Забирайтесь геть, срані багатії 5 страница

Вони зняли діжки з мула. Сюзен дістала з кишені халатика зламану кінську підкову і скористалася нею, як важелем, щоб зняти з однієї діжки денце. Перекинула шмат підкови Шимі, і той так само відкрив іншу діжку. Сарай наповнився кислими яблучними пахощами графу.

— Тримай! — вона кинула Шимі м’яку ганчірку. — Витри якомога ретельніше. До ідеалу доводити не треба, вони в об­гортках, але краще убезпечитися.

Вони витерли діжки всередині (Сюзен щокілька секунд нер­вово зиркала на двері).

— Добре, — сказала юна. — Вони двох сортів. Ніхто й не по­мітить їхнього зникнення, я впевнена. Там стільки цього добра, що можна півсвіту підірвати, — вона похапцем пішла в пітьму сараю, притримуючи однією рукою край пеньюара і цокаючи чобітьми. Повернулася вона з оберемком пакунків.

— Ці більші, — сказала вона.

Шимі поклав їх до однієї діжки. Загалом пакунків було два­надцять. Всередині Шимі намацав якісь круглі штуки, кожна завбільшки з дитячий кулак. Великі бахкалки. На той час, коли він закінчив складати пакунки і знову накрив діжку, Сюзен повернулася, несучи в руках менші пакунки. Їх він поклав до другої діжечки. На дотик їхній вміст був незначний. Такі не ли­ше гахкали, а й спалахували кольоровим вогнем.

Безперестану озираючись на двері, Сюзен допомогла Шимі нав’ючити діжки на спину мулові. Коли роботу було завершено, вона полегшено зітхнула і витерла спітніле чоло тильним боком долоні.

— Дякуючи богам, цю частину роботи зроблено, — сказала вона. — Ти не забув, куди маєш їх відвезти?

— Ні, Сюзен, дочко Пата. На Смугу К. Мій друг Артур Гіт надійно їх сховає.

— А якщо хтось спитає тебе, чого ти туди йдеш?

— Везу Граф хлопцям із Внутрішнього світу, бо вони вирі­шили, що не підуть на свято... а чому вони не хочуть прийти, Сюзен? Не люблять свят?

— Скоро ти про все дізнаєшся. Поки що не думай про це, Шимі. А тепер іди, тобі вже час.

Але він не зрушив з місця.

— Що? — спитала вона, щосили тамуючи в собі нетерпля­чість. — Що таке, Шимі?

— Я хотів би поцілунок, бо це ж кінець року, — сказав він і густо зашарівся.

Неспроможна стриматися, Сюзен розсміялася, а тоді стала навшпиньки й поцілувала його в куточок рота. І щасливий Ши­мі поплив на Смугу К зі своїм легкозаймистим вантажем.

 

 

Наступного дня Рейнолдз поїхав на Ситґо. Він пустив коня галопом, і на вітрі його шарф так обкрутився довкола обличчя, що тільки очі видніли. Він мріяв якнайшвидше вибратися з ті­єї клятої місцини, яка ніяк не могла вирішити, сільська вона чи приморська. Температура повітря низькою не була, проте там, де рельєф місцевості піднімався вище рівня моря, вітер був гострий, мов бритва. Але й це була б не біда, якби не інше. З на­ближенням до Жнив у Гембрі, та й у всьому Меджисі відчува­лася нависла загроза. Ця приреченість була йому не до вподоби. І Роєві теж. Рейнолдз бачив це в його очах.

Але розвіяти попіл цих молокососів, що вдають із себе лица­рів, він би не відмовився ні за що.

Він зліз з коня на зруйнованому паркувальному майданчику нафтопереробного заводу, прив’язав його до бампера іржавого каркаса, на борті котрого ледь виднілося загадкове слово «ШЕВ­РОНЕ», а потім пішов на нафтове поле. Вітер налітав поривами, пробираючись навіть під пальто з овечої шкіри, які носять влас­ники ранчо. Двічі Рейнолдзові доводилося притримувати капе­люха руками, щоб його не зірвало вітром. Узагалі він тихо радів, що зараз себе не бачить. Напевно, вигляд у нього був, як у дов­баного фермера.

Але на нафтовому полі все було спокійно... тобто безлюдно. Тільки вітер самотньо зітхав крізь гілля ялин обабіч нафтогону. Ніхто б і не здогадався, що за ним тут пильно стежать з десяток пар очей.

