Забирайтесь геть, срані багатії 6 страница

— У мене є інші справи. У Рейнолдза теж, — всміхнувся Ді­пейп. — У нас у всіх повно роботи, шерифе, адже на носі Жнива.

 

 

Того дня Сюзен і Роланд зустрілися в хатині на полі Поганої Трави. Дівчина розповіла йому про книгу з вирваними сторін­ками, а Роланд показав їй те, що залишив у північному кутку хижі, у схованці під купою напівзогнилих шкур.

Вона зазирнула у сховок, а тоді круглими від подиву і страху очима подивилася на Роланда.

— Що сталося? Що тебе лякає?

Він похитав головою. Нічого поганого не сталося... при­наймні, такого, про що він міг би сказати. І все ж він відчував нагальну потребу зробити те, що зробив, залишити те, що за­лишив. Йому це підказала звичайна інтуїція, бо даром він не володів.

— Думаю, все гаразд... наскільки це взагалі можливо. Сюзен, наш єдиний шанс — захопити їх зненацька. Ти ж не збираєшся його втратити? Не збираєшся піти до Ленґіла і помахати в ньо­го перед носом батьковим обліковим журналом?

Вона похитала головою. Якщо Ленґіл був винен у тому, в чо­му вона його підозрювала, то через два дні він отримає по за­слузі. Жнива будуть чудові. Непоганий урожай. Але це... це лякало її, і вона так і сказала Роландові.

— Послухай, — Роланд узяв її обличчя в долоні й зазирнув у вічі. — Я лише намагаюся бути обережним. Якщо нічого не ви­йде (а таке може статися), ти єдина, хто зможе поїхати звідси. Ти і Шимі. Якщо це станеться, Сюзен, ти маєш прийти сюди і за­брати мої револьвери. Поїхати з ними на захід, до Ґілеаду. Знайти мого батька. Покажеш йому револьвери, і він повірить, що ти та, за кого себе видаєш. Розповіси йому, що тут сталося. Це все.

— Якщо з тобою щось станеться, Роланде, я не переживу. Я помру.

Досі тримаючи її обличчя в долонях, він похитав ним з бо­ку в бік.

— Ти зробиш це. Пообіцяй.

— Я... я обіцяю, Роланде. Обіцяю.

— Скажи вголос, що ти обіцяєш.

— Я прийду сюди. Візьму твої револьвери. Відвезу твоєму та­тові. Розповім, що сталося.

Він кивнув і відпустив її обличчя. На її щоках залишився ледь помітний слід його долонь.

— Ти налякав мене, — сказала Сюзен і похитала головою. Ні, трохи не так. — Ти мене лякаєш.

— Я такий як є, нічого не можу з цим вдіяти.

— А й не треба, — вона поцілувала його в ліву щоку, в праву, в губи. Запустила руку під сорочку і погладила сосок, відчуваючи, як він бубнявіє під пучкою її пальця. — Ведмедики, пташки, рибки і зайченятка, — сказала вона, вкриваючи його обличчя лагідними поцілунками, — здійснять коханої мрію спочатку.

Після кохання вони лежали під ведмежою шкурою, яку при­віз з собою Роланд, і слухали шелест вітру в траві.

— Люблю цей звук, — сказала юна. — Коли чую його, завжди хочеться стати часткою вітру... літати з ним туди, де літає він, бачити те, що він бачить.

— Цього року, якщо на те буде воля ка, побачиш.

— Еге ж. З тобою, — вона звелася на лікоть. Світло прони­кало крізь діри в стрісі й лягало плямами на її обличчя. — Ро­ланде, я кохаю тебе. — Вона поцілувала його... і розплакалася.

Стривожений, він пригорнув її до себе.

— Що таке? Сью, що тебе бентежить, скажи?

— Не знаю, — відповіла вона і заплакала ще сильніше. — Знаю лишень, що на серці в мене тінь. — Вона подивилася на нього заплаканими очима. — Ти ж не покинеш мене, любий? Не поїдеш без Сью?

— Ні.

— Бо я віддала тобі все, що мала. І моя цнота — лише най­менша частка цього, ти знаєш.

— Я ніколи не покину тебе, — але, попри ведмежу шкуру, йому раптом стало холодно, і вітер надворі, що так заспокоював ще кілька хвилин тому, тепер, здавалося, дихав, як звір. — Ні­коли, клянуся.

