У кримінальному провадженні

У КПК України в главі 9 закріплено інститут відшкодування (компенсації)

шкоди у кримінальному провадженні, цивільний позов. Так, у статях 127 та 130

визначено два види шкоди, які підлягають відшкодуванню (компенсації), а саме:

відшкодування (компенсація) шкоди потерпілому та відшкодування (компенсація)

шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю правоохоронних

органів або суду. Слід звернути відразу увагу на застосовану законодавцем

термінологію «відшкодування» та «компенсація». За етимологічним значенням

«відшкодування» – це те, що повертається за зроблену шкоду, витрати, а

«компенсація» – це відшкодування, зрівноваження, винагорода за що-небудь, а

також сума, яку сплачують як відшкодування, винагороду; покриття витрат, утрат.

Компенсація від лат. Compesatio – відшкодування).

Перш ніж розглянути види шкоди, які підлягають відшкодуванню, їх

забезпечення, порядок відновлення прав потерпілого (а також відповідно

підозрюваного, обвинуваченого) порушених внаслідок вчинення кримінального

правопорушення (чи незаконних рішень, дій або бездіяльності правоохоронних

органів чи суду), слід з’ясувати зміст поняття шкоди, яке не має єдиного

визначення в законодавстві.

Так, за кримінальним кодексом переважна більшість злочинів завдає

різноманітної за характером та розміром шкоди різним суб’єктам: державним

підприємствам, установам, організаціям, комерційним структурам, окремим

громадянам. Метою ж кримінального судочинства, серед іншого, має бути захист

того, хто потерпів від злочину або від незаконних рішень, дій чи бездіяльності

правоохоронних органів чи суду. На жаль, не зважаючи на неодноразові зауваження

науковців серед завдань кримінального судочинства, як в КПК 1960 року так і в

КПК 2012 року (ст. 2), не міститься вказівка на відшкодування шкоди, завданої

кримінальним правопорушенням чи незаконними рішеннями, діями (бездіяльністю)

правоохоронних органів, суду. Водночас, про важливість цього інституту та велике

значення цього інституту в кримінальному процесі свідчить ряд положень КПК, а

саме: статті 36, 42, 55, 61, 62, 63, 127, 128, 129, 130, 148, 152, 291, 326, 348, 368, 374

тощо, які передбачають право заявлення цивільного позову в кримінальній справі;

обов'язок осіб, наділених владними повноваженнями у кримінальному процесі, за

наявності достатніх даних про те, що злочином завдано шкоди, вжити заходів до

забезпечення такого позову; обов’язок прокурора пред’явити та підтримати

цивільний позов про відшкодування збитків, завданих кримінальним

правопорушенням, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також

громадян, котрі за станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть

захистити свої права; право підозрюваного, обвинуваченого вимагати

відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю

органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування,

прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення

репутації, якщо підозра, обвинувачення не підтвердились і т. ін.

У кримінальному процесі наслідком кримінального порушення прав, свобод і

законних інтересів об’єкта, формою негативних змін у його суспільних відносинах,

що охороняються законом, є завдання шкоди – моральної, фізичної або майнової,

що є підставою для визнання особи потерпілим (ч. 1 ст. 55 КПК).

Слід, також зазначити, що наступним суттєвим недоліком КПК є відсутність

визначення поняття шкоди та її різновидів. Цей недолік поки, що заповнюється в

юридичній літературі.

Отже, шкода, як справедливо зазначає Скрипченко Б. В. – це об’єктивна

категорія, що заснована на праві і моралі та представляє собою ті зміни, які настали

у майновому, фізичному, психічному, моральному стані особи внаслідок вчинення

злочину. Шкода, завдана кримінальним правопорушенням, і шкода, що є підставою

для визнання особи потерпілим, має об’єктивний характер і тому вона відноситься

до об’єктивної сторони складу злочину. Її об’єктивний характер проявляється і в

тому, що шкода, будучи заподіяна певній особі, існує незалежно від чиєїсь думки, в

тому числі і думки цієї особи.

Розглянемо кожний з видів шкоди дещо детальніше.

