Особливості державного управління соціальною сферою в сучасній Україні

У попередніх розділах навчального посібника була висунута і доведена теза щодо історичної складової державного управління і її безсумнівного впливу на реалії соціального життя. Тим самим, перед нами постає нова проблема висвітлення - це питання про специфіку державного управління соціальною сферою в Україні. Концепція державного управління соціальною сферою (при її розробці) не може бути сформована без урахування того особливого й унікального, що об’єктивно йому (управлінню) властиво через своєрідність історичних, географічних, виробничих, етнічних та інших основ. Але приділяючи таку значну увагу специфіці, не можна залишати поза увагою те типове, універсальне, що має бути властиво Українській державі як складовій світового співтовариства та країні, яка розвивається в руслі загальнолюдської культури. Дуже важливим є те, що саме поєднання вказаних властивостей в українській державності відкриває шлях до широкого використання світового досвіду, до ідентифікації визначених державно-управлінських інститутів і одночасно до збереження, відтворення і розвитку національної самобутності, яка властива лише Україні. Раціональний, розумний синтез та його ефективне використання - це певне вирішення проблеми. Але дані наміри легко декларуються і далеко не легко досягаються. Виходячи з цього спробуємо вичленувати ці особливості, тому що без їх визначення аналіз проблематики ефективного державного управління соціальною сферою в Україні буде навряд чи можливим. Вважаємо за доцільне виділити кілька проблем, в рамках яких можливий аналіз специфіки, особливостей державного управління соціальною сферою в Україні.

1. Безумовно, дане питання потрібно розглядати крізь призму національних традицій. Це, звичайно ж, політична культура населення і правлячої еліти більшою або меншою мірою може бути визначальною особливістю проблеми, яка розглядається. Не обов’язково, щоб ці традиції визначали процес державного управління. Але неврахування їх, можливо і на відносно короткому історичному відрізку часу, у кінцевому результаті створює ситуацію, що не дає права проведення наукового аналізу. Державне управління соціальною сферою в Україні, на відміну від Росії, не має багатовікової історії, з якої ми можемо взяти набір визначених констант, та постійно діючих тенденцій. Україна у складі СРСР практично завжди (за винятком коротких періодів смут, громадянської війни) мала жорстко централізоване державне управління. Співвідношення владних управлінських функцій (прийняття, вироблення рішень) було зміщено на користь центру, де, у свою чергу, всі або майже всі зосереджувалися навколо однієї особи і безпосередньо працювали на неї та її апарат. В такому контексті практично не поставало питання про інший, більш раціональний перерозподіл влади між центром і місцями (колишніми союзними республіками). Останнім відводилася роль безпосереднього виконавця рішень центру. Виконання цих рішень було головним критерієм оцінки ефективності дій місцевих управлінських фігур (перших секретарів).

Такою ж рисою радянської традиції державного управління є вбудована в суспільство традиція авторитаризму, єдиноначальності. Концентрація політичних владних важелів навколо однієї особи в центрі, домінування, перевага цієї особи при прийнятті політичних рішень створили, зокрема, обстановку відсутності системи стримувань і противаг, компромісів і угод як норми політичного процесу, тенденцію ліквідації самостійних, автономних, авторитетних, що є суперниками на політичній арені з першими особами, структур, особистостей. Необхідність відмови від авторитарності в політичній практиці України стала очевидною із дня здобуття незалежності та зародження багатопартійної системи. Державне управління соціальною сферою в Україні діє в середовищі, що відрізняється своєю політичною культурою, яка впливає на дії осіб, що визначають політичний процес, поведінку, дії народних мас, характер державних інститутів. В даному контексті потрібно насамперед враховувати те, що генетично населення України - це люди, які історично вийшли із сільського середовища, що зберігають певною мірою відбитки сільської культури, перетвореної нинішнім індустріальним століттям і значним (70 років) соціалістичним способом життя. Це відсутність розвиненого громадянського суспільства в Україні, тобто самоврядних соціальних одиниць, які перебувають поза державою, як особливого апарату управління соціальною сферою. Формування такого суспільства викликає прагнення у влади інтегрувати соціальні структури, які народжуються у державні механізми, що суперечить споконвічному змісту вказаних соціальних структур.

Українська державна традиція має багатонаціональний характер, відображаючи вікові контакти етнічних українців із сусідніми слов’янськими й іншими народами, з кількома світовими цивілізаціями. Багатонаціональний характер української державності містить як звичку взаємодіяти, а не конфліктувати з іншими народами. Державна практика управління соціальною сферою постійно має справу з національним фактором, вимагає виробляти політику і рішення з його урахуванням; бачити постійно альтернативу дестабілізації в умовах погіршення загальної соціально-економічної обстановки в країні; враховувати в прийнятті рішень, в управлінській практиці фактори відмінностей у культурній спадщині, у релігійних конфесіях населення, у цивілізаційних критеріях.

