Забирайтесь геть, срані багатії 1 страница

Якусь мить він постояв на ганку, щоб упевнитися, що, крім нього, у Смузі К інших гостей немає. Але скрізь було порожньо. Втім, на якусь мить його охопила неясна тривога, неначе хтось десь відчув його нюхом. Можливо, то була якась телепатія, що походила з Внутрішнього світу.

Ти ж знаєш, що вона існує. Її називають даром.

Еге. Але то було знаряддя стрільців, художників і вар’ятів, проте аж ніяк не хлопчиків, хай там ким вони були: простими парубками чи лордами.

Втім, до коня Джонас повертався поспіхом. Сівши на нього, він поїхав до міста. Ситуація ставала дедалі напруженішою. До появи на небі Місяця-Демона треба було встигнути зробити безліч справ.

 

 

Хатина Реї з кам’яними стінами і потрісканим guijarro даху, порослим мохом, тулилася на верхівці останнього пагорба Коосу. За нею відкривався мальовничий вид на північний схід — Погана Трава, пустеля, Скеля Вішальників, Каньйон Петлі — проте о тій порі Шимі було не до краєвидів. Невдовзі після полудня він обережно завів Капризного на подвір’я Реї. Упродовж останньої години його мучив голод, але зараз корчі в шлун­ку зникли. Шимі ненавидів цю місцину сильніше, ніж будь-яку іншу в баронії, навіть більше за Ситґо з його великими вежами, що весь час рипіли й цокотіли: рип-рип, цок-цок.

— Сей? — гукнув він, заходячи з мулом на подвір’я. На під­ході до хатини Капик почав упиратися ногами й опустив голо­ву, але Шимі смикнув його за повід, і він знову пішов. У гли­бині душі Шимі про це пошкодував. — Мем? Добра старенька, яка й мухи не зобидить? Ви там? Це Шимі, привіз вам трохи графу, — всміхнувшись, він витягнув уперед вільну руку до­лонею догори, щоб продемонструвати свої добрі наміри. Але в хатині мовчали. У Шимі від страху зсудомило живіт. Він на­віть подумав, що зараз накладе в штани, як маленька дитина. Але потім випустив поганий дух, і йому трохи полегшало. Принаймні в кишках.

Він покрокував далі, і з кожним кроком це подобалося йо­му дедалі менше. Земля на подвір’ї була тверда, мов камінь, бур’ян — жовтуватим, наче хазяйка хатини своїм дотиком отру­ювала саму землю. Шимі побачив клапоть городу. Овочі, що досі там росли (здебільшого гарбузи і гострокорені), були му­тантами. А тоді йому в око впало городнє опудало. Ще один мутант. Замість однієї голови, напханої соломою, в нього було дві, а з грудей стирчала рука в жіночій єдвабній рукавичці.

«Сей Торін більше не намовить мене сюди прийти, — подумав Шимі. — Ні за які гроші».

Двері хатини стояли розчахнені. Шимі здалося, що це про­валля беззубого рота. Враження підсилював гидотний вологий сморід, що ширився звідти.

Шимі зупинився за п’ятнадцять кроків до хатини. Капик тицьнувся йому носом у сідниці (наче питаючи, що їх тримає у цьому жахливому місці), і хлопець тихо зойкнув від несподі­ванки. Звук власного крику мало не змусив його зірватися з місця і тікати світ за очі. Довелося докласти всю силу своєї волі, щоб лишитися на місці. Був розпал дня, але тут, на цьому схилі, сонце наче не гріло і не світило. Шимі не вперше сюди піднімався, і Реїн пагорб ніколи не викликав у нього приємних емоцій. Але того дня все чомусь було значно гірше. Він будив у ньому такі відчуття, як голос тонкоходу посеред ночі. Неначе щось повзло до нього спереду, якийсь звір, чиє тіло складаєть­ся з очей, а червоні кігті так і тягнуться до нього, Шимі.

— С-с-сей? Є тут хто? Хто...

— Підійди ближче, — крізь відчинені двері почувся голос. — Стань там, де я зможу тебе бачити, недоумкуватий хлопчисько.