Моральна шкода як наслідок вчинення кримінального правопорушення чи

незаконного рішення, дії (бездіяльності) правоохоронного чи судового органу має

немайновий характер і виражається, відповідно до ст. 23 Цивільного Кодексу (далі –

ЦК) України, у фізичних і душевних стражданнях, приниженні честі, гідності, а

також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Можливість і підстави

компенсації моральної шкоди, завданої внаслідок порушення прав особи, закріплені

у вказаній статті, а також 1167, 1168 ЦК. На жаль, ці положення не знайшли свого

відображення в нормах КПК. Оперуючи цим поняттям жодна з його статей не

закріплює його визначення та порядок застосування механізму відшкодування.

Важливим питанням залишається необхідність закріплення в кримінальному

процесуальному законі поняття моральної шкоди. Саме від цього на практиці

нерідко залежить правильність вирішення таких важливих питань, як визнання

особи потерпілим, встановлення права на заявлення позову про відшкодування

моральної шкоди, а в деяких випадках – повне встановлення обставин предмета

доказування, а відповідно і правильна кваліфікація діяння. Неправильне розуміння

поняття моральної шкоди в кримінальному процесі може призвести до

необґрунтованого звуження чи розширення кола потерпілих від кримінального

правопорушення або осіб, котрим така шкода завдана незаконним рішенням, дією

або бездіяльністю правоохоронних органів чи суду. У свою чергу, рішення про

визнання особи потерпілим (особою, шкода якій завдана незаконним рішенням,

дією або бездіяльністю правоохоронних органів чи суду) залежить від того, яким

саме кримінальним правопорушенням (відповідно, незаконним рішенням, дією або

бездіяльністю) завдана моральна шкода.

Отже, можливість відшкодування поки що регламентовано насамперед

чинним цивільним законодавством України. Так, ст. 23 ЦК України передбачає, що

моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір

грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від

характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення

здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини

особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а

також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні

розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає

відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування останньої.

При цьому ст. 23 ЦК України визначає різновиди моральної шкоди досить

широко – вона може полягати: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких

фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я; 2) у

душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною

поведінкою щодо неї самої, членів її сім’їчи близьких родичів; 3) у душевних

стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням

її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації

фізичної або юридичної особи.

Слід зазначити, що в деяких нормативних актах тією чи іншою мірою

згадується про моральну шкоду (Закони України “Про обов’язкове страхування

цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”,

“Про туризм”, “Про об’єкти підвищеної небезпеки”, “Про телебачення і

радіомовлення”, “Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові

незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” та ін.

Судовою практикою зокрема, також сформулювано поняття моральної шкоди.

Так, згідно п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 4 від 31 березня

1995 р. під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру

внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ,

заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю

інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати,

зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних

переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в

тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у

зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних

життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя,

порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних

наслідків. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти

втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової

репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку,

розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на

зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.

Але ж ЦК України – поки що єдиний закон, який містить її визначення.

Визнати цивільно-правове регламентування універсальним для інших галузей права,

в тому числі кримінально-процесуально те, що воно сформульовано стосовно

цивільно-правових відносин. Але для більш повного врахування специфіки

предметів регламентування інших галузей права, зокрема, кримінального

процесуального, цей інститут має бути чітко визначений в його норм.

Вищезазначені поняття “моральної шкоди”, сформульовані в законодавстві,

матеріалах судової практики та в теорії кримінального процесу дають також

підстави для висновку про те, що з огляду на різноманітність фактів, якими може

бути заподіяна моральна шкода, різного індивідуального сприйняття таких фактів та

їх наслідків потерпілими (особами, котрим завдана така шкода незаконними

рішеннями, діями (бездіяльністю)), навести вичерпний перелік відповідних діянь

неможливо. Тому універсальним чинником, який має стати визначальним у

формулюванні поняття моральної шкоди, на наш погляд, є шкідливий для психіки

людини, суспільного статусу особи характер діяння і наслідків, до яких воно

призвело в кожному конкретному випадку.

