Забирайтесь геть, срані багатії 3 страница

— Так, — здивовано сказав Рейнолдз. — Не надто.

Латіґо зиркнув на нього і знову перевів погляд на Джонаса.

— Більшу частину мого загону розквартировано за тридцять коліс звідси, у лісі біля Каньйону Петлі... до речі, що там так виє в тому каньйоні? Звук такий огидний, що коні харапудять­ся від нього.

— Тонкохід, — сказав Джонас.

— Людям теж страшно, якщо підходять надто близько, — ска­зав Рейнолдз. — Краще тримайтеся подалі, капітане.

— Скільки вас? — спитав Джонас.

— Сотня. Добре озброєних.

— Кажуть, вояки лорда Перта теж були добре озброєні.

— Ну й розумний же ти.

— Вони хоч бачили справжню битву?

— Достатньо, щоб мати про неї уявлення, — сказав Латіґо, і Джонас зрозумів, що він бреше. Досвідчених вояків Фарсон тримав у горах. А сюди прибуло невеличке експедиційне військо, в якому, певна річ, лише сержанти знали, як зводити курок.

— Дванадцятеро людей біля Скелі Вішальників охороняють цистерни, які привезли ваші, — сказав Латіґо.

— Мабуть, це навіть більше, ніж треба.

— Я ризикував, їдучи в цю занюхану діру, не для того, щоб ти піддавав сумніву мої рішення, Джонасе.

— Благаю прощення, сей, — байдуже відповів Джонас. Він сів на підлогу коло крісла Корал та заходився й собі крутити цигарку. Вона відклала в’язання вбік і запустила пальці в йо­го волосся, гладячи його. Діпейп ніяк не міг дотумкати, що Джонас знайшов у цій жінці — йому самому вона здавалася лише потворною сучкою з великим носом і прищиками за­мість цицьок.

— Що ж до трьох молодих чоловіків, — сказав Латіґо тоном людини, яка переходить до суті справи. — Добрий Чоловік був дуже стурбований, коли почув, що в Меджисі з’явилися гості з Внутрішнього світу. А тепер я дізнаюся від тебе, що вони не ті, за кого себе видають. То хто ж вони насправді?

Джонас відштовхнув руку Корал, яка пестила йому волосся, наче відмахуючись од набридливої мухи. Не образившись, вона знову зайнялася в’язанням.

— Вони ще не юнаки, а лише хлопчиська — це раз. А по-друге, якщо їхній приїзд сюди — це ка... а наскільки мені відо­мо, сам Фарсон дуже переймається ка... тоді цілком можливо, що це наше ка, а не ка Альянсу.

— На жаль, Фарсон не чує твоїх теологічних висновків, — сказав Латіґо. — Ми привезли з собою рації, проте вони чи то зламані, чи то не працюють на такій відстані. Ніхто не знає, що з ними таке. Ненавиджу всі ці цяцьки. Боги насміхаються, ко­ли їх бачать. Ми можемо розраховувати лише на власні сили, друже. Добре це чи погано.

— Не треба зайвий раз турбувати Фарсона, — сказав Джонас.

— Добрий Чоловік воліє вважати цих хлопців завадою на шляху до здійснення його планів. Гадаю, тобі Волтер сказав те саме.

— Еге ж. Я не забув ні слова з цієї розмови. Сей Волтер не з тих, кого можна легко забути.

— Так, — погодився Латіґо. — Він речник Доброго Чоловіка. І головна причина його відвідин — привернути вашу увагу до тих хлопців.

— Йому це вдалося. Рою, розкажи сею Латіґо про твій поза­вчорашній візит до шерифа.

Діпейп нервово прочистив горло.

— Шериф... Ейвері...

— Знаю його. Гладкий, як свиня у Повну Землю, — сказав Латіґо. — Продовжуй.

— Один із шерифових помічників передав тим хлопцям по­слання, коли вони рахували коней на Крутоярі.

— Яке послання?

— У День Жнив не з’являтися в місті, не виїжджати на Кру­тояр, залишатися поблизу свого барака, адже народ баронії не любить бачити на своїх святах чужинців, навіть якщо ці чу­жинці викликають у них симпатію.

— І як вони, проковтнули наживку?