— Мені все одно страшно. Страшно.

— Не треба боятися, — повільно, добираючи слова, сказав він... бо раптово йому забаглося сказати геть неправильні слова. «Ми поїдемо звідси, Сюзен. Не післязавтра, на Жнива, а зараз, негайно, цієї ж миті. Вдягайся, і ми поїдемо всупереч вітру, на південь, не озираючись. Ми будемо...

—...зрадниками.

От ким вони стали б. І їх би завжди переслідували обличчя Алана і Катберта, обличчя всіх тих людей, що могли загину­ти в горах Шавед, вбиті зі зброї, яка мала б навіки лишатися у криптах. Решту життя їм не давали б спокою обличчя їхніх батьків. Врятуватися від них вони не змогли б навіть на Пів­денному полюсі.

— Все, що від тебе вимагається післязавтра, — вдати, що ти нездужаєш після обіду, — вони вже проговорювали це раніше, але це єдине, що він міг придумати тієї миті, охоплений рапто­вим, безглуздим страхом. — Підеш до своєї кімнати, потім ви­берешся звідти, як тоді, коли ми зустрічалися на цвинтарі. Пере­будеш у сховку. А тоді, о третій годині, приїдеш сюди і зазирнеш під шкури в кутку. Якщо моїх револьверів там не буде... а їх не бу­де, клянуся... тоді все гаразд, їдь зустрічати нас, до тієї місцини над каньйоном, про яку ми тобі казали. Ми...

— Еге ж, усе це я пам’ятаю. Але щось не так, — вона поди­вилася на нього, торкнулася його щоки. — Я боюся за тебе, Роланде, але не розумію чому.

— Усе буде добре, — сказав він. — Ка...

— Не кажи мені про ка! — закричала вона. — Прошу тебе! Мій батько казав, що ка — як вихор, воно змітає все на своєму шляху і ні на чиї благання не зважає. Скупе старе ка, як я нена­виджу його!

— Сюзен...

— Ні, нічого більше не кажи, — вона лягла на спину і скину­ла ведмежу шкіру подалі до ніг, розкривши тіло, за яке багато хто з чоловіків, значно могутніших за Гарта Торіна, віддав би півсвіту. На її білій шкірі дощем розсипалися намистини зо­лотавого сонячного світла. Вона простягнула до Роланда руки. Ще ніколи він не бачив її такою вродливою, як тоді, з розпуще­ним волоссям, налякану. Пізніше він часто думав: «Вона знала. В глибині душі відчувала».

— Годі вже розмов, — сказала вона. — Балачкам край. Якщо ти кохаєш мене, то кохай.

І Роланд кохав її востаннє. Вони зливалися в одне, шкірою і диханням, а вітер надворі, як хвиля прибою, невпинно летів на захід.

 

 

Того вечора, коли на небі, глузливо всміхаючись, зійшов Місяць-Демон, Корделія вийшла з будинку і повільно побрела через моріжок на город, обходячи купи листя, яке згрібала вдень. В оберемку вона несла одяг. Кинула його перед стовпчиком, на якому стирчало її опудало, і неуважно зиркнула вгору на мі­сяць: самовпевнене підморгування всевидющого ока, посміш­ка упира. Блідий, як кістка, Місяць, срібний ґудзик на фіоле­товому шовку.

Демон посміхнувся Корделії, Корделія посміхнулася у відпо­відь. Зрештою, рухаючись, як жінка, що прокидається від тран­су, вона ступила вперед і зняла опудало зі стовпчика. Його голо­ва безсило опустилася на її плече, неначе то була голова п’яного, який більше не може танцювати. Червоні руки повисли.

Вона зняла з опудала одяг, під яким виявилася пухирчата фігура в штанях її покійного брата, що чимось нагадувала люд­ську. Потім взяла одну з речей, які принесла з собою, і подиви­лася на неї в світлі місяця. Червона шовкова блузка. Одна з тих, яку мер Торін підніс у дар міс О-Якій-Кралі. Одна з тих, яку вона не хотіла надягати. Лярвині лахи — так вона їх назвала. А хто тоді була Корделія Дельґадо, яка дбала про неї навіть після того, як її братик-упертюх вирішив, що може протистояти таким, як Френ Ленґіл і Джон Кройдон? Виходить, вона була бандершею, от ким вона була.

