Український соціологічний інститут у Відні (УСІ). 8 страница

Політична влада і політична система суспільства

Політична влада

 

тих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винят­ковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пану­ючих еліт («колообіг еліт»). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її посту­латів гласить, що народ відсторонений від влади), ствер­джує, що соціальна нерівність — основа життя. Стриж­нем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники кри­тикують цю терію за те, що вона не враховує існування «середнього класу», який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поля-ризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхеві-ористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відно­син, а прагнення до влади проголошує домінуючою ри­сою людської поведінки і свідомості.. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є вла­дою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталіст-ський підхід до розуміння влади — зведення її до вико­ристання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. її прихи­льники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю «гру» забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єк­тів, правил «політичної гри» тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу пе­редусім економічні інтереси, що визначають зміст і фор­му реалізації класових інтересів, вона тлумачить полі­тичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що за­хищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольо­вий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здат­ність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю ін­шим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціаль­них груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулюван­ня та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й амо­ральних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шан­таж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, ви­кликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

— монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конститу­ційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

— тиранія — одноосібне деспотичне правління внас­лідок насильницького захоплення влади;

— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

— олігархія — влада небагатьох багатих;

— тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

— теократія — влада церкви;

— охлократія — влада натовпу, що спирається не на за­кони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто підда­ється впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

— демократія — влада народу на основі закону та за­безпечення прав і свобод громадян.

Політична влада і політична система суспільства

Політична влада

 

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу парто­крати (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мис­лення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

— наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

— волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

 

— обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

— соціальні норми, що закріплюють право одних ви­давати акти, інших — їм підкорятися (правове забезпе­чення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єк­та і об'єкта, реалізацію функцій. Такими функціями є:

— інтегративна (полягає в об'єднанні соціально-полі­тичних сил суспільства);

— регулятивна (спрямовує політичну волю мас на ре­гулювання життєдіяльності суспільства, правотворчість);

— мотиваційна (формування мотивів політичної дія­льності, передусім загальнозначущих);

— стабілізуюча (націленість на стійкий розвиток по­літичної системи, громадянського суспільства).

Вдосконалення і демократизація політичного управ­ління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський по­літичний мислитель Іван Ільїн (1882—1954) сформулю­вав шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка поро­джує право, а як правочинне повноваження. Право наро­джується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного со­юзу повинна бути одна. Вона — єдине організоване воле­виявлення, яке випливає з єдності права. В кожному по-

літичному союзі державна влада, незважаючи на прин­цип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох полі­тичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповіда­ють високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним на­товпом, а демагоги — його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передба­чати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне пра­во, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати захо­ди і реформи, які реально можна втілити в життя. Не­припустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних про­грамних накреслень.

6. Державна влада принципово пов'язана розподіль­чою справедливістю. Однак влада має право і зобов'яза­на відступати від неї тоді, коли цього вимагає національ­но-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігноруван­ня цих аксіом призводить до кризи державної влади, де­стабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які мо­жуть переростати навіть у громадянську війну.

Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни — одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суве­ренітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Лєгітимність політичної влади — форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Лєгітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Політична влада і політична система суспільства

Політична влада

 

^ Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади. Найвідомішою є класифікація типів влади, запропонована М. Вебером:

— традиційний, який спирається на віру в святість традицій і право володарювати тих, хто одержав владу за цією традицією;

— харизматичний (грец. charisma — милість, благо­дать, Божий дар, винятковий талант), оснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інші виняткові чесно­ти володаря і створеної або отриманої ним влади;

— раціональний (легальний), що ґрунтується на вірі в законність існуючого порядку, професіоналізм владних структур.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності.