— Миттю погодилися не потикати носа з дому під час свя­та, — сказав Діпейп. — Коли хтось їх про щось просить, вони стають м’які й поступливі, як віск. Авжеж, вони не повірили. Ніхто не заперечує проти присутності чужинців на святі Жнив. Взагалі-то, їх навіть запрошують на гулянки. І хлопцям це добре відомо, я впевнений. Суть у тому...

—...щоб змусити їх повірити, буцімто ми почнемо наступ у день Ярмарку, так, так, — нетерпляче закінчив замість нього Латіґо. — Я хочу знати, чи це їх переконало. Ви зможете схопи­ти їх за день до Жнив, як обіцяли, чи вони чекатимуть?

Діпейп і Рейнолдз звернули погляди до Джонаса. Той сягнув рукою за спину і взявся за худе, проте привабливе стегно Корал. Ось і настала ця мить, подумав він. Все залежатиме від того, що він зараз скаже. Якщо він не помиляється, то Великим мислив­цям за трунами подякують і заплатять... можливо, навіть понад міру. А якщо помилився, то їх усіх повісять, високо і на такій тугій линві, що їхні голови позлітають з плечей.

— Ми схопимо їх легко, як жовторотих пташенят на землі, — сказав Джонас. — За звинуваченням у зраді. Троє молодиків вельможного роду — шпигуни Джона Фарсона. Суцільний жах. Хіба це не пряме свідчення того, що ми живемо в лихі часи?

— Одного крику «Зрадники!» достатньо, щоб зібрався натовп.

Дивлячись на Латіґо, Джонас холодно всміхнувся.

— Сама по собі зрада — не надто доступне простому народо­ві поняття, навіть якщо народ напідпитку, а підбурювачів ку­пила Асоціація конярів. А от убивство... улюбленого мера...

Шокований, Діпейп перевів погляд на мерову сестру.

— Це буде тяжка втрата, — зітхнула вона. — Я буду настільки засмучена, що сама очолю той набрід.

І тут Діпейп нарешті дотумкав, що так приваблювало в ній Джонаса: ця жінка була не менш холоднокровна, ніж сам Джонас.

— Ще одне, — сказав Латіґо. — Для зберігання вам доправи­ли річ, яка належить Доброму Чоловікові. Одну скляну кулю.

Джонас ствердно кивнув.

— Так, справді. Гарна дрібничка.

— Наскільки мені відомо, ви залишили її в місцевої bruja'.

Bruja — відьма (ісп.).

— Так.

— Заберіть її. Якомога скоріш.

— Не вчи дідуся пити яйця, — трохи роздратовано відрізав Джонас. — Я чекаю, коли ми нарешті впіймаємо шмаркачів.

— А ви бачили її, сей Латіґо? — згоряючи від цікавості, про­бурмотів Рейнолдз.

— Зблизька — ні. Але я бачив тих, хто в неї зазирав, — Латіґо помовчав. — Один такий з’їхав з глузду, його довелося пристре­лити. Людину в такому стані я бачив перед тим лише одного разу, тридцять років тому, на краю великої пустелі. То був по­селенець, якого вкусив скажений койот.

— Слава Черепасі, — пробурмотів Рейнолдз і тричі постукав себе по горлу. Він боявся сказу.

— Якщо магічна веселка оволодіє тобою, ти вже нікого не про­славлятимеш, — похмуро сказав Латіґо і знову повернувся до Джонаса. — Віднімати кристал доведеться з більшою пересто­рогою, ніж тоді, коли ви його віддавали. Швидше за все, стара відьма вже під його чарами.

— Я збираюся відрядити Раймера й Ейвері. Ейвері тюхтій, але Раймер міцний горішок.

— Боюся, тобі це не вдасться, — сказав Латіґо.

 

— Та невже? — Джонас стис руку на стегні Корал і непри­ємно вишкірився до Латіґо. — Може, поясните своєму відда­ному слузі, чому?

Але цього разу відповіла Корал.

— Тому що в той час, коли треба буде забирати частку ча­клунської веселки, що зберігається в Реї, канцлер складе моєму братикові компанію в його подорожі на той світ.

— Що вона таке городить, Елдреде? — спитав Діпейп.

— Що Раймер теж помре, — сказав Джонас і розплився в по­смішці. — Ще один тяжкий злочин на совісті гидких шпигу­нів Фарсона.

