Киммерійці, скіфи, сармати

У ІІ-І тис. до н.е. войовничі племена кіммерійців проникають на територію Передньої та Малої Азії. Історичні пам’ятки цих племен виявлено як на берегах Волги так і на берегах Дунаю. Лук, кинджал, меч та спис складали озброєння кіммерійського воїна. Ці племена займались кочовим скотарством. Для кіммерійців коні були не тільки транспортним засобом, а й продуктом харчування, тому Геродот називає їх «тими, щодоять кобилиць». Це були іраномовні племена. У Північному Причорномор'ї вони побудували перші добре укріпленні городища. Кіммерійці згадуються в «Одіссеї» Гомера, в Біблії «Книга буття», в «Історії» Геродота. Геродот писав: «Поховавши тіла своїх вождів біля Тіраса, кіммерійці пішли з країни і поселились там, де зараз стоїть еллінське місто Ольвія (Північне Причорномор'я). Кіммерійців пов’язують з берегами Керченської протоки (Боспор Кіммерійський) і Меотідою (Азовське море). Основу господарства кіммерійців складало кочове скотарство. Меморіальним пам’ятником кіммерійців були клади і окремі знахідки бронзових речей.

Історія кіммерійців закінчується в VI ст. д. н. е. Частина народу залишила країну під тиском скіфів. Основна ж маса поступово асимілювала в скіфському етнічному оточенні.

У цей же самий період на території Криму проживав інший народ – таври (ХІ-ІІІ ст. д.н.е.). Вони називали півострів Таврика, Таврида. Основним заняттям таврів було землеробство, рибний лов, розведення великої і дрібної рогатої худоби, полювання; знали ткацтво і бронзове литво. В І ст. вони змішались з сусідніми племенам, культура таврів припинила своє існування.

Скіфи прийшли близько VII – III ст. до н.е. підкоривши собі місцеві землеробські племена, скіфи створили найбільше на нашій території Скіфське царство, яке проіснувало до ІІІ ст. до н.е. (Додаток 1). Підкорені скіфами племена називалися неврами, меотами, амазонами, агафірсами, геррами.

Опис Скіфського царства ми зустрічаємо у Геродота (книга «Історія» т. ІV «Мельпомена». За його думкою «Скіфи язичники за релігією, люди свого часу і жили вони такими законами: культура у скіфів була невисокою, їм були властиві зооморфні уявлення; скіфських царів ховали в колі забитих коней і приносили людські жертви (задушені жінки та слуги царя); у них був звичай підвішувати скальпи ворогів до вуздечок коней і робити гонки з їх черепів».

Мистецтво скіфів називають «звіриним». Скіфи вважали, що звірі на оздобах не давали можливості ворогам зурочити їх носія. Тому ці звірині апотронейони (чортогони, відвертаючи лиха) вживалися в якомога більшій кількості на зброї. Але скіфи мали пристрасть до чужоземних елементів культури, тому вони переймали культуру від інших народів (іранців, греків).

Скіфи використовували двопері накінечники стріл (бронзові). У них була розвинута кіннота. Їх тактика базувалась на створенні легкого кінного війська без обозу. Їх запаси забезпечувались за рахунок грабування, тому у них були розвинута військова справа. Обстріл вони вели на скаку.

Із скіфами на території України остаточно утвердився залізний вік. Адже залізо було основним металом, з якого виготовлялась зброя.

Скіфські землі простягалися від Дунаю до Дону. Декотрі з племен займалися хліборобством та бджільництвом, а деякі були кочівниками, займалися рибальством та розведенням худоби. Скіфські племена торгували з грецькими колоніями на берегах Бугу, Дністра та Чорного моря. Греки називали скіфські землі «Велика скуфь» або «Скіфія».

Головна орда скіфів називалася «Царською» та мешкала біля Панаїса (Дона); на лівому березі Борисфена (Дніпра) жили «скіфи-кочівники»; по обох боках Борисфена – «скіфи-хлібороби» та «скіфи-орачі». На північ (територія теперішньої Київщини та Подільщини) мешкало скіфське плем’я неврів, на схід від них, понад Дніпром – плем’я андрофагів, а ще далі за Дніпром та за Доном - «меменхляйни» та «будини».

Здебільшого, скіфи були кочовими племенами і сталих домівок не мали. Згадувань про скіфів у документах майже не було. В Україні до найбагатших скіфських поховань відносять кургани Чортомлик (біля р. Нікополя) і Солоха (м. Запоріжжя) в нижній течії Дніпра, Куль-Оба в Криму (біля м. Керч), Гайманова Могила (м. Запоріжжя) і Товста Могила (Дніпропетровщина) та ін.

Найбільшого розквіту Скіфія досягла в IV ст. д. н. е. за часів правління царя Атея.

