Засоби та методи естетичного виховання 3 страница

— поступове розкриття сутності об'єкта. У цій системі розкривається багатство сторін об'єкта пізнання, причин-но-наслідкові зв'язки як найважливіші у з'ясуванні його сутності.

4. Принцип виховувальної й розвивальної спрямова­ності знань. Передбачає включення у програму знань, які формували б свідоме ставлення до навколишньої дійснос­ті, оскільки саме предметні знання забезпечують вихов­ний і розвивальний вплив.

Свідоме ставлення до навколишньої Дійсності форму­ється лише на основі розуміння сутності її фактів і явищ. Тому при вивченні будь-якого матеріалу слід знаходити можливості для виховання осмисленого ставлення дітей до предметів і явищ, виокремлюючи у змісті знань те, що ста­новить для дітей інтерес і може спричинити виховний ефект. Наприклад, розповідаючи про працю дорослих, важливо наголосити на значущості для людей її результа­тів. Діти найкраще засвоюють цікаві, важливі знання, які поглиблюють процес пізнання.

5. Принцип доступності знань. Вимагає включення у програму таких знань і вмінь, які враховували б пізна­вальні можливості дітей. Доступність знань не означає легкості засвоєння, а характеризує міру посильної труд­ності — ступінь розриву між підготовленістю дитини до засвоєння знань і вимогами нових знань, можливостями їх

засвоєння. Новий зміст має пов'язуватися з набутими ди­тиною знаннями, особистим досвідом. Тому знання повин­ні ускладнюватися відповідно до зростання пізнавальних можливостей дітей. Необхідною умовою цього є формуван­ня і розвиток пізнавальних інтересів дошкільників.

За змістом навчання дітей дошкільного віку є енцикло­педичним, тобто програма знань зорієнтована на широкий обсяг предметів і явищ дійсності. Цього вимагає соціаль­ний розвиток дитини, адже вона, інтегруючись у соціальне середовище, повинна у ньому орієнтуватися і діяти. Тому зміст програми охоплює знання, уміння і навички з най­різноманітніших сфер (про людину, об'єкти живої і нежи­вої природи, з літератури, образотворчого мистецтва, музики, лічби); видів діяльності людини (трудової, мов­леннєвої, образотворчої, музично-виконавської, конструк­ційної, пізнавальної, рухової), а також правила поведінки та ін. Диференціація різних сфер дійсності у змісті навчан­ня дошкільників необхідна для підготовки їх до предмет­ного навчання у школі.

У програмах навчання і виховання дошкільників знан­ня і вміння згруповані за відповідними розділами: жива і нежива природа; знання про найближче оточення; суспіль­ствознавчі знання; математичні знання; уміння художньої діяльності; знання й уміння мовленнєвої діяльності; етичні знання й уміння; уміння навчальної діяльності. Кожен роз­діл містить факти, предмети, явища, події, які є основою для створення системи знань у дошкільному дитинстві і протягом подальшого життя. Програми вибудувані на осно­ві принципу концентричності, згідно з яким знання дитини про предмет або явище розширюються, поглиблюються, уточнюються, систематизуються, узагальнюються.

Успіх навчання залежить від змісту навчального матері­алу, педагогічного керівництва навчальним процесом, особистісних якостей, рівня розвитку дитини.

 

Принципи навчання

У процесі навчання поєднуються різноманітні об'єк­тивні і суб'єктивні чинники. Попри важливість кожного з них, ефективність навчання залежить передусім від їх гар­монійної єдності та взаємодії, а також підпорядкування їх дидактичним принципам (принципам навчання) — основ­ним вихідним положенням теорії навчання, що випливають із його закономірностей, окреслюють загальне спрямування навчального процесу, вимоги до його змісту, методики й організації.

Сучасна дидактика вимагає, щоб навчальний процес у дошкільних закладах вибудовувався на основі таких прин­ципів:

Принцип наочності навчання. Обґрунтований він Я.-А. Коменським. Суть його полягає в необхідності де­монстрації дітям конкретних предметів, явищ, процесів, моделей, щоб вони не тільки чули, а й бачили і завдяки цьо­му включали різноманітні психологічні механізми освоєн­ня дійсності. Наочність може бути предметною і словесною. Головним наочним матеріалом є навколишня дійсність.

