Політологія в системі суспільних наук 7 страница

Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917—1920 pp.) в українській політичній думці з'явила-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Утвердження політології як науки

 

ся тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної держав­ної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея по­літичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демо­кратичної республіки, побудованої на новітніх конститу­ційних засадах.

Запитання. Завдання

1. Визначте місце політичної думки України у скарбниці світових політичних вчень.

2. Порівняйте розвиток політичних ідей в Україні та в Західній Єв­ропі вХ — на початку XX ст. У чому полягають особливості вітчизняних доктрин суспільно-політичного характеру?

3. Які з політичних концепцій цього періоду є етапними щодо за­гального розвитку політичної думки?

4. Простежте зв'язок політичної думки в Україні зі специфікою її історичного розвитку.

Теми рефератів

1. Політична думка Київської Русі.

2. Політичні ідеї руських князів.

3. Державотворчі концепції українських гетьманів.

4. Політичні погляди М. Драгоманова.

5. Розвиток політичних ідей в українському партійно-політичному житті початку XX ст.

Література

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.

Драгоманов М. Вибране. — К., 1991.

Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2-х т. — К., 1991.

Замалеев А. Д., Зоц В. А. Отечественные мыслители позднего средневе­ковья: конец XIV — первая треть XVII в. — К., 1990.

Історія філософії України. Хрестоматія. — К., 1993.

Кухта Б. З історії української політичної думки. — Львів, 1991.

Мироненко О. М. Права і свободи людини у доробку українських мислите­лів XIX—початку XX століття. — К., 1995.

Мироненко О. М. Історія Конституції України. — К., 1997.

Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М. Гуманістичні ідеї на Україні. — К., 1991.

Політологія. Кінець XIX — початок XX ст.: Хрестоматія / За ред. О. Семкі-ва. — Львів, 1996.

Потульницький В. Історія української політології. — К., 1992.

Скакун О. Ф. Драгоманов как политический мыслитель. — Харьков, 1993.

Український парламентаризм: Минуле і сучасне / Ю. С ІІІемшученко, О. М. Мироненко, В. Ф. Погорілкота ін. — К., 1993.

1.5. Утвердження політології як науки

Політологія як наука виникла в другій половині XIX ст. Відтоді вона розвивалася і вдосконалювалася, залучаючи до свого арсеналу набутки європейського та американського напрямів, досвід національних політоло­гічних шкіл. Проблеми, які на сучасному етапі вона до­сліджує, тісно пов'язані з політичним життям різних суспільств і людської цивілізації загалом. До них насам­перед належать політична теорія, політичні інститу­ти, політичні партії, громадська думка, міжнародні від­носини. На сучасному етапі розвитку людства політо­логія виступає важливою складовою загальногуманітар-ного знання.

Інституювання й теоретичні передумови формування політичної науки

Дослідження реалій, тенденцій політичного життя від найдавніших часів до середини XIX ст., а також відносна самостійність предмета політико-дослідницьких теорій і вчень виокремили політологію як самостійну науку. Де­які вчені, переважно європейські, початком політології як науки вважають створення в першій половині XIX ст. правової школи в Німеччині. Американські, дехто з евро-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

пейських датують її виникнення 1857 p., коли Френсіс Лейбер започаткував у Колумбійському університеті курс лекцій з політичної теорії, прислужившись відкриттю в 1880 р. при цьому університеті вищої школи політичної науки. Ще одна група вчених вважає часом зародження політології злам XIX—XX ст., коли термін «політична на­ука» набув поширення й одержав визнання в Європі. На початку XX ст. процес формування політології як науки в основному завершився. У 1903 р. було створено Амери­канську асоціацію політичних наук, а в 1949 р. під егідою ЮНЕСКО — Міжнародну асоціацію політичної науки.

