Забирайтесь геть, срані багатії 9 страница

Сюзен подивилася на нього, не ймучи віри вухам.

— Звідки ти знав...

— Так само, як знав, що ти прийдеш, Сюзен-сей. Просто знав. — Він знизав плечима і показав кудись убік. — Капик там, позаду. Я прив’язав його до колонки.

— Це добре, — вона навпомацки покопирсалася в сідельній сумці з меншими феєрверками. — Ось, візьми. В тебе часом не завалялося пари сірників?

— Еге ж, — без зайвих питань він сховав феєрверки до на­грудної кишені. Але в Сюзен, котра ні разу в житті не пере­ступила через поріг «Раю для подорожніх», було до Шимі ще одне питання.

— Що вони роблять зі своїми пальтами й накидками, коли заходять туди, Шимі? Мають же вони їх знімати. Коли п’єш, стає гаряче.

— Ох, так. Вони кладуть їх на довжелезний стіл біля дверей. А коли йдуть додому, часто чубляться через те, де чиє пальто.

Вона кивнула, швидко прикидаючи щось у голові. Він сто­яв перед нею, досі притискаючи бриля до грудей, і чекав, по­ки вона закінчить розмірковувати, адже сам цього не вмів... принаймні, в загальноприйнятому сенсі. Поміркувавши, Сю­зен знову підвела голову.

— Шимі, якщо ти мені допомагатимеш, то в Гембрі тобі більше залишатися не можна... і в Меджисі... і взагалі в усій Зовнішній Дузі. Ти поїдеш з нами, якщо ми виберемося звід­си. Ти маєш це збагнути. Розумієш?

З того, як просвітліло його обличчя, Сюзен зрозуміла, що він добре тямить, про що йдеться.

— Еге ж, Сюзен! Поїду з тобою, Віллом Деаборном, Річардом Стоквордом і моїм найкращим другом містером Артуром Гітом! Поїду до Внутрішнього світу! Ми побачимо будівлі, і статуї, і жі­нок у сукнях, як у казкових фей...

— Якщо нас упіймають, то вб’ють.

Усмішка зійшла з його вуст, але очей він не відвів.

— Атож, уб’ють, якщо піймають, так.

— Ти ще не передумав?

— Капик уже осідланий, — повторив він. Цієї відповіді Сюзен цілком вистачило. Вона взяла Шимі за руку, що притискала бриля до грудей (верхівка капелюха вже була добряче пом’ята — вочевидь не вперше). Тримаючи однією рукою долоню Шимі, а другою спираючись на луку сідла, вона нахилилася і поцілува­ла його в щоку. У відповідь хлопець всміхнувся.

— Зробимо все можливе, так? — спитала вона в нього.

— Еге ж, Сюзен, дочко Пата. Зробимо все для своїх друзів. Усе, що в наших силах.

— Так. Тепер слухай, Шимі. Слухай уважно.

Вона почала говорити, і Шимі нашорошив вуха.

 

 

Через двадцять хвилин, коли над містом, наче вагітна жінка, що піднімається крутим схилом, заледве зіп’явся на небо роз­пухлий помаранчевий місяць, самотній пастух вів мула по Гіл-стрит у бік офісу шерифа. Цей кінець Гіл-стрит потопав у чор­ній пітьмі. Трохи світла падало з вікон «Зеленого серця», проте навіть парк, у якому о цій порі року й дня завжди людно й світло, був майже безлюдним. Ледве не всі ятки позачинялися, а з тих, що були відчинені, лише у віщуна сяк-так ішли справи. Тієї но­чі всім пророкували недобру долю — втім, як завжди.

Пастух був одягнений у важку накидку, під якою можна було легко приховати жіночі груди, якщо вони в нього були. Якби в нього також було жіноче обличчя, то теж не біда — все при­ховувало велике сомбреро з плямами поту з внутрішнього боку. З-під широких крис цього капелюха долинав голос, що наспі­вував «Безжурне кохання».

Маленьке сідло мула ховалося під чимось великим, що було до нього прив’язане, — можливо, пакунком з одягом, хоча в піть­мі годі було розібрати, що то таке. Найдивнішим було те, що на кшталт амулета теліпалося в мула на шиї. Два сомбреро і капе­люх загонича.