Засоби наочності, які використовують у навчанні (кар­тинки, таблиці, схеми, діаграми, альбоми, атласи, макети, моделі, гербарії та ін.), називають навчальними посібника­ми, їх поділяють на натуральні, зображувальні, схематич­ні, об'ємні, площинні та ін. Наочний посібник є моделлю реального процесу або явища, засобом пізнання, основою формування чуттєвих образів, уявлень, на підставі яких роблять висновок. Вико­ристовують його для формування у дітей конкретних уяв­лень про явища, предмети навколишньої дійсності.

Принцип свідомості й активності. Він орієнтує на ви­користання таких методів навчання, які відкривають дитині можливості бути реальними суб'єктами процесу пізнання.

Активність дітей виявляється в їхньому ставленні до пізнавальної діяльності, в готовності до сприймання і за­своєння нових знань, прагненні до самостійного пошуку, в ініціативі щодо вибору об'єкта і способів діяльності. Задо­волення цих потреб породжує нові, значно вищі.

Майстерність вихователя полягає в тому, щоб підвес­ти дітей до самостійних «відкриттів», стимулювати їхню пізнавальну діяльність. Використання ним прийомів зі­ставлення, порівняння сприяє глибокому усвідомленню причинно-наслідкових взаємозв'язків предметів і явищ, налаштовує дітей на пошукову діяльність, елементарні досліди із живою і неживою природою, на застосування знань у власній пізнавальній і практичній діяльності. Іг­норування цього принципу породжує явище «навченої безпорадності» — нездатності використати знання і вмін­ня, коли навіть незначна зміна навчального завдання створює для дитини нездоланні труднощі, зумовлює не­обхідність нового його пояснення.

Принцип систематичності й послідовності. Суть його полягає у раціональному плануванні пізнавального матеріалу, дотриманні логічної послідовності під час по­дання його дітям, у повтореннях того, що вивчається, з ме­тою глибшого його засвоєння.

Система знань повинна передбачати розвиток логічно­го мислення — операцій порівняння, синтезу, аналізу,

узагальнення, абстрагування, дедуктивних (від загального до часткового) та індуктивних (від часткового до загально­го) його форм.

Принцип індивідуального підходу до дітей. Обґрун­тований він Я.-А. Коменським як одна з провідних вимог до навчання дітей. Дотримання цього принципу в навчан­ні зобов'язує до вивчення і врахування індивідуальних, вікових особливостей кожної дитини з метою її всебічного розвитку. Головним засобом вивчення індивідуальних особливостей дітей є систематичні спостереження, індиві­дуальні й групові бесіди, тестові завдання. З'ясувавши їх, педагог організовує процес навчання, спираючись на по­зитивні якості індивідуальності. Як зауважував В. Сухомлинський, немає абстрактної дитини, на яку поширюва­лися б усі закономірності навчання і виховання. Тому не­має і єдиних для всіх дітей передумов успіху в навчанні.

Важливу роль у цьому відіграє диференціація навчан­ня — відбір змісту, методів і форм навчання залежно від особливостей дітей. У колективній роботі здійснювати ін­дивідуальний підхід складно. Однак кожна дитина повин­на бути у полі зору вихователя, щоб сильних стимулювати до ще кращих результатів, даючи їм складніші завдання, а слабким — легші, поступово ускладнюючи їх, підтягуючи дітей до того рівня засвоєння знань, умінь і навичок, без якого неможливі подальший їхній розвиток та успішне навчання у школі.

Типи навчання. Педагогіка завжди шукала найоптимальніших способів донесення до дітей знань, організації їхньої пізнавальної діяльності, контролю й оцінювання її результатів. У цьому процесі в лоні педагогічної практики викристалізувалися різноманітні типи (за іншою терміно­логією — види) навчання, які утворюють важливу сферу дидактики.

Існує кілька класифікацій типів навчання. Однак, з огляду на особливості навчання дітей дошкільного віку, найоптимальніше вести мову про пряме, проблемне, не­пряме, опосередковане навчання.