Від цієї думки уява послужливо намалювала їй картинку: Елдред Джонас і Корал Торін голі кохаються в ліжку під звуки дешевого піаніно внизу, що награє «Ред дерт бугі». І Корделія завила, мов собака.

Вона знавісніло кинулася натягати шовкову блузку через голову опудала. Наступними була спідниця Сюзен для верхової їзди. Після спідниці — пара її капців. І нарешті замість сомбре­ро опудало отримало один з весняних капелюшків Сюзен.

Вуаля! Опудало-хлопчик перетворилося на дівчинку.

— І я тебе впіймала на гарячому, — прошепотіла вона, див­лячись на його червоні руки. — Я знаю. Знаю. Не вчора на світ народилася.

Вона віднесла опудало до кучугури листя на моріжку. Покла­ла близенько, тоді нагребла листя й запхала під червону сороч­ку, роблячи імпровізовані груди. По тому дістала з кишені сір­ника і запалила.

І тут же, наче спільник, налетів вітер. Корделія торкнулася сірником сухого листя, і невдовзі всю кучугуру охопило яскра­ве полум’я. Вона взяла дівчину-опудало і стала перед багаттям. Не чула ні тріскотняви феєрверків, що долинала з містечка, ні хрипіння парового органа в «Зеленому серці», ні групи вулич­них музикантів-мар’ячі, які грали на Нижньому ринку. Коли вгору злетів палаючий листок і закружляв на вітрі небезпечно близько до її волосся, вона ніби й не помітила. В її широко роз­плющених очах була порожнеча.

Коли багаття сягнуло апогею, Корделія підступила до нього і вкинула опудало у вогонь. Полум’я ухнуло жовтогарячими язи­ками, в небо шугонув стовп іскор і листя, що палало.

— То нехай буде так! — закричала Корделія. Відсвіти полум’я перетворили сльози на її щоках на кров. — Гори, гори! Згоряй!

Лялька в одязі для верхової їзди зайнялася. Її обличчя обву­глювалося, червоні руки палали, білі очі-хрести стали чорними. Язики полум’я вже лизали капелюшок, загорілося обличчя.

Корделія дивилася, стискаючи і розтискаючи кулаки, не зве­ртаючи уваги на іскри, що обпалювали шкіру, і на охоплене по­лум’ям листя, яке вітер підхоплював і відносив у бік будинку. Тієї миті вона не звернула б уваги, навіть якби будинок зайнявся.

Вона стояла перед багаттям, поки опудало в одязі її небоги не перетворилося на попіл, що лежав на верхівці купи попелу. А тоді, повільно, наче іржавий робот, побрела до будинку, лягла на диван і заснула мертвим сном.

 

 

Було пів на четверту ранку перед Жнивами, коли Стенлі Руїс вирішив, що можна вже припиняти роботу. Остання музика стих­ла двадцять хвилин тому — Шеб витримав на годину довше, ніж мар’ячі, і тепер лежав, хропучи, обличчям у тирсі. Сей Торін була у себе нагорі. Великих мисливців за трунами не було вид­но. Стенлі здогадувався, що ту ніч вони провели у Будинку-на-набережній. Також він подумав, що їм запропонували якусь чорну роботу, але впевнений у цьому не був. Він підвів погляд на скляні очі двоголового Зірвиголови.

— Та й знати не хочу, друже, — сказав він. — Все, що я хо­чу, — поспати годинок із дев’ять. Завтра будуть справжні гуль­ки, вони не розійдуться до світанку. Отож...

Раптом десь поза будівлею пролунав пронизливий вереск. Стенлі смикнувся від несподіванки і вдарився об шинквас. Шеб, що лежав коло піаніно, підвів голову, пробурмотів «Шо таке?» і знову гепнувся головою об долівку.

Стенлі не мав ані найменшого бажання дізнаватися, хто кри­чав, але зробити це йому все одно довелося б. Голос був як у тієї сумної старої сучки Петті Гулящої.

— Я б із задоволенням викинув твою провислу стару дупу з міс­та, — пробурмотів він і нахилився під шинквас. Там стояли два ясеневих дрючки — Гамівний і Вбивця. Гамівний був із гла­денького дерева і гарантовано вирубував порушника на дві го­дини, якщо знати, в яке місце довбешки гахнути.