Підійшовши до офісу шерифа, пастух припинив співати. Як­би не промінчик тьмяного світла, що просочувався крізь вікно, будівля здавалася б порожньою. У кріслі-гойдалці, що стояло на ганку, лежало кумедне опудало в гаптованій камізельці Герка Ейвері, з бляшаною зіркою на грудях. Вартових не було. Взагалі не було жодних ознак того, що всередині під замком сидять найнебезпечніші злочинці бароні!. Зсередини до вух пас­туха долинало бренькання на гітарі.

Але його заглушила негучна тріскотнява феєрверків. Озир­нувшись через плече, пастух побачив обриси фігури, що бовва­ніла в пітьмі. Фігура помахала рукою. Пастух кивнув, відповів помахом, а тоді прив’язав мула до конов’язі — тієї самої, до якої Роланд і його друзі прив’язували коней, коли ходили знайоми­тися з шерифом. Влітку, дуже давно.

 

 

Двері відчинилися (ніхто не подбав про те, щоб їх замкнути), коли Дейв Голліс у двотисячний раз намагався зіграти вступ до пісні «Капітан Мілз, покидьку». Навпроти нього, склавши

руки на своєму великому череві й відкинувшись на спинку стільця, сидів шериф Ейвері. В кімнаті сяяло рівне помаран­чеве світло лампи.

— Ще кілька таких акордів, помічнику Дейве, і екзекуції не бу­де, — сказав Катберт Олґуд. Він стояв біля дверей своєї камери, тримаючись руками за ґрати. — Бо ми покінчимо життя само­губством. На знак самозахисту.

— Стули пельку, шмаркачу, — порадив шериф. Він клював носом після ситної вечері, мріючи про те, як розповідатиме братові (і його гарненькій дружині), що жили в сусідній баронії, про цей героїчний день. Він буде скромним, але все одно дасть їм зрозуміти, хто відіграв одну з вирішальних ролей. Якби не він, ці троє молодих покидьків могли...

— Тільки не співай, — попрохав Катберт Дейва. — Якщо по­обіцяєш не співати, я зізнаюся в чому завгодно, навіть в убив­стві самого короля Артура.

Ліворуч від Берта, схрестивши ноги на ліжку, сидів Алан. Роланд лежав, підклавши руки під голову і втупившись у стелю. Проте щойно клацнула засувка дверей, він сів. Наче чекав цього.

— Це, мабуть, Бріджер, — помічник Дейв радо відставив гіта­ру вбік. Йому не терпілося якнайшвидше піти звідти. Насміш­ки Гіта діймали його до печінок. Як і те, що він здатен був жартувати, незважаючи на завтрашню страту.

— Я думаю, це швидше один із них, — сказав шериф Ейвері, маючи на увазі Великих мисливців за трунами.

Та виявилося, що всі вони не мали рації. То був ковбой, щільно загорнутий в накидку, що вочевидь була йому завелика (краї волочилися підлогою, коли він важко переступив поріг і зачинив за собою двері), і в капелюсі, насунутому на очі. Герк Ейвері подумав, що в чиїйсь уяві це могло би бути опудало ковбоя.

— Агов, незнайомче! — сказав він, розпливаючись в усміш­ці... адже це напевно був чийсь жарт, а Герк Ейвері полюбляв жарти. Особливо після чотирьох відбивних і гори товченої кар­топлі на вечерю. — Привіт! Які справи привели тебе...

Руку, що не зачиняла двері, ковбой тримав під накидкою. А коли дістав її, то всі побачили, що вона незграбно стискає в пальцях знайомий усім трьом в’язням револьвер. Усмішка поволі сповзла з обличчя Ейвері. Пальці, сплетені на череві, розтислися. Закинуті на стіл ноги опустилися на підлогу.

— Спокійно, хлопче, — повільно проговорив він. — Поба­лакаймо.

— Зніми зі стіни ключі та відімкни камери, — неприродно хрипким голосом сказав ковбой. Надворі знову затріскотіли феєрверки — довгою сухою чергою, хоча ніхто, крім Роланда, цього не помітив.

— Я не можу цього зробити, — сказав Ейвері, висуваючи нижню шухляду письмового стола ногою. У ній із того самого ранку лежало кілька револьверів. — Я не знаю, чи та штука в тебе заряджена, але сумніваюся, що такий ковбой, як ти...

