Поняття, предмет та метод фінансового права України як галузі права.

Здійснення фінансової діяльності держави потребує правового врегулювання прав, обов’язків та відповідальності суб’єктів, які беруть участь у цій діяльності. У цьому й полягає призначення фінансового права: за допомогою його норм фінансова система приводиться в дію і використовується державою.

Фінансове право - публічна галузь права. Саме сфера фінансів потребує проведення складного, однак дуже важливого розмежування між необхідними державними витратами й визначенням способу належного розподілу податкового тягаря між різними суб’єктами. Закони, що застосовуються у фінансах, відображають державну політику і можуть дещо різнитися від суто «юридичних» законів. Основний акт у сфері фінансів - закон про державний бюджет. Це не викладення правил гідної поведінки, а план дій певної організації (держави), яка надає повноваження конкретним учасникам фінансових відносин на мобілізацію, розподіл або використання фондів коштів. Свого часу однією з передумов виділення окремої галузі права було названо політичну заінтересованість держави в самостійному регулюванні комплексу суспільних відносин, що мають певну єдність.

Характеризуючи фінансове право як галузь права, в першу чергу слід розкрити його предмет та метод. Предмет правового регулювання являє собою якісно однорідний вид суспільних відносин, на який впливають норми певної галузі права. Для цих відносин характерні такі риси: 1) життєво важливі для людини та її об’єднань відносини; 2) вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) стійкі, такі, що повторюються, та типові відносини; 4) відносини поведінки, за якими можна здійснювати зовнішній контроль (наприклад, юрисдикційними органами).

Предметом фінансового права є суспільні відносини, що виникають, змінюються та припиняються у сфері фінансової діяльності держави. П. М. Годме зазначає, що фінансове право - це галузь публічного права, предметом якого є норми, що регулюють державні фінанси. При цьому автор цілком справедливо підкреслює публічний характер фінансового права у країні, що має розвинуту ринкову економіку. У відносинах, пов’язаних з формуванням і витрачанням коштів централізованих і децентралізованих фондів, необхідних державі для виконання її функцій, завжди виявляється владно-організуюча роль держави в розподілі й перерозподілі національного доходу та ВВП. Саме тому такі відносини мають владно-майновий (грошовий) характер.

З іншого боку, не всі грошові відносини є фінансовими. Зокрема, придбання товарів через торговельну мережу є предметом регулювання цивільного права, хоч такі відносини і мають грошовий характер. Однак коли підприємство за наслідками підприємницької діяльності розраховує й сплачує податок до бюджету відповідного рівня, такі відносини стають вже фінансовими, оскільки відбувається мобілізація ресурсів до централізованого фонду коштів. Якщо клієнт отримує кредит через банківську установу (що має виключно грошову форму), це також відносини, що характеризуються відносною диспозитивністю сторін - учасників відносин і регулюються цивільними правом. Однак, коли Національний банк України перевіряє діяльність комерційного банку і виявляє порушення в умовах надання кредиту, він має право застосувати фінансові санкції за порушення банківського законодавства як орган, що представляє інтереси держави у сфері забезпечення фінансової діяльності держави.

Важливими рисами, що характеризують предмет фінансового права, є те, що вони:

• існують у сфері публічної фінансової діяльності з метою утворення необхідних суспільству грошових фондів, тобто мають організаційний характер;

• у них беруть участь уповноважені державою органи, наділені відповідними владними повноваженнями (фінансовою компетенцією) стосовно інших суб’єктів відносин, тобто вони мають владний характер;

• мають грошовий характер, тобто об’єктом відносин завжди є гроші або грошові зобов’язання, пов’язані з утворенням і використанням грошових фондів.