Пряме навчання. Особливість його полягає в тому, що педагог чітко формулює дидактичне завдання, послугову­ючись при цьому відповідним зразком («Будемо розповіда­ти про те, що бачили під час екскурсії. Послухайте, як можна розповісти про побачене...»). Під час виконання дітьми завдань вихователь спрямовує їхню діяльність, виправляє помилки, дає поради і вказівки. Такий тип навчання доцільний за необхідності дати нові знання, сфор­мувати нові навички й уміння.

Проблемне навчання. Орієнтуючись на проблемне навчання, педагог уникає прямого повідомлення знань і відповідного формулювання завдання, а створює проб­лемну ситуацію, яка вимагає від дитини пошуку пра­вильного вирішення на основі нового способу викорис­тання здобутих знань, установлення в них нових зв'яз­ків, оволодіння новими знаннями і вміннями. Проблемна ситуація вирішується в процесі колективної пошукової діяльності, яка є своєрідною послідовністю думки і дії, спрямованих від педагога до дітей, від однієї дитини до іншої. Завдання педагога полягає в тому, щоб, активізу­ючи враження від попередніх спостережень, уявлень про предмети і явища, співставлень та аналізу, керувати цим складним процесом, у якому кожній дитині належить провідна роль.

Непряме навчання. Здійснюють його у процесі непов­ного формулювання дитині навчального завдання, коли вона конкретизує, вносить елементи творчості у мету і спо­соби виконання навчального завдання (наприклад, позна­йомити гостей з рідним містом, життям нашого дитячого садка), або надання дітям матеріалу без формулювання конкретного завдання, що спонукає їх самостійно визнача­ти завдання, способи його реалізації.

Опосередковане навчання. Суть його полягає у на­вчанні різних способів пізнання навколишнього світу. При цьому змінюється роль дитини у навчальному процесі, ос­кільки їй доводиться не тільки навчатися, але й навчати інших. Дошкільник поєднує у своїй навчальній діяльності позиції об'єкта і суб'єкта процесу навчання. За таких умов вихователь має бути не лише організатором процесу на­вчання, а й дослідником, що зобов'язує його постійно від-стежувати рівень знань і потенційних можливостей кож­ної дитини. Водночас він повинен створити розвивальне середовище, у якому дошкільник знаходитиме засоби (предмети, іграшки, книги, матеріали для дослідів, росли­ни тощо) для самостійного навчання, а також спонукати дітей до активної діяльності у цьому середовищі.

Поєднуючи різні типи навчання, педагог створюватиме умови для особистісно-орієнтованого підходу. Як відомо, діти успішніше і з більшим задоволенням виконують зав­дання, які вимагають нових способів дій. Тому завдання, способи їх виконання, використовуваний при цьому мате­ріал мають бути максимально різноманітними. Підбираючи завдання, необхідно орієнтуватися, щоб кожна Дитина в процесі їх виконання активізувала свої знання і вміння, здійснювала зусилля думки, а також відчувала задоволен­ня від успішно виконаної роботи. Важливо, щоб досягну­тий дошкільником успіх був підтриманий схваленням пе­дагога, особливо його передбачувальною оцінкою («Я впев­нена, що ти знайдеш правильну відповідь»).

Ефективне навчання вимагає врахування внутрішньої мотивації діяльності дитини. Якщо ця мотивація має у своїй основі пізнавальний інтерес, прагнення набути знання, навчитися, є всі підстави вважати процес навчан­ня успішним.

Значної педагогічної майстерності вимагає встанов­лення вихователем «міри» прямого і непрямого керівниц­тва розвитком пізнавальної діяльності дошкільників, ви­значення рівня складності завдань з метою запобігання як перевантаження дитини, так і недооцінки її можливостей, що також позначається на розвитку інтересу до навчання. Емоційне переживання дитиною власного успіху має бути підтримане вихователем у напрямі посилення мотиву ді­яльності («Ти старався, і бачиш, як приємно навчитись но­вого»), акцентування позитивного («Ти такий уважний»), а також авансування успішної діяльності («Я впевнена, що ти впораєшся із цим завданням») тощо.

Слід домагатися, щоб дитина не боялась докласти зу­силь для досягнення мети, не орієнтувалась на невдачу, активно прагнула успіху.

Методи і форми організації навчання

Процес навчання пов'язаний з використанням певних способів, прийомів, завдяки яким діти опановують нові знання, розвиваються розумово, у них формуються необ­хідні для пізнавальної діяльності особистісні якості. Для позначення сукупності цих способів використовують по­няття «метод» (грец. — спосіб пізнання, шлях руху до істини). Водночас він є і сукупністю приписів, ви­мог, принципів, які регламентують процес вирішення кон­кретного завдання.