Незнайомець наставив цівку револьвера на стіл і натис на гачок. У маленькій кімнаті звук пострілу пролунав, як вибух бомби, проте Роланд сподівався, що ззовні, за зачиненими две­рима і під акомпанемент феєрверків, ніхто не розбере, що то було насправді. Лише феєрверк, не великий і не маленький.

«Розумниця дівчинка, — подумав він. — Ох, розумниця. Але будь обережна. Заради богів, Сью, будь обережна».

Троє хлопців тепер стояли біля дверей своїх камер, широко розплющивши очі й стиснувши губи.

Куля втрапила у куток шерифового бюро і вибила суттєвий шмат. Ейвері пронизливо скрикнув, відкинувся на спинку стіль­ця і впав на підлогу. Ногою він зачепився за ручку шухляди і, падаючи, висмикнув шухляду зі столу. Звідти на підлогу по­сипалися три старовинних мушкети.

— Сюзен, стережися! — крикнув Катберт, а тоді: — Дейве, ні!

Наприкінці життя саме обов’язок, а не страх перед Великими мисливцями за трунами, змусив Дейва Голліса діяти. Він споді­вався посісти місце шерифа, коли Ейвері піде на пенсію (і, як він часом казав своїй дружині Джуді, був би таким крутим шери­фом, яким Товстун навіть мріяти не міг стати). Дейв забув, що в нього були серйозні сумніви щодо того, чи справді хлопці вчи­нили той злочин, у якому їх звинуватили, а також чому їх схопи­ли саме таким способом. Все, про що він думав тієї миті, — не до­зволити звільнити злочинців, в’язнів баронії.

Він стрибнув на ковбоя в сміховинному строї, щоб вирвати у нього з рук револьвер. І застрелити його ним, якщо в цьому буде потреба.

 

 

Забувши про все на світі, Сюзен з недовірою дивилася на жов­те дерево столу в тому місці, де його прошила куля. Подумати тільки, якої шкоди завдало одне натискання на гачок! Але від­чайдушний крик Катберта привів її до тями.

Вона відсахнулася до стіни, щоб Дейв не зміг ухопити її за край накидки, і бездумно натиснула на гачок. Ще один гучний постріл — і Дейв Голліс, молодий хлопець, лише на два роки старший від неї самої, відлетів до стіни. З дірочки в сорочці між двома кінцями зірки помічника шерифа курився димок. Очі були широко розплющені від подиву і недовіри. Монокль на чорній шовковій стрічці теліпався біля руки. Ногою Дейв за­чепив гітару і скинув її на долівку. Вона впала зі звуком, що за мелодійністю не поступався Дейвовим акордам.

— Дейве, — прошепотіла Сюзен. — О Дейве, що я накоїла?

Дейв спробував підвестися і впав обличчям на підлогу. Отвір,

де куля увійшла в його тіло, був майже непомітним, але зараз Сюзен дивилася на страхітливу величезну діру в його спині, чорно-червону, з обгорілою тканиною по краях... неначе вона прохромила його розжареною кочергою, а не застрелила з ре­вольвера (що вважалося милосерднішим і більш цивілізованим способом, але вочевидь не було ні тим, ні іншим).

— Дейв, — прошепотіла вона. — Дейве, я...

— Сюзен, обережно! — закричав Роланд.

Ейвері. Він підкрався повзком, обхопив її за литки і збив з ніг. Сюзен приземлилася на сідниці (від удару об підлогу її щелепи голосно клацнули одна об одну) і опинилася віч-на-віч з шери­фом Ейвері. Навпроти його жаб’ячих очей, носа з розширени­ми порами й рота, що смердів часником.

— О боги, ти дівчина, — прошепотів він і потягнувся до неї руками. Сюзен знову натиснула на гачок Роландового револь­вера. Куля прошила стелю, і звідти ринув потік тиньку. Від пострілу зайнявся край її накидки. Ручища Ейвері вже добра­лися до її горла і перекривали дихання. Десь віддалік викрику­вав її ім’я Роланд.

У неї лишався тільки один шанс.

Можливо.

«Одного буде достатньо, Сью, — промовив голос її батька в голові. — Одного разу тобі цілком вистачить».

