Поняття та сутність кримінального процесу

Термін «процес» походить від латинського «processus» й означає рух,

діяльність, просування вперед. У правозастосовчій діяльності ці слова набувають

іншого, дещо відмінного від буквального змісту значення, а саме: кримінальне

провадження (досудове і судове) щодо кримінальних правопорушень (кримінальних

проступків і злочинів). У цьому аспекті як синонім вживається поняття

«кримінальне судочинство».

Поняття «кримінальний процес» вживають у таких значеннях.

Кримінальний процес як специфічний вид діяльності – це врегульована

кримінально-процесуальним законом діяльність органів досудового розслідування,

прокуратури і суду за участю інших фізичних та юридичних осіб, спрямована на

розслідування кримінальних правопорушень, викриття осіб, які їх вчинили,

здійснення правосуддя у кримінальному провадженні, а також на вирішення питань,

пов’язаних із виконанням судових рішень.

Кримінальний процес як галузь права (кримінальне процесуальне право) –

це одна із галузей права України, сукупність правових норм, що регулюють

діяльність органів досудового розслідування, прокуратури і суду, а також інших

фізичних та юридичних осіб, що залучаються у сферу кримінального судочинства,

під час кримінального провадження.

Кримінальний процес як галузь науки – це галузь правової науки, предметом

дослідження якої є кримінально-процесуальне право, практика його застосування, а

метою – вироблення рекомендацій щодо удосконалення законодавства та практики

діяльності суб’єктів кримінального процесу.

Кримінальний процес як навчальна дисципліна – це дисципліна, яку

вивчають у вищих навчальних закладах юридичного профілю, предметом якої є

кримінально-процесуальне законодавство, практика його застосування, а також

наука кримінального процесу.

Розглянемо більш детально ці поняття.

1. Кримінальний процес як специфічний вид діяльності (кримінально-

процесуальна діяльність). Діяльність органів досудового розслідування,

прокуратури та суду щодо розслідування кримінальних правопорушень і здійснення

правосуддя у кримінальному провадженні має суспільно-правовий характер.

Кримінальне правопорушення завжди завдає державі, суспільству, громадянам

певної шкоди й це зобов’язує державні органи, на які покладено обов’язок вести

боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції, здійснювати досудове

розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального

правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може

бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви

про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених

законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи,

яка його вчинила (ст. 25 КПК).

Кримінальний процес – один із видів реалізації державної влади, специфіка

якого обумовлена особливістю завдань у сфері боротьби зі злочинністю. Тому

кримінальний процес є такою специфічною галуззю, в якій відображається

правоохоронна функція держави.

Варто вказати на те, що поняття кримінального процесу не визначається

однозначно ні у вітчизняній, ні у зарубіжній кримінально-процесуальній науці. На

цей час існують дещо різні його дефініції. По своїй суті один і той же вид

правозастосовчої діяльності набував і наразі зберігає різні форми і, відповідно,

одержав і одержує до цього часу різні тлумачення його змісту, а разом з тим і

визначення його поняття. Сьогодні практично неможливо однозначно

охарактеризувати поняття кримінального процесу, що надавались і надаються

ученими та законодавцями у різні епохи та у різних країнах. При цьому думки

розділяються не тільки щодо того, що слід розуміти під кримінальним судочинством

– саму діяльність, або правила цієї діяльності, чи правовідносини, що виникають на

їх основі, чи сукупність усіх цих ознак, а й відносно розуміння його структури,

змісту, призначення і завдань.

Так, в англійському кримінальному процесі його характеризують як ряд

стадій, під час яких приймаються кримінально-процесуальні рішення, починаючи

від реєстрації інформації про злочин або арешту підозрюваного аж до умовно-

дострокового звільнення засудженого. Для французької юриспруденції характерним

є розуміння кримінального процесу як сукупності норм, які описують і

регламентують одночасно організацію різних органів, уповноважених на розгляд

злочину, а також провадження різних процесуальних дій, які повинні бути вчинені з

моменту, коли злочин виявлений до моменту, коли особа визнана винною у його

вчиненні, починає відбувати призначене їй покарання. Відповідно до точки зору, що

домінує у теорії кримінального процесу Німеччини, кримінальне судочинство – це

врегульований законом рух справи з метою постановлення вироку. Поширеною

також є точка зору, відповідно до якої кримінальний процес – це формальний

механізм, який запроваджений для реалізації матеріального кримінального права.

У вітчизняній науці кримінального процесу поняття кримінального процесу

(кримінального судочинства), що сформульовані більшістю дослідників, загалом

мало чим відрізняються одне від одного. У цих визначеннях практично завжди

вказується на врегульовану кримінально-процесуальним законом діяльність і

правовідносини відповідних державних органів і їх посадових осіб (суд, суддя,

слідчий суддя, прокурор, начальник органу досудового розслідування, слідчий,

оперативні підрозділи) та інших осіб, спрямовані на забезпечення швидкого,

повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний,

хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в

міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений.

Хоча в процесуальній літературі можна зустріти й інші визначення

кримінального процесу.