У сфері дидактики особливу роль відіграє метод на­вчання, в якому поєднується спосіб діяльності того, хто навчає, і спосіб навчальної діяльності дитини.

Метод навчання — система послідовних способів взаємо­пов'язаної діяльності педагога і дітей, спрямована на досягнення навчально-виховних завдань.

На практиці метод навчання постає як спосіб роботи вихователя, завдяки якому дошкільник засвоює знання, уміння, навички, розвиває свої пізнавальні здібності. Ме­тод навчання спрямований на забезпечення взаємозв'язку пізнавальної та практичної діяльності дітей, тому він має і освітнє, і виховне значення. Структурним елементом мето­ду навчання є прийом навчання — конкретна дія виховате­ля чи дитини.

Особливості методів навчання

Залежно від змісту навчального матеріалу обирають спосіб його засвоєння, тобто конкретний метод навчання. Наприклад, опанування знань про навколишню дійсність вимагає передусім зорового, слухового та інших видів сприймання, а отже, наочних і практичних методів. Ос­мислення матеріалу забезпечують бесіда, пояснення, роз­повідь, тобто словесні методи.

Конкретний метод визначає особливості діяльності вихователя і дітей, напрям процесу навчання. Як правило, в педагогічній практиці орієнтуються на комплексне засто­сування різноманітних методів.

Використовувані у дошкільній дидактиці методи на­вчання класифікують за різними ознаками. За джерелами знань розрізняють наочні, словесні та практичні методи.

Наочні методи. Особливість цих методів навчання по­лягає у набутті дітьми знань шляхом сприйняття окремих процесів, явищ, предметів або їх зображень. Наочні мето­ди широко використовують при повідомленні дошкільни­кам нової інформації. За словами К. Ушинського, вони ґрунтуються на конкретних образах, безпосередньо сприй­нятих дитиною. «Цей хід навчання від конкретного до абс­трактного, від уявлення до думки такий природний і ґрун­тується на таких зрозумілих психічних законах, що від­мовлятися від його необхідності може лише той, хто зовсім відхиляє необхідність дотримуватися у навчанні вимог людської природи взагалі і дитячої особливо». До цієї гру­пи методів належать спостереження і демонстрація.

Спостереження. Воно є провідним у навчанні дітей дошкільного віку. Суттю спостереження є безпосереднє, цілеспрямоване, планомірне сприйняття дітьми процесів, явищ, об'єктів навколишнього світу за допомогою органів чуття, без втручання у їх буття.

Під час спостереження активно взаємодіють сприйман­ня, мислення і мовлення, дошкільники виокремлюють у предметах і явищах основні, суттєві ознаки, встановлюють причинно-наслідкові зв'язки, залежності, засвоюють ос­новні знання. Воно максимально відповідає особливостям пізнавальної діяльності дітей, сприяє розвитку їхніх пі­знавальних здібностей (інтересу до навколишнього світу, допитливості, спостережливості), удосконалює сенсорні процеси (відчуття, сприймання).

Спостереження буває короткочасним (наприклад, за поведінкою тварини) і тривалим (за будівництвом будин­ку, ростом рослини тощо).

У процесі навчання використовують такі види спосте­режень:

— розпізнавальні спостереження. їх застосовують у всіх вікових групах для ознайомлення з новими об'єкта­ми, уточнення та розширення уявлень дітей;

— спостереження за зміною і перетворенням об'єктів. Полягають у зіставленні стану об'єкта на конкретний час із попереднім його станом, виокремленні серед різноманіт­них ознак тієї, що свідчить про зміну. Такі операції стиму­люють розвиток пізнавальної активності дітей;

— репродуктивні спостереження. Вони засновані на від­творенні образу об'єкта, формують уміння використовувати знання у вирішенні практичних і пізнавальних завдань.