Боком великого пальця вона звела курок револьвера, вто­пила цівку глибоко в жирові складки підборіддя шерифа Герка Ейвері й натиснула на гачок.

Результат був жахливим.

 

 

Голова Ейвері, важка й волога, як мокрий шмат м’яса для сма­ження, впала їй на коліна. Краєм ока Сюзен бачила жовті язи­ки полум’я. Жар уже був відчутним.

— На столі! — закричав Роланд, торсаючи грати камери так сильно, що воші заторохкотіли. — Сюзен, глек із водою! За­ради батька!

Вона скинула голову Ейвері з колін, звелася на ноги і, хита­ючись, рушила до стола. Перед її накидки горів. Вона відчувала димний сморід і в якомусь дальньому закапелку свідомості по­дякувала, що мала час зав’язати волосся на потилиці.

Глечик був майже повний, але не води. Ніздрі Сюзен залоско­тав кисло-солодкий запах графу. Вона вилила рідину на себе, і по­лум’я, зашипівши, згасло. Сюзен вибралася з накидки й кинула її на підлогу, а разом з нею — і завелике сомбреро. Знову глянула на Дейва, хлопця, з котрим вони разом росли, а можливо, навіть по-дитячому цілувалися біля дверей стайні Гукі, колись давно.

— Сюзен! — голос Роланда був хрипким і наполегливим. — Ключі! Хутко!

Сюзен зняла в’язку ключів з гвіздка на стіні. Підійшла до камери Роланда і наосліп кинула крізь грати. Повітря було густо насичене револьверним димом, смородом паленої вовни і кро­ві. З кожним подихом її шлунок судомило.

Роланд вибрав потрібний ключ, вставив його в замкову шпа­рину з зовнішнього боку грат і повернув у замку. Наступної миті він уже був на волі й міцно притис її до себе, коли вона розридалася. Згодом Катберта й Алана також було випущено.

— Ти янгол, — сказав Алан, теж її обнімаючи.

— Не я, — вона заплакала ще сильніше. Потім кинула ре­вольвер Роландові, бо не хотіла більше ніколи тримати його в руках — таким брудним він їй здавався. — Ми з ним гралися, ще коли були зовсім дітьми. Він був хороший, ніколи не тягав за кіску і не хуліганив. І виріс добрим. А я його вбила. І як буде дізнатися про таке його дружині?

Роланд знову пригорнув її і якийсь час не випускав із обіймів.

— Ти вчинила так, як мала вчинити. Якщо не він, тоді ми. Ти ж розумієш?

Вона кивнула, сховавши обличчя у нього на грудях.

— До Ейвері мені діла нема. Але Дейв...

— Ходімо, — сказав Роланд. — Хтось міг зрозуміти, що це не феєрверки, а постріли. Це Шимі там орудує?

Вона кивнула.

— Я взяла для вас одежину. Капелюхи і накидки.

Сюзен квапливо пішла до дверей, відчинила, визирнула на обидва боки вулиці, а тоді розчинилася у пітьмі.

Катберт накрив обличчя помічника Дейва обгорілою на­кидкою.

— Не пощастило тобі, друже, — мовив він. — Втрапив між двох вогнів. Ти був непоганим хлопцем.

З оберемком краденого одягу, який віз на собі мул Каприз­ний, повернулася Сюзен. Шимі вже вирушив на своє наступне завдання, хоча йому ніхто не нагадував. Якщо хлопчика-наймита з заїжджого двору вважати недоумком, тоді в багатьох людей із тих, кого вона знала, мізків у голові було лише на третину чи на четвертину.

— Звідки в тебе весь цей одяг? — зачудовано спитав Алан.

— З шинку. Я не сама, Шимі допоміг. — Вона простягала їм капелюхи. — Ходімо, не баріться.

Катберт узяв у неї капелюхи й роздав друзям. Роланд і Алан уже вдягнули накидки. В низько насунутих на очі капелюхах їх ніхто б не відрізнив од інших ковбоїв баронії.

— Куди тепер? — спитав Алан, коли вони вийшли на ганок. На вулиці досі було порожньо і безлюдно — постріли не при­вернули нічиєї уваги.

— Для початку до Гукі, — сказала Сюзен. — Там ваші коні.