На наш погляд, задля уникнення можливості тлумачення понять “моральна

шкода”, “душевні страждання”, “фізичні страждання” в залежності від ситуації,

поняття моральної шкоди в кримінальному процесі може бути сформульовано таким

чином: моральна шкода – це психічні страждання особи, приниження її честі,

гідності, а також ділової репутації, заподіяні кримінальним правопорушенням, що

порушує її особисті майнові і немайнові права, а також нематеріальні блага та

неправомірними рішеннями, діями (бездіяльність) правоохоронних чи судових

органів.

Під психічними стражданнями як емоційно-вольовими переживаннями

людини варто розуміти пережиті нею почуття приниження, роздратування,

пригніченості, гніву, сорому, розпачу, неповноцінності, стану психологічного

дискомфорту тощо. Ці почуття можуть бути викликані протиправним посяганням як

на саму особу, так і на її близьких родичів.

Під особистими немайновими правами і нематеріальними благами,

порушення, позбавлення чи приниження яких може завдати особі моральної шкоди,

варто розуміти належні громадянину блага від народження чи права в силу закону,

що нерозривно пов’язані з його особистістю.

При цьому, слід враховувати, що до благ, які належать людині від

народження, відносяться життя, здоров’я, честь, свобода, недоторканність особи, а

до прав громадянина – права, що передбачені законодавством держави (право на

недоторканність житла чи іншого володіння; право на недоторканність власності;

право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфних та інших

повідомлень; право на користування своїм іменем; право авторства й інші особисті

немайнові права, передбачені законодавством про інтелектуальну власність; право

на свободу пересування і вибір місця проживання; право на одержання достовірної

інформації та ін.).

Фізична шкода як вид шкоди, завданої кримінальним правопорушенням,

представляє собою сукупність змін, які об’єктивно відбулись у стані людини як

фізичної істоти (тілесні ушкодження, розлад здоров’я, біль). Безумовно, фізична

шкода може бути завдана тільки людині, оскільки юридична особа не має ознак

фізичної сутності (життя та здоров’я).

У разі завдання фізичної шкоди, людина зазнає й шкоди моральної. Моральні

страждання в такому випадку, як правило, виявляються у відчуттях страху, сорому,

приниження, а також в інших, несприятливих для людини в психологічному аспекті,

переживаннях, пов’язаних із втратою роботи, тимчасовою непрацездатністю,

неможливістю продовжувати активне громадське життя, з обмеженням або

позбавленням яких-небудь прав громадян тощо та ін.

І фізична, і моральна шкода тісно між собою пов’язані. Після нанесення вони

по суті є непоправними і практично не можуть бути відшкодовані. Неможливо

відшкодувати (визначити еквівалент) втрати здоров’я, неможливо відшкодувати

почуття страху, відчуття болю.

Тому відшкодування фізичної та моральної шкоди припускає можливість їх

компенсації. При цьому поряд з цим має відбуватися відшкодування витрат, які

пов’язані з нанесенням фізичної чи моральної шкоди (вартість ліків, медичних

послуг, реабілітаційних заходів тощо).

У відповідності з нормами Особливої частини КК України наслідки

злочинного діяння можуть відображатися у тій чи іншій сфері фізичного стану

людини, зокрема у вигляді заподіяння смерті, шкоди здоров’ю (тяжкої, середньої чи

легкої тяжкості тілесних ушкодження), фізичного болю. Такі зміни відбуваються,

наприклад, внаслідок вбивства (ст.ст. 115-119 КК України), доведення до

самогубства (ст. 120 КК України), нанесення тілесних ушкоджень (статті 121-125,

128 КК України), побоїв і мордування (ст. 126 КК України), катування (ст. 127 КК

України) та ін. Крім того, з точки зору порушеного вчиненням злочину блага

людини та характеру наслідків такого порушення, до злочинів, які завдають шкоди

здоров’ю, слід віднести і ті злочини, що спричиняють розлад здоров’я, який сам по

собі не є тілесними ушкодженнями. Наприклад, зараження вірусом імунодефіциту

людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК України), незаконне

проведення дослідів над людиною, що спричинило тривалий розлад здоров’я

потерпілого (ч. 2 ст. 142 КК України), експлуатація дітей, що спричинила істотну

шкоду для здоров’я, фізичного розвитку дитини (ч. 2 ст. 150 КК України) тощо.