— Агов! — крикнув Рейнолдз. — Напарники, виходьте сюди, побалакаємо.

Якийсь час панувала тиша. А тоді з-під гілок ялин вигульк­нули Гірам Квінт з ранчо «Піаніно» і Гавкучий Калаген з «Раю для подорожніх». «Гаплик, — подумав Рейнолдз. — Вояки не­дороблені».

З-за пояса в Квінта стирчав жалюгідний старий мушкет. Рей­нолдз уже таких сто років не бачив. Він подумав, що в найкра­щому разі, якби Квінт натис на курок, сталася б осічка. А в най­гіршому — мушкет вистрелив би у зворотний бік, в обличчя своєму власникові.

— Усе тихо? — спитав він.

Квінт щось пробелькотів по-меджиському. Гавкучий послу­хав і переклав:

— Усе добре, сей. Він каже, що йому і його людям скоро уві­рветься терпець, — приязно всміхаючись і жодним чином не ви­казуючи, що насправді каже, Гавкучий додав: — Якби мізки бу­ли чорним порохом, то цей кретин боявся би чхнути.

— Але ж цьому кретинові можна довіряти?

Гавкучий знизав плечима. Можливо, погодився.

Вони зайшли за дерева. Там, де Роланд і Сюзен бачили май­же тридцять цистерн, тепер було лише півдюжини, та й з цих шести тільки дві було наповнено нафтою. Охоронці сиділи на землі чи дрімали, накривши обличчя капелюхами. Озброєні вони були здебільшого такими самими мушкетами, як той, що висів на поясі в Квінта. Бідніші пастухи мали при собі бола Рейнолдз відзначив про себе, що взагалі-то ці штуки ефектив­ніші за мушкети.

¹ Бола (ісп. bola) — різновид аркана з каменями чи кулями на кінцях.

— Переклади цьому лорду Пертові, що коли хлопці сюди поткнуться, то мають втрапити у засідку. Тож у ваших вояків лише один шанс зробити все так, як треба, — сказав Рейнолдз, звертаючись до Гавкучого.

Гавкучий переказав усе Квінтові. Квінт вишкірився в по­смішці, демонструючи страшнуватий ряд чорних і жовтих зубів. Щось коротко промовив, виставив уперед руки, стиснувши їх у величезні вкриті рубцями кулаки, і покрутив їх один над од­ним, наче скручуючи карк невидимому ворогові. Коли Гавку­чий заходився переказувати, Клай Рейнолдз відмахнувся од нього рукою. Він почув лише одне слово, але цього було досить. Muerto².

² Muerto — покійник (ісп.).

 

 

Увесь той перед’ярмарковий тиждень Рея просиділа перед кри­сталом, зазираючи в його надра. Нерівними стібками вона при­шила голову Ермота до тулуба чорними нитками. Змія вже почала розкладатися, але Рея повісила її на шию, не помічаючи смороду, що з часом почав ширитися від плазуна. Двічі при­ходив Чахлик і винявкував собі їжу, і двічі Рея давала йому стусана, щоб не набридав. Сама вона помалу перетворювалася на скелет: її очі в очницях тепер скидалися на очі черепів, які висіли в сітці біля дверей її спальні. Кілька разів вона задрімала, тримаючи кулю на колінах, з прикрасою зі смердючої зміїної шкіри на шиї. Клювала носом, гострим підборіддям торкала­ся грудей. Зі в’ялого рота стікали цівки слини. Але заснути по-справжньому вона не могла. Надто багато цікавих речей показував кристал, надто багато.

До того ж він весь час був відкритий. Тими днями їй навіть не доводилося проводити над ним руками, щоб рожевий туман розвіявся. Усе зло, дрібні (й не дуже) вияви жорстокості, всі обмани й брехня в баронії розгорталися перед її очима. Здебіль­шого те, що вона бачила, було незначним і не вартим уваги: хлопці, що мастурбували, підглядаючи в замкову шпарину, як роздягаються їхні сестри, дружини, які копирсалися в кишенях чоловіків, шукаючи грошей чи тютюну, піаніст Шеб, що лизав сидіння стільця, на якому щойно сиділа його найулюбленіша повія, покоївка в Будинку-на-набережній, котра плювала на подушку Кімби Раймера за те, що він копнув її ногою, коли вона плуталася під ногами.