Щосили намагаючись не застогнати чи не скрикнути, Шимі зробив, як наказав йому голос. Йому здавалося, що він уже ніколи не повернеться назад із цього пагорба. Капризний, мож­ливо, і вирветься, але він — ні. Бідний старенький Шимі по­трапить у казанок. Увечері з нього буде печеня, завтра юшка, а холодних закусок вистачить до Кінця Року. Його з’їдять.

На ватяних ногах він рушив до Реїного ганку. Якби його коліна були поряд, то стукали б, як кастаньєти. У неї навіть голос тепер був інший.

— С-сей? Мені страшно. Ду-у-уже.

— Так і має бути, — сказав голос. Він плив і плив у повітрі, просочувався з дверей на світло, як огидний димок. — Але не зважай на це, просто роби, як я кажу. Підійди ближче, Ши­мі, сину Стенлі.

Шимі послухався, хоча жах із кожним кроком тягнув його назад. Мул пішов слідом, опустивши голову. Дорогою сюди, на узвишшя, Капик кричав, як дикий гусак, кричав безперервно, але тепер замовк.

— Ось ти й прийшов, — прошепотів голос із пітьми. — Ось ти і прийшов.

Вона ступила з дверей на сонячне світло. Засліплена, на мить примружила повіки. В руках вона тримала порожню діжку для графу. На шиї в неї, неначе намисто, скрутився Ермот.

Шимі й раніше бачив змію і не раз уявляв собі, які перед­смертні муки на нього чекають, якщо раптом такий його вкусить. Але сьогодні він про це навіть не подумав, бо, порівняно з Реєю, Ермот виглядав нормально. Щоки старої запали, від чого її об­личчя стало скидатися на череп. Від лінії рідкого волосся до брів спускалися коричневі цятки, схожі на навалу армії комах. Під лівим оком видніла свіжа виразка. Рея розтулила рот у гидкій усмішці, демонструючи жалюгідні рештки зубів.

— Що, не подобається, як я виглядаю, ге? — спитала вона. — Серце холоне, чи не так?

— Н-ні, — сказав Шимі, а тоді, щоб не здатися неввічливим: — Тобто так, я хотів сказати — так! — Але боги, це прозвучало ще гірше. — Ви прекрасна, сей! — випалив він.

Вона майже беззвучно пирхнула від сміху й так рвучко тиць­нула Шимі в руки діжку, що він мало не сів на землю. Її дотик був коротким, але достатньо тривалим, щоб у нього мороз шкі­рою пішов.

— Чудесно. Кажуть: суди по справах, а не мордесі, га? Це про мене. Еге ж, про мене. Принеси мені мій граф, недоумку.

— Т-так, сей! Зараз, сей! — він поставив порожню діжку біля мула й ослабив мотузку, що тримала маленьку діжку графу на спині тварини. Під поглядом відьми він почувався незатишно і ледве орудував пальцями. Але нарешті діжку було відв’язано. Вона мало не вислизнула йому з рук, і на якусь кошмарну мить Шимі здалося, що вона впаде на кам’яну землю і розіб’ється. Але в останню секунду зумів її підхопити. Він відніс діжку ві­дьмі. Глянувши на неї, збагнув, що змії в Реї на шиї вже нема, а наступної миті відчув, як щось заповзло йому на черевики. Ермот підвів на нього погляд, засичав і оголив два гострих ікла в потворній зміїній посмішці.

— Не роби різких рухів, Ермот сьогодні не в гуморі. Просто постав діжку в дверях, ось тут. Вона заважка для мене. Я остан­нім часом мало їла.

Шимі зігнувся в поясі (гарненько їй вклонися, сказала сей Торін, і він вклонився), кривлячись, але не наважуючись осла­бити тиск на спину, поворухнувши ногами, бо на них досі ле­жала змія. Коли він випростався, Рея простягала йому пожовк­лий від старості поплямований конверт з червоною печаткою. Шимі навіть страшно було подумати, з чого її зроблено.

— Візьми це й віддай Корделії Дельґадо. Знаєш її?

— Е-еге, — вичавив із себе Шимі. — Тітонька Сюзен-сей.

— Правильно.

Та коли Шимі обережно потягнувся до конверта, вона від­смикнула його.

— Ти ж не вмієш читати, бовдуре?

— Нє. Слова й букви вилітають у мене з голови.