Порадившись зі своїми інстинктами, Стенлі взяв другого дрючка, коротшого, ніж Гамівний, розширеного угорі. На ро­бочому кінці Вбивці стирчали гвіздки.

Стенлі проминув шинквас, вийшов у двері й опинився у на­півтемній коморі, заставленій діжками. Пахло графом і віскі. У дальній стіні були двері, що виходили на заднє подвір’я. Пі­дійшовши до них, Стенлі зробив глибокий вдих і відімкнув їх.

Він весь час очікував, що Петті знову заверещить, як недорізане порося. Але надворі було тихо. Лише вітер завивав.

«Може, мені пощастило, і її вколошкали», — подумав Стенлі. Прочинив двері, водночас відступаючи назад і тримаючи дрю­чок із гвіздками напоготові.

Петті ніхто не вколошкав. Одягнена в нижню сорочку, всю в плямах, повія стояла на стежці, що вела до вбиральні на зад­ньому подвір’ї. Вона дивилася на небо, стискаючи руки над грудьми під індичою шиєю.

— Що таке? — спитав Стенлі, швидко підходячи до неї. — Ти своїм криком вкоротила мені віку на десять років.

— Місяць, Стенлі! — прошепотіла вона. — Ти тільки глянь на місяць!

Він підвів погляд. І від побаченого його серце стислося. Але він намагався не показувати цього і розважливим спокійним тоном сказав:

— Та годі тобі, Петті. Це просто курява. Подумай головою. Ти ж не забула, який сильний вітер дмухав упродовж усіх цих днів. І дощу не було, щоб прибити пилюку до землі. То це пи­люка, та й по всьому.

Але на куряву то було не схоже.

— Я не сліпа, — прошепотіла Петті.

У небі, за туманом, що скидався на криваву пелену, висів Місяць-Демон. Шкірився до них і підморгував одним оком.

 

РОЗДІЛ VII

МАГІЧНИЙ КРИСТАЛ

 

 

Поки повія і бармен витріщалися на кривавий місяць, Кімба Раймер пчихнув і прокинувся.

«Чорт. Застудився на Жнива, — подумав він. — Зважаючи на те, скільки мені доведеться наступні два дні провести надворі, це може перерости в...»

Щось залоскотало йому кінчик носа, і він знову пчихнув. Звук, що вирвався з його вузьких грудей і пересушеного горла, про­різав темряву кімнати як постріл із малокаліберного револьвера.

— Хто тут? — вигукнув Раймер.

Відповіді не було. Раймер уявив пташку, малу, гидку і вреднющу, що залетіла до його покоїв удень, а тепер пурхала в тем­ряві, торкаючись крилами його обличчя. Його аж мороз пробрав по шкірі, так він ненавидів їх усіх: пташок, жуків, кажанів, — і він так рвучко простягнув руку до газової лампи, що стояла на ніч­ному столику, що мало не скинув її на підлогу.

Коли він присував лампу ближче, лоскіт повторився. Тільки тепер щось лоскотало йому щоку. Скрикнувши, Раймер від­сахнувся на подушки, притискаючи лампу до грудей. Повернув вимикач, розташований збоку, почув сичання газу і натиснув кнопку іскри. Лампа загорілася, й у вузькому колі її світла канц­лер побачив не пташку, а Клая Рейнолдза, що сидів на краю його ліжка. В одній руці Рейнолдз тримав пір’їну, якою лоскотав канцлера Меджису. Друга рука ховалася у плащі, що лежав у нього на колінах.

Рейнолдз незлюбив Раймера з першої їхньої зустрічі, що від­булася в лісі далеко на захід від міста — у тому самому лісі за Каньйоном Петлі, де зараз було розквартировано основний контингент війська Латіґо. Ніч була вітряна, і коли вони з мис­ливцями за трунами вийшли на маленьку галявину, де Раймер у компанії Ленґіла та Кройдона грівся біля багаття, поли Рейнолдзового плаща замайоріли довкола нього.