Усі ці речі лише підтверджували її думку про суспільство, яке вона покинула, щоб усамітнитись. Іноді вона дико рего­тала, часом зверталася до людей, яких бачила в кристалі, так, ніби вони могли її почути. На третій день тижня, що передував Жнивам, Рея перестала ходити до вбиральні, хоч і могла бра­ти кристал із собою. Довкола неї почав ширитися їдкий смо­рід сечі.

На четвертий день Чахлик перестав наближатися до неї.

Рея замріяно дивилася в кристал і губилася в своїх мріях, як це робили багато її попередників. Глибоко занурюючись у дріб­ні радощі від того, що далеко бачила, вона навіть не підозрювала, що рожева куля забирає зачерствілі рештки її душі. Проте якби й знала, то все одно вважала б це справедливою платою. Вона бачила все те, що люди роблять потай, і лише це їй було цікаво, тож, поза сумнівом, угода про те, щоби платити життєвою си­лою за таку можливість, здалася б їй справедливою.

 

 

— Ну от, — сказав хлопчисько, — дай я запалю, хай тобі чорт. — Джонас упізнав голос: підліток, що махав до Джонаса відруба­ним собачим хвостом і кричав: «Ми Великі мисливці за труна­ми, такі ж, як ви!»

Хлопець, до якого зверталося це миле дитя, силкувався втри­мати в руках шмат печінки, який вони поцупили в шкуродера за нижнім базаром. Перший хлопець вхопив його за вухо і боляче крутонув. Другий хлопець заверещав від болю і простягнув йому печінку. Чорна кров заструменіла по його брудних пальцях.

— Дивись мені, — сказав перший хуліган, — щоб знав, хто тут capataz.

Вони були за кондитерським кіоском на нижньому ринку. Неподалік сидів шолудивий бродячий пес, сліпий на одне око. Вочевидь, його привабив запах свіжоспеченого хліба. Він ди­вився на них голодними очима.

У шматку сирого м’яса був проріз, і звідти стирчав бікфордів шнур феєрверка. Під шнуром печінка випиналася, як черево вагітної. Перший хлопець узяв сірника, чиркнув ним об свої випнуті зуби і запалив.

— Ні в жисть не їстиме! — сказав третій, згоряючи від нетерп­лячки й надії.

— Такий худий? — сказав перший. — Ще й як зжере. Ставлю свою колоду карт проти твого кінського хвоста.

Третій подумав і похитав головою.

Перший розплився в усмішці.

— Молодець, тямиш, — він підпалив шнур. — Гей, малий! — гукнув він до пса. — Хочеш жерти? На, лови!

Він пожбурив печінку на землю. Підпалений шнур, що гучно сичав, не відлякнув охлялого пса: не зводячи погляду єдиного ока з першої нормальної їжі, яка трапилася йому за багато днів, він рвонув уперед і підхопив шмат на льоту. Тієї ж миті феєр­верк випав із печінки, вибухнув і спалахнув, відірвавши псові всю щелепу. Собака ще трохи постояв, стікаючи кров’ю і див­лячись на хлопців єдиним оком, а тоді впав.

— А казав я вам! — глузливо закричав перший. — Казав, що зжере! Зі Жнивами нас, ге?

— Що це ви робите? — строго гукнула до них якась жінка. — Ану геть звідси, стерв’ятники малі!

Підсміюючись, хлопці втекли у яскраве світло дня. Криками вони справді нагадували стерв’ятників.

 

 

Катберт і Алан поставили коней біля входу до Каньйону Пет­лі. Навіть попри те, що вітер відносив звук тонкоходу в інший бік, його дзижчання проникало в голову й примушувало зуби цокотіти.

— Ненавиджу, — пробурмотів Катберт крізь зуби. — Зробімо все швидше, і гайда звідси.

— Еге ж, — погодився Алан. Вони незграбно злізли з коней (заважали важкі фермерські пальта) і прив’язали коней до гілок із купи, наваленої перед каньйоном. Зазвичай прив’язувати їх потреби не було, проте зараз хлопці розуміли, що коням стогін тонкоходу подобається не більше, ніж їм самим. Катбертові здавалося, що голос тонкоходу лунає в його голові, тужливий, страхітливо переконливий, запрошуючи його зайти.

