Український соціологічний інститут у Відні (УСІ). 12 страница

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлін­ського апарату, без якого демократія неможлива. Акту­альність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40—50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересо­ваних груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досяг­ти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бен-

Політична влада і політична система суспільства

Політичні режими

 

тлі відкинули через небезпечність паралічу влади та деста­білізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання по­літичних сил, можливість політичного консенсусу.

Чимало сучасних учених пов'язують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має обері­гати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлума­чення демократії як влади народу, застерігає від тоталь­ної політизації суспільного організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середо­вищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдоскона­лення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпеч­ність зведення демократії до найвищого ідеалу.

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціаль­них, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми мо­дернізації політичної системи, пристосування її до функ­ціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Мо­дернізація — процес поступовий і багатогранний, її завдан­ням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспіль­ства. Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктив­ним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільст­во особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Ток-віля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокі­шою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.

Серед проблем утвердження демократії, пов'язаних з економікою і політикою, — відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демо­кратія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетів-ський режим у Чилі. Співвідношення понять «лібера-

лізм» і «демократія» теж неоднозначне. Лібералізм від­дає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія — рівності перед волею.

Найраціональніше розуміти демократію як форму по­літичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона є не ли­ше технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цін­ностей, системою життя, основні постулати якого — рів­ність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суве­ренітету народу.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати зго­ду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше — слід спочатку усвідомити де­мократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політич­ній діяльності.

Щоб стати демократом, людина, з огляду на психоло­гію, має вирости й соціалізуватися в демократичному се­редовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегро­вані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталі­зація поєднана з корпоративністю, тому японську демо­кратію інколи називають корпоративною. Саме збере­ження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демокра­тичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим є віднайдення способів органі­чного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в суча­сному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справе­дливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо. Важливими є стабілізація законодавства, легітим­ний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, пере­осмислення власного досвіду державотворення тощо.

Політична влада і політична система суспільства

Політичні партії

 

Запитання. Завдання

1. Зіставте кілька визначень політичного режиму і дайте власне категоріально-політологічне визначення даного явища.

2. Визначте спільні риси й відмінності у функціонуванні тоталітар­ного та авторитарного політичних режимів.

3. Порівняйте демократичні режими кількох країн (першого, дру­гого і третього ешелонів капіталізму) за такими політологічними пара­метрами: стан громадянського суспільства, держава і політична мобі­лізація, система владного впливу.

4. У чому полягає відмінність державного і політичного режимів?

Теми рефератів

1. Витоки й основні характеристики тоталітаризму.

2. Сучасні концепції демократії.

3. Порівняльно-політологічний аналіз елітарної та плюралістичної демократій.

4. Японська модель переходу від тоталітаризму до демократії.

5. Основні причини зміни політичних режимів.

Література

Авторитаризм и демократия в развивающихся странах. — М., 1996.

Арон Р. Демократия и тоталитаризм. — М., 1993.

Баран В. Теорія тоталітаризму: генеза і сутність // Сучасність. — 1996. — №8.

Гаджиев К. С. Тоталитаризм как феномен XX века // Вопросы филосо­фии. — 1992. — № 2.

Гуггенбергер Б. Теория демократии // Политические исследования. — 1991. — № 4.

Ковлер А. И. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века. — М., 1997.

Лобер В. Демократия: от зарождения идеи до современности. — М., 1991.

Саламатин В. С. Политические режимы: к методологии понятий. — М., 1995.

Салмин А. М. Современная демократия. — М., 1992.

Федоров В. Эволюции авторитаризма. — М., 1994.

Цыганов А. П. Современные политические режимы: структура, типология, динамика. — М., 1995.

Якушин В. М. Різновиди політичних режимів // Віче. — 1995. — № 9.