Розвинутою була зовнішня діяльність скіфів: у 630 р. до н.е. скіфи пішли походом на велике Асірійське царство, через Мідію вони пройшли у долину Тигра і Євфрата та скрізь одержали перемогу. В останню чверть VI ст. до н.е. степи Північного Причорномор’я зазнали навали військ перського царя Дарія І. З метою поширити свій вплив на весь культурний світ, Дарій І, використавши як привід до початку війни зі скіфами їхні набіги столітньої давнини на Мідію, вирішує підкорити Скіфію. Приблизно у 514 р. до н.е. його армія на чолі з самим царем, пройшовши всю Малу Азію, переправилась через Фракійський Боспор. Перси побудували міст з кораблів біля гирла Істру (Дунаю) і вдерлися у Скіфію. Бажаючи зустрітися з основними силами скіфів і розбити їх у бою, Дарій вів свою армію вглиб країни. Скіфи виставили проти персів три військові загони. Протягом близько 30 днів перси просувалися на схід, не будучи в змозі нав’язати бій більш мобільному війську скіфів. Врешті Дарій зупинив наступ і заснував оборонний табір біля Дунаю. Перси могли утримати міст протягом 60 днів (на цей період у них вистачало провіанту). Перський цар звернувся до скіфів з пропозицією прийняти бій, однак той відмовився. У випадку зруйнування мосту через Дунай перси були б позбавлені можливості відступу і були б приречені на загибель у Скіфії, тому скіфи намагалися всіляко перешкодити відступу персів, вступаючи у локальні сутички та виснажуючи супротивника. Дарій залишив обоз і вирушив до Дунаю з найкращими силами. В цей час міст було знищено. Військо Дарія І повернулася додому ні з чим. Похід Дарія у Північне Причорномор’я консолідував населення Скіфії у боротьбі проти зовнішнього ворога, а скіфи внаслідок його здобули собі славу непереможних воїнів.

В кінці ІІІ ст. д.н.е. скіфська держава під натиском сарматів припинила своє існування і столиця скіфської держави була перенесена в Неаполь-Скіфський у Криму. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії, решта ж населення була або завойована сарматами, або асимілювала з місцевим населенням.

Сармати

Отже, у ІІІ ст. до н.е. на скіфські племена починають тиснути зі сходу племена сарматів. Період ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст.н.е. називають скіфо-сарматським. Головними сарматськими племенами були язиги та роксолани (або білі алани), незабаром з’являється ще плем’я аланів і у І-ІІ ст. стає головним поміж кочових народів. Отже сармати – це союз племен – язигів, роксоланів і аланів.

Сармати почитали бога неба, бога вогню, бога хатнього вогнища та бога війни, але храмів та ідолів у них не було.

Сарматів згадує історик Геродот, як людей, що мешкали по течії Дону і на Нижній Волзі. Культура сарматів була близькою до скіфів, однак вони були ще більш відсталими тому, що у них залишився матріархат і вони здійснювали воєнні походи «керовані жінками». Римський історик Тацит писав про сарматських воїнів: «Коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший лад їм не може чинити опір». Сарматські жінки прекрасно вміли їздити верхи на коні, майстерно володіли зброєю й постійно брали участь разом із чоловіками у військових походах. А легенди розповідають про те, що жодна сарматська дівчина не виходила заміж, поки не вбивала хоч одного ворога. Історик Помпоній Мела писав «Жінки у сарматів займались тими ж справами, що й чоловіки і від військової служби не звільнялись. Вони брали участь у кінних боях, хоча не наносили ударів мечем, а накинувши на ворога аркан, тягнули його за собою, і у такий спосіб вбивали. Час вступу жінки в шлюб не визначався в них віком: ті, які не вбили жодного ворога, залишаються дівами…». Звертає на себе увагу подібність сарматських жінок у зображенні античних авторів з легендарними амазонками. По переказу, амазонки випалювали дівчинкам праві груди, щоб зручніше було стріляти з лука. Звідти нібито пішла назва амазонки (a-mazos – “без грудей»)

Сармати вміли добувати та обробляти метали – ливарі відливали казани, дзеркала, металеві частини кінської збруї; ковалі кували залізні мечі, кинджали; ювеліри із золота і срібла виготовляли прикраси.

Основною суспільною одиницею в сарматських кочівників залишалося плем’я, яке з розкладанням родового ладу перетворилося в територіальний і адміністративний підрозділ. Такі племена поступово ставали областями єдиної країни, вони мали свою аристократію, але підкорялися верховній владі союзу племен або державного об’єднання. Таким чином, суспільний лад сарматів базувався на родоплемінній основі.

Житлом у сарматів служили кибитки. У степах Північного Причорномор’я сармати займалися скотарством і вели кочовий спосіб життя. «Вони йшли за своїми чередами, - свідчить Страбон, - вибираючи завжди місцевості з гарними лугами, узимку – у болотах біля Меотіди, а влітку – на рівнинах».

З переселення сарматів, у степу Північного Причорномор’я значно розширилися їхні зв’язки з античними містами, наприклад з Ольвією. Як відмічає Страбон, сармати «поставляли рабів, шкіру та інші товари кочівників, а греки привозили на суднах одяг, вино й інші речі, характерні цивілізаційному способу життя».

Вони не створили єдиної великої держави. В сарматських курганах було знайдено варварські прикраси із золота з вставленими в них напівдорогоцінними каміннями. Поблизу м. Сватово Луганської області археологи виявили поховання сарматської жінки. Вона була одягнена в малинову сукню, яка досягала п’ят. На руках золоті браслети, на шиї – намисто із гранатів й перлів. Поруч знайдені побутові речі: глиняний глечик, два бронзові дзеркальця, посудина з вузьким горлом для пахощів.

В кургані Хохлач близько Новочеркаська перебувало поховання знатної сарматської жінки. Покривало та одяг її прикрашали 700 золотих бляшок. Поруч лежали сарматські і привізні предмети зі срібла та золота: намиста, браслети, флакони для пахощів, золота діадема, по верхньому краю якої прикріплені фігурки козлів, оленів і зображення дерев. Центром композиції є священне дерево, що персоніфікує «велику матір» - богиню родючості. В цілому ж сармати за віруваннями були язичниками.

У ІІІ ст. н.е. на землі Південної України попадають вихідці з Скандинавії готи, а у ІV – гуни. Сармати були розбиті.