— О, сей Манто, — сказав Раймер, і двоє його супутників розсміялися. Жарт був невинний, Раймер не хотів його образи­ти, проте Рейнолдз так не вважав. У багатьох краях, де йому довелося побувати, слово «манто» означало не плащ, а «той, що стає раком». Насправді цим жаргонним слівцем називали го­мосексуалістів. Те, що Раймер (звичайний селюк під пихатою маскою цинічного мудреця) просто цього не знав, ніколи не спа­дало Рейнолдзові на думку. Він знав, коли люди його принижу­вали. І якщо міг помститися, завжди так і чинив.

Для Кімби Раймера настав час розплати.

— Рейнолдз? Що ти тут робиш? Як ти сюди по...

— Ти, мабуть, прийняв мене за іншого ковбоя, — сказав чоловік, що сидів на ліжку. — Рейнолдза тут нема. Тут лише сеньйор Манто. — Він вийняв руку з-під плаща, і в ній виявив­ся величезний гострий ніж. (Рейнолдз купив його на Нижньо­му ринку спеціально для такої оказії.) Він заніс його над канц­лером і по саме руків’я встромив довжелезне лезо в груди Раймера, наштрикнувши його на ніж, як комаху. «Як клопа», — подумав Рейнолдз.

Лампа випала з Раймерових рук і скотилася з ліжка. Впала на підставку, але не розбилася. На дальній стіні борюкалася спотворена тінь Кімби Раймера. Над нею голодним стерв’ят­ником нависала тінь убивці.

Рейнолдз підніс угору руку, якою тримав ножа. Повернув її так, щоб було видно маленьке синє татуювання у формі труни між великим і вказівним пальцями, і підніс до очей Раймера. Він хотів, аби це було останнім, що Раймер побачить у своєму житті, перш ніж вирушити на галявину, де кінчається земний шлях.

— Ну ж бо, побачимо, як ти тепер з мене насміхатимешся, — сказав Рейнолдз, погрозливо посміхаючись. — Ну ж бо.

 

 

Коли до п’ятої години лишалися лічені хвилини, мер Торін про­будився від кошмару. Йому наснилося, що над баронією кружляє птах з рожевими очима. Там, куди падала його тінь, трава жухла, листя осипалося з дерев, гинув урожай. Тінь перетворювала йо­го зелену й любу серцю баронію на спустошену землю. «Це моя баронія, але і птах теж мій, — подумав він перед тим, як проки­нутись, скрутившись у дрижачий клубок на краю ліжка. — Мій птах, це я його сюди пустив, це я випустив його з клітки».

Торін знав, що тієї ночі йому більше не заснути. Налив собі склянку води, осушив її, а тоді пішов до свого кабінету, не­уважно витягаючи нічну сорочку, що застрягла між половин­ками його кістлявої задниці. Помпон на кінчику його нічного ковпака теліпався між лопатками, на кожному кроці похрусту­вали коліна.

А щодо почуття вини, яке його навідало уві сні... ну, з цим було покінчено. Джонас і його друзі отримають те, заради чого сюди приїхали (і непоганий куш), наступного дня. А ще через день їх тут уже не буде. Лети геть, пташко з рожевими очима і отруйною тінню, лети туди, звідки прилетіла, і забирай з собою Великих мисливців за трунами. Торін подумав, що до Кінця Року вже буде надто заклопотаний, стромляючи свій кінець у щі­лину, тож усі ці речі вивітряться у нього з голови. І сни також.

Крім того, сни, в яких не було видимих пересторог, були лише снами, а не поганими знаками.

Видимим передвістям можна було би вважати чоботи, що виднілися з-під портьєр у кабінеті (чи то пак носки чобіт), але Торін не глянув у той бік. Його погляд прикипів до пляшки біля його улюбленого крісла. Пити кларет о п’ятій ранку — не та звичка, якої варто було набувати, але один раз не зашко­дить. Йому наснилося страхіття, і врешті-решт...

— Завтра Жнива, — сказав він уголос, опускаючись у крісло з підголів’ям біля каміна. — На честь свята не гріх і склянку перехилити.

Він налив собі келих вина, останній у своєму житті, і випив, відчуваючи, як у животі зароджується тепло і поволі підійма­ється до горла. Так набагато краще. Жодних тобі велетенських птахів, жодних нищівних тіней. Він потягнувся, сплів свої довгі кістляві пальці й несамовито ними захрустів.

— Ненавиджу, коли ти так робиш, кістлявий вилупку, — про­говорив голос просто над лівим вухом у Торіна.