Учотирьох вони рушили вулицею. Капризного не було вид­но — Шимі забрав його з собою. Серце Сюзен гулко калатало в грудях, на чолі виступав піт, проте її всю трусило. Того вечо­ра вона увірвала два життя і перейшла межу, за якою вже не було повороту назад. Вона зробила це заради Роланда, заради свого кохання. Усвідомлення того, що вона не могла вчинити інакше, трохи гріло їй душу.

Будьте щасливі, зрадники! Вбивці! Шахраї! Проклинаю вас попелом!

Сюзен узяла Роланда за руку. На його потиск відповіла по­тиском. А коли підвела очі вгору, до Місяця-Демона, чиє лихе обличчя з холеричного червоно-помаранчевого стало срібляс­тим, подумала, що, натиснувши на гачок і обірвавши життя бідолашного Дейва Голліса, заплатила за своє кохання найдо­рожчою в світі монетою. Вона заплатила своєю душею. Якби Роланд її зараз покинув, то здійснилося б тітчине прокляття. Бо лишився б тільки попіл.

 

РОЗДІЛ IX

СВЯТО

 

 

Щойно вони зайшли до стайні, тьмяно освітленої газовим ліх­тарем, зі стійла висунулася тінь. І Роланд блискавично витяг револьвери, які вже встиг сховати. Але то був Шимі. Він дивив­ся на нього з непевною усмішкою, піднявши руку, в якій тримав стремено. Але, впізнавши, хто зайшов, аж засяяв від щастя і кинувся до них.

Роланд сховав револьвери у кобуру і приготувався обійня­ти хлопця, та Шимі пролетів повз нього і кинувся обіймати Катберта.

— Гей, гей, — Катберт кумедно заточився, а тоді підняв Ши­мі над землею. — Любиш ти мене з ніг збивати, хлопче!

— Вона вас витягла! — крикнув Шимі. — Я знав, що вона звільнить вас, знав! Сюзен молодець! — Шимі пошукав погля­дом Сюзен і знайшов її біля Роланда. Вона була досі бліда, проте вже нібито прийшла до тями. Шимі знову повернувся до Кат­берта і поцілував його просто в лоба.

— Ого! — сказав Катберт. — А це за що?

— Бо я люблю тебе, Артуре Гіте! Ти врятував мені життя!

— Ну, може, і врятував, — Катберт спантеличено всміхнувся (чуже сомбреро, і так занадто велике, смішно перехнябилося в нього на голові), — але якщо ми не поквапимося, не гарантую, що врятував його надовго.

— Коні осідлані, — сказав Шимі. — Сюзен звеліла мені їх осідлати. Я все правильно зробив. Тільки треба причепити це стремено до коня пана Стокворта, бо те, що на ньому, про­терлося.

— Це пізніше, — сказав Алан, забираючи в нього стремено. Відклав його вбік і подивився на Роланда. — Куди поїдемо?

Перше, що спало Роландові на думку, — повернутися на цвинтар до мавзолея Торіна.

Від цих слів Шимі похолов від жаху.

— На кладовище? Коли Демон у повні? — він так рішуче за­хитав головою, що сомбреро злетіло і замигтіло волосся. — Там лежать мертві, сей Деаборн, але якщо їх дражнити, коли на не­бі Демон, то вони повстають з могил!

— Все одно нам туди не можна, — підтримала його Сюзен. — Містяни викладатимуть дорогу від Будинку-на-набережній квітами і мавзолей заквітчуватимуть теж. Якщо Олів буде спро­можна щось робити, то керуватиме цим вона. Але з нею будуть моя тітка й Корал. А з ними нам краще не перетинатися.

— Гаразд, — сказав Роланд. — На коней і рушаймо. Сюзен, подумай. І ти, Шимі, теж. Нам потрібне місце, де ми зможемо перебути до світанку. Подалі від Великого Шляху, в будь-який бік від Гембрі, крім північного заходу.

— А чим поганий північний захід? — поцікавився Алан.

— Бо саме туди ми зараз і поїдемо. У нас є робота... і ми дамо їм знати, що ми нею займаємось. Найперше Елдредові Джонасу. — На його вустах промайнула лиховісна посміш­ка. — Я дам йому зрозуміти, що гру скінчено. Замків більше не буде. З’явилися справжні стрільці. Побачимо, як він з ни­ми впорається.