— Добре. Гляди мені, не показуй нікому, хто вміє, інакше однієї ночі ти знайдеш у себе під подушкою Ермота. Я далеко бачу, Шимі, тямиш? Я далеко бачу.

То був простий конверт, але він тягнув руку Шимі до землі, наче був не з паперу, а з людської шкіри. Та й якого листа Рея могла написати Корделії Дельґадо? Шимі згадав той день, коли побачив обличчя сей Дельґадо, все обплутане павутинням, і здригнувся. Те павутиння могла сплести потворна істота, що ховалася в дверях.

— Якщо загубиш, я дізнаюсь, — прошепотіла Рея. — Пока­жеш комусь, і я знатиму. Пам’ятай про це, сину Стенлі. Я бачу далеко.

— Я буду обережний, сей, — можливо, краще було б справді загубити конверт. Але він не загубить. Розум у Шимі був ска­ламучений, але не настільки, щоб він не розумів, навіщо його покликано: не привезти діжку графу, а передати листа.

— Не хочеш зайти на хвильку? — прошепотіла вона і тиць­нула пальцем йому в пах. — Я дам тобі трохи грибів, ти поїсиш, і я тобі здамся кралечкою.

— О, ні, я не можу, — сказав він, стискаючи штани в тому місці руками і розпливаючись в посмішці, що більше скидала­ся на крик, який рвався з його обличчя геть. — Та набридлива штукенція відпала ще минулого тижня.

То був один із нечисленних випадків у Реїному житті, коли вона справді здивувалася. Вона вибалушила на нього очі, а тоді зайшлася страхітливим реготом: восково-жовтими руками три­малася за черево і розкачувалася від реготу уперед-назад. Здиво­ваний Ермот поповз у хатину на своєму довгому зеленому череві. Десь углибині смердючої темряви на нього засичав кіт.

— Іди собі, — сказала Рея, не перестаючи сміятись. Потім нахилилася і вкинула в кишеню його сорочки кілька монет. — Забирайся звідси, ходяче непорозуміння! І не затримуйся ніде коло квіток!

— Ні, сей...

Не встиг він доказати до кінця, як двері хряснули так сильно, що між тріщинами в дошках висипалося чимало пороху.

 

 

Роланд запропонував повернутися до Смуги К о другій годині дня, здивувавши цим Катберта. Коли той поцікавився причиною, Роланд лише стенув плечима і нічого не відповів. На об­личчі Алана Берт побачив дивний задумливий вираз.

Коли вони наближалися до барака, Катбертом оволоділо погане передчуття. Піднявшись на схил, вони подивилися вниз, на Смугу К. Двері барака були відчинені.

— Роланде! — вигукнув Алан, показуючи на тополі біля кри­ниці. Одяг, який вони перед від’їздом охайно розвісили на гілках, тепер валявся на землі.

Злізши з коня, Катберт помчав туди. Підняв сорочку, понюхав і рвучко відставив руку вбік.

— Хтось помочився! — обурено крикнув він.

— Ходімо, — сказав Роланд. — Оцінимо збитки.

 

 

Збитків було чимало. «Як ти й очікував, — подумав Катберт, люто зиркнувши на Роланда. Перевів погляд на Алана, похму­рого, але не надто здивованого. — Ви обидва знали».

Роланд нахилився до мертвого голуба і підняв щось настіль­ки тонке, що Катберт спершу навіть не добачив, що то за річ. Роланд випростався і показав її друзям. Волосина. Дуже довга, зовсім біла. Він впустив її на підлогу, на пошматовані рештки того, що лишилося від портрета батьків Катберта Олґуда.

— Якщо ти знав, що той старий стерв’ятник тут, чому ми не приїхали і не прикінчили його? — спитав Катберт.

— Час був непідходящий, — спокійно відповів Роланд.

— Якби хтось із нас розгромив його оселю, він не задумую­чись вибив би з нас дух.

— Ми не такі, як він, — не втрачаючи рівноваги, відказав Роланд.

— Я його знайду і покажу, з ким він має справу.

— Не покажеш, — спокійно сказав Роланд.