Найбільш повне уявлення щодо структури та предмета фінансового права дає класифікація відносин, що становлять його предмет за різними підставами. Серед фінансових відносин, які є предметом фінансового права, можна виділити такі групи:

• відносини між державою та її адміністративно-територіальними одиницями в особі уповноважених органів представницької та виконавчої влади, які виникають у зв’язку з розподілом фінансових ресурсів держави;

• між фінансовими й податковими органами, з одного боку, і підприємствами, установами, організаціями - з іншого, із приводу виконання фінансових зобов’язань перед державою, муніципальними утвореннями, розподілу між ними або витрачанням державних та місцевих грошових коштів;

• між державними (місцевими) фінансово-кредитними органами у зв’язку з утворенням, розподілом та використанням державних (місцевих) грошових фондів і ресурсів (бюджетних, кредитних, страхових тощо);

• відносини між державними, в тому числі казенними, та комунальними підприємствами, установами, організаціями, з одного боку, та їх вищими державними (місцевими) органами - з іншого, у зв’язку з розподілом та використанням у відповідних галузях народного господарства та соціальних сферах бюджетних чи кредитних ресурсів, а також власних коштів підприємств, організацій, установ;

• відносини між фінансово-кредитними органами держави, з одного боку, та юридичними й фізичними особами - з іншого, у зв’язку з утворенням і розподілом державних кредитних ресурсів та централізованих страхових фондів;

• відносини між фінансово-кредитними органами держави, з одного боку, та юридичними й фізичними особами - з іншого, у зв’язку із виконанням останніми обов’язків щодо внесення платежів до державних та місцевих грошових фондів. Розгляд фінансових відносин за групами свідчить, що при всьому своєму різноманітті вони мають загальний основний зміст, а саме: спрямованість на утворення, розподіл і використання державних та місцевих грошових коштів (фінансових ресурсів). Природно, що ці відносини виникають за участі та безпосередньому впливі держави і в межах чинного законодавства - органів місцевого самоврядування.

Отже, предмет фінансового права становлять суспільні відносини, що виникають у процесі діяльності держави та місцевих утворень щодо планомірного утворення (формування), розподілу й використання грошових фондів (фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань держави.

Метод фінансово-правового регулювання - це сукупність засобів впливу з боку держави на учасників фінансово-правових відносин. Основним методом фінансового права є метод владних приписів, який за своєю структурою є органічно цілісною системою безперервного впливу на учасників фінансово-правових відносин з метою реалізації ними своїх функцій.

Метод владних приписів характерний для публічних галузей права - конституційного, адміністративного та кримінального. Однак у кожній галузі він застосовується залежно від предмета правового регулювання. Оскільки фінансове право пов’язане з фінансовою діяльністю держави, метод владних приписів являє собою органічну систему, що уособлює цілісність юридичних фактів, з якими пов’язані виникнення, зміна та припинення фінансових правовідносин, юридичний статус їхніх суб’єктів, розподіл прав та обов’язків між ними, встановлення санкцій за порушення приписів фінансових правових норм та порядок їх застосування.

Беручи до уваги специфічний зміст фінансової діяльності, метод владних приписів проявляється у змісті конкретних фінансових правовідносин та у складі їх учасників. Владні приписи стосуються забезпечення фінансової діяльності держави: визначення розміру та порядку справляння податків, інших обов’язкових платежів до бюджетів різних рівнів; визначення повноважень розпорядників бюджетних коштів; встановлення порядку розподілу компетенції між учасниками бюджетних відносин; здійснення бюджетних трансфертів; порядку використання фінансових ресурсів, у тому числі шляхом кошторисно-бюджетного фінансування; правового забезпечення державного боргу; здійснення грошово-кредитної діяльності тощо.

Для державно-владних приписів у сфері фінансової діяльності характерні такі риси, як категоричність та відсутність оперативної самостійності. Пояснюється це насамперед тим, якого значення надає держава фінансам для її стабільного функціонування та забезпечення суверенітету. Будь-які приписи у сфері фінансів мають категоричний характер. Наприклад, несплата своєчасно податку тягне за собою у будьякому разі обов’язок застосування санкцій з боку держави через уповноважений орган - державну податкову службу. При стягненні таких санкцій наявність суб’єктивної вини, на відміну від адміністративних або кримінальних відносин, не має значення. Вчинення правопорушення автоматично тягне за собою застосування встановлених санкцій. Відсутність оперативної самостійності також є визначальною рисою саме фінансового права. Податківець не має права обрати той чи інший вид санкції за вчинене правопорушення у сфері податкових відносин - за кожне з них передбачається конкретна санкція, розмір якої або черговість застосування не можуть бути змінені.