Заходь, Берте. Облиш усі ці дурощі: гордість, страх смерті, самотність, з якої ти насміхаєшся, бо сміятися — це все, що тобі лишається. І дівчину, її теж залиш. Ти кохаєш її, чи не так? Навіть якщо не кохаєш, то жадаєш. Сумно, що вона кохає не те­бе, а твого друга. Але якщо ти прийдеш до мене, то дуже швидко все це перестане тебе хвилювати. Вперед. Чого ти чекаєш?

— Чого я чекаю? — пробурмотів він.

— Га?

— Кажу, чого чекаємо? Нумо до справи, а тоді хутенько за­бираймося звідси.

Кожен дістав із сідельної сумки бавовняний мішечок. У них містився порох, видобутий з менших феєрверків, які два дні тому привіз їм Шимі. Алан опустився на коліна, дістав ножа й поповз спиною вперед, проводячи в землі рівчачок під самим курганом з гілок.

— Глибше веди, — сказав Катберт. — Щоб вітром не розвіяло.

Алан сердито зиркнув на нього.

— Може, сам зробиш? Щоб я раптом не напартачив?

«Це тонкохід, — подумав Катберт. — Він і на нього діє».

— Ні, Алане, — сумирно сказав він. — Ти непогано справля­єшся, як для сліпого йолопа. Продовжуй.

Алан ще трохи свердлив його лютим поглядом, а потім кри­во посміхнувся і продовжив роботу.

— Ти, Берте, до старості не доживеш.

— Еге ж, напевно, — Катберт і сам опустився на коліна й поповз за Аланом, засипаючи в рівчак порох і намагаючись не звертати уваги на вкрадливе дзижчання тонкоходу. Ні, по­рох не займеться, якщо не буде сильного вітру. А якщо піде дощ, то навіть гілки не допоможуть зберегти його сухим. Якщо задощить...

«Не думай про це, — звелів він собі. — Це ка».

Сипати порох у рівчаки з обох боків гілкового бар’єра вони закінчили за десять хвилин. Але відчуття було таке, що вовту­зяться вони дуже довго. Напевно, коням теж так здавалося, бо вони нетерпляче били копитами, прищулювали вуха і поводи­ли очима. Катберт і Алан відв’язали їх і сіли в сідла. Кінь Кат­берта навіть двічі брикнув... але Катбертові чомусь здалося, що нещасна тварина тремтить.

Удалині на сталевій поверхні сяйнув сонячний промінь. Цистерни біля Скелі Вішальників. Їх підкотили якомога ближ­че до того місця, де піщаникова порода виступала з землі. Про­те, коли сонце стояло високо в небі, тіні зникали, а разом з ни­ми щезало і прикриття.

— І все ж я ніяк не дотумкаю, — сказав Алан, коли вони ви­рушили назад. Подорож мала бути тривалою, бо треба ж було зробити широкий гак довкола Скелі Вішальників, аби пере­конатися, що їх не помітили. — Напевно, вони вважають нас сліпими.

— Це тупо з їхнього боку, — відповів Катберт. — Але, схоже, так і є. — Тепер, коли Каньйон Петлі віддалявся, в нього мало не йшла обертом голова від полегшення. Невже через кілька днів вони заїдуть усередину? Насправді заїдуть і проїдуть на конях за кілька кроків від того місця, де починається та бісова калюжа? Він не йняв цьому віри... і змусив себе припинити про це думати, поки не повірив.

— До Скелі Вішальників прямують вершники, — сказав Алан, показуючи в бік лісів позаду каньйону. — Бачиш їх?

З тієї відстані вони були малими, як комахи, але Берт роз­дивився їх дуже добре.

— Зміна варти. Важливо, щоб вони нас не помітили. Як га­даєш, не помітять?

— Аж тут? Не думаю.

Катберт теж так вважав.

— Вони ж усі там будуть на Жнива? — засумнівався Алан. — Бо який сенс у тому, щоб впіймати лише кількох?

— Так, я впевнений, що будуть усі.

— А Джонас і його посіпаки?

— І вони теж.

Вони наближалися до Поганої Трави. Від сильного вітру сльозилися очі, проте Катберт нічого проти цього не мав. Звук тонкоходу стишився до ледь чутного квиління, а невдовзі стих­не зовсім. Тієї миті то було все, що необхідно йому для щастя.

