Український соціологічний інститут у Відні (УСІ). 7 страница

Етнонаціональна політика одночасно із забезпечен­ням прав національних меншин має забезпечити життє­діяльність титульної нації. Тому важливо, щоб ознаки української ідентичності відігравали функціональну роль самозбереження і відтворення українського етносу як ці­лісного організму, структуроутворюючої складової укра­їнського соціуму.

Невідкладними завданнями нашого часу є всебічне сприяння консолідаційним процесам у середовищі укра­їнської нації, перетворення її на суспільний етносоціаль-

ний організм в українському соціумі; вироблення і закрі­плення самобутнього стереотипу поведінки, світосприй­мання і світогляду, створення ефективної системи відтво­рення всіх рівнів суспільності — індивідуального, колек­тивного, етнічного, національного; подолання в розвитку українського суспільства комплексу меншовартості, вто­ринності. Не менш значущими є перетворення національ­ної самосвідомості на дійовий чинник державотворення, концентрацію національного «духу» в площині самороз­витку, самореалізації етносу, формування державницької волі народу, розбудову самої держави.

Державна етнонаціональна політика має стати важ­ливим чинником реалізації одного з головних завдань держави: сприяти кожному з неукраїнських народів за­йняти в процесі етнонаціонального пробудження те міс­це, яке б найбільше відповідало його об'єктивним потре­бам і одночасно зміцнювало б українську державність. Втілення такої політики має відбуватися через забезпе­чення національних прав, до яких належать:

1. Право на вільну національну самоідентифікацію.
Згідно з ним кожна людина має право вільно обирати на­
ціональну належність або ж визнавати себе особою без
національності. Національність громадян деяких держав
у державних документах не фіксується. Проте це не ви­
ключає можливості національних кадастрів (реєстрів), у
які на добровільній основі може бути внесена певна осо­
ба з правом вільного виключення з них. Подібні кадаст­
ри складають з метою статистичного обліку національ­
них потреб, для правозахисної діяльності.

2. Право народу (нації) на самовизначення. Всі наро­ди користуються ним відповідно до міжнародних пактів про права людини. Це означає, що кожна людина має право вільно забезпечувати свій політичний статус, еко­номічний, соціальний та культурний розвиток. В основі народу як суб'єкта самовизначення знаходиться, як пра­вило, кожний етнос, з яким ідентифікується певна тери­торія.

3. Право на національно-територіальну автономію. Ним користуються етноси, які з різних причин не мо­жуть створити свою державність, а також народи (субет­носи), що компактно мешкають за межами своїх держав­них утворень. Національно-територіальна автономія передбачає створення національних адміністративно-те­риторіальних одиниць з відповідними органами місцево­го самоврядування, які з урахуванням місцевих особли­востей у межах чинного законодавства розробляють і ре-

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

 

алізують заходи щодо задоволення національних потреб населення. Нерідко право на національно-територіальну автономію піддається серйозній критиці, оскільки його реалізація містить потенційну загрозу цілісності держа­ви (особливо унітарної).

4. Право на культурно-національну автономію. її до­цільність очевидна в тих випадках, коли національність, що компактно мешкає, не становить більшості населення регіону й у містах. У такій ситуації свої національно-культурні потреби субетноси забезпечують через діяль­ність національних громад (національно-культурних то­вариств, центрів, асоціацій) або ж спеціально обраних ор­ганів культурного самоврядування.

5. Право на захист від дискримінації за національ­ною ознакою. Жодна людина не може бути обмежена в правах у зв'язку з її національною належністю. Як окре­ма людина, так і народ у разі дискримінаційних дій, ге­ноциду щодо них мають право на повну і всебічну реабі­літацію та ліквідацію наслідків цих дій.

Етнонаціональні виміри і механізм вдосконалення українського суспільства

Сучасний розвиток українського суспільства потребує нових підходів до організації суспільного життя, осмис­лення нової суті суспільства і національної політики з урахуванням регіонально-територіального виміру. Основ­ні принципи етнонаціопальної політики слід застосовува­тися з урахуванням суспільно-політичного, економічного та духовного розвитку суспільства, конкретних проблем етнічних груп у відповідних регіонах. А будь-яким діям має передувати аналіз соціально-економічної та етнопро-фесійної структури конкретного регіону, його найважли­віших характеристик щодо існуючих та потенційних ет­нокультурних проблем. Усе це може послужити суттєвою підставою для співпраці держави та національностей, на­ціонального відродження етносів і територій на загально­українському й регіональному рівнях.