Хоч деякі автори вважають, що методу фінансово-правового регулювання притаманна оперативна самостійність, оскільки суб’єкти правозастосування у фінансовому праві, як і в адміністративному, наділені правом вчиняти дії на власний розсуд. Наприклад, право оперативної самостійності може виражатися у наданні суб’єкту фінансового права можливості на його розсуд оцінювати юридичні факти. Або до права оперативної самостійності можна віднести прийняття уповноваженим органом рішення на основі норм, які містять гнучкі неконкретні поняття і вирази. При цьому суб’єкт застосування фінансово-правової норми сам з’ясовує зміст і призначення загальних понять.

Крім того, саме на прикладі податкових відносин краще за все коментувати метод владних приписів, оскільки чинне законодавство містить можливість застосування санкції на санкцію, що в цілому для юриспруденції не є характерним, логічним та виправданим. Згідно із Законом України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» пеня нараховується на суму основного боргового зобов’язання та штрафів за вчинене правопорушення. Зрозуміло, що інший учасник фінансових відносин тим більше позбавлений права оперативної самостійності і зобов’язаний чітко додержуватися приписів, встановлених фінансово-правовими нормами. Розпорядник бюджетних коштів має право здійснювати свої повноваження виключно в межах виділених бюджетних ресурсів у ті строки та на цілі, встановлені затвердженими фінансовими планами (актами про бюджет, лімітними довідками, бюджетними розписами, кошторисами установ тощо).

Поряд із методом владних приписів, для фінансового права характерні метод субординації, метод погодження, метод рекомендації тощо, що поступово поширюються. Особливо це стосується сфери муніципальних фінансів, де органи місцевої влади та самоврядування дістають більшу самостійність у реалізації своїх повноважень, у тому числі й у фінансовій сфері. Хоч зазначені методи, як правило, застосовуються разом з основним методом фінансового права - методом владних приписів.

Отже, фінансове право - це публічна галузь права, яка містить сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, які виникають у процесі створення, розподілу й використання фондів коштів (фінансових ресурсів) держави та органів місцевого самоврядування, необхідних для реалізації їх завдань та функцій.

3. Система і джерела фінансового права України.

Фінансове право складається з великої кількості фінансово-правових норм, сукупність яких виражається у складній цілісній системі. Усередині цієї системи фінансово-правові норми в певній послідовності й взаємозв’язку згруповуються у правові інститути. Групування цих норм залежить від особливостей і взаємозв’язків врегульованих ними правовідносин, тобто має об’єктивну основу. Однак право не тільки відображає суспільні відносини, його призначення - регулювати та активно впливати на них. Тому на побудову системи фінансового права, групування його норм, формування інститутів впливають і потреби практики.

Отже, під системою фінансового права розуміють об’єктивно зумовлену внутрішню його побудову, об’єднання і розміщення фінансовоправових норм у певному взаємозв’язку і послідовності, що склалася об’єктивно як відображення реальних і потенційних суспільних відносин у фінансовій сфері.

Аналогічно до інших галузей права фінансове право поділяється на Загальну і Особливу частини. Така побудова системи фінансового права дозволяє науці фінансового права здійснювати дослідження загальних і спеціальних питань теорії цієї галузі права, а також розробку питань, пов’язаних із подальшим розвитком і вдосконаленням окремих фінансовоправових інститутів з урахуванням вимог практики; полегшує користування відповідним законодавством; сприяє вирішенню актуальних завдань систематизації фінансового законодавства. Традиційно до Загальної частини фінансового права як галузі права входять фінансово-правові норми, що закріплюють:

• загальні принципи, правові форми та методи фінансової діяльності держави і місцевих утворень (адміністративно-територіальних одиниць);

• систему державних органів, що здійснюють фінансову діяльність; їх ієрархію, компетенцію, правовий статус, завдання і функції, форми і методи роботи;

• основні риси фінансово-правового становища інших суб’єктів, з якими ці органи вступають у фінансово-правові відносини;

• зміст, форми і методи фінансового контролю.

