Український соціологічний інститут у Відні (УСІ). 10 страница

Та застосування авторитарних методів управління мати­ме лише тимчасовий успіх. А формування соціально орі­єнтованої економіки неможливе без утвердження демо­кратичної, соціальної, правової держави.

З огляду на реалії й особливості суспільного життя в Україні, становлення та розвиток її політичної системи характеризуватимуть такі параметри:

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору для самоуправління суспільства на всіх рівнях його соціаль­но-політичної організації;

— побудова справді демократичної, соціальної, право­вої держави з ефективно діючим парламентом, професій­ним висококваліфікованим урядом, незалежними судо­вими органами;

— формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їх самодіяльних орга­нізацій, політичних партій, рухів, профспілок, коопера­тивів, асоціацій;

— розвиток політичної свідомості та політичної куль­тури суспільства й особистості як на загальнодержавно­му, так і на побутовому рівні;

— забезпечення необхідних умов для вільного розви­тку нації загалом і кожного етносу зокрема, формування та підвищення національної свідомості й самосвідомості, національної культури;

— удосконалення діяльності ЗМІ, підвищення їх ролі в регулюванні політичних відносин, управлінні суспільс­твом, формуванні політичної свідомості та політичної культури суспільства і кожного громадянина;

— своєчасне самооновлення політичної системи з ура­хуванням внутрішнього та міжнародного становища України (постійна самоадаптація).

Гармонізація політичної системи українського суспільства разом з ефективними економічними перетво­реннями покликані забезпечити політичну та економічну безпеку держави, високий життєвий рівень її громадян.

Запитання. Завдання

1. Назвіть і проаналізуйте нові соціально-політичні інститути, юри­дично закріплені в Конституції України 1996 р.

2. Охарактеризуйте кризові явища в процесі становлення полі­тичної системи України.

Політична влада і політична система суспільства

Держава в політичній системі суспільства

 

3. Які особливості перехідного етапу українського суспільства? Співставте їх із суспільно-політичним досвідом інших пострадянських країн.

Теми рефератів

1. Загальні тенденції розвитку політичних систем перехідного типу.

2. Кризовий розвиток політичної системи України та шляхи його подолання.

3. Національна ідея та її вплив на формування політичної системи України.

4. Розвиток політичної культури як засіб забезпечення стабільно­сті політичної системи України.

Література

Безпека економічних трансформацій: 36. матеріалів «круглого столу». — К., 2000.

Геєць В. М. Державність України: на шляху до громадянського суспільства // Віче. —1995. — № 5.

Державне управління: теорія і практика. — К., 1998.

Кисіль С. П. Центральні органи виконавчої влади України: стан і розвиток. — К., 1999.

Михальченко М., Самчук 3. Україна доби межичасся: Блиск та убозтво куртизанів. — Дрогобич, 1998.

Ніколаєва М. І. Трансформація політичної системи України: Інституціо-нальний аспект // Політологічний вісник: Збірник наукових праць, Вип. 6. — К., 2000.

Паніна Н. В., Головаха Є. І. Тенденції розвитку українського суспільства (1994—1998): соціологічні показники. — К., 1999.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. — К„ 1998.

Політичні структури та процеси в сучасній Україні: Політологічний аналіз. — К., 1995.

Порівняльний аналіз політичіних структур Австрії і України. — Львів, 1996.

Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспекти­ви. — К., 1998.

Рудич Ф. М. Чи багато влади потрібно владі? (Україна в контексті трансформацій політичних структур у країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Європи). — К., 1998.

3.4. Держава

в політичній системі суспільства

Держава є одним із найважливіших інститутів су­спільства, центральним елементом його політичної си­стеми. Одним із найважливіших завдань політології є аналіз розвитку її сутнісних рис, соціальної ролі здійс­нюваних нею функцій, форм державного правління й дер­жавного устрою, принципів міждержавної політики.

Поняття «держава» і теорії її походження

Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукуп­ності зв'язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.

