Грецька колонізація Середньоземноморського басейну VІІІ — VІ ст. до н.е., що отримала в літературі назву “великої”, з VІІ ст. перекидається і на землі Північного Причорномор'я, остаточно втягуючи їх у орбіту середньоземноморської цивілізації. Початок колонізації поклали греки з Мілета.
Причинами колонізації були: бажання розширити ринки збуту деяких своїх товарів і постійна потреба греків у землі (демографічна причина - відносне перенаселення). Наступна причина - соціально-політична — внутрішня боротьба різних угрупувань. Важливою причиною колонізації була також економічна — різка диференціація багатих і бідних та потреба інтенсифікації виробництва. Але найважливішою причиною колонізаційного руху були торговельні інтереси греків, адже Причорномор'я було житнецею Греції. Звідси в Грецію і в Малу Азію вивозились хліб, хутра, мед, віск, риба, сіль і будівельна деревина. Крім того, зростаюча економіка потребувала регулярного притоку рабів. Греція постачала в колонії вино і маслинову олію, тканини, дорогоцінний посуд, художню кераміку тощо.
У процесі колонізації в Північному Причорномор'ї і Приазов'ї виникло чотири основних центри:
1. Ніконій (біля сучасного села Роксолани) і Тіра (від грецької назви Дністра — Тірас) — район Дністровського лиману (VІ ст. до н.е.);
2. Борисфен, згодом — Ольвія (у перекладі “Щаслива”) - район Дніпро-Бузького лиману, біля р. Гіпаніс (Буг) де тепер село Парутіно (межа VІІ — VІ ст. до н.е.);
3. Херсонес Таврійський (у перекладі “Півострів Таврів”), поруч з сучасним Севастополем, Керкінітида (сучасна Євпаторія), Калос-Лімен (у перекладі “Прекрасна Гавань”, сучасне Чорноморське) — район Західного Криму (VІ — V ст. до н.е);
4. Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія, Кіммерік, Горгіпія (спочатку — Синдська Гавань, нині — Анапа), Гермонасса (станиця Таманська Краснодарського краю РФ), Німфей — Східний Крим, території по обох берегах Керченської протоки, Таманський півострів (VІ до н.е);
5. Одес чи Ордес, на схід од теперішньої Одеси, там, де сходиться Чорне море з Азовським;
6. Панаїс - в гирлах Панаїса (Дона).
В історії античних держав цього великого регіону виділяють два основних періоди:
VI-II ст. до н.е. - час самостійного життя на базі еллінських традицій і більш-менш мирного співіснування зі скіфськими племенами;
І ст. до. н. е. - ІV ст. н.е. - період підпорядкування спочатку Понтійському царству Мітрідата VI Євпатора, потім Римській державі, час руйнівних набігів гетів, готів, гунів та значного посилення “варваризації” культури і побуту.
Це були типові рабовласницькі міста-держави, подібні до своєї метрополії, центри торгівлі і ремесла, які збагачувалися завдяки торгівлі рабами, хлібом, рибою, вином, зброєю, тканинами, срібними та глиняними вазами. Ці товари греки часто одержували від скіфів в обмін на золоті прикраси, предмети розкоші, вино тощо. Так, Ольвія і Пантікапея торгували найбільше збіжжям (зерном), рибою, шкурами.
Основною формою державності у греків був поліс або місто-держава. Поліс (у римлян - civitas – громадянин) виріс із сільської общини, і сам став одним із варіантів, общинної структури. Згідно із уявленнями самих древніх греків, поліс — це не стіни, а перш за все, люди, громадянський колектив. Поліс являв собою єдність у трьох особах: держава, місто, община. Община складалася з колективу громадян, які були власниками земельних наділів і воїнами, людьми зацікавленими в тому, щоб приймати участь у політичному і культурному житті свого рідного міста. Економічну основу полісу складала така форма власності на землю, яку можна назвати колективною (державною, общинною), й індивідуальною (приватною).