Корал мило всміхнулася на знак згоди, стисла Джонасову руку на своєму стегні, а тоді пересунула її вище і знову захо­дилася в’язати.

 

 

Хоча дівчина була й молоденька, проте заміжня.

Хоча хлопець був і вродливий, проте неврівноважений.

Однієї ночі вона зустрілася з ним у безлюдній місцині та по­відомила, що їхньому коханню край, хоч і було воно солодким. Він заявив, що воно не могло скінчитися, бо було написано їм на роду. Дівчина відповіла, що написане могли стерти. Мабуть, він розплакався. Можливо, вона розсміялася — від нервів швид­ше за все. Та хай якою була причина, час для сміху вона обрала дуже невдало. Він узяв камінь і проломив їй череп. А прийшов­ши до тями й побачивши, що накоїв, сів на землю, прихилив­шись спиною до гранітної плити, поклав її нещасну проломле­ну голову собі на коліна й під здивованим поглядом сови, що сиділа на дереві неподалік, перерізав собі горло. Він помер, вкриваючи її обличчя поцілунками. Так їх і знайшли — з вус­тами, міцно злитими в поцілунку і запечатаними кров’ю.

Давня, як світ історія. У кожному маленькому містечку є свій варіант. Місцем, де їх знайшли, зазвичай стає місцева стежина, де зустрічаються закохані, безлюдний берег річки чи міський цвинтар. Щойно подробиці того, що сталося насправді, буде затерто й вони достатньо обростуть вигадкою, щоб історія за­довольняла вимогам несамовитих романтиків, про неї починають складати пісні. Співають їх здебільшого спраглі цнотливиці, які погано грають на гітарі чи мандоліні і не потрапляють у лад. У приспівах зазвичай сльози течуть рікою.

Гембрійський варіант цієї химерної історії розповідав про двох закоханих, яких звали Роберт і Франческа. Це сталося в ста­родавні часи, коли світ ще не зрушив з місця. Місцем імовірного вбивства-самогубства був гембрійський цвинтар, каменем, яким розкраяли голову Франчесці, був надгробний, а гранітною пли­тою, що на неї похилився Роберт, перерізавши собі горло, ви­явився родинний мавзолей Торінів. (Надто сумнівно, щоби п’ять поколінь тому в Гембрі чи Меджисі жили Торіни, але народні перекази — це зазвичай римована брехня, і більш нічого.)

Правда це чи брехня, ходили чутки, що на цвинтарі бачили привиди коханців, які (за словами очевидців) блукали, трима­ючись за руки, серед могил, з ніг до голови заюшені кров’ю. Вигляд у них був сумний. Тож ніхто не потикався вночі на цвинтар, і саме тут могли безперешкодно зустрітися Роланд, Катберт, Алан і Сюзен.

Коли до зустрічі залишалося недовго, Роланд хвилювався дедалі більше. В його душі навіть оселився відчай. Проблема була в Сюзен — точніше кажучи, в її тітці. Хоча сповнена жов­чі записка Реї не потрапила до адресата, підозри Корделії щодо Роланда і Сюзен майже переросли у впевненість. Одного дня, менш ніж за тиждень до зустрічі на цвинтарі, Корделія накину­лася на Сюзен із криками, щойно та переступила через поріг із кошиком на зігнутій у лікті руці.

— Ти була з ним! Була з ним, погане дівчисько! У тебе це на мармизі написано!

Сюзен, яка того дня навіть не наближалася до Роланда, щи­ро здивувалася.

— Була з ким?

— Не бреши, ти знаєш, про кого я, міс О-Яка-Краля! Не об­манюй! З тим, хто ледь язика не висолоплює, коли повз наші двері проїжджає! З Деаборном, от із ким! Деаборном! Деаборном! Я тисячу разів повторю це ім’я! Як тобі не соромно! Гань­ба! Подивися на свої штани! Зелені від трави, на якій ви вдвох валялися! Дивно, як це вони ще не порвані між ніг! — Тітка Корд мало не захлиналася від крику. Вени в неї на шиї напну­лися від напруження.

Збентежена, Сюзен опустила погляд на старі штани кольору хакі, що були на ній.