Дошкільна педагогіка ставить такі вимоги до спостере­ження як методу навчання:

1) умотивованість, чіткість формулювання мети спо­стереження, доцільність завдань, які ставить перед дітьми вихователь;

2) врахування рівня розвитку дошкільнят, їхніх інте­ресів при виборі об'єкта спостереження, конкретність об'єкта;

3) планомірність розгортання процесу спостереження;

4) цілеспрямована активізація інтересу дітей з метою задіяння різних органів чуття;

5) стимулювання самостійності, розумової активності дошкільників під час спостереження за об'єктами, вико­ристовуючи словесний супровід (проговорювання дітьми назв об'єктів, вказівки вихователя, його запитання);

6) використання знань, вражень, набутих під час спо­стереження, у подальшій діяльності дошкільників (на за­няттях, у грі тощо).

Демонстрація. її використовують для уточнення, уза­гальнення і систематизації знань дітей про предмети і яви­ща, формування уявлень про недоступні для безпосеред­нього сприймання об'єкти. Метод демонстрації полягає у показі дітям натуральних предметів або їх зображень (кар­тин, діапозитивів, кінофільмів). Використовуваний під час демонстрацій ілюстративний матеріал повинен реаль­но відображати навколишню дійсність, не спотворюючи її, а його зміст — відповідати пізнавальним можливостям, рівню розвитку дітей.

У дошкільному закладі для демонстрації використову­ють: спеціально створені дидактичні картини (серії про тва­рин, пори року); репродукції картин відомих художників (пейзажі, натюрморти, портрети дітей, казкові сюжети); книжну графіку (ілюстрації до художніх творів); предмет­ні картинки, згруповані за відповідними темами («Одяг», «Наше місто», «Праця дорослих» та ін.). У процесі навчан­ня дошкільникам демонструють слайди, діафільми, відео-фільми, комп'ютерні програми для дітей. При цьому важ­ливо забезпечувати не лише відповідну для певного віку кількість вражень, а й необхідні гігієнічні умови (трива­лість, якість зображення, відстань, освітлення та ін.).

За допомогою демонстрації картин, ілюстрацій, схем формуються уявлення про статичні наочні образи, а при використанні технічних засобів навчання — динамічні.

Словесні методи навчання. Основою цієї групи мето­дів є слово як джерело здобуття знань, що відкриває для дітей можливості виходити у процесі пізнання за межі безпосереднього сприймання. Основними словесними метода­ми, які використовують у навчанні дошкільників, є розпо­відь, читання (слухання дітьми) творів художньої літера­тури, бесіда.

Розповідь. Вона збагачує дитину різноманітними вра­женнями, впливає на її розум, почуття, уяву. Розповіддю є живий, образний, емоційний, логічно структурований виклад подій, заснований на фактичному матеріалі. Роз­повідь вихователя повинна мати чітко визначену тему, художню форму, бути динамічною, засновуватися на близьких і цікавих для дітей фактах. Вони можуть бути присвячені поточним подіям, праці дорослих, явищам природи, святам та ін.

Найпоширенішими видами дитячих розповідей, які використовують у навчальному процесі, є перекази літера­турних творів, розповіді за картинами, про предмети та іграшки, про події з власного досвіду, складання казок, за­кінчення початку розповіді вихователя та ін.

Читання (слухання дітьми) творів художньої літе­ратури. Цей метод навчання сприяє розширенню знань дошкільників про предмети і явища, формуванню худож­ніх смаків, умінь сприймати й аналізувати художні твори, відтворювати словесні образи, простежувати і розуміти зв'язки у творі, виникненню співпереживання.

Бесіда. її використовують для узагальнення і система­тизації знань. Беручи участь у бесіді, дитина повинна зна­ти, про що йдеться, уміти включатися в діалог, підтриму­вати і розвивати його, слухати і розуміти співбесідника, керувати своєю увагою та ін.

Важливо правильно побудувати бесіду, враховуючи її вид (вступна, підсумкова), підібрати питання, які повинні бути простими і зрозумілими за змістом, короткими і чіт­кими за формою. Вони можуть бути констатуючими, при-чинно-наслідковими, проблемними.

У роботі з дошкільниками використовують такі види бесіди:

— етична (її метою є формування моральних уявлень дітей);

— пізнавальна (про події життя, працю дорослих, природу);

— вступна (використовують для підготовки дітей до певної діяльності);

— підсумкова (застосовують з метою уточнення, систе­матизації знань).