Державу характеризують:

Політична влада і політична система суспільства

Держава в політичній системі суспільства

 

— організація влади за певним територіальним прин­
ципом: поділ населення за територією проживання, а не
за кровно-родинними ознаками;

— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);

— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охо­роною встановлених у ньому порядків (державні чинов­ники);

— право і можливість проводити внутрішню і зовні­шню політику від імені всього суспільства;

— монопольне право на примусовий вплив щодо насе­лення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які вико­нують функції державної влади;

— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов'язкові для всього населення);

— монопольне право на збирання податків для фор­мування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.

Ці ознаки визначають внутрішні й зовнішні держав­ні зв'язки як необхідну форму існування і розвитку су­часних суспільств (народів).

Місце та роль держави в політичній системі визнача­ються основними принципами її функціонування:

— верховенство публічної влади;

— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;

— досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства (класами, гру­пами, націями, політичними партіями тощо), за допомо­гою права і можливості здійснювати внутрішню й зовні­шню політику від імені народу, через органічну взаємо­дію з громадянським суспільством загалом.

Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії поход-держави.

Неісторична теорія. її висунув Аристотель, проголо­сивши: природа людини як «політичної істоти» визначи­ла їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.

Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими

державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога. Особливого змісту божественне походження держа­ви і влади набуло в теорії Ф. Аквінського. Усяка влада від Бога, стверджував він. Держава є необхідність, її мета — «загальне благо». Існує «природний закон», закладений Богом у серця людей. Цей «божественний закон» вищий від «природного». Тому церква — вище держави. її зако­ни не повинні порушувати правителі.

Сучасна католицька церква підтримує божественний генезис ідеї про державу і принципи влади. Існує навіть політичний напрям — клерикалізм, який прагне до поси­лення впливу церкви на усі сфери життя та державу.

Патріархальна теорія. її фундатором був англійський філософ Роберт Філмер (XIII ст.). На його думку, держа­ва виникла в процесі механічного об'єднання родів у пле­мена, племен у ширші цілісні утворення, аж до держав (при збереженні принципу патріархальної, заступни­цької влади на кшталт первісних форм). Отже, держава є розширеною формою патріархальної влади, що здійс­нюється від імені всіх і для загального блага.

Теорія суспільного договору. У XVII і XVIII ст., в мо­нархічно-абсолютистську добу в Європі виникли різні теорії суспільного договору походження держави. Розкві­ту договірна теорія набула в період розвитку капіталісти­чних відносин. її обстоювали англійські філософи Т. Гоббс і Дж. Локк та французький філософ Ж.-Ж. Рус­со. Щоправда, такі погляди висував ще давньогрецький філософ Епікур.

Сутність означеної теорії в тому, що держава виникає не з волі Бога, а створюється добровільно суспільним до­говором суверенних громадян з правителем за законами людського розуму. Вимоги розуму — це вимоги природ­ного права громадян на життя, свободу, рівність, недотор­каність майна тощо. Закон, влада зобов'язані задовольня­ти природне право людей, захищати їх. Заради цього гро­мадяни надають правителю та уряду (державі) відповідні повноваження, добровільно зобов'язуючись підкорятися їх волі, закону.

Теорія підкорення (конфліктно-насильницька). її фундатором є польсько-австрійський соціолог Л. Гумпло-вич. Ґрунтуючись на концепції соціального дарвінізму (перенесення на суспільство сформульованого Ч. Дарві-ном закону боротьби видів за існування і виживання), він вважає, що виникнення держави є результатом завою­вання організованішими і сильнішими групами людей

Політична влада і політична система суспільства

гірше організованих і слабших спільнот. Тобто держава стає формою панування переможців над переможеними, сильніших над слабшими. Це результат соціального кон­флікту, абсолютної ворожості, органічно притаманної людям.

Класова теорія. її основоположниками є К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони стверджували, що виникнення держа­ви — це природно-історичний, об'єктивний процес. Дер­жава започатковується в пізній фазі общинно-племінного ладу і розвивається впродовж тривалого історичного пе­ріоду. Основними умовами її утвердження (III—IV тис. до н. є.) були поява додаткового суспільного продукту внаслідок удосконалення продуктивних сил і виробничих відносин, виникнення майнової нерівності, розподілу праці, а також класів. Внаслідок цих процесів діяльність з управління суспільством поступово трансформується у відносно самостійну функцію, яку здійснює пануючий клас. Цей клас (в антагоністичному суспільстві) за допо­могою державного апарату («державної машини») тримає в покорі всі інші класи і верстви населення, завдяки во­лодінню засобами виробництва експлуатує їх. У соціалі­стичному, неантагоністичному суспільстві, на думку тво­рців теорії, держава із знаряддя підкорення одних людей іншими перетворюється на знаряддя побудови нового, справедливого суспільства. За комунізму держава посту­питься місцем комуністичному суспільному самовряду­ванню.