Цей спокій лише довів Берта до сказу. Всі думки про дружбу й ка-тет вивітрилися з його голови, поступившись звичайному сліпому лютуванню. Джонас був тут. Обісцяв їхні речі, обізвав Аланову маму брудним словом, порвав їхні найдорогоцінніші портрети, написав на стінах дитячі непристойності, повбивав їхніх голубів. А Роланд знав... нічого не зробив, щоб цьому за­побігти... і не збирався нічого робити. Крім як трахати свою наложницю. Це він робив постійно і зі втіхою, бо решта його не цікавила.

«Але наступного разу, коли ти полізеш у сідло, твоя пика їй не надто сподобається, — подумав Катберт. — Я про це подбаю».

Він замахнувся кулаком, щоб завдати удару, але Алан вхопив його за зап’ясток. А Роланд відвернувся і заходився спокійно збирати розкидані ковдри, наче перекошене від люті обличчя Катберта і занесений над ним кулак не мали жодного значення.

Склавши другу руку в кулак, Катберт мав намір так чи інакше струсити з себе Алана, але кругле й чесне обличчя друга, таке безхитрісне і сумне, трохи притлумило його гнів. Він сварився не з Аланом. Катберт був впевнений, що друг відчував, що щось не так, але також не сумнівався, що це Роланд намовив Алана сидіти склавши руки, поки Джонас не забереться геть.

— Ходи зі мною, — пробурмотів Алан, обіймаючи друга за плечі. — Надвір. Заради твого батька. Тобі треба охолонути. Зараз не час сваритися зі своїми.

— А також не час, щоб мізки нашого ватажка перетекли в прутень, — сказав Катберт, не завдаючи собі клопоту стишити голос. Але й не опирався, коли Алан потягнув його назовні.

«Це останній раз, коли я стримуюсь, — подумав він, — але більше стримуватися не зможу. Попрошу Алана так йому й пе­реказати».

Думка про те, щоб використати Алана як посередника між ним і його найкращим другом — а надто про те, що до цього дійшло, — сповнила Катберта таким відчаєм і гнівом, що на по­розі він озирнувся.

— Вона перетворила тебе на боягуза, — сказав він Високою Мовою. І почув, як охнув Алан.

Роланд зупинився, наче вжалений, спиною до них, із обе­ремком ковдр у руках. Тієї миті Катберт не сумнівався, що він обернеться і кинеться на нього. Вони битимуться, швидше за все, до смерті, і, швидше за все, мертвим виявиться він. Але це вже не мало значення.

Та Роланд не повернувся. Натомість тією самою мовою проказав:

— Він прийшов, щоб приспати нашу обережність. І з тобою йому це вдалося.

— Ні, — відповів Катберт, знову переходячи на низьку мо­ву. — У душі ти в це віриш, але це неправда. А правда полягає в тому, що ти геть перестав орієнтуватися. Ти називаєш своє не­дбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою. Я...

— Заради богів, ходімо! — мало не прогарчав Алан і потягнув його надвір.

 

 

Назовні Катберт мимохіть відчув, що його гнів, як флюгер піс­ля зміни напрямку вітру, повертається до Алана. Вони стояли, дивлячись один одному у вічі, на залитому сонцем подвір’ї: Алан — засмучений і нещасний, Катберт — стискаючи руки в кулаки так сильно, що вони тремтіли.

— Чому ти завжди на його боці? Чому?

— На Крутоярі він спитав, чи я йому довіряю. І я відповів ствердно. Бо довіряю.

— Тоді ти йолоп.

— А він стрілець. Якщо він скаже, що треба зачекати, ми по­винні зачекати.

— Він стрілець через непорозуміння. Потвора! Мутант!

Невимовний шок від почутого позбавив Алана дару мови.

— Ходімо зі мною, Алане. Пора вже припинити цю гру. Зна­йдемо Джонаса і прикінчимо. Наш ка-тет розпався. Створимо новий, ти і я.

— Не розпався. А якщо й розпадеться, то винний у цьому будеш ти. Цього я тобі ніколи не подарую.

Тепер настала черга Катберта втрачати дар мови.

— Покатайся верхи. Довго покатайся. Охолонь, прийди до тями. Від нашого братерства так багато залежить...

— Ти йому це скажи!

— Ні, я кажу тобі. Джонас написав гидоту про мою маму. Думаєш, мені не кортить йому помститися? Гадаєш, я не пішов би з тобою, якби вважав, що Роланд помиляється? Але він пра­вий: це саме те, що потрібно Джонасові. Щоб ми втратили обережність і наосліп висунулися зі Сховку.