— Тітонько, це фарба, невже ти не бачиш? Ми з Четтою ро­били прикраси до свята в будинку мера. А те, що в мене внизу, потрапило туди, коли Гарт Торін — не Деаборн, а Торін — на­кинувся на мене в комірчині, де тримають прикраси і феєрверки. Йому здалося, що час і місце якраз підходящі, щоб трохи побо­рюкатися. Він виліз на мене, випустив свій струмінь у штани і, щасливий, подався геть. Навіть муркотів під носа пісеньку, — вона наморщила носа, хоча останніми днями відчувала до Торіна лише якусь сумовиту огиду. Страху вона вже не відчувала.

Тим часом тітка Корд витріщалася на неї, і в її очах був не­здоровий блиск. Вперше в житті Сюзен свідомо замислилася над тим, чи в Корделії, бува, не знесло дах.

— Гарно придумано, — нарешті прошепотіла Корделія. На лобі в неї виступили краплини поту, сині прожилки на скронях пульсували, як годинник. Тими днями від неї тхнуло тухляти­ною, незалежно від того, милася вона чи ні. — Ви це разом придумали, коли обнімалися опісля?

Сюзен ступила крок уперед, вхопила тітку за кістлявий за­п’ясток і приклала до плями на своєму коліні. Скрикнувши, Корделія спробувала вирвати руку, але Сюзен тримала міцно. Тоді піднесла руку до носа Корделії і тримала доти, доки не зро­зуміла, що тітка відчула запах.

— Пахне? Це фарба! Ми фарбували рисовий папір для ліхта­риків!

Рука, що її Сюзен тримала за зап’ясток, поступово розсла­билася. Тітчині очі трохи прояснилися.

— Еге, — нарешті сказала вона. — Фарба. — І після паузи: — Цього разу.

Відтоді Сюзен не раз повертала голову і бічним зором по­мічала худу жінку, що ходила за нею назирці, або численних тітчиних подруг, які підозріливо стежили за її пересуванням. Під час прогулянок Крутояром верхи вона завжди відчувала на собі чийсь погляд. Двічі до зустрічі на цвинтарі вона погоджу­валася зустрітися з Роландом і його друзями і двічі скасовувала зустріч, вдруге навіть останньої миті. Тоді вона помітила, що на неї надто пильно дивиться найстарший син Брайана Гукі.

То могла бути лише інтуїція... проте надто сильна, щоб на неї не зважати.

Але найгірше було те, що вона хотіла зустрітися не менше за самого Роланда, і не лише для того, щоб побалакати. Їй по­трібно було побачити його обличчя, потримати за руку. Все решта, хоч і яке приємне, могло почекати, але побачити й до­торкнутися до нього вона прагнула понад усе на світі. Щоб заспокоїти себе, їй треба було пересвідчитися, що він справ­жній, а не вимріяний самотньою, наляканою дівчиною.

Допомогла їй Марія. Благословенна маленька служниця, яка, либонь, розуміла більше, ніж гадала Сюзен. Це Марія віднесла Корделії записку про те, що Сюзен залишиться на ніч у гостьо­вому крилі Будинку-на-набережній. Записка була від Олів Торін, тож, попри всі свої підозри, Корделія не могла подумати, що це обман. Адже то не був обман. Олів справді її написала, покірно і без зайвих питань, на прохання Сюзен.

— Що з моєю небогою? — сухо спитала Корделія.

— Змучилася, сей. І в неї dolor de garganta.

— Горло болить? Перед самим святом? Сміх, та й годі! Я не ві­рю! Сюзен ніколи не хворіла!

— Dolor de garganta, — незворушно, як це вміли лише сільські жінки у відповідь на недовіру, повторила Марія. І Корделії до­велося цим задовольнитися. Сама Марія не мала жодного уяв­лення, що надумала Сюзен, та іншого Сюзен і не треба було.

Вона перелізла через огорожу балкона, спритно спустив­шись виноградною лозою, що плелася північною стіною бу­динку, і вийшла через хвіртку для слуг. Там на неї вже чекав Роланд. Через дві хвилини теплої зустрічі, до яких ми з вами не маємо жодного відношення, вони вдвох сіли на Вітра і поїха­ли на цвинтар, де, згоряючи від нетерпіння й сподівань, вже чекали Катберт і Алан.

