Специфіка державного управління соціальною сферою держави

Значна кількість науковців як України, так і інших держав підставою для визначення видів управління визнають першоприроду і субстанціональну специфіку суб’єктів управління, виходячи з чого розмежовують: державне управління (суб’єкт керуючих впливів - держава); суспільне управління (суб’єкт керуючих впливів - суспільство і його структури); менеджмент (суб’єкт керуючих впливів - підприємець, власник) [17; 18]. Але потрібно відзначити, що в сьогоденні з усіх видів управління державне управління соціальною сферою займає особливе місце, тому що характеризується властивостями, які притаманні тільки йому. Розглянемо найважливіші з них:

1. Держава, виступаючи в ролі суб’єкта управління, надає державному управлінню важливої властивості, без якої воно не могло б відбутися. Це властивість системності. Як інакше могло б бути здійснено управління величезними масами як людських, так і матеріальних ресурсів. Дана властивість принципова, адже тільки за її наявності можуть здійснюватися узгодження, координація, цілеспрямованість і ефективність.

2. Визначний вплив на характер даного виду управління, що надає йому властивості суб’єкта, справляє владна сила. Так, звертаючись до сучасного політологічного словника, держава розуміється як “базовий інститут політичної системи і політичної організації суспільства, який створюється для налагодження життєдіяльності суспільства в цілому і здійснення політичної влади домінуючою частиною населення у соціально неоднорідному суспільстві з метою забезпечення його цілісності й безпеки, задоволення загальносоціальних проблем” [19]. Держава тим і відрізняється від суспільних структур (а, відповідно, і її соціально-управлінська діяльність), що через її діяльність реалізується стосовно людей державна влада, яка має в основі правову обумовленість (легітимність), а в реалізації сили державного апарату володіє засобами примусу. Це, безумовно, силовий, не демократичний тиск на соціальне управління, який може призвести і до небажаних результатів соціального розвитку як держави в цілому, так і регіонів зокрема. Отже, усі проблеми, пов’язані з державним управлінням, мають історичний характер: яка держава, що і як вона робить, які ставить перед собою цілі.

3. Це, безумовно, межі поширення державного управління. Такі межі можуть бути визначені як змінні не в рамках усього суспільства, а такі, що виходять за його рамки і виявляються у зовнішній політиці даної держави. Нормальний варіант взаємозв’язку держави і суспільства характеризується тим, що громадянське життя людей має значний обсяг свобод і самоврядування, межі ж даної автономії визначаються як суспільними інститутами, так і державою. Тобто держава за допомогою законодавства встановлює основні типи і норми поведінки людей у всіх сферах життя і забезпечує їх дотримання своєю владною силою. У даному контексті проблемою є “поширення державного управління на суспільство”, тому що тут уже піде мова не про технологічні зміни, а про аналіз стану самого суспільства - від здатності його до саморегуляції й адаптації до певної новизни. Ця сентенція надає можливість дійти висновку про те, що державне управління буде зберігати свій вплив на суспільство, але постає питання щодо глибини цього впливу. Важливо відзначити те, що на цей вплив буде покладено функцію відображати і відтворювати в собі стан суспільства. Саме тому управління повинно перебувати в корелятивному зв’язку з тими процесами і явищами, на які воно спрямовує свої цілі, які організовують і регулюють впливи.

Отже, державне управління - це практичний, організуючий і регулюючий вплив держави на суспільну життєдіяльність людей з метою її упорядкування, збереження або перетворення, який може спиратися на його владну силу. Термін “державне управління” широко використовується у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі, а також у законодавстві багатьох країн. Понад 70 років він вживався й у нас, даючи тим самим конституційні підстави для виділення даного виду державної діяльності. Неефективність, а іноді й ефективне управління соціальним розвитком та соціальною сферою, яке здійснюється упереджено, завдає шкоди соціальному розвитку, призводить до того, що спроби регулювання соціальних процесів на макрорівні стають марними. Але державне управління - це те, без чого не може існувати жодне суспільство. Ефективність соціального відтворення населення обумовлюється безліччю факторів. Серед них важлива роль належить дієвості організаційних державних заходів у сфері управління соціальними процесами, особливо на регіональному рівні. Конкретні управлінські рішення можуть понизити або підвищити компенсаторні можливості соціальної сфери, більш-менш повно врахувати рівень сучасних запитів населення. Потреба в підвищенні ефективності державного управління соціальним відтворенням усе більше відчувається народом і визнається владою.

Соціальне управління виступає як сукупність організаційно оформлених інститутів й управлінських зв’язків між ними, здійснення яких дозволяє реалізувати управлінський вплив між індивідами, соціальними групами й спільнотами, політичними, економічними й іншими інститутами суспільства. Воно охоплює усі об’єкти і процеси в суспільстві, стан яких має значення для його існування і розвитку як соціальної системи. За своїм призначенням соціальне управління упорядковує суперечливу взаємодію між індивідуальними, груповими і загальними інтересами для їх спільної реалізації. Воно є регулятором соціальних відносин, які визначають стан і роль людей у суспільстві, спрямованість їхніх інтересів, діяльності, її зміст і інтенсивність. Соціальне управління впливає на суспільні відносини, насамперед на відносини, що складаються з приводу речей, засобів виробництва, забезпечуючи узгодження різноманітних інтересів (територіальних, національних, колективних, індивідуальних), організовує соціальні дії, досягнення намічених цілей, загальних результатів. Специфіка соціальної сфери як об’єкта управління визначається тим, що процес соціального відтворення - це природний, полівірогідний процес, обумовлений як глобальними детермінантами, так і значною мірою вірогідним елементом. Водночас вона є самоорганізованою системою. Сутність самоорганізації соціальної сфери полягає в самосвідомості, самозбереженні, самовдосконаленні і самовідтворенні порядку в її структурі функціонування, а організації - у свідомому, спрямованому управлінні соціальною сферою.

У процесі самоорганізації соціальної сфери значну роль відіграє випадковість (елементи синергетики), що не може ігноруватися в державному управлінні соціальною сферою. В даному випадку спонтанний механізм управління свій регулюючий вплив на систему справляє через “усереднення” результатів, переплетення, перехрещування і зіштовхування різних, нерідко суперечливих одна одній сил, маси випадкових одиночних актів. Одним із могутніх регуляторів такого впливу є ринок, його конкурентні механізми, співвідношення попиту та пропозиції, одержання прибутку. Іншим регулятором є механізм, представлений звичаями, традиціями, нормами моралі, релігійними віруваннями, ідеологічними установками [20]. Цілеспрямований механізм державного управління соціальною сферою реалізується через специфічні суспільні інститути - суб’єкти управління, які в сукупності представляють систему управління, яка включає на соцієтальному рівні державу, політичні партії, громадські організації та інші елементи. На регіональному і місцевому рівнях управління ці функції виконують відповідні органи місцевого самоврядування та інші установи. Державне управління соціальною сферою є механізмом реалізації цілей соціальної політики, заснованої на законодавчо встановлених імперативах, що визначають реальний рівень життя, соціального благополуччя, зайнятості населення, його соціальної підтримки.