— Думаєш, нам вдасться врятувати свої шкури, Берте?

— Без поняття, — сказав Катберт. А тоді подумав про бороз­ни з порохом під сухими гілками і додав. — Але запевняю тебе, Алане, вони зрозуміють, що ми тут були.

 

 

Тиждень перед великим ярмарком у Меджисі, як і в будь-якій іншій баронії Серединного світу, був політичним. З віддалених куточків баронії на Бесіду, що була прелюдією до головної Бе­сіди на Свято Жнив, з’їхалися важливі люди. Сюзен мала бути присутня на цій Бесіді — здебільшого в ролі речового доказу неослабної влади мера. Олів також була присутня. І, неначе в якійсь жорстоко-кумедній пантомімі, що можуть до кінця оцінити лише жінки, вони сиділи по обидва боки від старіючого какаду, Сюзен наливала каву, Олів передавала тістечка, і обидві вишукано приймали похвали щодо їжі й питва, до приготуван­ня яких жодна не мала відношення.

Сюзен було нестерпно важко дивитися на усміхнене і не­щасне обличчя Олів Торін. Її чоловік ніколи не матиме в ліжку дочки Пата Дельґадо... але ж сей Торін про це не знає, а сказа­ти їй Сюзен не могла. Одного погляду на неї бічним зором ви­стачило, щоб Сюзен згадала слова Роланда, які він сказав їй того дня на Крутоярі: «На якусь мить мені здалося, що то моя мати». Але ж саме в цьому й полягала проблема, чи не так? Олів Торін не була нічиєю матір’ю. Власне, це й призвело до тієї жахливої ситуації.

У Сюзен була одна важлива справа, але з усією тією бігани­ною в будинку мера шанс її залагодити випав лише за три дні до Жнив. Після останньої Бесіди вона дістала змогу скинути з себе Рожеву Сукню 3 Аплікаціями (як же вона її ненавиділа! усі ті сукні ненавиділа!), знову натягнути джинси, просту со­рочку для верхової їзди і куртку. Часу заплітати волосся в косу не було, бо їй треба було повертатися до мерового будинку на чаювання, але Марія зібрала їй волосся у хвіст, і Сюзен пішла додому, до будинку, який невдовзі залишить назавжди.

Їй треба було до задньої кімнати за стайнею — кімнати, яка правила батькові за кабінет. Але спершу вона зайшла до будин­ку, де почула те, що сподівалася почути: витончене тітчине хро­піння. З присвистом. Незрівнянно.

Сюзен намастила скибку хліба медом і пішла до стайні-комори, якомога ретельніше оберігаючи ласощі від хмар по­роху, які вітер розносив подвір’ям. Тітчине опудало тріскотіло на своїй палі в саду.

Сюзен пірнула в пітьму хлівця, де пахло солодко і приємно. Пілон і Феліція радісно заіржали, і вона розділила між ними рештки хліба з медом, які не доїла сама. Коні дуже зраділи час­туванню. Феліції дісталося більше, бо її Сюзен мала невдовзі покинути.

Відколи помер батько, вона майже не заходила до його кабі­нету, боячись гострого болю, який пронизував її, коли вона піднімала засувку і заходила. Вузькі віконця заросли павутин­ням, але досі пропускали яскраве осіннє світло, тож вона могла бачити люльку в попільничці — червону, його улюблену, ту, яку він називав «люлькою-думкою». На спинці крісла висів шмат каната. Певно, батько лагодив його при світлі газового ліхтаря і відклав на завтра... але «завтра» так і не настало, бо змія вкусила Океана. Для Пата Дельґадо не настало.

— Ох, тату, — тихо промовила вона. — Як мені тебе бракує.

Вона підійшла до письмового столу і провела пальцями по його запорошеній поверхні. Сіла в його крісло, і воно звично зарипіло під її вагою, як рипіло колись під ним. І це перепов­нило чашу. Наступні п’ять хвилин вона проплакала, тручи очі кулаками, як маленьке дівча. З тією лише різницею, що тепер Великий Пат не прийде і не втішить. Не посадить її собі на коліна і не цілуватиме її в те особливе місце нижче підборіддя, де так приємно лоскотали його вуса, поки вона не перестане плакати і не почне натомість хихотіти. Час був обличчям на воді, і цього разу його обличчя було лицем її батька.

