Особливості соціально-економічного розвитку УРСР у 1965-1985 рр. Причини нарастання кризових явищ в економиці

Протягом 1965-1985 рр. в Україні спостерігалися спроби реформувати економіку, зробити її більш дієздатною і ефективною, але вони ставали марними саме через традиційний приіоритет політики та ідеології над економікою, адже перші диктували правила останнім.

У 1965 р. розпочалася економічна реформа за ініціативою О. Косигіна. Зміст програми реформи був сповнений протиріч. З одного боку вона спрямовувалась на розширення господарської самостійності підприємств, місцевої ініціативи, посилення економічних стимулів до праці. З іншого боку, реформа значно підсилювала позиції центральних відомств. Ліквідовувались раднаргоспи і відновлювались промислові міністерства в центрі. Утворювались Державний комітет по цінах, Державний комітет з постачання та ін. Майже всі місцеві економічні проблеми вирішувались через Москву. За центром залишалось головне - розподільчі функції. Основне протиріччя реформи 1965 р. полягало у намаганні владних стурктур водночас посилити централізм в економіці та задіяти ринкові економічні регулятори (рентабельність, прибуток, госпрозрахунок тощо).

Наростаюча бюрократизація економіки, фактичне збереження авторитаризму в політиці призвели до появи і поглиблення кризових явищ у народному господарстві, але говорити про “застій” в економіці України у 60-80-х рр. достатніх підстав не було. Адже, в період з 1965 по 1985 р. всі основні показники економічного розвитку республіки зростали.

Розвиток економіки республіки уповільнювали:

1. несприятлива демографічна ситуація (зниження приросту населення, міграція населення із сіл у міста, старіння населення);

2. наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці, що не сприяло активізації людського фактора на виробництві;

3. криза організації праці, тобто нездатність існуючої системи забезпечити раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. З питань науково-технічної революції (НТР) було прийято 40 постанов ЦК КПРС, майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства (енергетична, продовольча тощо), але кардинальних позитивних зрушень не відбувалося;

4. висока інтенсивність використання матеріальних, людських та фінансових ресурсів України у межах загальносоюзного господарського комплексу.

Ці негативні тенденції у народному господарсті, були притаманними всім республікам СРСР. Проте Україна мала й особливості власного економічного розвитку.

1. Деформована структура розміщення продуктивних сил. Наприклад: в республіці, на яку припадало 2,6 % території СРСР, було побудовано майже 40 % атомних енергоблоків. Деформованість економіки зумовила появу товарного дефіциту, а також загострення ряду економічних, демографічних та соціальних проблем;

2. катастрофічна екологічна ситуація. В Україні технічне навантаження на природу в шість-сім разів перевищувало загальносоюзний рівень.

3. Хронічне відставання за принциповими економічними показниками. За період від 1960 до 1985 р. Україна за темпами зростання загального обсягу продукції промисловості міцно займала 13 місце в СРСР.

Кризові явища в економіці негативно позначилися на вирішенні соціальних питань. З 1965 до 1985 р. у 1,85 раза збільшилася середньомісячна зарплата. Якщо у 1965 р. в Україні на 100 сімей припадало: 21 телевізор, 8 холодильників, 19 пральних машин, то в 1985 р. ці показники зросли - відповідно до 92, 88, 65. З іншого боку в соціальній сфері України намітилися негативні тенденції:

уповільнення темпів зростання реальних доходів населення;

збереження і поглиблення відставання від країн Заходу, щодо споживання на душу населення. За рівнем споживання на душу населення СРСР займав 77 місце в світі;

загострення житлової проблеми;

зниження рівня охорони здоров’я. Видатки на охорону здоров’я і фізичну культуру в структурі державного бюджету зменшилися з 12,3 % у 1970 р.- до 9% у 1985 р.

Отже, для соціально-економічного розвитку країни за період з 1965 до 1985 р. були характерні затухання і диспропорційність.

9.6 Духовне і соціальне життя в Україні часів “відлиги”

Національно-культурна діяльність надихнула на життя нове явище, яке прийнято називати “дисидентським рухом”. Слово “дисидент” означає інакомислячий і розуміється як людина протестуюча, незгодна з пануючою ідеологією, релігією, і яка виступає за свої права вільно обирати сворю віру.

Тому синонім слова дисидент є правозахисник - тобто людина яка бореться за громадські, релігійнні і громадсько-політичні права. Найбільш відомими дисидентами в Україні були І. Дзюба, І. Світличний, В. Мороз, В. Чорновол, М. Осадчий, В. Стус. Літературний критик І. Дзюба так висловив свою мету: “Я пропоную єдину річ: свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду. Взагалі українські десиденти закликали не до збройної боротьби, а до інтелектуальної”.

Перші прояви десидентського руху відносяться до кінця 50-х років, коли на Західній Україні виникло декілька невеликих таємних груп. Серед них найбільш відома, створена у 1958 р. у Львові Левком Лук’яненком - Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). Мета спілки - стати абсолютно не від кого незалежною самотійною державою та завоювати демократичні права. У 1960 р. члени групи були заарштовані КДБ і засуджені на тривалі строки ув’язнення.