Цей метод використовують у роботі з дошкільниками, які вже мають певний запас знань, комунікативний до­свід.

Практичні методи навчання. За допомогою них пе­дагог організовує різноманітну практичну діяльність ді­тей, що сприяє засвоєнню ними знань, умінь і навичок. Ви­користання практичних методів змінюється з віком дітей, оволодінням ними відповідними вміннями. Якщо у молод­шій і середній групах вихователь здебільшого показує спо­соби виконання завдання за зразком, то у старшій групі де­монстрація все більше поступається місцем самостійному виконанню роботи за заданими умовами. До цих методів на­лежать вправи, ігри, прості досліди, моделювання.

Вправи. їх суть полягає у багаторазовому повторенні дитиною розумових і практичних дій, зміст яких заданий педагогом. З огляду на функціональне призначення виок­ремлюють такі види вправ:

— вправи, спрямовані на відтворення навчального мате­ріалу з метою його закріплення. Вони сприяють формуван­ню в дошкільників уміння зіставляти одержаний результат із передбачуваним, виправляти помічені невідповідності, розвивають самоконтроль. У педагогічній практиці дитячо­го садка такі вправи є найпоширенішими;

— вправи, спрямовані на використання засвоєних знань, умінь і навичок у нових умовах. Вимагають від ді­тей розвиненої самостійності, наполегливості у досягненні мети;

— творчі вправи. Передбачають застосування нових дій і операцій, якими дошкільники ще не оволоділи.

Раціональному використанню вправ сприяє чітке фор­мулювання перед дітьми навчального завдання, демонс­трація способів виконання, поступове ускладнення їх з урахуванням вікових можливостей та індивідуального розвитку дошкільнят, володіння ними навичками само­контролю, а також диференційований аналіз та оцінка ре­зультатів їх виконання.

Ігри. Цей метод передбачає застосування у навчанні елементів ігрової діяльності, внаслідок чого дидактичне завдання стає більш зрозумілим, доступним і привабли­вим для дитини, а процес навчання — цікавішим.

Гра сприяє розвитку довільної уваги, активізує мислительну діяльність, творчу думку і волю дошкільників. Особливо часто звертаються у дитячому садку до автодидактичних ігор, під час яких дії дітей регулюються певним завданням і правилами. Використовують їх з метою за-кріплення, узагальнення, систематизації знань як на за­няттях, так і в повсякденному житті.

Прості досліди. Полягають у перетворенні предмета, явища чи ситуації з метою виявлення прихованих якостей об'єктів, установлення зв'язків між ними та ін. Такі дії є пошуковими. їх зміст залежить від навчально-пізнаваль­них завдань, які ставить вихователь, можливостей дитини діяти самостійно.

Пошукові дії дошкільнят можуть бути спрямовані на виявлення властивостей предметів (важкий — легкий; плаває — тоне) та їх станів (перехід води у пару тощо). До такої діяльності, як правило, залучають старших дошкіль­ників, а дітям молодшого і середнього дошкільного віку пропонують виконувати окремі пошукові дії. Поступово вони переходять від спроб певним способом досягти прак­тичного результату до дій, спрямованих на пізнавальний результат, виявлення прихованих властивостей предметів та їх зв'язків.

Моделювання. Його основою є принцип заміщення, згідно з яким реальний предмет заміщується його зобра­женням або певним знаком. Створення та використання моделей цінні для формування знань про властивості, зв'язки предметів і явищ. Вони дають змогу простежити недоступні для безпосереднього споглядання зв'язки.

У навчанні дітей дошкільного віку використовують предметні (аналогічні предмету фізичні конструкції), предметно-схематичні (суттєві компоненти об'єкта, зв'яз­ки між ними позначають за допомогою предметів-замінників і графічних знаків), графічні (графіки, формули, схеми та ін.) моделі.

За типом пізнавальної діяльності виокремлюють такі ме­тоди навчання: пояснювально-ілюстративний (інформацій-но-рецептивний), репродуктивний (відтворюючий), частко­во-пошуковий (евристичний), проблемний, дослідницький.

Пояснювально-ілюстративний (інформаційно-ре­цептивний) метод. Його використання вихователем за­безпечує сприймання, усвідомлення та запам'ятовування дітьми фактів і явищ. Цінність цього методу полягає в то­му, що він сприяє засвоєнню і відтворенню значного обся­гу знань. При цьому вихователь має змогу використати різні форми викладу матеріалу (фронтальну, групову, ін­дивідуальну).