Процес формування сучасної західної політології в різ­них країнах був неоднаковим. Різними були й соціально-історична ситуація, наукові основи розвитку, а звідси — неоднакова роль національних шкіл політичної науки у становленні сучасної політології. Якщо наприкінці XIX — на початку XX ст. політологія успішно утверджувалась і в Європі, і в Америці, то згодом через світові війни, револю­ційні процеси й формування тоталітарних режимів її роз­виток у Європі на тривалий час занепав. Ще однією при­чиною цього стала еміграція європейських учених до СІЛА, де політологію стали розглядати як одну з пріори­тетних суспільних дисциплін, завдяки чому вона опинила­ся на лідируючих позиціях, розвиваючись на основі не лише традиційної політичної науки, а й соціології, психо­логії, які першими вдалися до неформального вивчення суспільних структур.

У Європі політологія формувалася на основі традицій_: них дисциплін: у Франції — конституційного права, в Ні­меччині — політичної філософії, що теж сприяло лідерст­ву американської політології майже в усіх сферах — від методології до емпіричних досліджень. І якщо на почат­ку XX ст. відбувалися інтенсивне взаємозбагачення і вза­ємовплив європейської та американської політичних шкіл з певним домінуванням європейської, то після Дру­гої світової війни американська поведінкова політологія (біхевіоризм) опинилася поза конкуренцією на Європей­ському континенті. Це призвело до знеособлення й уодно­манітнення національних шкіл, які різнилися між собою хіба що периферійними особливостями. Дещо змінила ситуацію так звана постбіхевіоральна революція, але ма­сштабного відродження європейської політичної науки не відбулося. Воно важливе в контексті глобального процесу самовизначення Європи, ослаблення на її теренах амери-канізму.

Утвердження політології як науки 91

Першими ознаками формування політології як науки стало широке застосування порівняльно-історичних ме­тодів для аналізу традиційних політичних проблем (дер­жавний суверенітет, співвідношення права й політики тощо), можливостей розвитку сучасних державно-право­вих і політичних інститутів в останній чверті XIX ст. Американські вчені Лестер Ворд (1841—1913), Ернест Берджесс (1886—1966) та інші з цією метою намагалися застосувати ідеї еволюціонізму в політичній історії, розу­міючи під політичною еволюцією розвиток держави, пра­ва, конституціоналізму та сподіваючись на «колективний розум», здатний за допомогою суспільних наук спрямо­вувати поступальний суспільний розвиток.

У першій чверті XX ст. було сформовано інтелекту­альну основу політології, розроблено концепції, покладе­ні згодом в основу поведінкової політології. Ці концепції нині вважають політологічною класикою. Водночас на­зрівання кризових явищ у суспільстві стимулювало ін­терес дослідників до політичної сфери. У Європі тоді до­мінували радикальні революційні течії, що стрімко ідео-логізувало політичну науку, поляризувало політологічні школи. У США розгорнувся буржуазно-реформаторський (прогресистський) рух, у межах якого поступово відбу­вався перехід від історичного аналізу до вивчення особ­ливостей функціонування державного апарату.

Незважаючи на певні розбіжності між європейською та американською політологією, на початку XX ст. було вироблено цілий комплекс політологічних знань: обґрун­товано й пояснено систему політичного плюралізму, сформульовано концепцію громадської думки, запропо­новано напрями соціального контролю в умовах лібераль­ної демократії. У цей час сформувалася когорта вчених різних країн, яких сучасна політологія вважає своїми класиками. Італійці Гаетано Моска (1858—1941) і Віль-фредо Парето (1848—1923) започаткували теорію еліт, росіянин Мойсей Острогорський (1854—1919) і німець Роберт Міхельс (1876—1936) — соціологічне досліджен­ня політичних партій, німець Макс Вебер (1864—1920) розробив політологічну теорію панування.

У 20—30-ті роки XX ст., позначені глобальною кри­зою тогочасного суспільства, намітився глибокий пере­лом у розвитку не тільки політології, а й цивілізації за­галом. Пошук методів подолання цієї кризи окреслив два шляхи розвитку людства. Один — історично безперспек­тивний, із суворою регламентацією суспільного життя і

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

формуванням тоталітарних режимів: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія та інші, де політологія, як і всі суспільні науки, стала елементом ідеології та пропаганди, інстру­ментом забезпечення офіційної політики. СІЛА віддали перевагу іншому шляху — оновленню традиційного капі­талістичного суспільства на основі ліберально-демокра­тичних принципів, утвердженню соціальної ролі держа­ви, поєднанню приватновласницької економіки з держа­вною системою соціального захисту. «Новий курс» тоді­шнього президента Франкліна Рузвельта сформував неабиякий попит на емпіричні дослідження соціальних процесів. Політологія стала практичною наукою, спрямо­ваною на вивчення неформальних аспектів державного управління, зосередившись на дослідженні мотивів і чин­ників політичної поведінки людей, умов «раціонального» соціального планування й контролю.