Щодо класового характеру держави, нині існують ін­ші точки зору. Приміром, американські політологи Дж. Гелбрейт, Р. Харрод, А. Кросленд та інші стверджу­ють, що соціально-класовий чинник не є домінуючим у розвитку державності. Держава поступово деполітизуєть­ся. За розвинутого демократичного суспільства вона стає нейтральною, надкласовою силою й однаково відображає інтереси всіх верств суспільства. Іншої позиції дотриму­ється французький соціолог М. Дюверже, який, сумніва­ючись у можливості будь-якої деполітизації держави, висунув положення про її двобічність як суб'єкта влади. Така двобічність зумовлена тісним переплетенням у функціях держави класових та загальносоціальних оріє­нтацій. Тому, з одного боку, держава є виразником ін­тересів панівного класу, а з іншого — гарантом соціаль­ного порядку, вигідного всьому суспільству.

Держава в політичній системі суспільства 245

Типи, структура і функції держави

Тип держави визначають на підставі ознак, прита­манних усім державам. Економічною основою типології держав є певний тип виробничих відносин, які виража­ють їхню соціальну сутність і призначення. Однак доте­пер інсують розбіжності у поглядах як щодо критеріїв типізації, так і щодо типології держав.

Марксисти з класових, формаційних позицій виділя­ють історично-формаційні типи держав: рабовласни­цький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний. Ви­окремлюють також перехідний тип держави від одного історичного типу до іншого. До речі, історично-формацій­ний поділ держав не заперечує більшість вчених світу. Ін­ша річ — відмінність змістових характеристик марксист­ських і немарксистських підходів означеної типології. Оскільки марксисти вбачають у державі організацію вла­ди пануючого класу, тобто стверджують класовий харак­тер будь-якої держави, вони поділяють сучасні держави на капіталістичні та соціалістичні.

Західні політологи, а тепер і більшість вітчизняних, тлумачать державу як надкласову організацію, поклика­ну задовольнити спільний інтерес нації. Вони поділяють держави на індустріальні й ті, що розвиваються, не до­сягнувши індустріального рівня. Поширеною на Заході і в нас є типологія держав за політичними режимами, від­повідно до якої прийнято виокремлювати тоталітар­ний, авторитарний та демократичний типи держав (див. розділ 3, тема 3.5).

На сучасному етапі утворилася група держав, які на­зивають посткомуністичними, або посттоталітарними державами (країни Східної та Центральної Європи, рес­публіки колишнього СРСР). Ці держави перебувають на перехідній стадії від адміністративно-командної системи до демократичної, правової. Деякі автори на початку 90-х років прогнозували виникнення держави соціально-демок­ратичного типу — держави трудящих-власників. Така держава, на їх погляд, мала стати організацією політич­ної влади трудящих-власників, що становлять більшість суспільства, і забезпечити реальне здійснення та захист основних прав людини, прав нації й народу на засадах свободи, справедливості та солідарності. На початку XXI ст., коли вже більш-менш викристалізувався сукупний досвід

Політична влада і політична система суспільства

Держава в політичній системі суспільства

 

постсоціалістичних трансформацій зазначених держав, вчені, в основному, акцентують увагу на стратегії і так­тиці модернізації держави перехідного типу.

Суттєвою ознакою держав, які донині декларують со­ціалістичний шлях розвитку (Китай, Куба, Північна Ко­рея, В'єтнам), є наявність у них авторитарно-тоталітар­них елементів, абсолютизація, догматизація, національ­на трансформація марксистської теорії (маоїзм, ідеї чуч-хе). Нині тут відбуваються певні демократичні перетво­рення. Зокрема, обмежуються командно-адміністративні методи керівництва, запроваджуються елементи ринко­вої економіки тощо. Ці зміни в різних країнах «соціаліз­му» різношвидкісні й різноякісні.