Головна мета етнорегіональної політики — забезпе­чення реалізації національних потреб, конфесійних особ­ливостей різних спільнот, не ігноруючи загальнонаціо­нальних стратегічних інтересів держави. Йдеться про створення необхідних умов та механізмів регенерації на­ціонального життя народів, збереження та розвиток на­ціональних культур, мов, традицій, про їх духовну спів-

творчість. Регіони, будучи етнічно неоднорідними за складом населення, територіально відтворюють культуру різних національностей. Тому кожен з них повинен мати власну програму оптимізації міжетнічних відносин. У зв'язку з цим децентралізація має поєднуватися з силь­ним місцевим самоврядуванням. Розширення прав, мож­ливостей місцевих співтовариств може сприяти розв'я­занню багатьох проблем міжетнічних відносин, благотво­рно впливати на збереження традицій та своєрідності ет­нічних культур.

Гармонійна етнорегіональна політика дає змогу інсти­тутам влади, державним службам наблизитися до потреб, запитів та інтересів різних за культурою груп, що мешка­ють в одній державі. Вона має брати до уваги етнічні па­раметри соціально-професійної стратифікації суспільства, що особливо важливо у зв'язку з ринковими реформами, трансформацією державної власності. Не менш важливою є національно-територіальна специфіка ринкового госпо­дарства, що працює на горизонтальних зв'язках та врахо­вує сезонні особливості, професійні традиції, потреби на­селення, регіону.

Управління міжетнічними відносинами в політичній сфері — головна ланка в системі етнонаціональної політи­ки. Політичними регуляторами міжетнічних відносин є державний лад, принципи державної діяльності, політич­на система, система демократії загалом, конституційні та правові норми, політичні відносини. І якщо система суспі­льних відносин є об'єктивним регулятором міжетнічних відносин, то держава як політичний інститут. Безпосеред­ній орган управління етнонаціональними відносинами. Державний управлінський лад не може дискримінувати етнонаціональну сферу, нав'язувати їй принципи держав­ного життя, а повинен бути в системі цих відносин.

Ефективна етнонаціональна політика потребує і від­повідно інформаційно-аналітичного забезпечення, яке пе­редбачає: розробку соціального паспорта регіону; вивчен­ня соціальної, професійної, національної структури, де­мографічної ситуації та динаміки розвитку регіону; ана­ліз структури політичних сил, мети політики й поведін­ки національних груп, партій та рухів, дії національних еліт і адміністративних апаратів; вивчення політичних та економічних установок й поведінки основних груп на­ціональної, соціальної, політичної й адміністративної структур регіону; вивчення динаміки соціальної й полі­тичної обстановки в регіоні, факторів напруженості та

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

 

безпеки; узгодження конфліктних альтернатив політич­ного й економічного розвитку регіонів.

Національне відродження передбачає: відновлення споконвічно притаманних українству духовно-моральних і культурно-мистецьких цінностей; гуманізацію і демок­ратизацію міжетнічних відносин, попередження етнона-ціональних конфліктів; збереження територіальної ціліс­ності, відмову від територіальних зазіхань, застосування сили в розв'язанні будь-яких спірних питань; етнічну, політичну консолідацію кожного етносу на ґрунті спіль­ності культурно-історичного минулого, національних цінностей та інтересів. При цьому недопустимими є будь-які протиставлення одного етносу іншим, прояви агреси­вності, національного егоїзму, національної зверхності тощо. Першорядної ваги набуває формування національ­ної (етнічної) свідомості, самобутніх культурних ціннос­тей всіх етносів, національно-патріотичного виховання.

Шлях, який обрала Україна, — це побудова такої дер­жави, яка дотримуватиметься принципу національних інтересів та національних пріоритетів у державному, а не в етнічному аспекті. Об'єднуючим чинником у процесі державотворення стала ідея України як вітчизни всіх громадян, що пов'язали свою долю з українською зем­лею. У сфері міжетнічних відносин Україна дотримуєть­ся принципу множинності — підтримки й розвитку етні­чної та культурної самобутності всіх національностей країни. Водночас одним із пріоритетів є зміцнення єдно­сті та солідарності українського суспільства, формування самосвідомості та патріотизму всіх громадян.

