Процесуального доказування

Згідно ч. 2 ст. 91 КПК України доказування полягає у збиранні, перевірці та

оцінці доказів з метою встановлення обставин, що мають значення для

кримінального провадження.

Як об'єктивна істина в цілому, так і окремі факти, обставини справи

встановлюються слідчим, прокурором, слідчим суддею і судом лише шляхом

кримінально-процесуального доказування, під час якого збираються, перевіряються,

оцінюються докази і на їх підставі приймаються й обґрунтовуються процесуальні

рішення. Цим зумовлюється те, що доказування має найбільшу питому вагу в усій

діяльності сторін кримінального провадження, осіб, яких вони залучають до цієї

діяльності, а також те, що нормативне регулювання й теоретичне дослідження

проблем доказування посідає чільне місце в кримінально-процесуальному праві,

найважливішою складовою якого є доказове право, і в науці кримінального процесу,

де провідну роль відіграє теорія доказів (її ще називають ученням про докази). У

кінцевому підсумку в кримінальному процесі як науці, навчальній дисципліні, галузі

права і практичній діяльності все зводиться до доказування і доказів, бо вони є

основним змістом кримінального процесу.

Розглядаючи зміст кримінально-процесуального доказування більшість

авторів виділяють два його види: доказування як дослідження фактичних обставин

справи і доказування як логічне і процесуальне доведення визначеної тези,

ствердження висновків по справі.

Кримінально-процесуальне доказування як дослідження – це поєднання

практичних дій і мислення учасників кримінально-процесуальної діяльності. Його

елементами є збирання, перевірка та оцінка доказів і їх джерел. На практиці ці

елементи взаємопов'язані, тісно та нерозривно переплітаються. Їх виділяють з

єдиного процесу доказування в наукових, педагогічних, нормотворчих та

практичних цілях.

Щодо другого виду доказування в кримінальному процесі, то його

найважливішими елементами є формулювання певної тези та наведення аргументів

для її обґрунтування.

Кримінально-процесуальне доказування відрізняється від логічного

доказування: воно не зводиться тільки до логічних операцій, а складається, в

основному, із практичної діяльності щодо встановлення обставин вчиненого

правопорушення. Особливістю встановлення істини у кримінальному провадженні є

те, що правопорушення для сторони доказування – подія минулого, і тому

доказування являє собою відновлення обставин його вчинення за інформацією, що

залишилась у свідомості людей та на матеріальних об'єктах.

Отже доказування в кримінальному процесі полягає у збиранні доказів, їх

закріпленні, перевірці, відповідній оцінці та отриманні обґрунтованих висновків в

кримінальному провадженні..

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є

діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у визначених

логічних формах. Але разом з тим це є і практична діяльність, що суворо

регламентується процесуальним законом.

Кримінально-процесуальне доказування регулюється нормами КПК, які в

своїй сукупності називаються доказовим правом.

Отже, можна виділити два види кримінально-процесуального доказування.

По-перше, доказування можна розглядати як власне дослідження обставин

провадження. По-друге, доказування, як логічний процес. В цьому розумінні

кримінально-процесуальне доказування наближається до доказування в логіці.

Однак в цілому ототожнювати їх не можна. Адже кримінально-процесуальне

доказування – це, крім логічних операцій, ще й збирання фактичних даних. В теорії

кримінального процесу поняття доказування науковці трактують його по-різному.

Зокрема, на думку Л.М. Лобойка кримінально-процесуальне доказування – це

здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної

діяльності, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично

значущих обставин, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а

також в обґрунтуванні достовірного висновку про доведеність вини особи та його

подальше обстоювання у судових стадіях процесу.

Л.Д. Удалова вважає, що доказування в кримінальному процесі – це

здійснювана у встановленому законом порядку діяльність із збирання, перевірки та

оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі

певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування.

Є.Г. Коваленко визначає процес доказування як формування, перевірка та

оцінка доказів та їх процесуальних джерел, обґрунтування висновків з метою

встановлення об'єктивної істини і прийняття на її основі правильного, законного і

справедливого рішення.

Як бачимо, зазначені вище науковці включають в процес доказування

збирання, перевірку та оцінку доказів.

На думку М.Костіна поняття доказування можна визначити таким чином. Це

діяльність, основу якої складають логічно-аналітичні операції з перевірки й оцінки

сформованих доказів з метою встановлення підстав для кримінальної

відповідальності і застосування покарання, захисту невинних осіб від

необґрунтованого засудження, шляхом використання доказів для обґрунтування і

мотивування відповідних процесуальних рішень.

Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку,

який дістав назву “тягар доказування”. Досить велика група науковців під

обов'язком доказування вбачає обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді і суду

повно, всебічно і об'єктивно встановити шляхом збору, перевірки і оцінки доказів

усі обставини, необхідні для правильного вирішення кримінального провадження, в

тому числі встановлення яких забезпечує законні інтереси підозрюваного,

обвинуваченого, потерпілого, інших учасників процесу. Однак є й інший погляд на

обов'язок доказування, який полягає в обов'язку доведення винності особи у

вчиненні кримінального правопорушення.. У той же час існує у теорії

кримінального процесу і думка, що обов'язок доказування може переходити на

підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та захисника.

Ми вважаємо, що обов'язок доказування має покладатися саме на сторону

обвинувачення і ні в якому разі не на обвинуваченого чи підсудного. Протилежна

точка зору суперечить принципам кримінального процесу і кримінальному

законодавству взагалі.

Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети

доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.

Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна

істина. Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася у зв'язку з появою

концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають

достовірність знань, що дає можливість прийняти обґрунтоване рішення у

кримінальному провадженні..

Противники об'єктивної істини стверджують, що:

- її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального

процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жодне

правопорушення не повинно залишатися нерозкритим, а винний – непокараним.

- вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але

такою, що рідко реалізується на практиці.

Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з

практичного погляду.

Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона дійсно

виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Адже остання вимагає

встановлення істини будь-якою ціною.

У практичному плані концепція об'єктивної істини є вразливою через те, що

вона оперує абстрактними схемами, тоді як під час кримінального провадження

треба керуватися прагматичними міркуваннями.

Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана

дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліди є лише фрагментами

дійсності, які скласти докупи вдається не завжди. Окрім того необхідно, щоб знання

про дійсність були об'єктивними.

Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про

пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають. Нормативно

визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її

досягнення, яким є процедура доказування. Істина – відповідність нашого знання

об'єктивній дійсності, а достовірність – це не тільки істинність, а й обґрунтованість

цього знання. Будь-яка вірогідність істинна, але не будь-яка істина вірогідна.

Інтуїтивна здогадка, гіпотеза, версія можуть бути істинні, але лише після їх

обґрунтування, підтвердження певними доказами вони стають вірогідним знанням.

Істина – це відповідність нашого знання дійсності, а обґрунтованість – відповідність

його певним фактичним даним, які можуть бути як істинні, так і помилкові. Саме

неспівпадання понять „істина” та „вірогідність” обумовило надання доказуванню у

кримінальному процесі виразного пересвідчувального характеру. В цій сфері

діяльності істину не можна вважати досягнутою, доки вона необґрунтована.

Адже в процесі доказування всі рішення по кримінальному провадженні

повинні бути обґрунтованими, інакше висновок може бути далеким від

об'єктивного. Тому метою доказування має бути не лише істина, а саме

достовірність отриманих доказів.

Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому

розумінні, що воно:

1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і

суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного

діяння);

2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;

3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів,

у визначеній кримінально-процесуальним законом формі.

Однак кримінально-процесуальне доказування має багато спільного з

науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджуються події минулого.

За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є

різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з

урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є

діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у певних логічних

формах. Але разом з тим це і практична діяльність, суворо регламентована

процесуальним законом. Обов'язок доказування обставин, передбачених ст.91 КПК,

за винятком випадків, передбачених частиною другої ст.92 КПК України

покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках – на

потерпілого. У ч.2 ст.92 КПК України зазначено, що обов'язок доказування

належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та

обставин, які характеризують обвинуваченого, покладається на сторону, що їх

подає.

Уявлення про чуттєво-практичний рівень доказування як про початок

останнього впритул підводить до визначення місця збирання доказів у структурі

доказування.

У відповідності зі ст.93 КПК України збирання доказів здійснюється

сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому КПК.

Значення кримінально-процесуального доказування:

- правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і

законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;

- всі питання, які виникають під час кримінально-процесуального

провадження можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході

доказування обставин;

- участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації

принципів кримінального процесу;

- докази є підставою для прийняття процесуальних рішень у кримінальному

провадженні..

Таким чином, що стосується значення кримінально-процесуального

доказування, то його не можливо перебільшити. Адже, говорячи про процес

доказування у кримінальному провадженні, ми говоримо, насамперед, про те, що

вирішується доля людини. І від того, наскільки правильно буде зібрано і оцінено

весь доказовий матеріал, залежить правильність, законність судового рішення у

кримінальному провадженні.