 

З

 

Сюзен поглянула спершу на спокійного блондина з круглим обличчям, якого насправді звали не Річард Стокворт, а Алан Джонас. Потім на іншого — з його боку вона відчувала певні сумніви щодо своєї особи, можливо, навіть гнів. Катберт Олґуд — так його звали.

Вони сиділи поряд на надгробному камені, який уже давно впав на землю і заріс плющем. Їхні ступні майже поглинула невеличка пелена туману. Сюзен спустилася з Вітра і повільно рушила до них. Вони підхопилися. Алан вклонився так, як це робили у Внутрішніх бароніях: виставив ногу, зафіксував колі­но, встромив п’яту в землю.

— Леді, — сказав він. — Довгих днів...

Другий став із ним поряд. Стрункий і чорнявий. Його можна було б вважати вродливим, якби обличчя не здавалося таким напруженим. А от його темні очі справді були дуже гарні.

—...і приємних ночей, — закінчив Катберт, повторюючи уклін Алана. Ці двоє мали такий кумедний вигляд, що нагаду­вали придворних на смішних ярмаркових картинках. І Сюзен, не стримавшись, розсміялася. Потім присіла в глибокому ре­верансі, вдаючи, що притримує руками спідницю, якої не бу­ло. — І вам того самого, тільки вдвічі більше, джентльмени.

Після цього вони просто споглядали одне одного — троє молодих людей, які не знали, з чого почати розмову. Роланд не допомагав, а просто сидів на коні й уважно спостерігав.

Сюзен обережно зробила крок вперед. Вона вже не сміялася. Тільки ямочки лишилися на щоках, а очі дивилися тривожно.

— Маю націю, що ви не сердитесь на мене, — сказала вона. — Якби ви мене ненавиділи, я б зрозуміла. Я порушила ваші плани, стала між вами трьома. Але я нічого не могла вдіяти, — вона під­няла руки, які досі тримала по швах, і простягнула їх Аланові й Катберту долонями догори. — Я кохаю його.

— Ми не сердимося на тебе, — сказав Алан. — Правда, Берте?

Тривалу мить Катберт мовчав і дивився кудись понад плечем

Сюзен, наче вивчаючи поглядом новий Місяць-Демон. У Сю­зен завмерло серце. А тоді його погляд повернувся до неї, і він так лагідно всміхнувся, що в неї в голові кометою промайнула дивна, проте чітка думка (починалася вона так: «Якби першим я зустріла його...»).

— Любов Роланда — моя любов, — сказав Катберт, взяв її за руки і витягнув уперед, щоб вона стала між ним і Аланом, як сестра між двома братами. — Бо ми з ним товаришуємо з пелю­шок і будемо друзями, допоки один з нас не піде на ту галявину, де закінчується земний шлях, — і він по-дитячому розплився в усмішці. — Судячи з того, як усе просувається, може бути, що на галявину ми підемо разом.

— До того ж скоро, — додав Алан.

— Доти, — закінчила Сюзен Дельґадо, — доки моя тітка Кор­делія не стане нашою дуеньєю.

 

 

— Ми ка-тет, — сказав Роланд. — Нас декілька, проте ми одне ціле.

Він обвів поглядом кожного по черзі й не побачив у їхніх очах незгоди. Вони пішли до мавзолею. З кожним видихом із рота й ніздрів виривалася пара. Роланд присів навпочіпки, дивля­чись на своїх співрозмовників, що посідали рядком на кам’яній лаві для роздумів, обабіч якої стояли скелетоподібні сухі букети в кам’яних вазах. Підлогу було встелено пелюстками мертвих троянд. Майже несвідомо Катберт і Алан обійняли Сюзен, си­дячи по обидва боки від неї. І знову Роланд подумав про сестру і двох братів-захисників.

— Ми стали сильнішими, — сказав Алан. — Я це відчуваю.

— Я теж, — докинув Катберт і роззирнувся навколо. — Гар­не місце для зустрічі. Особливо для такого ка-тету, як наш.

Роланд не всміхнувся: дотепність ніколи не належала до йо­го сильних сторін.

— Поговорімо про те, що відбувається в Гембрі, — сказав він. — А потім обговоримо найближче майбутнє.

— Розумієш, нас відрядили сюди не з місією, — пояснив Алан, звертаючись до Сюзен. Просто наші батьки відіслали нас подалі від небезпеки, от і все. Роланд наразився на ворожість чоловіка, який, схоже, є спільником Джона Фарсон а...