Від національного самопочуття українців залежить духовний розвиток усіх інших етнічних груп України, міжнаціональна злагода в суспільстві. Тому важливим є створення умов для їх етнокультурного розвитку. Це пи­тання регулюють і регламентують Конституція України, законодавчі акти, відповідні державні програми. Зважа­ючи на наслідки багатовікової політики денаціоналізації в багатьох регіонах України, окремі аспекти національно­го буття українського етносу потребують спеціальної дер­жавної підтримки. Забезпечуючи життєдіяльність україн­ців, держава покликана гарантувати рівні права усім гро­мадянам незалежно від їх національного походження, сприяти вільному розвитку їхніх культур і мов.

Українська держава виходить із того, що в поліетніч-ному суспільстві соціально-економічні та духовно-полі-

тичні перетворення повинні узгоджуватися з політикою у сфері міжнаціональних відносин, засадами якої є:

— конституційне гарантування рівних можливостей для участі громадян в усіх сферах суспільного життя не­залежно від їхньої національності;

— визнання національних прав особи невід'ємною ча­стиною прав людини та громадянина, її основних свобод;

— дотримання балансу загальнонаціональних, регіо­нальних та етнічних інтересів;

— забезпечення прав осіб, що належать до національ­них меншин, сприяння збереженню їхніх культури, мо­ви і традицій;

— відновлення прав депортованих етносів, не допус­каючи при цьому нових дискримінаційних утисків за на­ціонально-культурними ознаками;

— створення атмосфери взаєморозуміння,,та терпимо­сті, культурного діалогу між усіма етнічними групами, громадянами незалежно від статі, віри, національного походження, соціального стану та місця проживання;

 

— розвиток поліетнічного українського суспільства на засадах діалогу, мирного розв'язання конфліктів, від­мови від застосування сили, крім адекватних дій при за­грозі масового порушення прав людини та окремих етніч­них спільнот;

— використання існуючих та сприяння у створенні нових міжнародних механізмів захисту прав та свобод українців у зарубіжних країнах.

Реалізація цих принципів передбачає, що запрова­дження у дію одного із них не повинно призводити до по­рушення інших і потребує: створення відповідних закон­них (легітимних) механізмів, прийняття правових норм, які на практиці забезпечували б здійснення та втілення вищезгаданих принципів у життя; приєднання України до міжнародних угод, пактів, конвенцій ООН, ОБСЄ, Ра­ди Європи, що визначають права людини, права націо­нальних меншин; співробітництва з міжнародними орга­нізаціями та незалежними експертами щодо оцінки ситу­ації міжетнічних відносин в Україні.

Формуючи механізм забезпечення національних прав, Україна виходить з безумовної поваги до прав людини, її основних свобод, з визнання верховенства закону. Водно­час усі громадяни, незалежно від їх етнічної належності, повинні дотримуватися Конституції та законів України, оберігати її державну самостійність, територіальну ціліс­ність, поважати мову, культуру, традиції, звичаї, релі­гійну самобутність один одного.

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

 

Поліетнічний склад населення України спонукає дер­жаву до пошуку відповідного механізму її функціону­вання, який упереджував би протистояння за етнічною, культурною чи мовною ознаками. Висока оцінка україн­цями внеску всіх етнічних груп країни в здобуття нею державної незалежності, поєднується з прагненням циві­лізованого співжиття з ними за принципами рівності, гуманізму і соціальної справедливості, рівної участі в розбудові Української держави. Водночас, як національ­на більшість, вони повинні усвідомлювати відповідаль­ність за всебічний розвиток національних меншин, стан міжнаціональних відносин. У процесі формування демо­кратичної, соціальної, правової держави актом гуманіз­му та історичної справедливості є відновлення прав кримських татар, болгар, вірмен, греків, німців, які за національною ознакою були примусово переселені з те­риторії України. Засуджуючи цю злочинну діяльність сталінізму, Українська держава докладає зусиль для їхньої правової, політичної, соціальної та культурної ре­абілітації. Визнано право осіб, яких було насильницьки виселено, та членів їхніх родин на повернення в місце­вості, де вони постійно проживали до депортації. Однак здійснення цього права не має порушувати права і за­конні інтереси громадян, які нині проживають у цих мі­сцевостях.

Загалом ця політика зорієнтована на забезпечення компактності проживання переселених народів з метою створення сприятливих умов для задоволення їхніх етні­чних, культурних та духовних потреб. Держава гарантує особам-репатріантам право на збереження та розвиток культурної спадщини, отримання освіти рідною мовою, що повинно сприяти всебічній та рівноправній участі громадян і їх об'єднань у консолідаційних процесах українського суспільства. Передусім це стосується відро­дження та розвитку кримсько-татарської, болгарської, вірменської, грецької, німецької та інших культур.