Разом з тим, необхідність дослідження поняття кримінального процесу,

з’ясування сутності цієї сфери людської діяльності сприяє правильному розумінню

його завдань, структури, змісту та багатьох інших кримінально-процесуальних

категорій: принципів (засад), доказів і доказування, заходів забезпечення

кримінального провадження тощо.

Спробуємо розібратись у цьому питанні та зробити відповідні висновки на

підставі історичного та логіко-семантичного аналізу поняття «кримінальний

процес» («кримінальне судочинство»).

Як відомо, вчинення діянь, які завдають шкоду охоронюваним законом

інтересам суспільства, особи та держави обумовило виникнення завдання держави

щодо боротьби з ними та вирішення соціальних конфліктів між злочинцем і

потерпілим або суспільством. Це завдання вирішується при здійсненні таких

напрямів державної діяльності:

1. Прийняття норм, які встановлюють заборонені діяння, види та розміри

покарання за їх вчинення, обставини, що враховуються при їх встановленні.

2. Створення та діяльність органів, установ, їх посадових осіб, спрямована на

запобігання та виявлення кримінальних праворушень, на притягнення до

відповідальності осіб, винних у їх вчиненні, виконання судових рішень, а також на

охорону прав та законних інтересів учасників цієї діяльності. Кількість таких

органів і установ є достатньо великою, а їх діяльність – широкою і багатогранною. У

ній виділяється і особливий напрям – кримінальне судочинство (кримінальний

процес, кримінальне провадження). В чому його специфіка?

Відповідно до п. 10 ст. 3 КПК кримінальне провадження – це досудове

розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв’язку із вчиненням діяння,

передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.

Взагалі слово «провадження» означає діяльність, застосування фізичних і

розумових сил, а «кримінальне» – таке, що стосується кримінальних

правопорушень, їх караності.

Кримінальне право – це право матеріальне, статичне. Воно встановлює: ознаки

кримінального правопорушення, складу кримінального проступку та злочину; види і

розміри покарань за їх вчинення; обставини, що мають бути враховані при їх

призначенні; інші заходи впливу стосовно осіб, які вчинили заборонені діяння.

Виникає питання: якщо кримінальне право лише встановлює те, яке рішення слід

приймати за тих чи інших обставин, хто буде приймати таке рішення і в якому

порядку?

Як відомо, Конституція України у ст. 62 встановлює, що особа вважається

невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню,

доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним

вироком суду (презумпція невинуватості). Аналогічне положення закріплене і у ч. 2

ст. 2 КК України. Відповідно до ч. 1 ст. 17 КПК особа вважається невинуватою у

вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному

покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом,

і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Таким чином, визнати особу винною у вчиненні кримінального

правопорушення та призначити їй покарання може тільки суд. При цьому суд є

органом, незалежним від зацікавлених сторін, об’єктивним і неупередженим

арбітром, який приймає рішення на основі дослідження наданих сторонами даних і

правових приписів.

Формування рішень – це складний процес пізнання, який включає в себе

застосування методів аналізу ситуацій, проблем і способів їх вирішення з

урахуванням наявних сил і засобів, оцінку альтернативних варіантів і вибір

найбільш оптимального з них. Прийняттю будь-якого рішення завжди передує

встановлення та оцінка відповідних аргументів (розгляд питання). Неможливо

уявити, щоб суд приймав рішення без постановки питання, без розгляду аргументів

на користь існування тих чи інших обставин, що мають значення для прийняття

рішення.

Ця діяльність у різні часи і у різних державах здійснювалась різними

суб’єктами і в різному порядку. Наприклад, ставити питання про вчинення певною

особою кримінального правопорушення та необхідність призначити їй покарання

могли і потерпілі, і будь-які особи, і спеціальні посадові особи, і навіть сам суд.

Зацікавлені особи, роблячи ті чи інші заяви, повинні їх підтвердити. Способи такого

підтвердження перед судом також були різні. У далекі часи для підтвердження своєї

позиції використовувались ордалії, поєдинки. Ще одним способом підтвердження

своєї позиції є доказування за допомогою відомостей, що вказують на існування тих

чи інших обставин. Саме цей спосіб встановлення фактів, які мають значення для

прийняття правового рішення, зберігся до наших часів.

Таким чином, сутність кримінального процесу (кримінального судочинства)

полягає в діяльності суду та інших суб’єктів у постановленні питання про вчинення

певною особою кримінального правопорушення, його дослідження за допомогою

доказування та прийняття рішень у питаннях щодо події кримінального

правопорушення, винності підсудного, необхідності та розмірі покарання винного.

Рішення суду як про визнання підсудного винним і його покарання, так і про

визнання підсудного невинуватим або звільнення від покарання особи, визнаної

винною, як і звільнення особи від кримінальної відповідальності у передбачених

законом випадках, рівною мірою відповідають призначенню кримінального процесу

та діяльності суду й інших державних органів.

Нескладно помітити, що за своїм змістом судочинство достатньо близьке

поняттю правосуддя. Відмінність полягає в тому, що правосуддя – це діяльність

лише судових органів щодо реалізації судової влади, а судочинство, зокрема й

кримінальне – це провадження, що включає в себе діяльність суду та інших

суб’єктів.