Норми Загальної частини фінансового права конкретизуються у фінансово-правових нормах Особливої частини. Загальна і Особлива частини фінансового права перебувають у нерозривному зв’язку, оскільки у своїй основі вони є відображенням цілого і його елементів. Положення Загальної частини застосовуються до усіх розділів Особливої частини. Особлива частина складається з розділів, підгалузей, які, у свою чергу, складаються з відповідних норм, що регулюють групу однорідних фінансових відносин. Фінансово-правовий інститут об’єднує правові норми, що регулюють більш вузьку й близьку за змістом групу фінансових відносин, ніж розділ чи підгалузь, до яких за ознакою однорідності регульованих відносин входить декілька фінансово-правових інститутів.

До Особливої частини фінансового права входять розділи, що об’єднують фінансово-правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері:

• бюджетної системи;

• державних та місцевих позабюджетних цільових фондів;

• фінансів державних та комунальних підприємств;

• державних і місцевих податків, інших обов’язкових платежів;

• державного та місцевого кредиту;

• обов’язкового страхування;

• державних та місцевих видатків;

• грошової емісії та грошового обігу; • валютного регулювання та контролю.

Джерела фінансового права - це конкретні форми його вираження, тобто правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, що містять норми фінансового права. Джерела фінансового права, як і джерела інших галузей права, мають такі властивості:

• формальну визначеність;

• загальнообов’язковість, яка забезпечується можливістю державного примусу;

• законність, що полягає у наявності юридичної сили джерела фінансового права.

Будь-яке джерело фінансового права може бути видане в межах компетенції державного органу чи органу місцевого самоврядування; відповідати актам органів вищого рівня і бути належним чином оприлюдненим.

Але разом з тим, зважаючи на специфіку правового регулювання, джерелам фінансового права притаманні особливості, які відрізняють їх від джерел інших галузей права.

По-перше, вони регулюють суспільні відносини, які становлять предмет фінансового права. Предмет фінансового права є первинним утворюючим фактором правотворчості у сфері публічних фінансів.

По-друге, джерела фінансового права приймаються тільки тими органами держави чи місцевого самоврядування, правотворча компетенція яких прямо передбачена Конституцією України, Бюджетним кодексом України та іншими фінансовими законами. Більшість питань щодо публічних фінансів не можуть виноситися на референдум, наприклад бюджет, податки.

По-третє, фінансове право не є кодифікованою галуззю права, хоча бюджетне право як підгалузь фінансового права має власний кодифікований акт - Бюджетний кодекс України. Джерела фінансового права характеризуються відсутністю загального фінансового закону та множинністю спеціальних фінансових законів.

До джерел фінансового права належать: Конституція - Основний Закон України; загальні та спеціальні закони; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; постанови та декрети Кабінету Міністрів України; відомчі нормативно-правові акти (постанови Правління НБУ; накази Міністра фінансів; розпорядження Державної казначейської служби України тощо); нормативно-правові акти місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування; міжнародні правові акти, звичаї та стандарти, що ратифіковані парламентом та входять до національного законодавства.

Фінансове законодавство характеризується системністю, яку, поряд із іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає можливість у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами віддати перевагу одному нормативно-правовому акту над іншим. Різні правила ієрархії нормативних правових актів зводяться до правил вертикальної та горизонтальної ієрархії.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб’єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої дії (ч. 3 ст. 8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб’єкти несуть юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч. 2 ст. 92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст. 95); бюджетний період (ст. 96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст. 98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов’язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави.

Важливе місце серед джерел фінансового права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести Господарський кодекс України, закони України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про цінні папери і фондовий ринок», «Про власність» тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2010 р. в Україні було прийнято Бюджетний кодекс України та Податковий кодекс України.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошовокредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України «Про Державний бюджет України» та «Про банки і банківську діяльність». У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України «Про Рахункову палату України», «Про Державну податкову службу України», «Про Національний банк України» тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади - постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992-1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.

Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансовокредитних установ - Міністерства фінансів, Державної казначейської служби, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами залежно від змісту відносин, що регулюються.

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади - міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду). Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш загальних фінансового-правових норм, що містяться у законах.