Повернення й облаштування депортованих осіб має і зовнішньополітичний аспект. Йдеться про залучення до участі у фінансуванні, матеріально-технічному забезпе­ченні процесу переселення (компенсації за проїзд, зали­шене житло, перевезення багажу, облаштування на ново­му місці, пенсійне забезпечення тощо) країн—учасниць СНД шляхом укладання відповідних двосторонніх угод. Одночасно вишукуються нові механізми залучення фінансової й матеріальної допомоги від державних, гро­мадських та благодійних організацій Німеччини, Туреч-

чини, Греції, Болгарії, вірменської діаспори, міжнарод­них організацій та фондів.

Державотворчість відкрила широкі можливості для співробітництва із українцями, які проживають за кор­доном, для їхньої участі в політичному, соціально-еконо­мічному й духовному розвитку країни. Політика Украї­ни щодо осіб українського походження, які є громадяна­ми інших держав і з точки зору міжнародного права роз­глядаються там як національна меншина, формується з урахуванням її зобов'язань перед світовим співтоварист­вом згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини, законодавством зарубіжних країн, а також вла­сним. До основоположних міжнародно-правових доку­ментів з цього питання належать: Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про грома­дянські та політичні права й факультативний протокол до нього, Декларація ООН про права осіб, які належать до національних, етнічних, культурних, релігійних і мо­вних меншин та інші документи.

Відповідно до принципів міжнародного співробітниц­тва в основі налагодження зв'язків будь-якої держави із родинною меншиною, що проживає в іншій країні, є, з одного боку, право цієї держави на захист родинної мен­шини, з іншого — право меншини на зв'язок з державою походження. Україна ратифікувала основні міжнародні документи, що містять норми захисту меншин. Дотриму­ючись міжнародних зобов'язань щодо забезпечення прав національних меншин у своїй державі, формуючи власну законодавчу базу в цій сфері, Україна прагне, щоб анало­гічно були захищені права зарубіжних українців у краї­нах їхнього громадянства. Водночас передбачається, що така діяльність не повинна перешкоджати процесам інте­грованості українців зарубіжжя в суспільства, де вони проживають, адаптації до місцевих культур, встановлен­ня атмосфери взаємоповаги та толерантності між усіма особами незалежно від етнічних, культурних, мовних та інших ознак у межах країни їхнього мешкання.

Діяльність України у формуванні міжнародно-право­вого механізму співробітництва із зарубіжними україн­цями передбачає:

— внесення до міжнародно-правових документів по­ложень про всебічну підтримку українців у країнах їх­нього розселення;

— сприяння реалізації заходів захисту та підтримки зарубіжних українців через посольства та консульські ус­танови;

Громадянське суспільство і політичне життя

Етнонаціональна політика в Україні

 

— укладання двосторонніх угод, розробка та реалі­зація двосторонніх програм забезпечення потреб націо­нальних меншин України та країн-партнерів;

— участь у міжнародних переговорах та консультаці­ях з метою поліпшення становища осіб, які належать до національних меншин;

— використання міжнародних механізмів, що дають змогу державам та окремим особам надсилати інформа­цію з питань дискримінації в міжнародні організації;

— звернення до міжнародних механізмів врегулюван­ня конфліктів, коли національні механізми правового за­хисту в державі проживання українців упереджені та по-літизовані;

— сприяння розвиткові безпосередніх зв'язків та
співпраці як державних, так і недержавних організацій з
представниками родинних меншин за кордоном;

— заохочення прикордонної співпраці.

Не менш важливим є створення необхідних умов для духовно-культурного взаємообміну із зарубіжними укра­їнцями, розширення його обсягів, участь державних, громадських організацій у здійсненні спільних програм, проведенні різноманітних заходів, взаємному обміні ду­ховними здобутками. Втілення цих засад у життя сприя­тиме створенню українських навчальних закладів, цент­рів української культури й мистецтва, забезпеченню по­треб в українських книгах, підручниках, періодиці.

Українська держава виходить з того, що правові про­цедури та політичні методи, що ґрунтуються на принци­пах і нормах міжнародного права, є надійними механіз­мами запобігання конфліктних ситуацій, ефективного здійснення її політики у сфері міжетнічних відносин. Своєчасне узгодження етнічних інтересів, задоволення культурних і духовних потреб осіб різних національнос­тей, сприяння вільному розвитку кожної етнічної групи та розкриттю її духовного потенціалу, перетворення ет­нічної багатоманітності на джерело позитивного взаємо­впливу та прогресу — важливі чинники консолідації українського суспільства.