Криза легітимності — зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптувати­ся до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руй­нуванням конституційного порядку, розривом між конс­титуційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропо­нував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

— підтримка постійних контактів з населенням;

— проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

— посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

— врівноваженість гілок влади;

— виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

— організація контролю з боку організованої громад­ськості за різними рівнями державної влади;

— зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

— подолання правового нігілізму населення тощо.
Домінуючим принципом механізму функціонування

державної влади є принцип її поділу. Основоположниками

теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філосо­фа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньо­грецький історик Полібій. За цією теорією, для правиль­ного та ефективного функціонування держави мають існу­вати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему «стримувань і противаг» проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвос­ті політичного керівництва та управління. Відповідно фор­мується особливий механізм забезпечення свободи і неза­лежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий пред­ставницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і ві­домства, державно-адміністративні установи; судову вла­ду — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріп­лена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 р. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу вла­ди вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її «четвертою владою», а також про «владу» громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолі­том, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інсти­туцій. Однак практика знає політичні системи, які фун­кціонують в умовах єдності влади. У цих системах вла­да (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (по­літичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за то­талітарних або жорстких авторитарних режимів (фа­шистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації су­спільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних

Політична влада і політична система суспільства

форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський пи­сьменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важли­вого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократич­них форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спроду-кував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, запе­речуючи деспотизм, культ одноосібного правління, при­гнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганіза­ції і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

1) забезпечити законні права громадян, їх конститу­ційні свободи;

2) утверджувати право як стрижень суспільних відно­син і самим вміти підкорятися праву;

3) виконувати функції розбудови держави (господар­ські, культурні, соціальні та ін.).

Запитання. Завдання

1. У чому полягає сутність політичної влади, ЇЇ об'єкта і суб'єкта?

2. Розкрийте зміст основних політологічних концепцій влади.

3. Що означає принцип поділу влади, і яка необхідність у його до­триманні?

4. Розкрийте зміст аксіом влади І. Ільїна.

5. Що таке легітимність влади і які її основні складові?

6. Охарактеризуйте гілки державної влади в Україні, послуговую­чись Конституцією та законами України.

Теми рефератів

1. Природа і джерела влади в дзеркалі сучасних політологічних концепцій.

2. Громадська думка та авторитет державної влади.

3. Державна влада в Україні: особливості, проблеми, перспективи.

Література

Бабкин В. Д., Селиванов В. Н. Народ и власть. Опыт системного исследования воззрений М. Е. Салтыкова-Щедрина. — К., 1996.

Власть: Очерки современной политической философии Запада. — М., 1989.

Політична влада 219

Краснов Б. И. Теория власти и властных отношений // Социально-полити­ческий журнал. — 1994. — № 3.

Кривенко Л. Суверенітет народу // Віче. — 1992. — № 2.

Халипов В. Ф. Власть: Основы кратологии. — М, 1996.

Халипов В. Ф. Введение в науку о власти. — М., 1996.

Рассел Б. Власть: новый социальный анализ. — К., 1996.

Рябов С. Г. Державна влада: проблеми авторитету і легітимності. — К.,

1996.

Рябчук М. Демократія та партія влади в Україні // Поітична думка. —

1994. — № 3.

Энтин Л. М. Разделение властей. Опыт современных государств. — М.,

1995.

Дмитриев Ю. А. Соотношение политической и государственной власти в условиях формирования гражданского общества // Государство и право. — 1994. — № 4.

Тофлер О. Проблемы власти на пороге XXI века // Свободная мысль. —

1992. — № 2.

Політична влада і політична система суспільства

3.2. Політична система суспільства

Різноманітні політичні явища в суспільстві є само­достатньою цілісністю. Ця їхня властивість втілена в понятті «політична система» суспільства. її за­вдання — забезпечення неперервності, взаємопов'язано-сті й координації діяльності різних політичних суб'єк­тів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соці­альних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Те­орія політичної системи важлива для розуміння полі­тичного життя будь-якого суспільства, а надто для пе­редбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизня­ної реальності.