Фізична шкода як шкода, що завдається в матеріальній сфері, може бути

об’єктивно оцінена, через що в певних випадках вона впливає на юридичну

кваліфікацію діяння. Саме тому встановлення виду і ступеню шкоди, завданої

кримінальним правопорушенням, є обов’язком посадової особи, що здійснює

кримінальне провадження (п. 3 ст. 91 КПК України). При цьому, як зазначають М.І.

Гошовський та О.П. Кучинська, закон, де йдеться про шкоду, завдану злочином, не

деталізує, чи це шкода на момент злочину, чи на подальший період. Тому факт

заподіяння шкоди має встановлюватись у процесі незалежно від моменту вчинення

злочину та бути підставою для визнання особи потерпілим. Важливо, аби був

причинний зв’язок між діянням та шкодою, що настала.

Фізична шкода, на відміну від моральної, може бути встановлена за

узагальненими критеріями, без ретельного і всебічного вивчення обставин

заподіяння шкоди, особистості заподіювача шкоди й особи, яка зазнала страждань.

Так, черепно-мозкова травма, завдана в результаті дорожньо-транспортної пригоди,

має однаковий ступінь тяжкості незалежно від даних про особу потерпілого.

Водночас, застосувавши максимально індивідуальний підхід до оцінки моральних

страждань потерпілих (враховуючи неможливість продовжувати активне громадське

життя, порушення звичайних життєвих зв’язків, втрату роботи чи заробітку тощо),

можна дійти висновку про різний ступінь завдання моральної шкоди кожному з них.

Питання про відшкодування фізичної шкоди як такої на практиці інколи

майже не розглядається, оскільки сама можливість відновлення порушеного

здоров’я є досить сумнівною (наприклад, при втраті органу чи настанні інших

невиліковних хворобливих станів людини).

В інших випадках, коли одужання потерпілого є можливим, відшкодування

завданої злочином фізичної шкоди переходить у площину відновлення порушених

майнових прав потерпілого в формі відшкодування витрат на лікування. Разом з

тим, слід зазначити, що останніми роками у літературі обговорюється можливість

відшкодування винним фізичної шкоди потерпілому засобами трансплантології

(Стеценко С.Г., Кожин І.В., Кривощеков М.В.).

Враховуючи вищевикладене, поняття фізичної шкоди може бути

сформульовано таким чином: фізична ______________шкода – це фізичні страждання людини,

фізичний біль, функціональний розлад організму, інші відхилення від звичайного

стану здоров’я, а також смерть, спричинені людині в наслідок кримінального

правопорушення, що посягає на немайнові або майнові права громадянина, та

внаслідок рішень чи дій (бездіяльності) правоохоронного або судового органу.

Майнова шкода, завдана кримінальним правопорушення чи незаконними

рішеннями, діями (бездіяльністю) правоохоронного або судових органів є найбільш

поширеним негативним наслідком як вчинення злочину (кримінального

правопорушення) так і прийняття незаконного рішення, дії (бездіяльності).

Крадіжки, грабежі, розбої, вимагання, знищення або пошкодження майна та деякі

інші злочини кримінального права, а також незаконне накладення арешту на майно,

незаконне відсторонення від роботи (посади), незаконна конфіскація майна

завдають особі майнової шкоди, котра полягає в позбавленні її належних їй

цінностей, грошей, майна, матеріальних благ.

У юридичній літературі майнова шкода визначається як сукупність

негативних змін у майновій сфері фізичної чи юридичної особи, що об’єктивно

відбулися внаслідок вчинення злочину, і розглядаються, як правило, тільки як

втрата, привласнення, знищення або пошкодження майна. Майнова шкода

відрізняється від інших видів шкоди (фізичної та моральної) можливістю її точного

встановлення та вираження в грошовому еквіваленті. Разом з тим, як зазначає О.І.