— «Наразився на ворожість», — сказав Катберт. — Гарна фра­за. Небанальна. Я запам’ятаю і використаю за першої ж нагоди і за другої теж.

— Вгамуйся, — сказав Роланд. — Я не маю жодного бажання просидіти тут цілу ніч.

— Благаю прощення, о Великий, — сказав Катберт, але в очах у нього застрибали бісики, тож видно було, що він ані крихти не кається.

— Ми приїхали з поштовими голубами, щоб мати змогу над­силати й отримувати звістки, — вів далі Алан, — але думаю, що ці голуби потрібні були батькам, аби знати, що з нами все гаразд.

— Так, — сказав Катберт. — Алан хоче сказати, що нас за­скочили зненацька. У нас із Роландом були певні... розбіжності... в тому, що робити далі. Він хотів чекати, а я — ні. Тепер я ро­зумію, що він був правий.

— Але з хибних причин, — сухо кинув Роланд. — Хай там як, ми про все домовилися.

Сюзен стривожено переводила погляд з одного на другого й зупинила його на свіжому синці зліва під щелепою Роланда. Синець був добре помітний навіть у слабкому світлі, що про­крадалося крізь прочинені двері склепу.

— Домовилися? Як домовилися?

— Не має значення, — сказав Роланд. — Фарсон планує бит­ву чи декілька битв у горах Шавед, на північному заході Ґілеаду. Сили Альянсу, що атакуватимуть його, вирішать, ніби він у паст­ці. За звичних обставин це було би правдою. Але Фарсон має намір заманити їх у пастку і знищити зброєю Древніх. Для цього йому й потрібна нафта з Ситґо — щоб зробити цю зброю боє­здатною. Нафта із цистерн, які ми з тобою бачили, Сюзен.

— А де її очищуватимуть, щоб Фарсон міг використати?

— Десь на заході, — сказав Катберт. — Швидше за все, у Ві-Кастіс. Знаєш ці гори? То гірничодобувний край.

— Чула, але я ніколи в житті не полишала Гембрі. — Вона спо­кійно подивилася на Роланда. — Думаю, скоро все зміниться.

— У тих горах дуже багато машинерії, яку лишили по собі Древні, — додав Алан. — Кажуть, що особливо багато її в кань­йонах і долинах. Роботи й промені смерті — так їх називають, бо вони перерізають людину навпіл. Бозна-що ще. Багато чого лю­ди, звісно, понавигадували, але диму без вогню не буває. У будь-якому разі, якщо де й можна очистити нафту, то лише там.

— А після того її відвезуть туди, де її чекає Фарсон, — сказав Катберт. — Але це вже нас не обходить. Все від нас залежне ми зробимо тут, у Меджисі.

— Я чекав, поки вони стягнуть усе, — озвався Роланд. — Усе своє награбоване добро, трясця їхній матері.

— Якщо ти не помітила, наш друг трішечки амбітний, — Кат­берт підморгнув Сюзен.

Роланд не звернув на це уваги. Він дивився у бік Каньйону Петлі. Тієї ночі голос тонкоходу до них не долинав — осінній вітер відносив його подалі від міста.

— Якщо нам пощастить підпалити нафту, решта злетить у по­вітря разом з нею... хоча саме нафта для них зараз найголовніша. Я хочу знищити її й забратися звідси до дідька. Разом з вами всіма.

— Вони планують висуватися в день Жнив, правда? — спи­тала Сюзен.

— Схоже на те, — сказав Катберт і зайшовся сміхом. Його сміх був нестримний, немов у дитини. Сміючись, він розгойду­вався вперед-назад і тримався за живіт.

Сюзен збентежилася.

— Що? Що таке?

— Я не можу говорити, — крізь сміх сказав він. — Для мене це занадто. Я весь час сміятимуся, а Роланда це дратує. Розпо­відай ти, Алане. Розкажи Сюзен про візит помічника Дейва.

— Він прийшов до нас у Смугу К, — сказав Алан, і собі всмі­хаючись. — Розмовляв з нами, як добрий дядечко. Сказав, що мешканцям Гембрі не до вподоби, коли на їхніх ярмарках вши­ваються чужинці, і що краще нам побути вдома того дня, коли місяць буде у повні.