 

 

Через годину, коли місяць уже піднявся над деревами, Роландів ка-тет прибув на нафтове поле Ситґо. Заради безпеки вони їхали паралельно до Великого Шляху, але пересторога вияви­лася марною: на дорозі вони не зустріли жодного вершника, що їхав би в той чи інший бік. «Таке враження, що Жнива цього року скасовано, — подумала Сюзен... а тоді згадала про червоноруких опудал і здригнулася. Завтра вночі Роланду мали пофарбувати руки червоним. І пофарбують, якщо впіймають. — І не лише йому. Всім нам. Шимі також».

Вони прив’язали коней (і Капризного, котрий невдоволено, проте жваво трюхикав за ними на налигачі) до якогось давно поламаного пристрою в північно-східному кутку поля і повіль­но пішли до робочих вишок, що були скупчені в одній місци­ні. Розмовляли мало, та й то пошепки. На думку Роланда, на Ситґо було моторошніше, ніж на цвинтарі. Він сумнівався, що Місяць-Демон може підняти мертвих з могил. А от мерці на Ситґо були дуже неспокійні: верескливі зомбі, що іржаво бов­ваніли в примарному світлі місяця, здіймаючи й опускаючи поршні, наче марширували ногами.

Втім, Роланд повів їх саме до діючої ділянки нафтової свердло­вини, повз таблички з написами «Ви наділи шолом?» і «Виробля­ємо нафту, переробляємо безпеку». Зупинилися біля підніжжя вишки, яка скреготала так гучно, що Роландові довелося кри­чати, аби його почули.

— Шимі!Дай мені кілька великих феєрверків!

Ще раніше Шимі вигріб жменю феєрверків із сідельної сум­ки Сюзен і тепер два простягнув Роланду. Взявши Берта попід руку, Роланд витяг його вперед. Вишку по периметру оточува­ла іржава огорожа. Коли хлопці спробували перелізти через неї, горизонтальні перекриття луснули від напруження, як старечі кістки. Вони нервово перезирнулися. На обличчя кожного на­бігали тіні від руху машинерії проти місяця.

Сюзен смикнула Роланда за рукав.

— Обережніше! — прокричала вона, змагаючись із ритмічним стукотом машинерії. Роланд побачив, що вона не боїться, лише збуджена і стривожена.

Всміхнувшись, він під тягнув її до себе і поцілував у мочку вуха.

— Будь готова тікати, — прошепотів він. — Якщо ми все зробимо правильно, то на Ситґо з’явиться нова свічка. Пекель­но потужна.

Вони з Катбертом пірнули під найнижчу перетинку опори вишки і стали біля машини, кривлячись від какофонії звуків. Роланда здивувало те, що за всі ці роки вишка взагалі не роз­валилася. Внутрішні частини вишки було переважно впосаджено в іржаві металеві блоки, але він бачив і велетенський поворотний вал, поверхня якого блищала від нафти, що її, напевно, переганяли автоматичні насоси. Тут, у безпосеред­ній близькості, відчувався запах газу, що нагадав йому про пальник, який ритмічно спалахував на іншому боці нафто­вого поля.

— Велетень напукав! — прокричав Катберт.

— Що?

— Я кажу, смердить, як... та, не зважай! Зробімо це, якщо зможемо...ми ж зможемо?

Роланд не знав. Він повільно підійшов до машинерії, що скреготала під металевими накривками, пофарбованими зеленою фарбою, на якій давно проступила іржа. Берт ішов слі­дом, хоч і не надто охоче. Вдвох вони ступили у короткий прохід, де смерділо і було нестерпно жарко, і він привів їх у самісінь­ке серце свердловини. Перед їхніми очима повертався вал на кінці поршня, розподіляючи краплини нафти по гладеньких боках. Поряд була вигнута труба — мабуть, переливна, поду­мав Роланд. З її кінця час від часу скрапувала нафта, і на під­лозі утворилася чорна калюжа. Роланд показав на неї, і Кат­берт кивнув.

Кричати тут було б безглуздо. У центрі свердловини стояв неймовірний гуркіт. Однією рукою Роланд обійняв Катберта за шию і наблизив його вухо до своїх губів; другою рукою тримав перед очима Катберта феєрверк.