Поняття і структура політичної системи

У науковій літературі побутують різні погляди, як на тлумачення поняття «політична система» суспільства, так і на сутність цього феномена. Прихильники соціоло­гічної теорії обміну вважають політичну систему інститу­том, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфліктно логічними концепці­ями, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв'язання соціальних конфліктів.

Політична система суспільства 221

Система — одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді йо­го абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики аме­риканські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаю­чи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взає­мопов'язаних елементів, дотичних до вироблення полі­тичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всі­єї системи.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер): виробничої, соціальної, духовної, політичної, до якої на­лежать інститути держави і влади. Усі ці підсистеми на­ділені властивими лише їм структурою, функціями, цін­ностями, нормами, цілями тощо: виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства; соціальна і духов­на сприяють нормальному функціонуванню різних соці­альних інститутів; політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства. Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонува­тимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — інтегрована сукупність відно­син влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціаль­них інститутів, покликаних виконувати політичні функції щодо за­хисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, су­спільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

До неї належать законодавча, судова, виконавча сис­теми, центральні, проміжні і місцеві системи управління (самоуправління), які базуються на принципах представ­ництва та організації. Від інших систем політичну систе­му відрізняють: забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей; віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечно­стей, гармонізація суспільних відносин; сприяння досяг­ненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку. Ана­ліз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясу-

Політична влада і політична система суспільства

Політична система суспільства

 

вання політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнюва­лася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний ха­рактер, зумовлені рівнем економічного, соціального, ду­ховного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Політичну систему суспільства досліджували протя­гом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але ва­гомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після за­стосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу («Політична система», «Системний аналіз політичного життя»). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної те­орії, позаяк окремі факти значущі лише в межах загаль­них моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем.

На думку Д. Істона, політична система є цілісною множиною багатьох елементів, кожний з яких складаєть­ся з простіших явищ і процесів. Досліджуючи її, за Істо­ном, необхідно застосовувати два підходи: соціально-пси­хологічний, спрямований на вивчення поведінки особи і мотивації учасників, та ситуаційний, який дає змогу ана­лізувати активність груп під впливом соціального оточен­ня. Політичне життя є неврівноваженою системою, у якій весь час відбуваються порушення та встановлення рівно­ваги. Тому й політичні системи бувають стійкими та не­стійкими. Цілковита стійкість політичної системи недося­жна. Але вона постійно перебуває в пошуку стійкості. На цей процес впливає людина. Саме тому Д. Істон визначає політику як процес винесення обов'язкових рішень і дій не лише щодо реалізації цінностей та ідеалів, а й щодо відновлення порушеної рівноваги в суспільній чи полі­тичній системах. На його думку, кожна конкретна полі­тична система має свої межі, у яких її політичні рішення обов'язкові та реально виконуються. Вплив довкілля на політичну систему Д. Істон називає введенням інформації у вигляді вимог та підтримки, що стимулюють систему. Введена інформація стає частиною системи. Вплив полі­тичної системи на оточення відбувається через вихід ін­формації у формі рішень та політичних дій, що є резуль­татом функціонування системи. Модель Д. Істона дає змо­гу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Не менш цікаві ідеї висловив і американський полі­толог Г. Алмонд («Порівняльні політичні системи», «Порівняльний політичний аналіз»). Політичну систему він розглядає як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Його погляди зведені до таких прин­ципів: будь-яка політична система має свою структуру; всі політичні системи здійснюють однакові функції; кожна політична система багатофункціональна (врівно­важеність влад); всі політичні системи змішані в куль­турному значенні (відсутність «чистого» правлячого режиму). Введення інформації, за Г. Алмондом, це по­літична соціалізація населення як важливого чинника політичної культури та аналіз інтересів, політичних ко­мунікацій (зв'язків різних політичних сил). Функції ви­ходу інформації: встановлення правил (законодавча дія­льність), застосування правил (виконавча діяльність), формалізація правил (надання їм юридичного оформ­лення), безпосередній вихід інформації (практична дія­льність у сфері внутрішньої та зовнішньої політики). Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Модель Г. Алмон-да отримала назву мікроструктуралістського функціона­лізму, тому що головне її завдання — фіксація різних інтересів всередині системи, їх інвентаризація, зіткнен­ня та гармонізація.

