Ефективність державного управління соціальною сферою, як уже відзначалося, це не суто технологічна проблема, а проблема, яка має історичний характер. Саме тому неефективне державне управління соціальною сферою є наслідком суспільного устрою, який не здатний включити в активні соціальні механізми більшість людей. Зрозуміти сутність суспільного устрою важливо, тому що це означає зрозуміти зміст, розміщення і співвідношення соціальних сил в державі, співвідношення їх інтересів, сутність соціальних протиріч і завдань державного управління соціальною сферою в різні періоди соціального і політичного розвитку держави.
У політологічній літературі як минулого, так і сучасності найбільш поширені два домінуючих способи визначення змісту суспільного устрою, у витоків яких, відповідно до загальної думки, стоїть Маркс, з одного боку, і Токвіль - з другого. Щодо першого, то К.Маркс вбачав зміст, сутність та основну причину формування системи суспільного устрою в економіці, у відносинах власності. В даному контексті основними “ідеальними типами” сучасного державного устрою виступають: суспільство приватної власності - “капіталізм” і суспільство суспільної власності - “соціалізм” (з можливими варіаціями між цими двома основними полюсами). Відмінності форм політичної влади, особливостей політичних режимів у даній системі теоретичних координат малозначимі. Відповідно, таку точку зору трактувала офіційна суспільна наука країни “реального соціалізму”. Іншого погляду дотримувався А.Токвіль. Він вважав, що в основі розвитку сучасного суспільства лежить індивідуальність та індивідуалізм. Останнє, він вважає, як негативно, так і позитивно. В негативному значенні індивідуалізм є продуктом демократичного суспільства, він є самозаглибленим і добродушним почуттям, яке спонукає кожного бюргера дистанціюватися від маси своїх ближніх і виокремити себе зі своєю сім’єю, створивши лише своє маленьке суспільство. На цьому він будує теорію корупції в суспільстві. В позитивному значенні дане поняття охоплює те, що має служити політичній незалежності і захисту свободи [39].
Посилаючись на вищенаведене, ми можемо констатувати, що реальний зміст суспільного устрою визначається комбінацією наступних двох факторів (економіки і політики, типу власності і типу влади). Причому мова йде про фактори, які не перебувають у стані однобічної детермінації стосовно один одного. Вони (та їхнє конкретне співвідношення) визначаються іншими, більш глибинними обставинами (в основі їхньої взаємодії перебуває, і це цілком зрозуміло, щось “третє загальне” - те, що, можливо, може бути визначено як “культура”). Зазначені фактори, взаємодіючи один з одним (у різні епохи по-різному), і визначають, у першу чергу, специфічну форму суспільного устрою, характер соціальних відносин, тип їхньої взаємодії та характер державного управління соціальною сферою. В даному контексті нам потрібно проаналізувати етапи становлення суспільного устрою в нашій країні, і тоді перед нами відкриється сутність, специфіка того, що не дає можливості підвищення ефективності державного управління соціальною сферою:
1. 20-ті рр. - суспільний устрій почав складатися, налагоджуватися, проходили іспити, варіанти його розвитку: воєнний комунізм, НЕП, державний капіталізм (в тому його своєрідному трактуванні, коли держава “пролетарська”, а в економіці “дозволяється” приватна власність, елементи ринку і капіталізму), змішана багатоукладна економічна система. В Україні процес знищення “куркуля”, голодомор 22-23 рр. До кінця 20-х рр. історичний вибір був зроблений не на користь збереження соціальної сфери.
2. 1930-1953 рр. - створена система, з економічної точки зору - державно-номенклатурної власності, з політичної - система тоталітаризму. Щодо ефективності державного управління соціальною сферою, то вона зводилася насамперед до директивних партійно-політичних форм. Вказувалося на те, що людина - найвища цінність, при тому, що вона була “гвинтиком” у соціальній системі.
3. 1953-1985 рр. - В Україні та інших союзних республіках економічні переміщення здійснювалися в рамках номенклатурного ринку, тому що не тільки займане місце прирівнюється до кількості послуг, а відбувається обмін привілеями і благами. Економічні зміни спричиняли і зміни політичні: тоталітаризм пом’якшувався, перетворювався в “авторитаризм” (з деяким відокремленням названих “ринкових” відносин від ідеології і політики). Державне управління соціальною сферою було спрямоване на задоволення потреб номенклатури.
4. Середина 80-х років - склалися дві “реформаторські” тенденції, які на той час ще не відокремлювалися одна від одної і разом підтримували горбачовське керівництво. Це “номенклатурне реформаторство” і рух реформаторства народного, демократичного. Ззовні, у загальному вигляді, їхні вимоги збігалися: зміна економічних відносин, форм власності, що визначалося як роздержавлення власності, приватизація, ринок; зміна політичних відносин від тоталітаризму (і авторитаризму) до демократії.