Торін підскочив. Серце у грудях зробило шалений стрибок. Порожній келих вилетів з рук, але в нього не було підставки, яка б пом’якшила падіння, тож він розбився на друзки об камін.

Не встиг Торін закричати, як Рой Діпейп зірвав з нього нічний ковпак, вхопив за жалюгідні рештки шевелюри і смикнув за волосся на себе. Ніж, що його Діпейп тримав у руці, мав значно скромніші розміри, ніж той, яким скористався Рейнолдз, проте з завданням перерізати мерові горло він упорався успішно. Кров забила червоним фонтаном у пітьму кімнати. Діпейп відпустив волосся Торіна, відступив назад до укриття портьєр, за якими ховався, і підняв щось із підлоги. То був Катбертів вартовий. Ді­пейп відніс і кинув його на коліна мерові, який конав у кріслі.

— Птах... — пробелькотів Торін із повним крові горлом. — Птах!

— Атож, старий. А ти молоток, що помітив у таку хвили­ну, — Діпейп знову відтягнув Торінову голову назад і двома спритними рухами ножа виколов йому очі. Одне око полетіло в згаслий камін, друге вдарилося об стіну і сповзло на долівку біля інструментів для розпалювання вогнища. Права нога То­ріна смикнулася і завмерла.

Лишалося зробити ще одну справу.

Діпейп роззирнувся, побачив Торінів нічний ковпак і вирі­шив, що помпона на його кінчику цілком достатньо. Піднявши ковпак з долівки, він занурив його в калюжу крові і намалював сіґул Доброго Чоловіка... на стіні.

— Так, — пробурмотів він, відступаючи на крок назад і див­лячись на своє творіння. — Якщо це їх не прикінчить, тоді їх не прикінчить ніщо.

Цілковита правда. Лишалося тільки одне питання: чи візь­муть Роландів ка-тет живим.

 

 

Джонас проінструктував Френа Ленґіла, як саме він має роз­ташувати своїх людей. Двоє повинні були засісти в стайні, ще шестеро — надворі, з яких троє мали сховатися за іржавими рештками старих інструментів, двоє — причаїтися за вигорілим каркасом колишнього будинку, один (Дейв Голліс) мусив си­діти на даху стайні й підглядати з-за гребеня даху. Ленґіл був радий бачити, що люди з його загону всерйоз поставилися до завдання. Так, справді, їхніми ворогами були хлопчаки. Але не слід було забувати, що одного разу ці хлопчаки вже обстави­ли самих Великих мисливців за трунами.

Поки вони не наблизилися до Смуги К, шериф Ейвері справ­ляв враження командира їхнього загону. Але недовго. Непо­далік бараків командування взяв на себе Френ Ленґіл. Через плече в нього був перекинутий автомат, а постава, коли він сидів у сідлі, була прямою, як колись у двадцять років. Ейвері, вочевидь знервований і задиханий, сприйняв це радше з по­легшенням, ніж з образою.

— Ви розташуєтеся так, як мені сказали, бо це гарний план, і я проти нього нічого не маю, — сказав Ленґіл, звертаючись до свого загону. У пітьмі їхні обличчя здавалися розмитими біли­ми плямами. — Від себе додам лише одне. Хоч нам це й не по­трібно, але краще взяти їх живими. Треба віддати їх на суд баронії, посполитих, нехай вони їх розтерзають. Тож скажу так: якщо буде вагома причина стріляти — стріляйте. Але тому, хто стрілятиме без причини, я відірву голову. Затямили?

Відповіді не було. Схоже, всі зрозуміли.

— Гаразд, — сказав Ленґіл із кам’яним обличчям. — Даю вам хвилину перевірити, чи ваша збруя не бряжчатиме, а тоді ви­ступаємо. І з цієї хвилини щоб анічичирк.

 

 

Того ранку Роланд, Катберт і Алан вийшли з барака о чверть на шосту і стали поряд на ганку. Алан допивав каву, Катберт по­зіхав і потягувався, Роланд застібав сорочку, дивлячись на південний схід, у бік Поганої Трави. Але думав він не про засідки, а про Сюзен. Про її сльози. «Скупе старе ка, як я його ненави­джу», — сказала вона.

Його інстинкт мовчав. Аланів хист, завдяки якому він відчув Джонаса того дня, коли той убив голубів, теж ні пари з вуст. Що ж до Катберта...