Зорін, майнова шкода виникає не лише в результаті посягання на відносини

власності, а й при посяганні на особу. Зокрема, коли було вчинене злочинне

посягання на здоров’я, суб’єктом вимог виступає сам постраждалий, який втрачає

заробіток у зв’язку з хворобою, здійснює витрати на лікування, додаткове

харчування, протезування, сторонній догляд.

Аналогічно вирішує це питання і слідчо-судова практика, визнаючи

правомірним заявлення в кримінальному процесі позовних вимог про

відшкодування шкоди, завданої злочинами проти життя та здоров’я особи. Так, у

п. 2 Постанови від 7 лютого 2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про

злочини проти життя та здоров’я особи” Пленум Верховного Суду України зазначає,

що у справах про злочини даного виду суди зобов’язані вживати всіх необхідних

заходів до повного відшкодування заподіяної потерпілим матеріальної та моральної

шкоди, а у п. 29 цієї ж постанови зобов’язує суди керуватися цивільним

законодавством, вирішуючи цивільний позов у кримінальній справі про

відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті,

каліцтва або іншого ушкодження здоров’я потерпілого (витрат на лікування,

посилене харчування, протезування, сторонній догляд, поховання тощо).

Загальновизнаним є розуміння майнової шкоди як втрати, погіршення чи

зниження цінності майна, витрат, необхідних для відновлення, придбання

втраченого майна (пряма чи позитивна шкода). Якщо розглядати майнову шкоду у

грошовому еквіваленті, то до неї включають вартість втрачених речей і витрат,

здійснених потерпілим для поновлення втраченого майна. Виділяють також і ту

шкоду, що виникає як супутня під час вчинення злочину (наприклад, особа з метою

крадіжки здійснює проникнення до квартири, при цьому ламає двері, замки,

розбиває вікна тощо). При цьому, кримінально-правове значення має тільки

позитивна майнова шкода, а саме її грошове вираження – вартість втраченого майна.

Однією з проблем, що є предметом дискусії у сфері відшкодування майнової

шкоди, є питання про можливість відшкодування в кримінальному процесі

неодержаних доходів – упущеної вигоди, котра означає неодержання потерпілим

(особою, якій завдано шкоду незаконними рішеннями чи діями (бездіяльністю)

правоохоронного або судового органу) тих майнових благ, які він міг би отримати,

якби не було вчинено щодо нього кримінального правопорушення або незаконних

рішень чи дій (бездіяльності) правоохоронними органами або судом. При цьому

висловлюються протилежні позиції – від заперечення такої можливості (Васькін

В.В., Владимиров В.О., Гурєєв П.П., Ляпунов Ю.І., Мазалов А.Г.) до позитивного

вирішення питання про включення неодержаних доходів в обсяг майнової шкоди,

що підлягає відшкодуванню (Клименко Я.О., Кригер Г.О., Нор В.Т.).

Так, на думку П.П. Гурєєва, під збитками в разі заподіяння шкоди слід

розуміти тільки позитивну шкоду в майні, тобто зменшення наявного майна

потерпілого. Тому потерпілий, який зазнав матеріальної шкоди від злочину, має

право на стягнення з обвинуваченого чи з осіб, що несуть матеріальну

відповідальність за його дії, тільки позитивної шкоди в майні та не має права на

стягнення втраченої вигоди. Аналогічну позицію висловлюють і інші автори,

зазначаючи, що втрачену вигоду і неодержані доходи складно підраховувати і

практично неможливо відшкодувати в порядку кримінального судочинства через

відсутність причинно-наслідкового зв’язку з фактом злочину. На думку

В.О. Владимирова та Ю.І. Ляпунова, упущена вигода – це такі доходи, що

передбачаються, тобто ті, які в момент вчинення злочину ще не перебувають у

фактичному володінні власника, у зв’язку з чим їх майнові титули (майно, гроші) не

можуть бути винним ані вилучені, ні привласнені, ні передані третім особам. Тому

включення до структури майнової шкоди упущеної вигоди вони вважають фікцією

про можливість злочинного впливу на цінності, що реально ще не існують.