Запитання. Завдання

1. Визначте основні політичні проблеми національного питання в сучасній Україні.

2. Сформулюйте пріоритетні напрями національної політики в Україні на сучасному етапі й на ближчу перспективу.

 

3. Якими є мета і завдання національної політики в Україні?

4. Який механізм управління національними відносинами і які шляхи його вдосконалення?

5. У чому полягає державний захист прав та інтересів національ­них меншин?

Теми рефератів

1. Проблеми перехідного розвитку України в етнонаціональній сфері.

2. Етнонаціональна політика як засіб духовно-морального вдос­коналення українського суспільства.

3. Політико-правове забезпечення національного етнічного від­родження України.

4. Проблеми і перспективи співвідношення прав громадянина на­ції та держави в сучасній Україні.

Література

Абашидзе А. X. Защита прав меньшинств по международному и внутриго­сударственному праву. — М., 1996.

Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. — К., 1997.

Етнополітичні конфлікти у посттоталітарному просторі. — К., 1999.

Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: (Етнополітологічний аналіз) — К., 1998.

Лісовий В. С Культура — ідеологія — політика. — К., 1997.

Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державо­творення. — К., 1997.

Римаренко Ю. І. Національний розвій України. — К., 1994.

Римаренко Ю. Картунов О., Курас І. Нація і держава. Теоретико-методо-логічний аспект. — К., 1998.

Свідзинський А. Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні // Розбудова держави. — 1997. — №10.

Україна XX ст. Проблеми національного відродження: Збірник наукових праць. — К., 1993.

Шелест Д. С, Юрченко М. М. Політико-правові основи етнодержавотво-рення в Україні. — Одеса, 1999.

Шморгун О. Україна: шлях відродження (економіка, політика, культура). — К., 1994.

Політична влада

 

3.

Політична влада і політична система суспільства

3.1. Політична влада

Влада є однією з фундаментальних засад політично­го розвитку суспільства. Вона має правовий, економіч­ний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наяв­ні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виник­ла раніше за владу державну і визначає реальну здат­ність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий все-охоплюючий характер, здатність проникати в усі сфе­ри людської діяльності.

Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона ін­тегрує всі елементи системи, навколо неї точиться полі­тична боротьба, вона — джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, вла­да є необхідним регулятором життєдіяльності суспільст­ва, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, нази­вається кратологією, а вчені, які аналізують її — крато-логами. Політологи по-різному тлумачать поняття «влада». Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішально впливати на долі, поведінку та діяль­ність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, си­ли тощо.

Політична влада — здатність і можливість здійснювати визна­чальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є полі­тичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній прак­тиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада — джерело панування. Автори таких тлумачень не врахову­ють, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

Поняття «політична влада» ширше від поняття «державна влада». По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу. По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприк­лад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада — завжди політична. По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монопо­лією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монополь­ним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обо­в'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико-mepumopi-альним принципом. Це означає, що вона не визнає ні­яких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у сво­їх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та неза­лежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Політична влада і політична система суспільства

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить?); зміст влади (у чиїх руках перебу­ває?); форма влади (як вона організована, якими є апа­рат і методи її здійснення).

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямова­ної на об'єкт. Існує думка, що поняття «суб'єкт влади» і «носій влади» нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні органі­зації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єк­тів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демо­кратичного правління є народ — носій суверенітету і єди­не джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та місцевого само­врядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, пред­ставницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обо­в'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, бла­гополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колектив­ним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політич­ної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, со­ціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, гро­мадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями

Політична влада 211

політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя — економі­чну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспіль­ство загалом.

Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітиміст­ською (лат. legitimus — законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чин­ник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну конце­пцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації право­вих норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX— III ст. до н. є. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу пра­вителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бю­рократизованою. Нині в демократичних державах легіти­мізм базується на звеличенні закону — основної регулю­ючої норми.

Органістична концепція. її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що ви­значають загальносуспільні функції влади, які примен­шують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлегли­ми. Роль особи в політичній системі чітко визначена: під­тримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади., Виникнення її обґрунтовується іс­нуванням у суспільстві еліти (фран. elite — краще, добі­рне, вибране), покликаної управляти масами людей не-елітного стану, усіма соціальними процесами в суспільс­тві (італійські ьччені Моска, Парето, німецький до­слідник Міхельс та ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найак­тивніших у політиці, інші — високопрофесійних чи бага-