Іншою формою протесту були робітничі заворушення і страйки, які відбулись у 1963 р. у Кривому Розі, пізніше - страйки портових робітників Одеси, металургів і машинобудівників Дніпропетровська, Дніпродзержинська та Києва.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КПУ став П. Шелест, який виявився боронником української мови. 3 жовтня 1964 р. КПРС і Радянський союз очолив Леонід Брежнєв. За його спиною стояв дійсний натхненник перевороту 1964 р. “сірий кардинал” М. Суслов - сталініст, який вважав принципи марксизму-ленінізму непохитними. Він не вірив в модернізацію і вважав систему автократичної влади єдиною можливою для СРСР, а переваги соціалізму перед капіталізмом беззаперечними. Головний ідеолог партії М. Суслов накреслив генеральну лінію партії, яка стала згубною для СРСР, її ознаками були: консерватизм, авторитарність, підвищення керівної ролі партії, мілітарізація і агресивність.

Для реалізації цих ідей потрібна була ефективна економіка і посилення матеріальної зацікавленості працівників. У зв’язку з цим голова радянського уряду О. Косигін і розробив програму економічних реформ та спробував їх реалізувати у 1965-1967 рр. Але поєднання загальнодержавної власності з приватною ініціативою суб’єкта праці дало наслідки у формі підпільної “тіньової” економіки, тому уряд повернувся до перевіреної адміністативно-командної системи управління. Цей період отрмав назву “застій”.

У травні 1972 р. було усунено керівника КПУ П. Шелеста за недоліки у справі “інтернаціонального виховання трудящих”, по суті це була перемога нового клану, який очолив русифікатор В. Щербицький (1972-1989 рр.). Саме тому характерною рисою суспільного життя 70-80 рр. стала загальна русифікація. Якщо російська мова була єдиним засобом спілкування в СРСР між різними національностіми, а також мовою науки і міжнародних відносин, то українська мова відходила на другий маргінальний план. З 1969 р. по 1980 р. закрилося 27 % українських видань. При цьому, росіяни не бачили сенсу вивчати українську.

В цей період простежувалось зменшення народжуваності, збільшення смертності, скорочення тривалості життя, поширення алкоголізму.

Значну увагу партійне керівництво приділяло системі освіти, дбаючи про її ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 р. почалася реформа шкільної освіти: створювались восьмирічні (обов'язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи продовженого дня. З 1966 р. запроваджується обов’язкова дисятирічна освіта, трохи пізніше в усіх школах була введена обов’язкова військова підготовка. Поступово суспільство втягувалось в світову науково-технічнну революцію і потребувало все більше досвічених спеціалістів. Тому, вища школа переживала у 60-70-ті рр. піднесення: значні інвестиції держави, високий соціальний престиж науковців сприяли її розвитку. Відкривалися нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985) пізніше Прикарпатський і Волинський. В Україні з’являються іноземні студенти, насамперед з країн третього світу. Однак якість вищої освіти не відповідала світовим стандартам.

Проте, наука розвивалась невпинно: виникли нові перспективні наукові галузі: фізика низьких температур і плазми, космонавтика. Кількість працівників з науковим ступенем зросла за 1965-1985 роки у 5,5 разів. Література та мистецтво України відтворювали реальність і несли у собі суперечності епохи. Найталановитіши здобутки українських митців: романи О. Гончара “Собор”, М. Стельмаха “Чотири бороди”, поезія І. Драча, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, В. Стуса, драматургія О. Коломійця. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера-новатора С. Параджанова і особливо його шедевр “Тіні забутих предків”. Славу української музики підносили видатні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, композитор В. Івасюк пісні якого “Червона рута”, “Водограй” стали народними.

В Україні правозахисники стимулювали національне відродження, нерозривно пов’язуючи боротьбу за волю з ідеєю незалежності. Праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Л. Плюща «В карнавалі історії», Є. Сверстюка «Собор» формували національну свідомість та пробуджували патріотичні почуття. Цінним джерелом інформації і організації дисидентського руху став самовидавний журнал “Український вісник”. У 1975 р. СРСР підписав Хельсинську угоду і забов’язався шанувати громадські права людини. У листопаді 1976 р. в Києві утворилась українська Хельсинська група. Її очолив письменник М. Руденко. Її члени-активісти В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Шухевич. Це була легальна організація яка діяла в межах чинного законодавства. Але комуністична влада застосувала проти УХГ суворі репресії. До 1980 р. три чверті членів її були засуджені.

9.7. На шляху до незалежності. Перебудова (1985-1991 рр.)

К середині 1980-х рр. системна криза в СРСР сягла апогею. Деградувала економіка, “брудна війна” в Афганістані повністю дискредитувала “супердержаву”. Всеохоплююча корупція, організована злочинність, казнокрадство - такі риси агонізуючої системи були кричущими. Саме тому, новий генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов (з березня 1985 р.) оголосив у квітні 1985 р. початок “перебудови”. Страшним символом режиму стала Чорнобильська трагедія 26 квітня 1986 р.