3.6. Політичні партії

Політичне життя в сучасному суспільстві не мис­лиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскіль­ки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Це є осно­вою вироблення оптимальних суспільних рішеннь як що­до сутності проблем, так і щодо врахування інтересів суспільних груп. Суспільно значущий результат діяльно­сті партій ймовірний за умови, якщо вони мають реаль­ну вагу в суспільстві та можливість вільно конкурува­ти між собою за доступ до державної влади. Партії — не тільки важливий елемент політичної системи, а й один із основних компонентів громадянського суспіль­ства. Знання про партії як суспільний інститут, їх міс­це і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Поняття і типологія політичних партій та партійних систем

Сучасним політичним партіям передували їх прообра­зи — протопартії. Існує думка, що партії виникли водно-» час із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві.^ З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й само-

Політична влада і політична система суспільства

го панівного класу, для здійснення влади вже було недо­статньо державних політичних структур. Виникали гро­мадські організації як форма політичної діяльності груп панівного класу, що протиборствували між собою, а також трудящих мас, які боролися проти нього. В епоху Серед­ньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейсько­го середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особли­вого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні револю­ції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. їх появі сприяли два основні чинники: розширен­ня виборчих прав і розвиток робітничого руху. Масові по­літичні партії як інститут європейської культури посту­пово поширилися й закріпилися в культурах країн і на­родів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціону­ють. Нині урізноманітнилися причини і способи їх вини­кнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Причинами виникнення партій є необхідність захис­ту соціально-класових, національних, а нерідко й пле­мінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є спосо­би виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії ста­новлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії ви­ростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Політичні партії утворюються:

— внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового
ідейно-політичного спрямування, які виникли та існува­
ли окремо в різних місцях країни;

— внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;

— у надрах масових рухів;

— під впливом міжнародної партійної системи;

Політичні партії 271

— як своєрідне відродження партій, які існували ра­ніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну на­ступність політичного розвитку;

— внаслідок діяльності лідерів, які організували пар­тії «під себе»;

— на основі регіональних організацій партії, яка іс­нувала раніше;

— з ініціативи профспілок.

Так, лейбористські партії у Великобританії, Австра­лії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх.

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Ус­ні заяви про появу нової громадсько-політичної організа­ції не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, напри­клад, Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття «політична партія» серед політологів немає одностайності, що зумовлено складніс­тю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різни­ми традиціями національних політологічних шкіл. По­при те можна визначити спільні ознаки, які характери­зують партію. Серед них найважливіша — добровільність об'єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія має ідеологію, політичну платформу, організаційну структуру, певні методи й засоби діяльно­сті, соціальну базу, електорат (виборців, які голосують за неї). Основна мета діяльності політичної партії — здобу­ти політичну владу в державі та реалізовувати свої про­грамні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судо­вої гілок влади. Свої програмні цілі політичні партії про­водять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають держав­ною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Політична влада і політична система суспільства

Структура політичної партії — це ядро (керівні орга­ни вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти), ря­дові члени партії та прибічники. Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, спо­соби зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна систе­ма охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без си­льних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політич­ні партії забезпечують зв'язок між народом і представ­ницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати ви­моги до нього.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками.

1. За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т.ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні. До кожного типу належать і відповідні прошарки інтелігенції.

2. За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т.ч. революційні), реформістські, консервативні, реак­ційні, контрреволюційні.

3. За ставленням до влади: правлячі, опозиційні,
нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно
нейтральних до влади партій не існує).

4. За формами і методами правління: ліберальні, де­мократичні, диктаторські.

5. За принципами організації та членства: кадрові та масові.

6. За місцем у системі влади: легальні та нелегальні.

7. За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соці­алістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демо­кратичні, націоналістичні, анархістські та ін.

8. За віросповіданням: християнські, мусульманські.
Деякі політологи виділяють партії прагматичні (ви­
борчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями: ставлення до державного сувереніте-

Політичні партії 273

ту, соціально-економічні пріоритети, ідейно-політичні за­сади тощо. За ідейно-політичним спрямуванням виокре­млюють національно-радикальні, національно-демокра­тичні, загальнодемократичні, соціалістичного спряму­вання, національних меншин.