Усе це радикально вплинуло і на особливості політич­ного процесу й політичної діяльності. Використовуючи методи соціальної психології, вивчення політичної пове­дінки спиралося на аналіз результатів опитувань громад­ської та особистої думок. Адаптація «психометричного методу» в політології зумовила конституювання біхевіо-ристського (англ. behaviourism, від behaviour — поведін­ка) напряму. При цьому відбувся перехід від вивчення державних інститутів до аналізу політичної влади і полі­тичної поведінки, дослідження партій, груп тиску, вибо­рів і громадської думки. Перші біхевіористи-політологи зосереджувалися на вивченні психологічних мотивів, які визначали суб'єктивне ставлення до політики.

Згодом на передній план вийшла проблема верифіка­ції (перевірки достовірності) політологічного знання вза­галі. Усі біхевіористські напрями надавали перевагу ем­піричним методам дослідження, що пожвавило розвиток конкретних методик збирання, обробки та узагальнення даних. Завдяки цьому зміцніли й розвинулися зв'язки політології із соціологією. Політологія, зокрема, запози­чила в останньої концептуально-методологічний апарат досліджень. Це дало підстави називати політологію со­ціологічною політичною наукою.

Біхевіоризм у політології став панівним після Другої світової війни на хвилі технократизації державного управління й суспільства загалом. Технократизація по­требувала різноманітних відомостей щодо політичної по­ведінки в інституціях законодавчої, виконавчої та судо­вої гілок влади, політичних партій, виборів, політичних

Утвердження політології як науки 93

орієнтацій і політичної культури, засобів масової інфор­мації, політичного виховання, добору кадрів, політично­го лідерства. А це відповідно стимулювало емпіричні до­слідження різних форм буття суб'єктів політичного про­цесу, формування спеціального понятійного апарату по­літичної науки.

З розвитком суспільних структур, ускладненням по­літичної діяльності в 50-х роках XX ст. лише емпірич­них методів досліджень політичної діяльності виявилося недостатньо, особливо у прогнозуванні політичних проце­сів. Раціоналізація управління суспільством вимагала ширших узагальнень. Ліберально-реформаторська і ради­кальна антибіхевіористські течії в політології своїми роз­робками сформували явище, відоме як постбіхевіоральна революція, однією з ознак якої стала теорія систем, роз­роблена й опублікована в 1953 р. американським політо­логом Девідом Істоном (нар. 1917). Проте в основу диску­сії, що розгорнулася у зв'язку з цим, було покладено ширші проблеми — історизм і філософсько-ціннісний підхід. Дискусія посприяла виробленню спільної думки політологів щодо необхідності доповнення структурно-функціонального аналізу політичної діяльності історич­ним підходом до неї, поєднання пізнавального й норма­тивно-ціннісного аналізу на основі «соціальної включено-сті» у політичний процес. Наслідком постбіхевіоральної революції стало поширення неотрадиціоналістських настроїв, відродження інтересу до політичної філософії, історії, описово-інституціонального аналізу і класичного конституціоналізму. У цілому ж постбіхевіоральна рево­люція не змогла відвернути політологію від біхевіорист-сько-функціоналістської орієнтації.

На рубежі XX і XXI ст. в науці про політику утвер­дилося широке розмаїття різних напрямів і підходів, ме­тодів політичних досліджень. Поряд з традиційними під­ходами розвиваються порівняно нові: геополітичний, екологічний, феміністичний, модернізаційний та ін. Швидкими темпами розширюється і сфера наукових ін­тересів політології. Увагу дослідників приваблюють про­цеси переходу до демократії, проблеми політичної участі, нові громадські об'єднання і рухи. Спираючись на цей багатоманітний дослідницький арсенал, політична наука поступово завойовує чільне місце серед сучасних соціаль­но-гуманітарних наук.