— Все це правильно, але водночас і хибно, — сказав Кат­берт, проте повільно розтискаючи кулаки. — Ти цього не бачиш, а мені бракує хисту пояснити. Якби я сказав, що Сюзен отруїла криницю нашого ка-тету, ти назвав би мене ревнивцем. Але я вважаю, що так і було, навіть якщо вона зробила це не­нароком. Вона отруїла його мозок і відчинила двері до пекла. Роланд відчуває пекельний жар і думає, що це кохання... але ми маємо діяти інакше. Ми маємо думати інакше. Заради нього, заради нас і заради наших батьків.

— Ти вважаєш її нашим ворогом?

— Ні! Набагато легше було б, якби вона справді ним була, — він тричі глибоко вдихнув і видихнув. І з кожним вдихом від­чував, як помалу повертається холоднокровність. — Не зважай. Цю розмову закінчено. Ти дав мені гарну пораду. Треба поїхати на прогулянку. Тривалу прогулянку.

Берт рушив до свого коня, а тоді повернувся.

— Скажи йому, що він помиляється. Навіть якщо він правий щодо очікування, то правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий, — він завагався. — Перекажи йому мої слова про двері до пекла. Скажи, що це мій особистий дар. Скажеш?

— Так. І тримайся подалі від Джонаса, Берте.

Катберт сів на коня.

— Не можу нічого обіцяти.

— Ти не дорослий чоловік, — Алан мало не плакав, — ми всі ще не стали чоловіками.

— Краще б ти помилявся, — сказав Катберт, — бо невдовзі на нас чекає купа роботи для справжніх чоловіків.

Він повернув коня і галопом помчав геть.

 

 

Намагаючись ні про що не думати, він поїхав далеко на північ по Сікост-роуд. Якщо іноді звільняти в голові місце, то часом туди можуть завітати несподівані думки. І в багатьох випадках вони виявлялися корисними.

Але того дня нічого подібного не сталося. Збентежений, не­щасний і без жодної свіжої думки в голові (чи бодай проблиску думки), Берт врешті-решт повернувся до Гембрі. Він перетнув Хай-стрит з одного кінця в інший, дорогою махаючи рукою й вітаючись із тими людьми, які віталися з ним. У містечку троє хлопців заприязнилися з багатьма добрими людьми. Декого з них Катберт уже вважав друзями. У нього було таке відчуття, що мешканці містечка Гембрі всиновили їх, молодих хлопців, які перебували так далеко від домівки й рідних. І що більше Берт зближався з цими людьми, то дужче переконувався, що вони не брали жодної участі в підступній грі, яку затіяли Раймер і Джонас. Напевне, Добрий Чоловік саме тому й обрав Гемб­рі, що це містечко могло слугувати ідеальним прикриттям для його планів.

Народу на вулиці було багато. На базарі з городиною яблуку ніде було впасти, біля палаток — не проштовхнутися, діти ве­селилися під час вуличної вистави «Пінч і Джиллі» (Джиллі саме ганялася за бідолахою Пінчем із віником). Поспіхом зво­дилися декорації до свята врожаю. Але думка про ярмарок не сповнювала Катберта радісними емоціями й добрими пе­редчуттями. Тому що він був не в Ґілеаді й свято було іншим? Можливо... але здебільшого тому, що на душі в нього лежав важкий камінь. Якщо це й називалося словом «дорослішати», то він би залюбки обійшовся без цього.

Він виїхав з міста. Тепер за спиною був океан, в обличчя сві­тило сонце, а тінь видовжувалася позаду. Невдовзі він збирався з’їхати з Великого Шляху і рушити через Крутояр до Смуги К. Але несподівано побачив свого старого друзяку Шимі, який вів за собою мула. Шимі йшов, похнюпивши носа і згорбившись. Рожевий солом’яний бриль з’їхав набік, чоботи були вкриті по­рохом. Катберт подумав, що в нього вигляд людини, яка щойно повернулася з краю землі, подолавши весь шлях пішки.

— Шимі! — гукнув він, сподіваючись, що зараз хлопець роз­пливеться в усмішці й заторохкотить, як завжди. — Довгих днів і приємних ночей! Як тобі...