Врешті-решт сльози вилилися, і Сюзен лише схлипувала. Одну за одною вона відчинила шухляди стола, в яких знайшла інші люльки (він постійно жував коріння, тож люльки стали непотрібні), капелюха, одну зі своїх ляльок (зі зламаною ру­кою. Мабуть, у Пата так і не дійшли руки її полагодити), ручки-пера, маленьку фляжку — порожню, але довкола шийки досі витав ледь відчутний запах віскі. Єдиний цікавий для неї пред­мет знайшовся в нижній шухляді. Пара шпор. На одній збере­глося коліщатко, друга була без нього. Сюзен не сумнівалася, що саме ці шпори були на ньому в день смерті.

«Якби тато був з нами...» — почала вона того дня на Крутоярі.

«Але він не тут, — сказав Роланд. — Він мертвий».

Пара шпор, відламане коліщатко.

Вона підкинула їх на долоні, подумки уявляючи собі, як Океан стає на диби й скидає з себе її батька (одна шпора за­стрягає в стремені, коліщатко відламується), а тоді заточуєть­ся і падає на свого вершника. Усе це вона побачила в своїй уяві дуже чітко, проте змії, про яку казав Френ Ленґіл, не по­бачила. Взагалі.

Сюзен поклала шпори на місце, підвелася і подивилася на полицю праворуч від письмового столу, розташовану в зручному місці, щоб туди могла дотягтися рука Пата Дельґадо. Там у ряд вишикувалися облікові книги в шкіряних обкладинках, цілий скарб у суспільстві, яке забуло, як виготовляти папір. Упродовж тридцяти років її батько був головним конюхом баронії, і на цій полиці було зібрано всі його журнали обліку коней.

Сюзен узяла останній і погортала сторінки. Цього разу біль, що пронизав її від вигляду батькового знайомого почерку, був майже бажаним. Тоненькі літери, товсті й заразом впевненіші цифри.

Пологи в ГЕНРІЄТТИ, (2) лошата, обоє в порядку

Пологи в ДЕЛЇЇ, мертвонароджений, чалий (МУТАНТ) Пологи в ЙОЛАНДИ, ЧИСТОКРОВНИЙ, ЗДОРОВЕ ЛОША-САМЕЦЬ

Біля кожного підпису дата. Він в усьому любив порядок. І ре­тельність. І...

Вона раптово перестала гортати сторінки, збагнувши, що знайшла те, що шукала, навіть достоту не усвідомлюючи, чому прийшла сюди. Останні сторінки татової останньої облікової книги було вирвано.

Хто це зробив? Тільки не її батько, адже він, вивчившись само­тужки, шанував папір так, як деякі люди навіть богів не шанува­ли. Чи золото.

І навіщо це зробили?

Про це вона здогадувалася. Авжеж, через коней. На Круто­ярі їх було занадто багато. А господарі ранчо — Ленґіл, Кройдон, Ренфру — брехали про те, що серед коней багато мутантів. І Генрі Вертнер, чоловік, що обійняв посаду головного конюха після смерті її батька, теж брехав.

Якби тато був з нами...

Але він не тут. Він мертвий.

Вона сказала Роландові, що не вірить, буцімто Френ Ленґіл міг збрехати щодо смерті її батька... але тепер вірила.

Боги, згляньтеся над нею, тепер вона в це вірила.

— Що ти тут робиш?

Скрикнувши від несподіванки, вона впустила книгу і рвучко обернулася. На порозі в одній зі своїх линялих чорних суконь стояла Корделія. Верхні три ґудзики були розстебнуті, і над про­стою білою бавовною її комбінації випиналися ключиці. Сюзен раптом зрозуміла, як схудла тітка Корд за останні три місяці. На лівій тітчиній щоці, наче слід від ляпаса, виднів червоний слід від подушки. Під блискучими очима залягли темні кола, більше подібні до чорних синців.

— Тьотю Корд! Ти налякала мене! Ти...

— Що ти тут робиш? — повторила тітка Корд.

Нахилившись, Сюзен підняла книгу.