— Запали й тікай, — сказав він. — Я триматиму, скільки зможу, і чекатиму, поки ти відійдеш на достатню відстань. Я роб­лю це не лише заради тебе, але й для себе. Щоб вибігти звідси, мені потрібен безперешкодний шлях для відступу, розумієш?

Катберт кивнув і повернув стрільцеву голову так, щоб і само­му можна було говорити йому на вухо.

— А якщо тут стільки газу, що все вибухне, коли я викрешу іскру?

Роланд відступив на крок назад. Зробив жест руками: мов­ляв, звідки мені знати? Розсміявшись, Катберт витяг з кише­ні коробку сірників, які перед виходом прихопив зі столу Ей­вері. Питально звів брови: чи Роланд готовий? Той кивнув у відповідь.

Надворі віяв сильний вітер, проте під свердловину він про­никнути не міг, тож вогник сірника палав рівно. Роланд про­стягнув феєрверк, і миттю болючий спогад пронизав його голо­ву: мати ненавиділа ці штуки, завжди була переконана, що через них він може або втратити око, або йому відірве палець.

Катберт постукав себе по грудях і поцілував долоню на щас­тя. Підніс полум’я до запальника. Той одразу засичав. Берт роз­вернувся і повів рукою, вдаючи, що цілиться у накритий блок машинерії. «У цьому весь Берт, — подумав Роланд. — Жарту­ватиме і на шибениці». А тоді коротким коридором, яким вони прийшли, кинувся назад.

Роланд тримав круглий феєрверк так довго, як тільки нава­жився, а тоді закинув його у переливну руру. Повертаючись, щоб тікати, поморщився, бо очікував того, чого побоювався Катберт: що повітря вибухне. Та цього не сталося. Він побіг проходом, вибрався назовні й побачив, що Катберт стоїть коло зруйнованої ділянки огорожі. Замахав на нього руками: тікай, бовдуре! А тоді світ за його спиною злетів у повітря.

Вибух був такий потужний, що від його звуку, здавалося, втяг­нулися всередину барабанні перетинки, а в легенях забракло повітря. Земля викотилася йому з-під ніг, як хвиля під човном, і неначе велика тепла рука штовхнула його в спину. Йому здало­ся, що крок уперед (можливо, навіть два чи три) він пробіг від поштовху, але потім його підняло над землею і вихором понесло вперед, на огорожу, біля якої Катберт вже не стояв. Катберта пожбурило на землю, і тепер він лежав, розкривши рота, й круг­лими очима дивився на щось за Роландовою спиною. Роланд дуже добре роздивився всі деталі, бо на Ситґо тепер було світло, як вдень. Вони запалили своє власне святкове багаття на ніч раніше, ніж настали Жнива. Величезне багаття, у містечку про таке навіть мріяти не могли.

Роланда відкинуло туди, де лежав Катберт, і він вхопив дру­га під руку. Позаду них пролунав страшний гуркіт вибуху, і на них посипалися шматки металу. Вони зіп’ялися на ноги й по­бігли туди, де Алан прикривав собою Шимі й Сюзен.

Роланд озирнувся через плече і побачив, що рештки вишки (половина її вціліла), як розпечена підкова, палали червоним полум’ям з домішками чорного, довкола жовтого смолоскипа, височенного язика полум’я, що лизав небо. То був лише по­чаток. Він не знав, скільки ще вишок їм вдасться запалити, поки не набіжить люду з містечка, проте, попри весь ризик, був рішуче налаштований знищити якомога більше. Підірвати цис­терни біля Скелі Вішальників було лише половиною всієї спра­ви. Треба було знищити саме джерело Фарсона.

Втім, виявилося, що вкидати феєрверки у переливні труби не потрібно. Під нафтовим полем була система поєднаних між собою труб, переважно з природним газом, що просочувався крізь древню напівзотлілу ізоляцію. Роланд і Катберт встигли лише наблизитися до іншої вишки, як пролунав черговий ви­бух, і з вишки праворуч від тієї, яку вони підпалили, вирвався стовп вогню. А за мить і третя вишка, цього разу віддалік, за шістдесят ярдів, дихнула в повітря полум’ям. Залізний каркас зірвало з бетонних опор, як зуб із гнилих ясен. На подушці синьо-жовтого полум’я здійнявшись у повітря на сімдесят футів, каркас перевернувся і з гуркотом упав на землю, вусібіч пор­снувши іскрами.