— Маячня! — обурено вигукнула Сюзен, до глибини душі ображена за своє місто. — Чужоземці завжди бажані гості на наших святах! Так було завжди. Ми ж не дикуни якісь!

— Спокійно, спокійно, — посміюючись, сказав Катберт. — Нам це відомо. Але ж помічник Дейв цього не знає. Він знає, що його дружина готує найсмачніший білий чай на всю околи­цю, а все інше для Дейва як у тумані. У шерифа Герка в голові трішки більше, але ненабагато.

— Те, що вони вжили таких пересторог, щоби втримати нас удома, означає дві речі, — сказав Роланд. — По-перше, як ти й сказала, Сюзен, вони збираються виїжджати в день Ярмарку Жнив. А по-друге — вони думають, що зможуть поцупити добро для Фарсона з-під наших носів.

— А звинуватити в цьому нас, — сказав Алан.

Вона зацікавлено перевела погляд з одного на другого і спитала:

— Що ви замислили?

— Знищити те, що вони залишили на Ситґо для нашої при­манки, а потім ліквідувати їх у місці зібрання, — тихо сказав Роланд. — Біля Скелі Вішальників. Принаймні половину цис­терн, які збираються переправляти на захід, вони вже туди до­правили. Там чергує загін солдатів. Думаю, сотні зо дві, але може виявитися й менше. Усі ці люди загинуть.

— Якщо не вони, то ми, — сказав Алан.¹

— Як ми вчотирьох зможемо знищити дві сотні солдатів?

— Ми не зможемо. Але якщо підпалити одну з цистерн, ста­неться вибух, можливо, навіть дуже потужний. Ті солдати, що вціліють, будуть налякані, а їхні ватажки розлютяться. Вони побачать нас, бо ми їм покажемося...

Алан і Катберт дивилися на нього, затамувавши подих. Ре­шту історії вони або чули, або домислили, а от цю частину Роланд досі тримав при собі.

— А що далі? — злякано спитала Сюзен. — Що тоді?

— Ми заведемо їх у Каньйон Петлі, — сказав Роланд. — Про­сто у тонкохід.

 

 

Всі мовчали, мов громом уражені. А потім Сюзен сказала (з по­вагою):

— Ти з’їхав з глузду.

— Ні, — в задумі заперечив Катберт. — Не з’їхав. Ти маєш на увазі той маленький проріз у стіні каньйону, Роланде? Перед виступом у землі.

Роланд кивнув.

— Ми вчотирьох зможемо без проблем видряпатися нагору. А згори поскидаємо вниз каміння. Щоб викликати обвал на голови тих, що спробують нас наздогнати.

— Звучить жахливо, — сказала Сюзен.

— Це виживання, — відповів Алан. — Якщо дозволити їм перегнати нафту і використати її, то загинуть усі люди Альян­су, що потраплять у зону обстрілу. Добрий Чоловік полонених не бере.

— Я ж не стверджую, що це неправильно. Просто жахливо.

Вони трохи помовчали — четверо дітей, що обдумували вбив­ство двох сотень чоловіків. Хоча то мали бути навіть не чолові­ки, а (здебільшого) молоді хлопці приблизно їхнього віку.

— Але ж ті, кому каміння на голову не посиплеться, просто виїдуть верхи з каньйону.

— Ні, не виїдуть, — Аланові вже був знайомий рельєф міс­цевості, тож тепер він усе зрозумів без зайвих слів. Роланд кив­нув, і на його вустах з’явилася тінь усмішки.

— Чому ні?

— Гілляччя перед каньйоном. Ми підпалимо його, так, Роланде? І якщо вітер не зміниться... то дим...

— Зажене їх у глиб каньйону, — погодився Роланд. — У тон­кохід.

— А як ви збираєтеся підпалити купу гілля? — спитала Сю­зен. — Я знаю, що воно сухе, але ж у вас не буде часу скориста­тися сірником чи викресати іскру.

— Ти можеш нам допомогти, — сказав Роланд. — І з цим, і з тим, щоб підпалити цистерни з нафтою. Ми не можемо роз­раховувати на те, що нафта займеться лише від наших пострілів. Сира нафта горить значно гірше, ніж вважають деякі люди. Я сподіваюся, що в цьому тобі допоможе Шимі.

— Говори, що я маю зробити.