— Ще один день тиші! — вигукнув цей достойний молодий чоловік у світанкове небо. — Ще один день краси! День мов­чанки, порушуваної хіба що зітханням закоханого і цокотом кінських копит!

— Ще один день твою маячню слухати, — сказав Алан. — Ходімо.

Вони пішли через подвір’я, не відчуваючи, що за ними сте­жать вісім пар очей. Зайшли до стайні повз двох чоловіків, що причаїлися там — один за старезним плугом, другий за недо­лугою копицею сіна. Обидва тримали напоготові зброю.

Лише Вітер відчув щось недобре. Вдарив копитом, закотив очі, і коли Роланд виводив його зі стійла, спробував опиратися.

— Що таке, хлопчику? — він роззирнувся. — Мабуть, павуки. Він їх ненавидить.

Надворі Ленґіл підвівся і махнув обома руками вперед. Чо­ловіки нечутно підійшли до входу в стайню. Дейв Голліс на даху стояв зі зброєю в руці. Монокль він сховав до нагрудної кишені, щоб він не видав господаря небажаним блиском скла.

Катберт вивів свого коня зі стайні. За ним рушив Алан. Остан­нім був Роланд — він змагався зі своїм норовистим жеребцем, що ніяк не хотів виходити і ставав на диби.

— Дивіться, — весело сказав Катберт, досі не усвідомлюючи, що за спинами в нього та його друзів стоять озброєні чоловіки. Він показував на північ. — Хмара, схожа на ведмедя! Це добра прикмета...

— Ані руш, шмаркачі, — сказав Френ Ленґіл. — Навіть ногою не ворушіть.

Проте Алан таки почав розвертатися — радше від збентежен­ня, ніж умисне, — і одразу ж пролунало багатоголосе клацання, неначе безліч сухих галузок тріснуло в одну мить. Звук зведених курків пістолів і мушкетів.

— Ні, Алане! — сказав Роланд. — Не ворушися! Ні! — Відчай підступав до горла, мов отрута, сльози люті щипали очі... але він стояв нерухомо. Катберт і Алан теж мали так стояти. Інакше їх уб’ють. — Не ворушіться! — гукнув він знову. — Стійте на місцях!

— Мудрий хлопець, — голос Ленґіла тепер лунав ближче і су­проводжувався звуком кроків. — Руки за спину.

Роланда обступили дві тіні, видовжені першим світлом сві­танку. Судячи з того, що тінь ліворуч мала суттєве заокруглення, що виступало вперед, він здогадався, що вона належить шери­фові Ейвері. І навряд чи шериф хотів запропонувати їм білого чаю. Друга тінь, швидше за все, була Ленґілова.

— Швидше, Деаборне, чи як тебе там. Руки за спину. Твої друзі під прицілом, і якщо ми візьмемо живими не трьох, а ли­ше двох, то життя все одно триватиме.

«Не хочуть ризикувати», — подумав Роланд і одразу ж від­чув приплив не зрозумілої за тих обставин гордості. Проте разом з нею прийшла якась ненормальна цікавість. Хоч і гірка, дуже гірка.

— Роланде! — в голосі Катберта звучала невимовна мука. — Роланде, не треба!

Але вибору не було. Роланд заклав руки за спину. Вітер з доко­ром заіржав, наче повідомляючи, що не чекав від господаря такого непристойного вчинку, і відійшов убік, до ганку.

— Зараз ти відчуєш прохолоду металу, — сказав Ленґіл. — Esposas'.

Два холодні круги оповили Роландові зап’ястки. Клацнувши, наручники міцно зімкнулися.

— Гаразд, — сказав інший голос. — Тепер ти, синку.

— Не дочекаєтеся! — голос Катберта тремтів на межі істерики.

Пролунав звук удару і притлумлений крик болю. Озирнув­шись, Роланд побачив, що Алан опустився на одне коліно, притискаючи долоню до чола. З рани на голові цебеніла кров.

— Хочеш, щоб я йому ще раз врізав? — спитав Джейк Байт. Він тримав у руці старий пістоль руків’ям уперед. — Я можу. О такій ранній порі моя рука ще дуже слухняна.

— Ні! — смикнувся Катберт. За його спиною вишикувалися троє чоловіків, нетерпляче й жадібно чекаючи продовження.