Ще одна. Ще. І ще.

Ошелешені, п’ятеро молодих людей стояли в кутку поля, затуляючи очі руками від сліпучого сяйва. Нафтове поле па­лахкотіло, як іменинний торт, і на них накочували хвилі пе­кельної спеки.

— Боги милосердні, — прошепотів Алан.

Роланд зрозумів, що треба тікати. Ще трохи — і вони підсма­жаться, як кукурудза. Та й про коней слід подбати. Їх прив’язали далеко від епіцентру вибухів, але Роланд не міг ручатися, що центр ще довго лишатиметься на місці. Адже вибухати почали й неробочі вишки. Коні могли схарапудитися.

Чорт, та йому й самому було страшно.

— Тікаймо! — закричав він.

Вони побігли до коней, і шлях їм осявало сліпуче жовтога­ряче світло.

 

З

 

Попервах Джонасові здавалося, що вибухи відбуваються в його голові — що їх спричиняє кохання.

Кохання, аякже. Кохання, розтуди його. Вони з Корал коха­лися, проте називати це коханням було те саме, що стверджувати, буцімто осли вміють додавати, віднімати і множити. Про­те це було щось. О так.

У нього й раніше були пристрасні жінки, ті, з якими він по­чувався, немов у печі. Хтиві й ненаситні, вони впивалися по­глядом йому в обличчя, рухаючи стегнами. Але до Корал він ще ніколи не був із жінкою, яка б зачепила таку потужну струну гармонії в його душі. У ліжку він звик брати, коли випадала нагода, і забувати, коли нагоди не було. Але з Корал він хотів лише брати, брати і брати. Вони кохалися як коти чи тхори — вигиналися, сердито сичали і дряпалися, кусалися і осипали одне одного прокльонами. Та поки що жодне не могло насити­тися. Коли Джонас був з нею, він часом почувався, наче його смажили в неймовірно приємній олії.

Того вечора відбулася зустріч Асоціації конярів, яка останнім часом перетворилася на Асоціацію Фарсона. Джонас ввів їх у курс останніх подій, відповів на їхні ідіотські питання і впев­нився, що вони розуміють, яка робота чекає на них наступного дня. Після цього він перевірив Рею, котру всадовили в кабінеті Раймера. Відьма навіть не помітила, що на неї зиркає Джонас. Сиділа в Раймеровому кабінеті з високою стелею, вздовж стін якого тяглися шафи з книжками. За Раймеровим столом із за­лізного дерева, у Раймеровому шкіряному кріслі вона виглядала не менш недоречно, ніж панталони повії на церковному олтарі. На столі лежала чародійська веселка. Відьма водила над кулею руками й швидко бурмотіла щось під носа, але оживити її не мо­гла — куля залишалася темною.

Замкнувши її, Джонас попрямував до Корал. Вона чекала на нього у вітальні, де наступного дня мала відбутися Бесіда. У тому крилі будівлі було повно спалень, проте вона повела його до спальні любого покійного брата... і не випадково — Джонас був упевнений. Там вони кохалися на ліжку під бал­дахіном, яке Гартові Торіну не судилося розділити зі своєю молодою наложницею.

Усе було несамовито, як завжди. Коли вибухла перша виш­ка, Джонас уже наближався до оргазму. «Яка вона палка, — подумав він. — В усьому довбаному світі нема такої жінки, як...»

Наступні два вибухи пролунали майже без паузи, і Корал на мить завмерла під ним, перш ніж знову зарухатись.

— Ситґо, — хрипким, засапаним голосом промовила вона.

— Так, — прогарчав він, не перестаючи рухатись. Інтерес до сексу він втратив, але вони досягли такої точки, коли годі було зупинитися — навіть під загрозою смерті чи каліцтва.

А за дві хвилини він широкими кроками перетнув кімнату і вийшов на крихітний балкончик. Напіверегований пеніс гой­дався з боку в бік, наче чарівна паличка в уяві якогось недо­умка. Корал бігла слідом, гола, як і він.

— Чому зараз? — завередувала вона, коли Джонас відчиняв балконні двері. — Я могла ще три рази кінчити!