Політологи виокремлюють ще національний тип дер­жави. Ідея національної держави виникла наприкінці XVIII ст. в Західній Європі й оформилася в XIX ст. у «принцип національності». Швейцарський правник І. Блюнчлі виклав його сутність так: «Кожна нація по­кликана створити окрему державу і вправі це зробити. Світ повинен бути поділений на стільки ж держав, на скільки націй розпадається людство. Нехай кожна нація буде державою, кожна держава національним організ­мом». Ідея національної держави мала прихильників се­ред західних (П. Манчіні, М. Вебер та ін.), російських (М. Бердяев, О. Градовський, К. Каутський) та україн­ських вчених (В. Липинський, Д. Донцов та ін.). Загалом більшість з них тлумачили національну державу як дер­жаву з однонаціональним складом населення. Такий під­хід не поділяють більшість теоретиків і політичних дія­чів. Адже нині тільки численних народів на планеті налі­чується до 3 тисяч, а держав — понад 200, з них 90% — багатонаціональні. Відомий американський соціолог і дер­жавний діяч 3. Бжезинський зазначив: «Будь-які спроби розплутати складні проблеми за допомогою національного принципу приведуть до хаосу й різні».

За іншою концепцією національна держава:

— утворюється нацією, яка компактно проживає на певній території, і, як правило, становить більшість на­селення даної країни;

— є результатом здійснення певною нацією її основного загальносоціального права на політичне самовизначення;

— створює, забезпечує необхідні умови для збережен­ня і розвитку надбань нації в усіх сферах життя;

— поєднує піклування про «свою» націю із створен-

ням належних умов для розвитку інших націй (націо­нальностей), етнічних груп, які проживають на території держави і становлять її народ (без дотримання цього дер­жаву слід вважати не національною, а націоналістично-шовіністичною). У такому розумінні більшість держав світу є національними, в тому числі й Україна.

Американські дослідники Н. Ферніс і Т. Тілтон, взяв­ши за основу критерій соціальної захищеності населення і мету соціальної політики, виділили три типи держав.

Позитивна держава (США) захищає власників від спотворень ринку і від можливих посягань неімущих на перерозподіл національного доходу. її соціальні програми є стихійними і спорадичними, дорівнюють обсягу допомо­ги, здатної забезпечити політичну стабільність, уберегти суспільство від радикальних вимог щодо перерозподілу багатства. Така діяльність держави важлива для збере­ження демократії. Але на перерозподіл національного до­ходу і соціальну структуру вона впливає мало (на 20% найбіднішого населення США в 1947 р. припадало 5,1% національного доходу, в 1974 р. — 5,4%, в 1984 р. — 7,4%). Тому за високого загального рівня життя бідність продовжує існувати, хоч і в дещо пом'якшеній формі.

Держава соціальної захищеності (Великобританія), мета соціального регулювання у якій полягає в забезпе­ченні прожиткового мінімуму для кожного громадянина, в ліквідації бідності й знедоленості через соціальне стра­хування і соціальні програми. Тут мінімальна забезпече­ність є співмірною з мінімальними потребами в даному суспільстві, рівень цієї забезпеченості зростає пропорцій­но зростанню загального життєвого рівня. Це облагоро­джений варіант ліберальної держави.

Держава соціального добробуту (Швеція) проводить соціальну політику, створюючи рівні життєві умови для всіх членів суспільства — через регулювання доходів, розширення сфери державних послуг, залучення непри-вілейованих класів (передусім робітників) до контролю над елітою і до прийняття державних рішень. Це держа­ва загального добробуту, яка вийшла за межі ліберальної соціальної політики, але вважати її «соціалістичною» бу­ло б не зовсім коректно, позаяк термін «соціалізм» дис­кредитований тоталітарними режимами радянського ти­пу, а економічна основа цієї держави — приватновласни­цька, капіталістична.

Політична влада і політична система суспільства

Структура держави

Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави.

Вона охоплює:

— органи державної влади, які поділяються на пред­ставницькі, як правило, законодавчі(парламент);

— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністрати­вні установи на місцях);

— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;

— органи правосуддя, покликані забезпечити торжес­тво законів у державі;

 

— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;

— органи охорони громадського порядку (міліція, по­ліція) та органи державної безпеки.