Крім того, під час будь-якої діяльності, у тому числі і кримінального

судочинства, наряду з основними діями, спрямованими на досягнення кінцевого

результату, суб’єкти здійснюють й інші дії, спрямовані на вирішення інших,

поставлених перед цією діяльністю завдань. Так, наприклад, обвинувачений може

заявити відвід судді з метою забезпечення об’єктивності судового рішення. Суддя,

для забезпечення нормального перебігу судового засідання може видалити із залу

суду порушників порядку чи накласти грошове стягнення.

Система процесуальних дій, що здійснюються у зв’язку із вчиненням діяння,

передбаченого законом України про кримінальну відповідальність, у сучасній

Україні, як уже зазначалось, включає в себе не тільки судове, а й досудове

провадження.

Специфіка досудового провадження полягає в тому, що у ньому задіяні цілий

ряд взаємодіючих суб’єктів (державні органи та посадові особи, заявники, потерпілі,

підозрювані, захисники, представники, свідки, експерти та ін.), які здійснюють та

беруть участь у багатьох процесуальних діях і приймають чимало процесуальних

рішень (щодо прийняття та реєстрації заяв і повідомлень про кримінальні

правопорушення, збирання, перевірки та оцінки доказів, повідомлення особі про

підозру, зупинення та закриття кримінального провадження тощо).

Досудове провадження займає значну частину всього кримінального

судочинства. Однак у цій частині провадження не здійснюється судова діяльність

пов’язана з розглядом питання про винність і покарання. Тут немає звернень до суду

з кримінально-правових питань. Лише у випадках, прямо передбачених законом,

органи досудового розслідування, прокурор звертаються до суду (слідчого судді)

для одержання дозволу на провадження процесуальних дій, якими обмежуються

права та свободи учасників кримінального провадження. Відповідно до п. 18 ст. 3

КПК слідчий суддя – це суддя суду першої інстанції, до повноважень якого

належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю

за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні.

Існування та включення досудового провадження до загальної системи

кримінального судочинства обумовлюється необхідністю здійснення попередньої

діяльності, що дозволить до розгляду матеріалів судом встановити фактичні та

правові підстави притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Основними суб’єктами досудового провадження є державні органи та

посадові особи, що одержують і виявляють інформацію про кримінальні

правопорушення, встановлюють ознаки кримінального правопорушення, виявляють

осіб, які їх вчинили, та формують зміст підозри особи у вчиненні конкретного

кримінального правопорушення (правопорушень). Перераховані дії утворюють

основний зміст досудового провадження, мета та результат якого зводиться до

формування т підтримання прокурором обвинувачення в суді. Разом з тим,

законність і обґрунтованість підозри у вчиненні кримінального правопорушення, як

і обвинувачення в цьому, передбачають неможливість притягнення до кримінальної

відповідальності невинуватого, тобто забезпечують захист осіб від незаконного та

необґрунтованого обвинувачення і засудження.

Під час досудового провадження приймаються й інші рішення, обумовлені

нормами як кримінального, так і кримінально-процесуального закону (про закриття

кримінального провадження, про застосування запобіжного заходу, тощо).

При цьому, незважаючи на те, що у досудовому провадженні суд як орган

правосуддя, участі не приймає, водночас він (зокрема, слідчий суддя) наділений

певною компетенцією: приймає рішення про застосування запобіжних заходів (ч. 4

ст. 176 КПК), про проникнення до житла чи іншого володіння особи (ч. 1 ст. 233

КПК), про проведення деяких негласних слідчих (розшукових) дій (ч. 3 ст. 246 КПК)

та ін.

Тісний зв’язок судової влади та досудового провадження також свідчить про

єдину систему дій, що утворюють сутність кримінального судочинства.

Загалом, якщо проаналізувати систему дій і рішень, умови та порядок їх

здійснення, встановлені кримінальним процесуальним законом України, можна

дійти висновку, що сутність кримінального процесу утворює діяльність, яка має

свою специфіку, що полягає в такому:

1) вона забезпечує невідворотність кримінальної відповідальності та

реалізацію інших норм кримінального закону;

2) захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень;

3) охорону прав та законних інтересів учасників кримінального провадження.

Це положення повною мірою стосується тих осіб і організацій, які постраждали від

кримінального правопорушення; тих осіб, які підозрюються та обвинувачуються у

вчиненні кримінального правопорушення; інших осіб, які беруть участь у

кримінальному провадженні як свідки, експерти, спеціалісти, перекладачі, поняті

тощо.

Таким чином, кримінальний процес (кримінальне судочинство) – це

діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на захист особи, суспільства та

держави від кримінальних правопорушень, забезпечення невідворотності

кримінальної відповідальності та реалізацію інших норм кримінального закону,

охорону прав та законних інтересів учасників кримінального провадження та

вирішення інших завдань, які поставлені перед нею, що здійснюється на підставах і

в порядку, передбачених кримінальним процесуальним законом.