично, а розмірено. Взагалі виходить, що світовий кругообіг здійснюється шляхом розміреного руху від протилежного до протилежного: від рухомого, світлого, гарячого вогню до інертної, темної, вологої землі і навпаки. Енергію всьому руху дає вогонь як перша і динамічна стихія. Весь Космос є нічим іншим, як вогнем, який помірно спалахує і помірно згасає. Оскільки світовий рух відбувається не хаотично, то це свідчить про наявність єдиного світового закону – «логосу». «Логос» – це слово, хід думки – розумний порядок. Саме логос визначає міри поєднання протилежностей в світі: «Війна всім батько». Такий погляд на світ, в якому він постає динамічним, змінним унаслідок боротьби і єдності протилежностей, отримав назву діалектики. Таким чином, Геракліт є засновником діалектичного методу мислення, згідно якого розмаїття сущого зводиться до його внутрішньої енергетики.
У реальному світі логос проявляє себе у вигляді блискавки – особливої дії особливого вогню (пригадаємо, що в давньогрецькій міфології Зевс править світом саме за допомогою блискавки). Геракліт пояснював дією вогненної стихії як «усе», в тому числі – душу людини (особливий, сухий і чистий вогонь) і роботу інтелекту (прояснення, «спалахи» при усвідомленні).
Після Геракліта філософські вирішення питання про всесвіт розвивалися через поєднання питань «Що?» і «Як?».
Особливу увагу в період подальшого розвитку античної натурфілософії слід звернути на чотири школи.
Школа елеатів (за назвою міста Елея). Найвідоміші представники – Парменід (540-450 рр. до н.е.) і Зенон (490-430 рр. до н.е.). Парменід стверджував, що за відсутністю належної уваги до процесу мислення ми вимушені будемо визнати тільки буття, а небуття зовсім немає. Бо про що б ми не мислили, думка буде непорожня. Навіть мислячи небуття, ми вводимо його в ранг буття, бо воно в даний момент існує для самого мислення як його предмет. Отже, всюди є тільки буття, незмінне та невичерпне. Погляди на основоположення сущого як на нерухомі, незмінні, згодом самоототожнені (у німецького філософа Г. В. Ф. Гегеля) отримали назву метафізичного світогляду, який протистоїть діалектиці. Парменіда вважають одним з тих, хто започаткував метафізичний стиль мислення.
Зенон направив свої зусилля на захист ідей Парменіда через розробку оригінальних завдань-головоломок («апорії Зенона»), які доводили немислимість змін і руху.
Школа атомізму. Представник – давньогрецький атоміст Демокріт (480-390 рр. до н.е.). Він виходив із тези про те, що ніщо не виникає із нічого і не перетворюється на ніщо. Якщо в світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не утримався б у бутті. Можна ділити і дробити речовину, але не нескінченно. Край, межа можливого ділення – атом (неподільний), його існування – запорука непорушності світу. Із атомів утворюються світові стихії, а з останніх – усе, що існує. А. Ейнштейн назвав ідею атомізму однією з найпродуктивніших в історії науки, адже вона дає можливість пояснити багато явищ.
Школа еволюціонізму. Розробив її ідеї Емпедокл (483-423 рр. до н.е.), який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода і земля), і двох сил протилежного напряму (любов і ворожнеча). Під дією любові подібне поєднується із подібним, а під дією ворожнечі – навпаки: в світі панують роз’єднання, розпад. Любов і ворожнеча по черзі встановлюють своє панування в світі, а останній знаходиться в періодичних станах проходження або до досконалості (так виникають Космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові).
Школа ноології, або концепції вселенського розуму. Розробив її ідеї Анаксагор (500-428 рр. до н.е.), на думку якого все суще складається з часток, що вміщують усі якості світу. Тому ми і бачимо розмаїття світу. Але конкретне їх поєднання обумовлене дією світового розуму. Саме нуса, або ноос, виступає мірою для всього сущого. На початку XX століття В.І. Вернадський використав термін «нооні» для позначення ноосфери – тієї частини біосфери Землі, яка створюється завдяки культуротворчій діяльності людини.
Таким чином, давньогрецька натурфілософія розвивалася динамічно, демонструючи при цьому деякі загальні закономірності руху людського мислення – від простого до складного, від конкретного до абстрактного, від недиференційованої проблематики до диференційованої, від неусвідомленого до усвідомленого, висунувши цілу низку продуктивних для європейської цивілізації ідей і теорій.