— Я прийшла, щоб поринути у спогади про тата, — вона по­клала книгу назад на полицю. Хто вирвав ті сторінки? Ленґіл? Раймер? Навряд чи. А от те, що їх могла висмикнути жінка, що стояла зараз перед нею, більше скидалося на правду. Монети з червоного золота для цього було б цілком достатньо. «Нема питань — нема і відповідей, тож усе добре», — либонь, думала вона, опускаючи монету в свою скарбничку, спершу взявши її на зуб, аби пересвідчитися, що вона справжня.

— Спогади про нього? Благати його прощення — от що ти маєш робити. Бо ти забула його обличчя. Великий гріх на тобі, Сью.

Сюзен тільки глянула на неї, та не відповіла.

— Була з ним сьогодні? — зі сміхом у голосі спитала Корделія і заходилася терти рукою червоний слід на щоці. Сюзен збаг­нула, що її психічний стан помалу погіршується, а надто від­тоді, як поповзли чутки про Джонаса і Корал Торін. — Була з сеєм Деаборном? Твоя піхва досі мокра від його сімені? Ану дай я сама подивлюся!

Тітка посунула до неї, схожа на примару в своїй чорній сукні з розстебнутим ліфом, нечутно ступаючи у своїх капцях, і Сю­зен відштовхнула її від себе. Від страху й огиди штовхнула що стало сили. Корделія вдарилася спиною об стіну біля вікна, заплетеного павутинням.

— Сама проси пробачення, — відрізала Сюзен. — За те, що так розмовляєш із його дочкою тут, у його кабінеті. — Вона на­вмисне перевела погляд на полицю з книгами, а потім на тітку. Занепокоєно-стурбований вираз, що з’явився на обличчі Кор­делії, свідчив про все, що вона хотіла чи мала знати. Сюзен не ві­рила, що вона була причетна до вбивства брата, але щось вона вочевидь знала. Щось їй було відомо.

— Ти віроломна сучка, — прошепотіла Корделія.

— Ні, я нікого не зраджувала.

І, вимовивши це, відчула, як величезний тягар звалився з її плечей. Так, вона нікого не зраджувала. Біля дверей кабінету Сюзен озирнулася на тітку.

— Останню ніч я спала вдома, — сказала вона. — Навіть чути не хочу твоїх звинувачень. І бачити тебе не хочу таку, якою ти стала. Це крає мені серце і вбиває ту любов, яку я відчувала до тебе змалечку, коли ти намагалася замінити мені маму.

Корделія прикрила обличчя руками, наче їй було боляче дивитися на Сюзен.

— Тоді йди звідси! — заверещала вона. — Забирайся до Будинку-на-набережній чи туди, де ти валяєшся з тим хлопцем! І якщо я більше ніколи в житті не побачу твоєї шльондрячої пики, то вважатиму, що життя вдалося!

Сюзен вивела Пілона зі стайні. Проте на подвір’ї так розри­далася, що їй було несила вилізти в сідло. Втім, усвідомлення того, що вона відчуває в душі не лише смуток, але й полегшен­ня, допомогло їй зібратися з силами. Виїхавши на Хай-стрит і пус­тивши Пілона в галоп, вона навіть не озирнулася.

 

 

О темній ранковій порі, коли ще навіть не благословлялося на світ, Олів Торін крадькома вийшла з кімнати, де тепер спала сама, і рушила до спальні, яку впродовж сорока років ділила зі своїм чоловіком. Долівка під босими ногами була крижаною. Подолавши весь шлях до ліжка, Олів тремтіла від холоду... але не тільки. У ліжку хропів її худющий чоловік у нічному ковпаку. Коли вона лягла поряд із ним, він перевернувся на другий бік (суглоби в колінах і спині відчутно хруснули), і вона притислася до його спини та міцно обійняла. Не від пристрасті, а від бажан­ня взяти собі часточку його тепла. Його груди (пласкі, але вона знала їх так само добре, як і свої власні) здіймалися й опадали під її руками, і вона почала помалу заспокоюватися. Він поворух­нувся, і Олів подумала, що він може зараз прокинутися і поба­чити її в своєму ліжку — вперше за бозна-скільки часу.

«Так, — подумала вона. — Прокинься». Сама вона не наважу­валася його розбудити. Її сміливості вистачило лише на те, аби прийти сюди, прокрастися в темряві, пробудившись від одного з найкошмарніших снів за все її життя. Але якби він прокинувся, вона б сприйняла це як знак і розповіла йому, що бачила уві сні велетенського птаха, жорстокого Руха з золотистими очима, що пролітав над баронією, а з його крил стікала кров.