 

 

Вони розмовляли ще хвилин зо двадцять, не надто вдаючись у подробиці плану. Здавалося, всі розуміли — якщо забагато напланувати і останньої миті щось зміниться, вони можуть не впоратися з ситуацією. У цей вир вони потрапили з волі ка, тож вирішили покластися на ка. І на власну хоробрість.

Спершу Катберт не погоджувався з тим, щоб залучати до справи Шимі, але врешті-решт здався. Роль хлопчика була дру­горядною, хоч і ризикованою, та й Роланд погодився взяти його з собою, коли все буде скінчено. Де четверо, там і п’ятеро, сказав він.

— Гаразд, — сказав Катберт у кінці розмови й повернувся до Сюзен. — Хтось із нас двох має з ним поговорити.

— Я.

— Тільки попроси його ні слова не казати Корал Торін, — попередив Катберт. — Не тому, що вона мерова сестра. Просто я не довіряю тій падлюці.

— Можу навести тобі кращу причину не довіряти їй, ніж братик-мер, — сказала Сюзен. — Моя тітка каже, що вона знюха­лася з Елдредом Джонасом. Бідна тітка Корд! Це найгірше літо в її житті. Та й осінь буде не ліпшою. Люди тицятимуть у неї пальцями як у тітку зрадниці.

— Не всі так вважатимуть, — сказав Алан. — Дехто завжди обізнаніший за інших.

— Можливо, але тітка Корделія з тих жінок, хто завжди чує лише найогидніші плітки. І переповідає їх. Ви знаєте, вона сама зітхала за Джонасом.

У Катберта відібрало дар мови.

— За Джонасом! Святі боги! Вухам своїм не вірю! Знаєш, якби за поганий смак у коханні вішали, твоя тітка померла б молодою.

Сюзен засміялася, обхопила коліна руками і кивнула.

— Час іти, — сказав Роланд. — Якщо з’явиться інформація для Сюзен, ми скористаємося червоним каменем у стіні «Зеле­ного серця».

— Добре, — зрадів Катберт. — Забираймося звідси. Тутешній холод уже помалу пробирає мене до кісток.

Роланд підвівся, розминаючи ноги.

— Найважливіше те, що вони вирішили залишити нас на свободі, поки згортатимуться і тікатимуть. Це наша головна перевага. А тепер...

Тихий голос Алана змусив його замовкнути.

— Ми забули про щось дуже важливе.

Роланд знову сів навпочіпки і питально глянув на Алана.

— Відьма.

Сюзен здригнулася, але Роланд лише нетерпляче розсміявся.

— Вона не стане нам на заваді, Алане. Не розумію, як би їй це вдалося. Навряд чи вона бере участь у Джонасовій змові...

— Я теж сумніваюся, — сказав Алан.

—...до того ж ми з Катбертом переконали її мовчати про мене і Сюзен. Якби не це, її тітка вже давно стояла б на вухах.

— Але невже ти не розумієш? — спитав Алан. — Річ не в тім, кому Рея могла розпатякати. Питання в тому, як вона взагалі про це дізналася.

— Він рожевий, — ні сіло ні впало сказала Сюзен. Пальцями вона торкалася того місця в своєму волоссі, яке помалу відростало.

— Хто рожевий? — спитав Алан.

— Місяць, — вона похитала головою. — Я не знаю. Не знаю, про що я. Мізків у мене не більше, ніж у Пінча і Джиллі... Ро­ланде? Що таке? Тобі зле?

Роланд уже не сидів навпочіпки, він зненацька повалився на землю, всипану трояндовими пелюстками, і мав такий вигляд, наче от-от зомліє. За стінами мавзолею потріскувало опале лис­тя, наче пересипалися кістки, і кричав дрімлюга.

— О боги, — тихо мовив він. — Цього не може бути. Невже це правда? — він зустрівся поглядом із Катбертом.

Увесь жартівливий настрій останнього мов рукою зняло. Об­личчя стало жорстким і розважливим. Таким Катберта не впіз­нала б навіть рідна мати... чи не схотіла б упізнавати.

— Рожевий, — сказав він. — Як цікаво. Хіба не це слово зга­дав твій батько, Роланде, відпроваджуючи нас із дому? Він по­переджав нас про рожевий. Ми ще тоді подумали, що то він так пожартував. Майже.