94 Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Основні національні школи й проблемні підходи сучасної західної політології

У повоєнний період у західній політології домінувала американська політична наука. Повільніше, а інколи у фарватері американської, розвивалася європейська полі­тологічна традиція, окреслюючи межі національних по­літологічних шкіл, вияскравлюючи їх особливості.

Використовуючи американську політологічну тради­цію, у 50—80 роках XX ст. активізувала пошуки теоре-тико-методологічних засад англійська політологія. її особливе місце в європейській політичній думці забезпе­чили передусім праці Р. Джоунса про структурно-функ­ціональний аналіз політики; Д. Нетла про теорію полі­тичної мобілізації; Р. Роуза, М. Девіса, В. Льюїса і X. Вайсмана про теорію політичних систем; І. Девіса про політичні зміни. Було проведено чимало практичних до­сліджень: проблем держави, державного суверенітету й демократії (Е. Беркер, І. Берлін, Б. Крік, Г. Іонеску, Г. Ласкі, К. Попер, У. Різ, Д. Філд, М. Оукшот); політич­них партій (Г. Пеллінг, Р. Маккензі, Д. Хеніг, Д. Ро­берте, Д. Ліс, P. Кімбер, Д. Робертсон, Д. Вілсон); груп тиску (Д. Стюарт, Е. Поттер, С. Файнер, Д. Муді); впли­ву на політичний процес робітничого руху (Д. Голдторн, А. Сілвер); політичної ідеології (М. Фогарті, К. Коутс), політичної поведінки, політичної культури й політичної активності різних класів і соціальних груп, громадської думки, голосування на виборах, каналів і засобів масової інформації, політичного лідерства та еліт (Д. Батлер, А. Кру, І. Бадж, Д. Бламлер, Б. Беррі, М. Харрісон, У. Гат-тсман, Б. Джексон). Стали постійними серії політологіч­них праць «Дослідження з порівняльної політики», «Політичні реальності». Для навчальних закладів різних рівнів було розроблено спеціальні програми й видано під­ручники з політичної соціології, конституційного права, державного управління.

Французька політологія в основному зосередилася на вивченні поведінки виборців (Ф. Бон, Ж. Шарло, Ф.-В. Ге­гель, Ж. Ранже, Ж. Жаффр, А. Ласло), дослідженні діяль­ності політичних партій (М. Дюверже, Ж. Шарло), гро­мадської думки. Значно рідше в ній приділяється увага проблемам порівняльної політології, політичних комуні­кацій, політичного лідерства, політичної культури. Авто­ритетними визнано напрацювання французьких політоло-

Утвердження політології як науки

гів у царині традиційної політичної науки — конституцій­не право і функціонування державних інститутів.

У 70-ті роки XX ст. активізувалися політологічні до­слідження, в розвитку яких окреслилися три головні на­прями: нормативістська політологія, що ґрунтується на філософському аналізі моральних норм політичної діяль­ності; позитивістсько-біхевіористська емпірична соціоло­гія; «практично-критична наука», зосереджена на пробле­мах соціально-політичної влади (франкфуртська школа). Предметом більшості досліджень німецькі політологи обирають політичний лад, політичні партії, громадські ор­ганізації, політичну поведінку, вибори і виборчі техноло­гії. Сильні позиції в них і в царині компаративістської по­літології, політичної філософії, історії політичних ідей. Найвідоміші німецькі політологи — Т. Адорно, К. Баймер, Р. Дарендорф, Ф. Нойман, О. Флехтгайм, В. Генніс, Г. Майєр, О. Штаммер, Г. Шнайдер, Е. Кріпендорф, Е. Гіп-пель, К. Лудс.

Авторитетними є політологічні школи Італії (особливо у сфері політичної соціології), Канади, національні асоці­ації політичних наук Бельгії, Голландії, Данії, Австралії, скандинавська асоціація політичних наук, яка об'єднує політологів Норвегії, Швеції, Фінляндії. У 1970 р. було створено Європейський консорціум для політичних наук і досліджень.