Система органів влади і право полісів Північного Причорномор'я були схожими з інституціями материкової Греції. Вищим органом влади вважалися збори громадян-землевласників (скорочено - “народ”), які, поряд із радою, здійснювали законодавчі функції. У зборах брали участь усі громадяни (жінки, чужоземці та раби громадянинами не являлися), вирішуючи питання зовнішньої політики, оборони, наділення іноземців громадянськими правами, забезпечення населення харчами в неврожайні роки, надання торговельних пільг. Виконавча влада належала окремим колегіям (найвища - колегія архонтів, військова — стратегів, контролююча виконання державних декретів — колегія номофілаків тощо) або окремим посадовим особам, які регулярно переобиралися, як правило через рік. У колоніях діяли судові установи — дікастерії, що ділилися на різноманітні відділення для розгляду відповідних питань.
Міста-держави східного Криму і Таманського півострова близько V ст. д.н.е. об'єдналися в союз із метою забезпечення контролю над Керченською протокою і над торговельними потоками між Азовським і Чорним морями. На чолі союзу встали правителі (архонти) Пантікапею. Так утворилося Боспорське царство з центром у Пантікапеї.
Історія формування Боспорського царства доволі довготривала, так близько 438 р. д.н.е. Спартакіди встановили тиранічне правління, перетворивши слабку добровільну асоциацію міст (спочатку — релігійний, потім - військово-політичний союз) у могутню державу, відому як Боспорське царство. У цій монархії повільно, але неухильно відмирали традиції полісного самоврядування, інтенсивно зростала бюрократизація управління. Боспор — спадкова тиранія, що являлася, на думку фахівців, поодиноким явищем у конституційній історії античного світу.
Характерна Боспору своєрідність організації суспільного життя полягала у синтезі елементів полісної державності з царським правлінням. З одного боку — обожнення династа, його необмежена влада, постійний бюрократичний апарат, царська власність на значну частину земель, наявність професійної армії, а з другого боку — видимість функціонування демократичних інститутів. Боспорські міста являли собою включені до складу держави поліси, наділені рядом привілеїв. Особливо — це столиця Пантікапей; могутня Феодосія, приєднана в ІV ст. до н.е.; Танаїс, заснований у гирлі Дону близько ІІІ ст. до н.е. ймовірно противникам центральної влади; Фанагорія, що підтримала в І ст. н.е. Рим у боротьбі з повсталими боспорськими царями.
У період правління Мітрідата VI Євпатора Боспорське царство в 63 р. до н.е. було розбито римлянами, а Чорне море стало внутрішнім морем Римської імперії.
Одним з найбільш крупних центрів грецьких міст-держав Півічного Причорномор’я була Ольвія, якабула заснована в середині VII ст. до н.е. вихідцями з Мілету в Малій Азії. Предмети їх побуду знаходять в могилах – курганах скіфів по всій території України.
Ольвія була містом-республікою. Більшість її мешканців – малозабезпечені вільні громадяни, переселенці і раби. Умови і порядок виконання, державних і суспільних обов’язків тут були строго визначені.
Отже, служба в армії, права громадян, система їх захисту і порядок здійснення правосуддя в Ольвії були законодавчо оформленими.
У ІІІ ст. до н.е. Ольвії довелося відбивати напади скіфських племен. У ІІ ст. до н.е. на ольвійських монетах з’являються зображення скіфських царів. Це було ознакою того, що Ольвія стала їх данницею. У І ст. до н.е. Ольвія настільки постраждала від нападу кочівників, що постало навіть питання про переселення мешканців в інше місце. З ІV ст. н.е. згадки про Ольвію вже припиняються.
Отже, у містах заснованих греками, існували дві форми правління: міста – республіки і - монархії. Греки-колоністи були носіями високої культури.
Причинами занепаду античних міст-полісів була загальна криза рабовласницької економіки і постійні напади кочівників.