Шимі підвів голову, і коли край капелюха припіднявся, Кат­берт обірвав свою балаканину на півслові. Хлопець був сірий від страху: бліді щоки, зацькований погляд, губи тремтіли.

 

 

Якби Шимі захотів, він міг опинитися біля будинку Дельґадо ще дві години тому. Проте він повз зі швидкістю черепахи. Лист за пазухою наче тягнув його до землі. Це було жахливо, так жахли­во. Думати про це він не міг, бо його думалка була поламана.

Катберт блискавкою зіскочив з коня й поспішив до Шимі. Поклав руки хлопцеві на плечі.

— Що таке? Можеш розповісти старому другові? Він не смі­ятиметься, правда-правда.

Зачувши лагідний голос «Артура Гіта» й побачивши його стривожений вираз обличчя, Шимі розплакався. Строгий на­каз Реї нікому не розповідати вивітрився в нього з голови. Схлипуючи, він виповів усе, що сталося з ним того ранку. Дві­чі Катберт просив його не торохкотіти так швидко, але Шимі спромігся на це лише тоді, коли Берт відвів його в затінок дерев, де вони обидва сіли на землю. Катберт слухав, і в душі в нього на­ростала тривога. Закінчивши свою розповідь, Шимі дістав з-за пазухи конверт.

Катберт зламав печатку та почав читати. І поки він читав, очі в нього помалу лізли на лоба.

 

 

Коли Джонас у піднесеному настрої повернувся зі Смуги К, Рой Діпейп чекав його в «Раю для подорожніх». Посланець нарешті прибув, оголосив Діпейп. І настрій у Джонаса поліпшився ще більше. Та тільки вигляд у Роя був зовсім не такий радісний, як міг би сподіватися Джонас. Далеко не щасливий.

— Він поїхав до Будинку-на-набережній, думаю, його там чекають, — сказав Діпейп. — Він хоче тебе бачити, негайно. На твоєму місці я б не затримувався, навіть щоб з’їсти брутербот. І пити не раджу. З таким треба розмовляти на тверезу голову..

— У тебе сьогодні день безкоштовних порад, ге, Рою? — пус­тив саркастичну шпильку Джонас. Та коли Петті принесла йо­му порцію віскі, відмовився, а натомість звелів принести води. Рой мав якийсь дивний вигляд, вирішив Джонас. Давній дру­зяка Рой був аж занадто блідий. Коли Шеб сів за своє піаніно і взяв акорд, Діпейпа пересмикнуло і він Вхопився за руків’я револьвера. Цікаво. І трохи не по собі.

— Кажи, сину. Чого ти так схарапудився?

Рой понуро похитав головою.

— He можу пояснити.

— Як звуть того посланця?

— Я не питав, а він не казав. Але він показав мені Фарсонів сіґул. Ти знаєш, — Діпейп стишив голос. — Око.

Авжеж, Джонас знав. Він терпіти не міг того виряченого ока, не міг навіть уявити, який демон вселився у Фарсона, коли той обирав собі такий сіґул. Чому не кулак у броні? Перехрещені мечі? Чи птах? Наприклад, сокіл. Із сокола вийшов би непо­ганий сіґул. А те око...

— Гаразд, — сказав він, допиваючи склянку води. Вода про­мочила йому спрагле горло незгірш за віскі. — Решту я дізна­юся сам.

Коли він уже був біля стулкових дверей і взявся за них, щоб відчинити, Діпейп покликав його на ім’я. Джонас повернувся.

— Він виглядає, як усі, — сказав Діпейп.

— Ти про що?

— Точно не знаю, — вигляд у Діпейпа був збентежений, та заразом і зацькований. Руків’я револьверів він не випускав. — Ми поговорили лише п’ять хвилин. Але коли я на нього глянув, переді мною був старий сволоцюга з Рітці, той, якого я застре­лив. А через кілька хвилин я знову глянув і побачив, що це мій старий. А потім він знову набув своєї власної подоби.

— Як це?

— Сам побачиш, зуб даю. Але не знаю, чи ти будеш у захваті.

Джонас так і стояв у задумі, відкривши одну стулку дверей.

— А може, то був сам Фарсон, Рою? Замаскований?