Репродуктивний метод. Заснований на відтворенні знань, повторенні способів діяльності за завданням педаго­га. Із цією метою використовують неодноразове повторення виконання одного й того самого завдання, а також варі­ативних, схожих з раніше засвоєними зразками.

Частково-пошуковий, (евристичний) метод. Суть його полягає в тому, що педагог доручає дітям завдання, які є окремими етапами розв'язання проблеми. Дошкіль­ники повинні сприйняти завдання, осмислити його умови і самостійно знайти шляхи його вирішення.

При цьому вихователь може запропонувати таку схему пошуку:

— приймати, а потім і самим висувати пізнавальне зав­дання;

— пропонувати здогадки про причини і наслідки спос­тережуваних явищ;

— обирати і використовувати способи перевірки вису­нутих здогадок;

— аналізувати факти, робити висновки. Проблемні ситуації виникають часто у повсякденному

житті дитячого садка, тому вихователю важливо макси­мально застосовувати частково-пошуковий метод у вирі­шенні їх дітьми.

Проблемний метод. Використовують його для активі­зації розумової діяльності дітей. Як відомо, інтерес до проблемних завдань у них виникає досить рано і розвива­ється протягом усього дошкільного віку. Для педагога, який вирішив використати цей метод, головне правильно сформулювати проблему, стимулювати самостійний по­шук дітьми шляху її вирішення.

У навчанні дошкільників використовують такі види проблемно-ігрових завдань:

— завдання, які вимагають установлення просторових і функціональних зв'язків (ігри для дітей раннього й до­шкільного віку типу «Одягни ляльку»);

— завдання, що вимагають розкриття причинних зв'язків (вправа «Човник» із двома човниками, в одного з яких діряве дно);

— завдання, які вимагають знання способів дії з пред­метами (лото «Кому що потрібно?»);

— завдання, спрямовані на класифікацію предметів (гра «Прибери зайве» та інші);

— завдання, розраховані на словесне вирішення на ос­нові уявлень про залежність предметів і явищ (словесні ло­гічні задачі, загадки тощо).

Проблемне навчання пов'язане із мисленням дитини, стимулює його розвиток. Тому важливо, крім мотивації такої навчальної діяльності, максимально враховувати рі­вень знань, можливості мислення дошкільника.

Дослідницький метод. Він заснований на складанні педагогом і пропонуванні дітям проблемних завдань для пошуку рішення. Діти мають сприйняти вказану вихова­телем або самостійно побачити існуючу проблему, усвідо­мити її умови, спланувати етапи і засоби вирішення, про­аналізувати успішність роботи на кожному етапі. Дослі­дницьке завдання вони розв'язують самостійно, а педагог лише коригує за необхідності їхні дії.

Метод розвитку творчих здібностей дітей на основі теорії вирішення винахідницьких завдань. За допомогою спеціальних вправ дошкільників знайомлять із законами діалектики, вчать системного аналізу, підводять до пошуку, погляду на предмети і явища з різних боків, бачення супе­речностей в об'єкті (щось у ньому добре, а щось погане, щось корисне, а щось шкідливе тощо). Діти опановують навички вирішення проблем, використовуючи прийоми аналізу об'єктів у різних часових і просторових вимірах (ігри «Чим може бути?», «Добре — погано», «Навпаки», викладання візерунків з камінчиків («малювання камінчиками»), спо­стереження за «живими хмаринками», уявлення себе на місці спостережуваного об'єкта, зміна характеру літератур­ного героя та ін.).

Метод розв'язання винахідницьких завдань. Допома­гає активізувати навчальний процес, оскільки стимулює пошук дошкільниками нетрадиційних рішень, уберігає їх від стереотипів мислення, розвиває нетрадиційний погляд на предмети і явища, привчає дітей, не довіряючи чужому досвіду, шукати свої шляхи вирішення проблем і відстою­вати власну думку.

У педагогічній науці методи навчання класифікують і за такими критеріями:

— за логічними механізмами засвоєння знань: індук­тивні (пізнання загального через часткове), дедуктивні (пізнання часткового через загальне);