Важливе місце в структурі держави посідають зброй­ні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.

Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тіль­ки державні органи в межах своєї компетенції висту­пають офіційними виразниками інтересів усього суспіль­ства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й дер­жавного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і по­літичних партій.

Серед політологів побутують різні погляди щодо кла­сифікації функцій держави. Загальноприйнятим є поділ їх на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції:

— правотворча — творення і прийняття законів та інших юридичних норм (законодавство).

— правоохоронна — контроль і нагляд за виконанням правових норм і застосування за необхідності примусо-

Держава в політичній системі суспільства 249

вих заходів; захист прав і свобод громадян, створення умов для їх безпеки, громадського порядку тощо;

— економічно-господарська — захист економічної ос­нови суспільства, існуючого способу виробництва, різно­манітності форм власності; регулювання господарської діяльності, ринкових відносин; державне управління економікою;

— соціальна — регулювання відносин між соціальни­ми та етнічними спільнотами, запобігання соціальним конфліктам і протистоянням та їх усунення; узгодження інтересів і потреб індивідів та соціальних груп; ефектив­на демографічна політика;

— культурно-виховна — регулювання і розвиток си­стеми освіти, культури, науки, фізичної культури і спор­ту, виховання моральності, гуманізму, загальнолюд­ських та національних цінностей;

— екологічна — захист довкілля, розумне використан­ня природних ресурсів, формування екологічної культури.

Зовнішні функції:

— оборонна — захист країни від зовнішнього нападу, посягань на територіальну цілісність держави;

— дипломатична — відстоювання і реалізація націо­нальних інтересів держави та її громадян у міжнародно­му житті; здійснення самостійної зовнішньої політики;

— співробітницька — розвиток економічних, полі­
тичних, культурних відносин між державами; поглиб­
лення інтеграційних процесів на загальнолюдській, регі­
ональній та політичній основі.

Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, по­рядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма прав­ління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоєм­ного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою ке­рівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апа-

Політична влада і політична система суспільства

ратом). Він встановлює податки і розпоряджається держа­вними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовлас­ницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі фун­кції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової си­стеми, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними сила­ми, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Да­нія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малай­зія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конс­титуційні монархії поділяють на дуалістичні і парламент­ські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем'єр-міні­стра. Ця форма правління була характерна для буржуаз­них держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не іс­нує. Парламентська монархія виникла в Англії, де зако­нодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем'єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирі­шення важливих державних справ, є символічною фігу­рою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бо­га) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громад­ський) — форма державного правління, за якої вища влада нале­тить виборним представницьким органам, а глава держави оби­рається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідально­сті уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.

Держава в політичній системі суспільства 251

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від пре­зидента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право «вето» — не погодитися з ухваленим па­рламентом певного закону. Широкі конституційні повно­важення президента зумовлені широкою соціальною ба­зою його обрання шляхом всезагальних виборів. Прези­дент не несе відповідальності перед парламентом. Проте в разі порушення конституції країни, він може бути при­тягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотри­мання особливої процедури — імпічменту (процедура об­винувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного роз­витку сучасного суспільства, яке потребує сильної вико­навчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині прези­дентська форма правління діє в СІЛА, Мексиці, Аргенти­ні, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми гла­вою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем'єр-міністр) — фак­тично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уря­ду. Акти президента набувають чинності після підписан­ня прем'єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шля­хом (парламент або особлива колегія, до якої входить де­путатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коа­ліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або від­ставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дост­рокових виборів. Типові приклади парламентської респу­бліки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірлан­дія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республікан­ського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентсь­кої та парламентської республік. Президент — глава дер­жави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем'єр-мі­ністра, які підлягають обов'язковому затвердженню пар­ламентом. Формально уряд очолює прем'єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Політична влада і політична система суспільства

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливо­сті парламентського контролю за діяльністю уряду обме­жені. Президент, якого обирають на основі загальних ви­борів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-терито­ріальної, національно-територіальної єдності держави, особливо­сті відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) дер­жава — єдина держава, поділена на адміністративно-територі­альні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політич­ної самостійності, статусу державного утворення.