Діпейп задумливо набурмосився, а тоді похитав головою.

— Ні.

— Ти впевнений? Ми ж бачили Доброго Чоловіка лише раз, та й то здаля.

Фарсона їм показав Латіґо. То було півтора року тому чи десь так.

— Впевнений. Пам’ятаєш, який він здоровезний?

Джонас кивнув. Звісно, Фарсон був не лорд Перт, але зрос­ту мав шість футів чи навіть більше і був широчезний у грудях і плечах.

— А цей десь такий на зріст, як Клай, чи навіть нижчий. І ким би він не здавався, вищим він не стає, — помовчавши Діпейп додав: — Він сміється так моторошно. Як мрець. У мене мороз по шкірі йшов, коли я чув його сміх.

— Тобто як це, як мрець?

Рой Діпейп похитав головою.

— Навіть виразити не можу.

 

 

Через двадцять хвилин Елдред Джонас уже проїжджав під написом «ПРИХОДЬ З МИРОМ» на подвір’я Будинку-на-набережній. Надуті йому було неспокійно — він сподівався, що приїде Латіґо, а судячи з того, що розповів Рой, то був аж ніяк не Латіґо.

Йому назустріч уже човгав Міґель, шкірячись своїми беззу­бими яснами. Він узяв у Джонаса віжки.

— Reconocimiento'.

— Por nada, jefe².

¹ Reconocimiento — дякую (ісп.).

² Рог nada, jefe — пусте, патроне (ісп.).

У вітальні Джонас побачив Олів Торін, яка сиділа, неначе самотній привид, і кивнув їй. Вона відповіла неохочим кивком і видушила з себе усмішку.

— Сей Джонас, рада вас бачити у доброму здоров’ї. Якщо по­бачите Гарта...

— Вибачайте, але я прийшов до канцлера, — обірвав Джонас й швидко піднявся сходами нагору, до покоїв канцлера, потім кам’яним коридором, який скупо освітлювали газові ріжки, спустився вниз.

Дійшовши до кінця коридору, він постукав у масивні двері з дуба й міді. До таких, як Сюзен Дельґадо, Раймерові було байдуже, зате він полюбляв зовнішні атрибути влади. Від них йому геть зносило дах.

— Заходь, друже, — покликав голос. Не Раймерів. І майже одразу хтось усередині захихотів так, що в Джонаса по шкірі побігли сироти. «Він сміється, як мрець», — сказав Рой.

Джонас штовхнув двері й переступив через поріг. Ладан ці­кавив Раймера ще менше, ніж жіночі стегна й губи, проте в кім­наті курився ладан. Цей специфічний деревний запах навіяв Джонасові спогад про суд у Ґілеаді й керування державою у Великій Залі. Яскраво палахкотіли газові світильники. Важкі пор­тьєри (пурпуровий оксамит, колір королівської влади, абсолют­ний фаворит Раймера) здіймалися від подиху морського вітру, що залітав у відчинені вікна. Раймера в кімнаті не було. Якщо вже на те, то в кімнаті не було нікого. Двері на балкончик були прочинені, але він був порожній.

Джонас пройшов у глиб кімнати, глянув у свічадо в рамі, вкритій сухозліткою, щоб, не повертаючи голови, пересвідчи­тися, що за спиною нікого нема. Та нікого не побачив. Попе­реду ліворуч стояв стіл, накритий на дві персони, з холодними закусками. Але в кріслах перед ним нікого не було. Втім, хтось же до нього заговорив. Судячи зі звуку, хтось із іншого боку дверей. Джонас витяг револьвера.

— Та годі тобі, — промовив голос, що запрошував його уві­йти, просто за лівим Джонасовим плечем. — Ми ж з тобою друзі. В одній команді граємо, ти ж знаєш.

Джонас рвучко повернувся на підборах, зненацька відчувши себе старим і неповоротким. І опинився перед чоловіком се­реднього зросту й міцної статури, з яскраво-блакитними очима й рожевими щоками — чи то від здоров’я, чи то від добрячої порції випитого вина. За розтуленими усміхненими губами видніли маленькі гострі зуби — авжеж, загострені не приро­дою, а, мабуть, якимось інструментом. На чоловікові була чор­на мантія, як у священика, каптур лежав на спині. Джонас зро­зумів, що перша його думка, нібито чоловік лисий, була хибною. Просто волосся було обрізане так близько до черепа, що від нього лишився сам пух.