Залежно від багатьох обставин, а надто від політично­го режиму, в кожній країні формується певна партійна система. Політична наука виокремлює такі типи партій­них систем, кожна з яких відображає конкретні особли­вості певного суспільства:

— однопартійна (в країні є одна правляча партія, а ді­яльність інших не допускається);

— домінантна (з переважаючою партією, яка за під­сумками виборів незмінно залишається при владі протя­гом десятків років);

— двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпли-вовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу);

— трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жо­дна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);

— чотирипартійна, або двоблокова (відзначається на­явністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);

— партійна система обмеженого (поміркованого) плю­ралізму (відсутні антисистемні партії двосторонньої опо­зиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коа­ліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);

— партійна система крайнього (поляризованого) плю­ралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентно­го конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідео­логічне розмежування між ними);

— атомізована партійна система (не передбачає необ­хідності точного підрахунку числа партій); тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення.

Між партійними і виборчими системами існує тісний взаємозв'язок. Виборча система впливає на формування типу партійної системи. Французький вчений Моріс Дю-верже сформулював «три соціологічних закони» щодо впливу виборчої системи на кількість партій у суспільст­ві й на відносини між ними.

Політична влада і політична система суспільства

1. Пропорційна виборча система веде до партійної си­стеми з численними партіями, які мають жорстку внут­рішню структуру і не залежать одна від одної.

2. Мажоритарна виборча система голосування в два тури (абсолютної більшості) зумовлює появу партійної си­стеми, до якої належать кілька партій, що мають гнучкі позиції і прагнуть до взаємних контактів і компромісів.

3. Мажоритарна виборча система голосування в
один тур (відносної більшості) неминуче породжує пар­
тійну систему, яка характеризується суперництвом двох
партій.

Роль і функції партій у суспільно-політичному житті

^Політичні партії активно впливають на діяльність ор­ганів державної влади, економіку, соціальні процеси, від­носини між країнами.) Вони є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого не можливе функціону­вання представницької демократії, яка потребує розвину­тих і добре організованих партій. За їх відсутності поси­люється загроза виникнення авторитарного режиму. Де­мократія забезпечується участю партій у виборах, позаяк на багатопартійних виборах зіштовхуються не амбіції осо­бистостей, а інтереси суспільних груп. Партії нині є не­від'ємною частиною всієї демократичної системи, особли­во парламентської демократії, оскільки парламентська робота здійснюється переважно через партії.

Багатопартійність є певною гарантією проти корупції, зловживань владою, своєрідним способом контролю дер­жавних діячів.

Завдяки партіям антагонізм, властивий відносинам між суспільством і державою, утримується в безпечних для соціальної стабільності межах. Трансформуючи по­чуття соціального незадоволення в позитивні політичні цілі, партії спрямовують стихійну його енергію в русло конституційної боротьби за досягнення цілей через участь у державному управлінні.

Перспективи посттоталітарного розвитку колишніх соціалістичних країн, у тому числі України, пов'язані зі становленням політичних партій. Відсутність сильних партій, які легітимно представляють інтереси основних соціальних груп у відносинах з державою, нібито ставить державу над суспільством і розв'язує їй руки у виборі по­літики. Однак це ілюзія, бо замість політично організо-

Політичні партії 275

ваних опонентів, з якими можна вести діалог і шукати консенсус, владі за таких обставин протистоїть стихійна маса людей. Слабкість партій неминуче обертається без­силлям держави, яка позбавляється зворотного зв'язку з масами і втрачає контроль над політичним процесом.