— Тоді будь хорошим хлопчиком і заведи руки за спину.

Ледве стримуючи сльози, Катберт підкорився. Помічник Бріджер надів на нього esposas. Двоє інших рвучко поставили Ала­на на ноги. Він похитнувся, а тоді, коли на нього надягали на­ручники, випростався. Зустрівшись із Роландом поглядом, Алан навіть спробував усміхнутися. В певному сенсі то була найгірша мить того жахливого ранку засідки. Роланд кивнув у відповідь, а подумки заприсягнувся: більше ніколи в житті він не дозво­лить заскочити себе зненацька.

Замість краватки на шиї в Ленґіла того ранку була хустка, про­те Роланд здогадувався, що на ньому досі той самий піджак, що й був на учті в мера багато тижнів тому. Поряд із Ленґілом сопів від збудження, тривоги і пихи шериф Ейвері.

— Хлопці, — сказав шериф. — Вас заарештовано за порушен­ня законів баронії, зраду і вбивство.

— А кого ми вбили? — спокійно поцікавився Алан, і хтось із загону озброєних чоловіків реготнув: шоковано чи цинічно, Ро­ланд не зміг розібрати.

— Мера та його канцлера, і вам це добре відомо, — відповів Ейвері. — А тепер...

— Як ви можете? — спитав Роланд, звертаючись до Ленґіла. — Меджис — ваша батьківщина. Я бачив могили ваших предків на міському цвинтарі. Як ви можете так чинити з батьківщи­ною, сей Ленґіл?

— Не маю жодного наміру правити тут з тобою теревені, — відрубав Ленґіл і кинув погляд через Роландове плече. — Аль-варезе! Приведи його коня! Такі треновані хлопці не випадуть із сідел навіть у наручниках...

— Ні, скажіть мені, — втрутився Роланд. — Не крийтеся, сей Ленґіл, люди, з якими ви приїхали, — ваші друзі, тут нема жод­ного чужака. Як ви мажете так чинити? Ви б і матір свою згвалтував, якби побачили, що вона спить, задерши спідницю догори?

У Ленґіла засмикався рот — не від сорому чи збентеження, а від святенницької огиди. Старий господар ранчо зиркнув на Ейвері.

— То он як їх учать балакати в Ґілеаді, га?

Тримаючи в руках рушницю прикладом догори, Ейвері ви­ступив уперед, до закутого в наручники стрільця. — Я навчу його, як треба розмовляти з паном! Всі зуби повибиваю, якщо накажеш, Френе!

Ленґіл роздратовано його стримав.

— Не клей дурня. Я хочу везти його перекинутим через сідло лише в тому разі, якщо він буде мертвий, і ніяк інакше.

Ейвері опустив зброю. Ленґіл повернувся до Роланда.

— Звісно, житимеш ти недовго, тож користі від поради тобі не буде ніякої, Деаборне. Але я все одно її тобі дам. У цьому світі треба завжди бути на боці переможця. І знати, куди віє вітер і коли він змінює напрям.

— Ти забув лице свого батька, жалюгідний хробаче, — чітко вимовив Катберт.

Ці слова вразили Ленґіла так само, як і Роландова шпилька щодо його матері. На його обвітрених щоках зненацька з’явився рум’янець гніву.

— На коней їх! — наказав він. — Щоб за годину вже сиділи в камері!

 

 

Роланда так рвучко закинули в сідло, що він мало не впав з дру­гого боку. І впав би, якби Дейв Голліс не притримав його і не за­пхав його ногу в стремено. Дейв нервово й спантеличено по­сміхнувся стрільцеві.

— Мені шкода бачити тебе тут, — серйозно сказав Роланд.

— А мені шкода тут бути, — відповів помічник шерифа. — Якщо ви приїхали, щоб убити, шкода, що ви так зволікали. І твій друг не повинен був так нахабно лишати свою візитну картку. — Він кивнув у бік Катберта.

Роланд гадки не мав, що має на увазі помічник Дейв, але це й не мало значення. То була лише частина плану, і ніхто з озбро­єних чоловіків у це не вірив. Включаючи помічника Дейва. Хоча, подумав Роланд, з роками вони й самі в це повірять і переказуватимуть цю історію онукам і правнукам, видаючи її за правду. Історію про той славетний день, коли вони впій­мали зрадників.