Висновки цих науковців є беззаперечними з кримінально-правової точки зору,

оскільки упущена вигода не повинна включатись до розміру майнової шкоди, що

враховується під час кваліфікації злочину. Водночас, не можна позбавляти особу

права вимагати відшкодування неодержаних нею доходів. І оскільки проблема

упущеної вигоди виникла внаслідок вчинення кримінального правопорушення

(незаконних рішень чи дій (бездіяльності) правоохоронних органів або суду), на наш

погляд, з метою забезпечення відшкодування шкоди, слід визнати можливим і

необхідним розгляд у кримінальному провадженні вимог потерпілого (особи, якій

завдано шкоду незаконними рішеннями чи діями (бездіяльністю) правоохоронним

або судовим органом) про стягнення неодержаних доходів, оскільки вони є засобом

відновлення майнової сфери особи. Звичайно, встановлення та розрахунок

неодержаних доходів може представляти певну складність, однак її можна подолати

через залучення до цього процесу відповідних спеціалістів, призначення

бухгалтерських і економічних експертиз. Крім того, складність розрахунків не

повинна бути підставою для позбавлення вказаних осіб права на повне і швидке

відновлення їх порушених майнових прав.

Прихильники більш широкого розуміння змісту майнової шкоди, що має бути

відшкодована в кримінальному процесі, вважають, що підлягає відшкодуванню не

тільки пряма шкода, завдана злочином, а й неодержані доходи, оскільки це випливає

з самої суті застосування цивільно-правової відповідальності в кримінальному

процесі. Зокрема, В.Т. Нор зауважує, що основний правоохоронний цивільно-

правовий принцип повної вартісної компенсації (у натурі чи в грошовому

еквіваленті), який реалізується у передбачених цивільним законом випадках,

зберігає свою силу і для випадків завдання матеріальної шкоди різними деліктами та

її відшкодування. При цьому відшкодування шкоди в натурі (надання натомість

втраченої чи пошкодженої речі того ж роду та якості, її ремонт тощо) не є

перешкодою до відшкодування, крім того, і завданих збитків у вигляді неодержаних

доходів, які постраждала особа одержала б, якби не був вчинений злочин.

Дійсно, згідно ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана

неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам

фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або

юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. А

відповідно до ч. 3 ст. 22 ЦК України збитки (якими цивільний закон вважає втрати,

яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати,

які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права

(реальні збитки), а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних

обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода) відшкодовуються у

повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у

меншому або більшому розмірі. Отже, за винятком встановлених законом або

договором випадків, завдана деліктом, у тому числі і кримінальним, майнова шкода

підлягає відшкодуванню в повному обсязі.

Згідно п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992

р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про

відшкодування шкоди” при визначенні розміру відшкодування шкоди, заподіяної

майну, незалежно від форм власності, судам належить виходити з положень ст. 453

ЦК, статей 48, 51, 52, 54, 56, 57 Закону України “Про власність”. Зокрема, слід

враховувати, що відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї

особу обов’язку надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ, іншим

шляхом відновити попереднє становище в натурі, застосовується, якщо за

обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. Коли

відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в

повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи

втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб виправити пошкоджену річ,

усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди. Як при

відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми

потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв’язку з

заподіянням шкоди майну.

Аналіз цих та інших поглядів на зміст майнової шкоди загалом, і в

кримінальному процесі зокрема, а також позицій Верховного Суду України з цього

питання дозволяє говорити про необхідність однакового (універсального) розуміння

майнової шкоди, її змісту та обсягу відшкодування незалежно від того, яким

деліктом вона спричинена – цивільним або кримінальним.

За іншого підходу втрачається ефективність спільного розгляду цивільного

позову і кримінальної справи, що передбачений ст. 128 КПК України, і

встановлений задля сприяння повноті, всебічності та об’єктивності дослідження

обставин справи, а також повному та швидкому відшкодуванню шкоди, завданої

кримінальним правопорушенням.

Важко було б зрозуміти логіку законодавця, якби він під час встановлення

майнової відповідальності за шкоду, завдану деліктом, у тому числі і крайнім його

проявом – кримінальним правопорушенням, ставив правопорушника у більш

вигідне становище, – зобов’язував його відшкодовувати тільки ту частину завданої

шкоди, яку складає позитивна шкода в майні, порівняно з такою ж відповідальністю

в договірних зобов’язаннях, де невиконання або неналежне його виконання тягне

відшкодування як позитивної шкоди, так і неодержаних доходів.