5. Кінець 80-х - початок 90-х рр. Тут вбачається істотний, концептуальний прорахунок, який стимулював той устрій суспільства, коли більшість населення перетворилися в соціальних аутсайдерів. Колишні союзні республіки стали незалежними державами. Соціальні та економічні реформи були вкрай необхідні, але завдання, що декларувалися, не збігалися з реальністю. Російський економіст Є.Гайдар у своїй книзі “Держава й еволюція” так охарактеризував російські реформи: “перехід від бюрократичного до відкритого ринку”, “від прихованої, номенклатурної до відкритої, демократичної приватизації”, “від державно-монополістичного капіталізму до відкритого капіталізму”. І в результаті ми перейшли від “номенклатурного” до “напівдемократичного капіталізму” [40]. Дана ситуація чітко екстраполювалася на Україну. Приватизація була недостатньо продумана і не враховувала специфіки нашої держави. Вийшов варіант, коли приватизація не тільки не була формою подолання “номенклатурного капіталізму”, але, навпаки, способом його закріплення і зміцнення. Вона закріпила вже не просто де-факто (як це було колись), але і де-юре величезні масиви власності в руках номенклатури і здійснила відчуження більшості населення від власності.
Таким чином, можна дійти висновку про те, що однією з істотних причин неефективності державного управління соціальною сферою є відсутність залучення значної маси людей в економічну, політичну, соціальну діяльність, яка проектується на всю соціальну дійсність. Ефективність державного управління соціальною сферою розглядається як результат складної взаємодії різних факторів, серед яких домінують людські, соціальні фактори. З цієї точки зору ефективність влади повинна оцінюватися за ступенем захищеності збалансованих інтересів суспільства і держави. Роботу державного апарату можна визнати дійсно ефективною лише в тому випадку, якщо він успішно вирішує проблему оптимального захисту суспільства, соціальних груп і кожної людини.
Саме тому, посилаючись на вищенаведене, можна спробувати виділити наступні критерії ефективності державного управління соціальною сферою як на державному, так і на регіональному рівні:
- ступінь відповідності напрямів, змісту і результатів діяльності управлінських структур і працівників тим її параметрам, що визначені функціями і статусом управлінського працівника;
- законність рішень і дій відповідних управлінських структур і працівників, оскільки дотримання правових та інших встановлених норм є елементарною передумовою ефективності управління;
- реальність впливу управлінської діяльності на стан і розвиток об’єктів управління, оскільки будь-які управлінські рішення і дії втрачають усякий сенс, якщо вони не спрямовані на об’єкти управління і, у кінцевому результаті, не забезпечать їх реального функціонування й розвитку;
- глибина врахування і вираження в управлінських рішеннях і діях докорінних і комплексних потреб, інтересів і цілей людей;
- характер і обсяг взаємозв’язків із трудовими колективами, широким колом людей, демократизм діяльності, що за будь-яких витрат завжди підвищує її обґрунтованість і результативність;
- авторитетність рішень і дій управлінських структур і працівників;
- правдивість і доцільність управлінської інформації, яка доводиться до суспільства управлінськими структурами і працівниками.
Отже, можна зробити сумний, але досить чесний, адекватний ситуації, висновок - державне управління соціальною сферою в сучасній Україні є зразком невисокої ефективності. Саме тому пошук і реалізація найважливіших шляхів підвищення ефективності державного управління соціальною сферою - необхідна об’єктивна передумова недопущення кризи влади й управління та її подолання, життєво важливі не тільки для подальшого розвитку, а навіть для збереження української державності.
У цьому зв’язку необхідно виявити ті риси, які найбільше впливають на невисоку ефективність державного управління соціальною сферою та істотно впливають (чи можуть вплинути) на кризовий стан, який склався в Україні (принаймні під час написання даного навчального посібника).
1. Перманентна конфронтація представницької і виконавчої влади на всіх рівнях. Нерідко розбіжності між виконавчими і законодавчими органами доводиться вирішувати в Конституційному суді України і в місцевих органах судової влади. Тут слід зазначити численне використання права вето Президентом, що свідчить про різне розуміння шляхів ефективного розвитку державного управління соціальною сферою України, а отже, і розвитку держави в цілому.
2. Все частіше постає питання про взаємини центру і регіонів. Регіональні реформи перестали існувати, не вступивши в силу. Відповідно і державне управління соціальною сферою в регіональному масштабі абсолютно різне.
3. Це споконвічні проблеми України: злочинність і корумпованість на всіх рівнях державного управління. Злочинність сьогодні проникає в політику і диктує там свої закони. Сумнівні особистості рвуться до влади. Їм у цьому допомагають нечисті на руку чиновники. Проблема корумпованості чиновників - це загальносвітова проблема, що особливо торкнулася України і набула в Україні гіпертрофованих розмірів. Влада в Україні буде ефективною тільки тоді, коли вона стане відкритою, зрозумілою і передбачуваною, коли вона навчиться відкликатися на біль людей, коли сучасні соціальні технології, культура і демократичні традиції влади не залишать місця для бездарності і несумлінності.
Таким чином, окресливши вищенаведені проблеми, потрібно визначити певні напрями, які нададуть можливість (на думку авторів) вирішити проблеми підвищення ефективності державного управління соціальною сферою:
- докорінно переглянути принципи фінансування державного апарату. Не збільшуючи нинішні бюджетні витрати, забезпечити зростання ефективності праці керівників і на цій основі обмежити зростання чисельності державного апарату;
- виробити єдині для центрального і регіонального рівнів принципи посадового зростання державних службовців, у тому числі механізми ефективного використання кадрового резерву і ротації кадрів у єдиній системі державної служби;
- створити нормативну основу і сучасну інфраструктуру функціонування державної влади і управління, місцевого самоврядування, осучаснити підготовку та підвищення кваліфікації й оцінки праці державних службовців щодо їх діяльності з управління соціальною сферою.