Перші роки нової політики не принесли Україні істотних змін - збільшувався дефіцит, зростали черги. Але у червні 1987 р. було прийнято рішення про розширення прав підприємств, запровадження нових форм господарювання: арендних, акціонерних, кооперативних, малих, спільних та прийнято закон про індивідуальну трудову діяльність.

В суспільному житті країни зміни були більш помітними. З’являються організації з різними політичними концепціями: антисталінське товариство «Меморіал», «Спілка незалежної української молоді», «Християнсько-демократичний фронт», товариство «Спадщина». Відроджується УАПЦ.

Новими потужними чинниками політичного життя стали робітничий (страйки шахтарів 1989-1991 рр.) і студентський (голодівки і демонстрації 1990-1992 рр.) рухи.

«Перебудова» сприяла активізації національно-визвольного руху, який проявився у боротьбі за звільнення політичних в’язнів, відновлення статусу української мови, відродження суверенітету України, у формуванні національних громадських організацій і політичних партій, проведенні мітингів, демонстрацій, акцій протесту. В цей час друкований орган “Літературна Україна” висунув лозунг “Народний Рух за перебудову”. В рамках рухувиникає національно-демократичні та неформальні громадські організації, незалежні від офіційної влади: Український культурологічний клуб (1987 р.), правозахисна організація Українська Гельсінська спілка (1988 р.), Українська студентська спілка (1989 р.), історико-просвітницьке товариство «Меморіал» (1989 р.), екологічна організація «Зелений світ» (1989 р.). Першою масовою опозиційною організацію став «Народний рух України за перебудову» (НРУ, 1989 р.) на чолі з І. Драчем, який об’єднав представників різних політичних сил, що ставили собі за мету створення незалежної української держави. Письменники цього періоду

підіймали дуже гострі питання: «Українська національна революція 1917-1920 років», «Голодомор 1932-33 років», «Історія ОУН-УПА», «Сталінські репресії» та ін.

У 1989 р. виникла Міжнародна Асоциація Україністів, відновлено Наукове товариство імені Т. Шевченка та створена Українська наукова асоциація. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада УРСР схвалила закон про державний статус української мови.

В цей час виникає значна кількість демократичних партій. У 1988 р. Українська Хельсинська Група була перейменована в Українську Хельсинську Спілку (УХС), а у квітні 1989 р. на її основі була створена Українська республіканська партія (УРП) (голова Левко Лук’яненко). У 1990 р. виникла партія демократичного відродження України (ПДВУ), а також соціал-демократична партія (СДПУ) і її “ліве” крило Об’єднана демократична партія України (ОДПУ). Але все ж нові партії були слабкіші за КПУ.

У гострому протистоянні політичних сил (компартійної більшості (“група 239”) та демократичної меншості). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, як основу для створення незалежної держави. У Декларації Україна проголосила намір стати нейтральною державою, не брати участі у військових блоках і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. 5 липня 1991 р. Верховна Рада України, яку очолював Л. Кравчук, прийняла закон про заснування поста Президента УРСР, трохи раніше - про відновлення Кримської автономії у складі УРСР.

На тлі різкого погіршення життєвого рівня населення (за рік ціни підвищувались у 8 разів) влітку 1991 р. активізувалися реакційні сили СРСР. 19 серпня 1991 р. почався заколот очолюваний комуністичною партією. 24 серпня ВРУ прийняла Акт проголошення незалежності України, а 30 серпня забронила діяльність компартії. 1 грудня 1991 р. в Україні було проведено референдум, на якому громадяни України підтримали Акт незалежності. Президентом Республіки Україна було обрано Л. Кравчука - колишнього компартійного ідеолога.

8 грудня 1991 р. після історичної зустрічі Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича у Біловезькій пущі, СРСР припинив своє існування і виникла організація під назвою “Співдружність незалежних держав” (СНД), до якої пізніше приєдналися усі колишні ремпубліки СРСР, окрім Литви, Латвії та Естонії.

Однак, обіцянки нового президента незалежної України - Л. Кравчука реалізувати протягом п’яти років головні пріорітети держави (державність, демократія, достаток, духовність, довіра) на той час взагалі неможливо було виконати. Населення було шоковане спадом виробництва і погіршенням рівня життя.

Коли ж в червні 1993 р. почали страйкувати шахтарі, а слідом за ними і працівники інших галузей народного господарства, Верховна Рада вирішила провести достроково, у березні 1994 р., вибори до парламенту, а президентські - у червні 1993 року. Посприяв прийняттю такого рішеня і закон від капітулювати: у жовтні 1991 р. вони створили Соціалістичну партію України на чолі з лідером “групи 239” О. Морозом.

Слід зазначити, що 7 травня 1992 р. вийшов указ про звільнення України від ядерних озброєнь протягом семи років, який був негативно сприйнятий у суспільстві.

Розділ 10 Сучасна Україна (1991-2014 рр.)

План

10.1 Проголошення незалежності і соціально- економічний розвиток України.

10.2Суспільно-політичне і соціокультурне життя в сучасній Україні.

10.3 Українська помаранчева революція 2004 р.

10.4 Україна на сучасному етапі (2005-2014 рр.)