2. Що теж не підлягає сумніву - це врахування реалій життя на нинішньому етапі розвитку. Аналіз даного фактора необхідний, оскільки він дозволяє, з одного боку, вибудовувати розробку управлінських рішень щодо вирішення поставленої проблеми на реальному фундаменті, з другого - надає можливість враховувати реалії сьогодення, що змінюються і характерні лише для сьогоднішнього моменту, зосередитися на дійсно ключових проблемах оптимізації механізмів і структур державного управління.

Розглядаючи проблему в даній площині, з погляду реалій сьогоднішнього дня хотілося б відзначити наступні риси сформованої ситуації. Як свідчить історичний процес розвитку нашої держави, у попередні роки перед Україною стояло важливе завдання “демонтажу” попереднього ладу і заміни його новим, більш життєздатним механізмом, але на даному етапі можна спостерігати деякі труднощі. Тут ніби спостерігається подвійний стандарт: з одного боку, більшість людей хотіли змін у бік збільшення прав, а з другого - перерозподіл обов’язків держави ніхто не хотів брати на себе. Ратуючи за свободу і рівність, люди не побачили того, що, маючи їх, їм доведеться відмовитися від істотної частини соціальної захищеності, що досить природно. Слід відзначити, що наша країна нагромадила значний ресурс освіченості, інтелектуальний потенціал. За рядом показників, наприклад грамотності, охоплення навчанням точним наукам, цей потенціал вищий від середньосвітового. Однак і цей фактор став стимулом кризи, сприймаючись утвореними колами, носіями досягнень науково-технічного прогресу як аномалія, у зв’язку з тим, що прогрес в науковій і інтелектуальній сферах не вів до відповідної оцінки якості праці, не підкріплювався відповідними організаційно-управлінськими умовами. Оптимізація структур і механізмів центрального і регіонального управління повинна особливо стосуватися регіональної ланки державного управління соціальною сферою. Необхідність відходу від граничної концентрації влади і ресурсів навколо центру, механізми передачі ресурсів і повноважень зверху вниз освоєні слабко. Досить важко, особливо за перманентної політичної нестабільності, відбувається становлення нових управлінських зв’язків по вертикалі і горизонталі. Замість управління процесами децентралізації йде стихійна боротьба за захоплення влади в центрі на користь регіонів.

У сьогоденні в Україні масові настрої відзначені значною часткою апатії, відстороненості від політичних інститутів і еліт. Зв’язки правлячих груп, політичних партій з населенням розвинені слабко, за винятком днів виборчого процесу. Мають місце спроби нав’язувати суспільству умоглядні схеми, маніпулювати суспільною думкою, що підсилює нігілізм громадськості у відношенні до структур влади. Довіру населення до політики, до політичних лідерів після досвіду останнього року доведеться заробляти протягом тривалого часу. Водночас безсумнівні очікування мас побудовані навколо можливості появи харизматичного лідера, здатного разом вирішити проблеми суспільства.

3. Урахування вирішення завдань державного управління соціальною сферою в контексті загальносвітового аспекту. Світовий досвід дає не тільки і не стільки знання можливих рішень конкретних управлінських завдань. Глобальний контекст дозволяє вибудовувати пропоновані рішення так, щоб визначити, прокласти собі шлях до світових тенденцій, зберегти українську самобутність і використовувати дійсно оптимальні варіанти вирішення проблем державного управління соціальною сферою.

Історично і геополітично Україна - це певною мірою вирішальний фактор процесів на європейському континенті. В українському суспільстві гостро обговорюється питання щодо застосування до нашої держави відомих у світі моделей розвитку і державного устрою. Звинувачення в сліпому копіюванні тієї або іншої моделі досить поширені і достатньо обґрунтовані. Методологічно неправильно вважати за можливе застосування будь-якої конкретної макромоделі державного або соціально-економічного устрою до іншої країни, крім тієї, на ґрунті якої склалася певна модель. Кожна з них несе на собі неповторний відбиток країни, в якій дана модель зародилася. Очевидно, що і українська модель майбутнього устрою буде конкретною й оригінальною. Водночас методологічно цінно використовувати зарубіжний досвід для пошуку виходу з кризової ситуації, вирішення завдань державного управління соціальною сферою, які стоять перед державою.

Таким чином, ми вправі поставити запитання - “куди і до чого ми рухаємося?”. Відповідь на дане запитання дасть можливість політичному керівництву держави сконцентрувати зусилля на шляху реформування системи державного управління соціальною сферою. У руслі цього концепцію державного управління соціальною сферою України варто було б побудувати на вирішенні стратегічно ключового завдання розвитку суспільства - на раціональному використанні створеного в країні інтелектуального, технологічного, господарського потенціалу для виходу на світовий ринок високих технологій, завоювання там конкурентноздатних позицій, ринків збуту. Така стратегія передбачає підведення під сучасний інтелектуальний і технологічний потенціал України відповідної інформаційної бази, нових технологій, без яких неминучі відставання і програш конкурентам. У свою чергу, стратегічно важливим видається збереження тих позицій, на яких будується інтелектуальний і технологічний потенціал України при постійній зміні інфраструктури, традиційних інститутів, потенціалу державних інститутів, науки, техніки. Тут необхідно випереджальне державне мислення, а не тупцювання на місці.