Моделі функціонування політичної системи розробля­ли Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її стру­ктуру, тобто внутрішню організацію окремих складових.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада — зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв'язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація пове­дінки людини, тобто можливість впливати на неї з допо­могою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

Структуру політичної системи становлять: полі­тичні відносини; політична організація суспільства (дер­жавно-правові органи, політичні партії, політичні рухи,

Політична влада і політична система суспільства

Політична система суспільства

 

масові суспільні організації, трудові колективи та об'єд­нання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура.

Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждер­жавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійс­нення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між полі­тичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).

З політичних відносин виростає політична організа­ція суспільства, охоплюючи його стабільні політичні ор­ганізації та установи, які здійснюють політичну владу. їх поділяють на три види: власне політичні організації (дер­жава, політичні партії, політичні рухи); політизовані ор­ганізації (народні рухи, профспілки); неполітичні органі­зації (об'єднання за інтересами).

Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконав­чою та судовою гілками влади, збройними силами. Буду­чи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його еконо­мічну, соціальну і культурну сфери. Взаємозв'язок між різними рівнями й гілками державної влади, між держа­вою та громадянським суспільством здійснюють полі­тичні партії — певні групи людей, яких єднають спіль­ні цілі та інтереси. Головним призначенням партій є до­сягнення державної влади; оволодіння апаратом управ­ління для реалізації соціальних інтересів, які вони пред­ставляють; участь у розробці політичного курсу країни та вплив на висування і призначення державних лідерів. Поступово розширюється також впливовість трудових колективів на функціонування політичної організації су­спільства.

Трудові колективи створені для виконання виробни­чих завдань, але за певних умов вони можуть стати й політичними суб'єктами. Це відбувається, коли економі­чні методи вирішення питань стають неефективними і колектив перебирає на себе політичні функції. Для цьо­го він повинен бути спроможний ухвалити самостійне політичне рішення, мати засоби й можливості для його реалізації.

Вирішальну роль у політичному житті суспільства ві­діграють громадські організації та рухи, які мають на меті вирішення політичних проблем, задоволення й за­хист потреб та інтересів своїх членів. Кожне з професій­них, молодіжних, творчих та інших добровільних об'єд­нань має статут із чітко визначеними завданнями в ме­жах чинних державних законів.

Засоби масової інформації. Вони є активним і само­стійним елементом політичної системи суспільства і в де­мократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації — це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поши­ренням інформації. Вони впливають на регулятивно-уп­равлінську діяльність усіх ланок управління, сприяють реалізації цілей політики, пропагують вироблені полі­тичні й правові норми. Засоби масової інформації нама­гаються звільнитися з-під державного й політичного дик­тату, але їхня незалежність не забезпечує нейтральності. Інтереси певних соціальних сил завжди домінують у ви­кладі масової інформації.

Політичні принципи й норми. їх призначення поля­гає у формуванні політичної поведінки та свідомості лю­дини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Закріплені в Конституції, законах, кодексах, законодав­чих актах політичні принципи й норми регулюють полі­тичні відносини, визначають дозволене й недозволене під кутом зору зміцнення правлячого режиму.

Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони форму­ються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних доку­ментах, правових нормах, як частина суспільної свідомо­сті, а політична культура як сукупність уявлень про різ­ні аспекти політичного життя (див. розділ 4, тема 4.1).

Політична культура сприяє формуванню ставлення людини до навколишнього середовища, до головних ці­лей і змісту політики держави. Значущість політичної культури визначається її інтегративною роллю, яка пе­редбачає сприяння єднанню всіх прошарків населення, створення широкої соціальної бази для підтримки систе­ми влади, політичної системи загалом.