Здебільшого європейські політологічні концепції міс­тять уявлення про управління як соціальну функцію, а порядок і контроль — як мету політичної діяльності; про владу як засіб вирішення конкретних проблем суспільст­ва, ухвалення відповідних політичних рішень; пов'язу­ють «політичне» управління з громадським і державною владою. Але простежуються розбіжності в поглядах на цілі й характер влади. У сфері зацікавлень європейської політології — «приватна політика», «політика малих груп» в університетах, корпораціях, профспілках, церк­ві, інших об'єднаннях. Експериментально їх досліджу­ють як політичні.

Поширеним у сучасній західній політології є погляд на політику як діяльність, спрямовану на контроль і при­мирення різних інтересів у межах держави. Наприклад, Б. Крік стверджує: «Політика може бути просто визначе­на як діяльність, за допомогою якої різнобічні інтереси в межах даної одиниці правління примиряються через на­дання їм частки влади в пропорціях до їх важливості для добробуту і виживання всієї спільності». Таке широке

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Утвердження політології як науки

 

визначення політики породжує й широке розуміння по­літології як науки. Деякі автори намагаються ототожни­ти соціологічні аспекти політекономії та політології, вва­жаючи, що вивчають одне й те саме явище — відносини між системами суспільних інтересів, які забезпечують ді­яльність суспільства, а самі виникають внаслідок діяль­ності економічних механізмів. Розглядаючи суспільні відносини як зіткнення групових інтересів, окремі полі­тологи схильні вважати політекономію політичною нау­кою. За усталеною традицією до політології часто відно­сять дисципліни, які виникають на основі міжгалузевих інтеграційних наукових процесів, — політичну геогра­фію, політичну біологію, політичну психологію.

Різноманітними є погляди європейських політологів і на методологію сучасної політичної науки. Одні вчені віддають перевагу емпіричній дослідницькій техніці (опитуванню громадської думки, психологічному аналі­зові, експериментам «малих груп»), інші у своїх дослі­дженнях спираються передусім на власний досвід люди­ни та здоровий глузд, вважають, що вдало дібраний ме­тод чи логічні роздуми у процесі дослідження живить ви­роблення оптимальних рішень. Політологи марксистсь­кого «призову» десятиліттями апелюють до «загальних законів розвитку природи, суспільства, мислення». По­при наявність різних підходів і шкіл, основні методоло­гічні складові політологічних досліджень залишаються незмінними.

Понятійний апарат сучасної західної політології склався, успадкувавши традиційні категорії (держава, влада, політичний інститут, політична система тощо) та доповнивши їх новими, створеними в межах властивого європейській політології поведінково-соціологічного під­ходу (політична поведінка, мотивація, політичне рекру­тування). Поряд з цим політологія активно запозичує терміни із суміжних наук (політична система, політична психологія, політична соціологія). Були різні спроби кла­сифікації цієї системи понять. Найраціональнішою ви­явилася та, що за критерій взяла основні структурні еле­менти предмета дослідження: загальносистемні (політич­на організація, політична партія, політичний процес), ін-ституціональні (політична партія, політичне лідерство, політична мобілізація); особистісні (політична свідо­мість, масова політика, громадська політична думка).

Про загальні закони розвитку суспільства західна по­літологія майже не веде мови, позаяк не переслідує мету

тотальної раціоналізації суспільства. До того ж, як заува­жив польський політолог Єжи Вятр, такого знання нема, а з огляду на характер суспільного життя його, можли­во, й не буде.

Темпераментно реагує сучасна західна політологія на процеси розвитку демократії, вияву реалізації громад­ської думки — чинників, які свідчать про рівень зрілос­ті суспільства, культуру суб'єктів політики. Така увага в основному є наслідком вияву тенденцій економічного, управлінського життя країн капіталу і ринкових відно­син. Постіндустріальний капіталізм вимагає мобільного й активного типу особистості. Стимульований різнома­нітними потребами, сучасний громадянин стає чутливим до всіх аспектів буття, в тому числі політичного, стаючи вимогливішим щодо способів здійснення демократії, на­родовладдя, механізмів взаємозв'язків між владою і на­родом, а також контролю за її діяльністю, ролі мас в по­літичному житті.