Вплив політичних партій на маси, а отже, і завоюван­ня владних позицій у суспільстві визначається такими чинниками:

— наявністю приваблюючих ідеологій, які визнача­
ють цілі розвитку, відображають інтереси мас;

— організаційною оформленістю, мобільністю органі­
заційних структур, здатних реалізовувати намічені цілі;

— рівнем компетентності, авторитетності партійних керівників (вождів, лідерів, функціонерів);

— достатньою масовістю й активністю рядових чле­нів партії;

— вмінням практично організувати діяльність пар­тії в конкретній історичній ситуації;

 

— вмінням відобразити гострі суспільні проблеми в зрозумілих масам конструктивних лозунгах;

— наявністю достатніх коштів для діяльності ідейно-пропагандистських і культурних центрів партії, для опри­люднення її політики через засоби масової інформації.

Суспільно-політична роль партій виявляється в їхніх функціях. У політології існують різні підходи щодо обся­гу, змісту і суті функцій політичних партій. Наприклад, американський політолог К. Лоусон зазначає, що сферою діяльності партії може бути уся сфера політики і будь-яку функцію політичної системи може виконувати пар­тія. Інші політологи розцінюють партії як звичайні орга­нізації, які у своїй діяльності не піднімаються вище рів­ня активності «груп тиску» або «груп інтересів».

Американський політолог Дж. Брайс виділяє такі функції партій: підтримка одностайності між членами партії; рекрутування нових прихильників; стимулюван­ня ентузіазму виборців, акцентуючи увагу на численнос­ті партії та важливості її мети; інформування виборців про політичні питання, які вирішує партія, про особисті достоїнства вождів і недоліки суперників; відбір канди­датів на певну посаду.

У політології фігурують й інші функції партій: орга­нізація громадської думки з питань, які торкаються жит­тєвих інтересів нації; мобілізація виборців навколо пар­тійних кандидатів; виховання громадської думки і дедалі активніше виконання партіями «загальноосвітньої ролі в

Політична влада і політична система суспільства

Політичні партії

 

процесі політичної соціалізації»; забезпечення неперерв­ності політичних зв'язків між парламентом і народом; формування разом з іншими політичними інститутами механізму державного і громадського управління, забез­печення стабільності влади; створення сприятливих умов для послідовної зміни складу уряду за дво- і багатопартій-ної системи.

Важливими є функції соціальної інтеграції, політич­ної соціалізації, оскільки партії завжди небайдужі до по­літичні настроїв своїх членів і прибічників, від чого за­лежить їхня підтримка, участь у реалізації політики партії. Наприклад, американський політолог Ф. Сорауф вважає, що партії беруть участь у політичній соціалізації шляхом передачі політичних цінностей та інформації ни­нішнім і майбутнім виборцям.

Особливу роль у життєдіяльності партії відіграє функ­ція політичного рекрутування (кадрова). Вона передбачає підбір і висунення кадрів як для партії, так і для інших організацій, які належать до політичної системи, у тому числі висунення кандидатів у представницькі органи вла­ди й у виконавчий апарат держави. Авторитет партії в су­спільстві залежить від того, наскільки ефективно вона реалізовує функцію вироблення політики і здійснення по­літичного курсу. Обсяг і ефективність реалізації цієї фун­кції залежить від місця партії в політичній системі.

Отже, до основних функцій партій належать:

— з'ясування, формулювання і обґрунтування інте­
ресів великих суспільних груп, представлення цих ін­
тересів на державному рівні;

— активізація та об'єднання великих суспільних груп;

— формування ідеології та політичних доктрин;

— участь у формуванні політичних систем, їх спіль­них принципів, компонентів;

— участь у боротьбі за владу в державі і формуван­ня програм її діяльності;

— участь у здійсненні державної влади;

— організація політичної боротьби, спрямування її в цивілізоване русло;

— інституціоналізація політичних конфліктів;

— формування громадської думки;

— політичне виховання суспільства або його частини;

— формування політичної еліти: підготовка й вису­нення кадрів для апарату держави, керівників громад­ських організацій, зокрема профспілок;

— рекрутування та соціалізація нових членів.