Інші складові майнової шкоди стосуються витрат потерпілого у зв’язку зі

вчиненням кримінального правопорушення, серед яких основне місце займають

втрати, витрати, що виникають в результаті кримінальних правопорушень проти

життя та здоров’я особи. До них належать: витрати у зв’язку з лікуванням (витрати

самого потерпілого) – придбання ліків, витрати на протезування тощо; різниця між

виплатами за лікарняним і заробітною платою; витрати на поховання; витрати

пов’язані з доглядом за особами, які внаслідок вчинення злочину стали інвалідами;

витрати на придбання спеціальних засобів пересування тощо. Частину цих витрат

бере на себе держава (пенсії по втраті годувальника, виплати у зв’язку з каліцтвом

або іншим пошкодженням здоров’я, втратою працездатності, придбання

спеціальних засобів пересування для окремих категорій громадян та ін.), що не

виключає можливості їх подальшого стягнення з винного в порядку цивільного

судочинства.

При цьому Пленум Верховного Суду України у п. 29 постанови від 7 лютого

2003 р. № 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я

особи” зазначив, що вирішуючи цивільний позов у кримінальній справі про

відшкодування матеріальної чи моральної шкоди, заподіяної внаслідок смерті,

каліцтва або іншого ушкодження здоров’я потерпілого (витрат на лікування,

посилене харчування, протезування, сторонній догляд, поховання тощо), суди

повинні керуватися відповідним цивільним законодавством і виходити з роз’яснень

із цих питань, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 27

березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами

про відшкодування шкоди” та від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в

справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди” з наступними змінами.

За цивільним позовом у кримінальній справі чи з ініціативи суду з

засудженого можуть бути стягнуті також кошти, витрачені закладом охорони

здоров’я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину. Відповідальність

за відшкодування таких витрат згідно п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду

України від 7 липня 1995 р. № 11 “Про відшкодування витрат на стаціонарне

лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат” може покладатися на

засуджених при заподіянні шкоди як умисними, так і необережними діями. Такі

витрати не підлягають стягненню лише при вчиненні злочинів у стані сильного

душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства

чи тяжкої образи з боку потерпілого, або при перевищенні меж необхідної оборони.

Отже, враховуючи те, що діяльність по відновленню порушених майнових

прав особи є, по суті, цивільно-правовою, до поняття майнової шкоди, завданої

вченням злочину, повинні включатись й інші (крім безпосереднього обмеження

матеріального блага) складові. Це: 1) безпосереднє обмеження матеріального блага

особи (викрадення, пошкодження, знищення майна, накладення арешту на майно

тощо); 2) неодержані доходи (позбавлення заробітку внаслідок втрати потерпілим

працездатності чи його зменшення, позбавлення заробітку внаслідок відсторонення

його від роботи (посади) тощо); 3) витрати, що викликані завданням шкоди

здоров’ю потерпілого (витрати на лікування, протезування, сторонній догляд тощо);

4) витрати на поховання; 5) втрата особами, що перебували на утриманні померлого,

його заробітку; 6) витрати закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування

особи, потерпілої від злочину.

Таким чином, поняття майнової шкоди в кримінальному процесі може бути

сформульовано таким чином: майнова шкода – це наслідки кримінального

правопорушення або іншого суспільно-небезпечного діяння чи незаконного

рішення, дії чи бездіяльності правоохоронного або судового органу, що мають

вартісну форму та полягають у безпосередньому обмеженні матеріального блага

особи (викрадення, пошкодження, знищення майна), у позбавленні її можливості

одержати заплановані доходи (позбавлення заробітку внаслідок втрати

працездатності чи його зменшення тощо) а також у понесенні особою будь-яких

додаткових майнових витрат (на лікування, протезування, сторонній догляд,

поховання; втрата особами, що перебували на утриманні померлого, його заробітку).