«Там, куди падала його тінь, була кров, — розповіла б Олів чоло­вікові, — а тінь його падала скрізь. Баронія потопала в крові, від Гембрі до Петлі. А вітер доніс до моїх ніздрів запах великого багат­тя. Я побігла до тебе, але ти сидів мертвий у своєму кабінеті біля каміна. Хтось виколов тобі очі і поклав на коліна череп».

Але замість прокинутися він уві сні взяв її за руку, як робив це раніше, до того, як почав задивлятися на молоденьких ді­вчат — навіть служниць, — і Олів вирішила, що вона просто тихо полежить коло нього, не забираючи руки. Нехай усе бодай на мить стане, як у старі добрі часи, коли між ними двома па­нували мир і злагода.

Вона задрімала. А коли прокинулася, надворі вже розвидні­лося. Він відпустив її руку, взагалі перекотився од неї на інший бік ліжка. Він не надто зрадіє, якщо, прокинувшись, побачить її, вирішила Олів, та й переляк від нічного кошмару вже минув­ся. Вона відгорнула ковдру, поставила ноги на підлогу, а тоді ще раз озирнулася на нього. Його нічний ковпак перекособочився. Вона поправила його, погладила рукою тканину і кіст­ляве чоло під нею. Він знову поворухнувся. Олів почекала, поки він затихне, а тоді підвелася і непомітно, як привид, повернула­ся до своєї спальні.

 

 

Намети-атракціони в «Зеленому серці» відкрилися за два дні до Ярмарку Жнив, і до них потяглися перші відвідувачі — випро­бувати своє щастя на колесі, жбурлянні пляшок і кошику з кіль­цем. Ще там був поїзд, запряжений конячкою-поні, — візок, що возив радісних дітлахів вузькими рейками у вигляді вісімки.

(«Поні звали Чарлі?» — поцікавився у Роланда Едді Дін.

«Навряд, — відповів Роланд. — У Високій Мові є одне не­приємне слово, схоже на це ім’я».

«Яке слово?» — спитав Джейк.

«Слово, що означає смерть», — відповів стрілець.)

Якийсь час Рой Діпейп спостерігав, як поні насилу тягне візок, описуючи вісімку, і з ностальгією згадав, як сам у дитин­стві катався на такому візку. Звісно, більшу частину дитинства у нього вкрали.

Надивившись донесхочу, Діпейп неквапом рушив до офісу шерифа і зайшов усередину. Герк Ейвері, Дейв і Френк Клайпол займалися чищенням дивного пістрявого арсеналу зброї різних гатунків. Ейвері привітався з Діпейпом кивком і повернувся до свого заняття. Щось у його вигляді здалося Діпейпові дивним, і через декілька секунд він збагнув, що саме. Шериф нічого не їв. Уперше, відколи Діпейп приїхав до Гембрі, шериф не пхав собі до рота їдла, загрібаючи з тарілки, яка завжди була під рукою.

— Всі готові до завтрашнього дня? — спитав Діпейп.

Ейвері зиркнув на нього: напівроздратовано, напівглузливо.

— Що це, в біса, за питання?

— Питання, з яким мене прислав сюди Джонас, — відрубав Діпейп, і шерифова посмішка трохи зблякла.

— Еге ж, ми готові, — Ейвері провів м’ясистою рукою над зброєю. — Що, не бачиш?

Діпейп міг би процитувати стару приказку «не спробуєш — не дізнаєшся», але хіба в цьому був сенс? Діло мало вигоріти, лише якщо хлопці ні про що не здогадуються (як вважав Джо­нас). Але якщо їх не надурили, то хлопці виріжуть Геркові Ей­вері його товстий зад і згодують росомахам. Хоча Роєві Діпейпу було до цього байдуже.

— Ще Джонас звелів нагадати, що бути треба рано.

— Еге-еге, ми будемо там рано, — погодився Ейвері. — Ці двоє і ще шестеро. З нами попросився Френ Ленґіл, а в нього є автомат. — Останнє слово Ейвері вимовив з такою гордістю, неначе зброя була не у Ленґіла, а в нього самого. І хитро зиркнув на Діпейпа: — А ти, трунорукий? Хочеш з нами? Раз — і ти по­мічник шерифа.