— Сховай свою пукалку, — сказав чоловік у чорному. — Ка­жу ж тобі, ми друзі. Друзяки ми. Зараз розділимо трапезу і ба­гато про що поговоримо — про волів і цистерни з нафтою, і про те, чи Френк Синатра справді був кращим естрадним співаком, ніж Дер Бінгл.

— Хто? Що краще?

— Ти їх не знаєш, та й взагалі це пусте, — чоловік у чорному знову захихотів. Так, подумав Джонас, могли сміятися за заґратованими вікнами будинку для божевільних.

Він повернувся і знову глянув у дзеркало. Цього разу чоловік у чорному відбився в ньому зі своєю усмішкою, широкою, як життя. О боги, невже він весь час був у кімнаті?

Так, але ти його не бачив, поки він не дозволив себе побачити. Не знаю, чи він справжній маг, але це дуже скидається на чорно­книжництво. Можливо, він придворний чаклун Фарсона.

Джонас обернувся. Чоловік у чорному досі всміхався, проте зуби перестали бути гострими, як шпичаки. Але Джонас міг заприсягтися, що вони були гострі.

— Де Раймер?

— Я відіслав його, нехай попрацює із сей Дельґадо над її катехизмами, присвяченими Святу Жнив, — сказав чоловік у чор­ному, а тоді приязно обійняв Джонаса за плечі й повів його до столу. — Гадаю, краще нам перемовитися наодинці.

Джонас не хотів образити людину Фарсона, проте дотик тієї руки здався йому нестерпним. З якої причини, він і сам не міг збагнути, але було нестерпно. Бридко. Пересмикнувши плечима й намагаючись при цьому не здригнутися, він скинув руку геть і рушив до одного з крісел. Не дивно, що Діпейп повернувся від Скелі Вішальників такий блідий. Не дивно, хай йому чорт.

Замість образитися, чоловік у чорному знову захихотів («Так, — подумав Джонас, — він сміється як мрець, це точно»). На якусь мить Джонасові привиділося, що в кімнаті з ним Фардо, Кортів батько, чоловік, який багато років тому відправив його на захід. І Джонас знову сягнув по свій револьвер. Але то був лише чо­ловік у чорному, що посміхався йому гидкою посмішкою все­знайки. У блакитних очах танцювали язики полум’я, схожі на вогонь газових світильників.

— Щось цікаве побачили, сей Джонас?

— Еге ж, — сказав Джонас, сідаючи за стіл. — Їдло, — взяв шматок хліба й запхав собі до рота. Хліб прилип до сухого язи­ка, проте Джонас рішуче заходився жувати.

— Молодчина, — його співрозмовник сів і налив вина, спер­шу Джонасові, потім собі. — А тепер, друже мій, розповідай про все, що сталося, відколи приїхали ті надокучливі хлопці, — все, що тобі відомо, і все, що ти собі напланував. Я подбаю, щоб ти не забув ані крихти з того, що знаєш.

— Спершу покажи сіґул.

— Звичайно. Який ти розважливий.

Чоловік у чорному сягнув у кишеню мантії й витяг квадрат­ний шмат металу. Срібло, вирішив Джонас. Чоловік кинув його на стіл, і квадрат з торохкотінням підскочив до тарілки Джонаса.

Вігравіювано на ньому було саме те, що він сподівався побачи­ти, — страхітливе вирячене око.

— Задоволений?

Джонас кивнув.

— Посунь його мені.

Джонас простягнув руку, але його зазвичай тверда рука не хо­тіла слухатися й нагадувала зараз його тремтливий нерівний голос. Побачивши, як тремтять пальці, він квапливо опустив руку на стіл.

— Я... я не хочу.

Ні. Він справді не хотів. Зненацька його опанувала впевне­ність у тому, що від його доторку вирізьблене срібне око по­вернеться... і втупиться поглядом у нього, Джонаса.

Чоловік у чорному захихотів і повів правою рукою до себе, наче запрошуючи. Срібна пряжка (Джонас вирішив, що це дуже нагадує пряжку) ковзнула поверхнею столу до господаря... і схо­валася в рукаві його самотканої мантії.