У будь-якій політичній системі завжди існує стриж­нева незаперечна аксіома, на яку ця система спирається. В демократичній системі — суверенітет громадської дум­ки. Уявлення щодо природи громадської думки до Пер­шої світової війни розвивалися в річищі класичної конс­титуційної теорії, тобто у зв'язку з проблемою народного суверенітету. Суверенітет і природу громадської думки в межах традиційної політичної науки найповніше дослі­див А.-О. Доуелл у праці «Громадська думка і народний уряд» (1913), вважаючи громадську думку аспектом до­мінуючого суспільно-політичного клімату чи стрижнем структури поглядів певної спільноти. Думку можна вва­жати громадською, якщо її втілення сприймається мен­шістю, яка не поділяє її. Тобто, добровільна, хоч і неохо­ча згода, підпорядкування волі більшості (нерідко цю більшість предстваляє уряд) є ознакою народного уряду, лінію якого суспільство поділяє загалом, не погоджую­чись в окремих аспектах. За таких умов меншість може прийняти правління більшості, знаючи, що консенсус із фундаментальних питань є непохитним. За інших умов домінування більшості трансформується в тиранію. Отже, за Доуелл ом, у суспільствах, де існують гострі розбіжнос­ті думок із життєво важливих суспільних проблем, не мо­же бути ні громадської думки, ні народного уряду.

Після Першої світової війни почався етап власне со­ціологічного дослідження громадської думки і формуван­ня суспільних інститутів, пов'язаних із становленням і 4

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Утвердження політології як науки

 

функціонуванням її як політичної сили. Якщо раніше громадську думку розглядали під кутом зору її суверен­ності й суспільної цінності, то тепер політологія зосере­дилася на її формуванні, техніці фіксації, використанні в управлінських цілях. Предметом особливих зацікав­лень стала технологія формування громадської думки, управління як процесом формування, так і реалізації.

З першими спробами маніпулювання громадською думкою постала потреба соціологічного підтвердження її суверенності й позитивної ролі в суспільстві. Найважли­вішою щодо цього стала праця У. Ліппмана «Громадська думка» (1922), який розглядав її як комплекс уявних об­разів і стереотипів, у межах яких люди діють у групах.

Одночасно активізувався прагматичний пошук засобів впливу на громадську думку з боку певних соціальних груп у своїх практичних інтересах. У 1923 р. Е.-Л. Вер­нене (племінник 3. Фрейда) у праці «Кристалізуючи гро­мадську думку» розробив засоби функціонування профе­сійного інституту щодо вивчення громадської думки як феномена. Бернейс вважав головні стереотипи громад­ської думки відносно стійкими проти маніпулювання, ре­комендував не змінювати їх, а розумно використовувати у власних інтересах, намагаючись поєднати сподіваний інтерес із стереотипами громадськості. При цьому мож­ливі гра на упередженнях, пропаганда з метою забезпе­чити місце певній ідеї на ринку політичних думок. Ре­зультатом функціонування такого інституту стало не ма­ніпулювання громадською думкою на користь особливих інтересів, а зростання політизованості повсякденного життя. У суспільстві з'явилася нова сила, з якою воно мусило рахуватися, хоч творці цієї сили вважали, що во­ни лише маніпулюють наявними думками.

У 1935 р. Дж. Геллап організував Американський ін­ститут громадської думки, а через чотири роки у праці «Громадська думка в демократії» виклав своє розуміння її як елемента прямої демократії. Це започаткувало новий етап дебатів щодо співвідношення прямої та представни­цької демократії. Наприкінці 60-х — на початку 70-х ро­ків XX ст. утвердилася практика емпіричних досліджень громадської думки (в основному з допомогою опитуван­ня), сформувалася відповідна система наукових, політич­них, комерційних центрів, загострилися нечувані раніше проблеми статистики, достовірності, методик вивчення громадської думки тощо. Інститут громадської думки бу­ло визнано одним з головних елементів функціонування