Політичні партії в парламентах і урядах

Політичні партії відіграють важливу роль у виборах до вищих і місцевих органів державної влади. Здебільшо­го кандидати в депутати виступають від політичних пар­тій. У країнах, де передбачено державне фінансування виборчих кампаній, існують різні принципи відшкоду­вання виборчих видатків партії. В одних випадках дер­жава виплачує грошові засоби з розрахунку кількості зібраних партією голосів виборців, в інших — з розра­хунку кількості місць, отриманих партією в парламенті.

Партії, які на виборах здобули депутатські місця, ви­рішально впливають, на формування центральних і місце­вих органів влади. Реальна участь партій у справах дер­жави залежить від існуючої в країні партійної системи: багатопартійної, двопартійної і однопартійної.

Рівень представництва партій у законодавчому органі державної влади є критерієм визнання їх політичного ав­торитету в суспільстві. А парламентська боротьба полі­тичних партій відображає співвідношення політичних сил у ньому. Ефективність діяльності парламентського механізму зростає внаслідок об'єднання депутатів у пар­ламентські партійні групи, клуби, фракції тощо. Законо­давство багатьох країн не передбачає існування партійних об'єднань депутатів у парламентах, однак на практиці де­путати не приступають до виконання своїх обов'язків, до­ки не створять партійних фракцій. Партійні об'єднання парламенту тримають у полі зору найважливіші питання, вивчають законопроекти, вирішують, хто саме виступати­ме в дебатах від імені всієї групи. Прагнення партії утво­рити парламентську фракцію пов'язана з тим, що лише за цієї умови депутати від партії отримують представництво в різних керівних і робочих органах палат.

У парламентах різних країн встановлено мінімальний кількісний склад депутатів від однієї партії, необхідний для утворення партійної фракції: у Бельгії партійну гру­пу можуть утворити не менше 3 депутатів, в Австрії — не менше 5, в Італії і Франції — не менше 20, у ФРН — 25, в Україні — 14 депутатів.

Подекуди існують певні особливості утворення парла­ментських фракцій. У Франції, наприклад, незалежні, безпартійні депутати і депутати з партійними мандатами, які через недостатню кількість не можуть утворити вла­сної парламентської фракції, вправі приєднатися до фра-

Політична влада і політична система суспільства

Політичні партії

 

кцій, які близькі їм за політичними поглядами. При цьо­му вони не обов'язково мають підпорядковуватися вста­новленій у цих фракціях партійній дисципліні, можуть голосувати на власний розсуд. В Італії у нижній палаті депутати партій, які за регламентом не мають підстав для утворення власної фракції і які не виявили бажання приєднатися до функціонуючих партійних груп, можуть утворити єдину змішану групу. Щоправда, такій групі важко налагодити свою роботу через різні політичні по­гляди депутатів.

Найвпливовішими і найавторитетнішими фігурами в парламенті є голови палат. Часто їх обирають на весь термін повноваження палати і, як правило, ці посади обіймають голови партій або блоку партій, які мають аб­солютну більшість місць у палаті. Якщо жодна з партій або блоків партій не має абсолютної більшості, на посаду голови палати обирають на основі угоди. У такому разі не завжди головою палати є представник найбільшої за кількістю партійної фракції. Посади заступників голів палат здебільшого розподіляються між представниками найвпливовіших партій у парламенті.

У багатьох європейських країнах для керівництва ро­ботою палати створено колегіальні органи — бюро, пре­зидію тощо, до складу яких, крім голови палати і його заступників, входять секретарі, які контролюють прису­тність членів палати, спостерігають за підрахунком голо­сів, редагують і підписують протоколи засідань палати, і квестори, які займаються матеріальним забезпеченням палати і церемоніалом. Колегіальні органи формуються з представників різних партій пропорційно чисельності їх фракцій. Партії, які не мають власних партійних фрак­цій, позбавлені можливості бути представленими в цих органах.

На діяльність парламенту відчутно впливають коміте­ти, комісії палат, рішення яких часто визначають рішен­ня палати. У різних країнах вони формуються по-різно­му. Але їх партійний склад найчастіше визначається на основі пропорційного представництва офіційно визнаних парламентських фракцій.