політичної системи. Разом із засобами масової комуніка­ції, що формують, формулюють, відображають громад­ську думку, він отримав назву «четверта влада»

Відповідно політична наука спрямувала свої зусилля на вивчення засобів масової інформації, їхнього впливу на громадську думку, особливостей громадської думки різних національних і соціальних груп щодо конкретних галузей політики — внутрішньої, зовнішньої, воєнної то­що. Реагуючи на певні внутрі- та зовнішньополітичні об­ставини, політична наука відстежувала, наприклад, реа­кцію американської та французької громадської думки на міжнародні події (Г. Алмонд, П. Фогейроль). Виявля­ла вона небайдужість і до ідеологічних питань, зокрема, до ставлення до комунізму, антикомунізму (О. Строуф-фер, П. Лазерсфельд), громадських свобод. Ставлення правлячих еліт до Атлантичного Союзу (К. Дойч, Р. Па-тнем), особливості вияву політичної культури (Г. Ал­монд) — це теж елементи проблематики політологічних студій другої половини минулого століття.

Непересічним є вклад західної політології в досліджен­ня плюралістичного характеру політичного процесу. Засновником концепції політичного плюралізму вважають американця Дж. Медісона, який вперше заговорив про нього 1787 р. Серед фундаторів-теоретиків — американ­ський філософ Дж. Дьюї, англійсьі вчені Дж.-С. Мілль і Г. Ласкі, німецькі учені О. фон Гірке, Е. Френкель.

Основна функція плюралізму — легітимізація різно­манітності, спрямована на утвердження свободи всіх со­ціальних і політичних груп виявляти й захищати свої за­конні інтереси. Політичний плюралізм західна наука тлумачить не просто як принцип, а й як певний механізм здійснення влади в державі. Тому він передбачає і процес легітимізації різних інтересів, і механізм регулювання конфліктів між цими інтересами, стабілізації соціально­го організму, можливість доступу до державної влади всіх заінтересованих груп незалежно від соціальної зна­чущості й сили.

Проблемою політичного плюралізму в різні часи займа­лись А. Бентлі, представники чиказької школи (Ч. Меррі-ам, Г. Лассуелл), школа плюралістичного індустріалізму (К. Керр, Дж. Данлор, Ф. Харбісон, Ч. Маерс та ін.), послі­довники ідей Дж. Мілля (Р. Нісберг, В. Паккард) та ін.

Своєрідним відгалуженням теорії плюралістичного суспільства, пов'язаним із вивченням окремих груп тис­ку в межах політичного процесу, стала концепція

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Утвердження політології як науки

 

«корпоративної держави» и корпоративізму загалом (Г. Кремендаль, Ж. Лембрух). Особливо популярна вона в Англії. Згідно з нею — в державі, заснованій на «лібераль­ному корпоративізмі», наявні специфічні корпоративні ін­ститути. До них належать представники заінтересованих груп, уряд, які несуть делеговану відповідальність за його діяльність.

Загалом політичний плюралізм у сучасному суспіль­стві є основою для досягнення таких демократичних цін­ностей, як свобода, рівність, справедливість. Поставши й розвиваючися в контексті ідеалів буржуазно-демократич­них революцій, він безпосередньо пов'язаний із парла­ментською демократією, загальним виборчим правом, ді­яльністю профспілок. За сучасних умов плюралізм озна­чає розвиток найширших можливостей участі громадян в управлінні суспільством, в ухваленні політичних рішень за участю союзів, партій, рухів і громадських ініціатив. Саме це дає підставу ототожнювати плюралістичне сус­пільство з гуманістичним, демократичним.

Це, однак, не означає, що плюралістична система є наскрізь ідеальною. У сучасному ліберально-демократич­ному суспільстві побутують і партикуляризм, і відчуже­ність від влади, і аномія, і сурогати колективізму, що да­ло підставу для різкої критики плюралізму (Г. Маркузе і К. Вольф). Проте більшість у політиці, науці, масовій свідомості орієнтується на плюралізм як чинник демо­кратії, пов'язує розвиток політичної системи з удоскона­ленням його форм для унеможливлення диспропорцій.