Політологія в системі суспільних наук 5 страница

тер. Держава займається сферою політичної діяльності; загальнообов'язковими, об'єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реаліза­цію прав і свобод громадян. Сутність держави — сувере­нітет, поділений між монархом і народом. Саме суверені­тет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над гро­мадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають ін­тереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та прав­лячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих).

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державно­му праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо він «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності сувереніте­тів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національ­ної державності, апологетом прусського шовінізму, пред­течею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверх­нє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов'ян, тощо.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818—1883) і Фрідріха Енгельса (1820—1895) — німе­цьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній істо­рії людства — марксизму.

Стрижневі політичні ідеї марксизму: 1) істинне наро­довладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подо­лання всіх інших видів відчуження; 2) досягнення в су­спільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; 3) визначальними в політичному розвитку людства є мате­ріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробни­чих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо; 4) головною умовою пере­моги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату; 5) авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої — завоювання політич­ної влади; 6) робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського ін­тернаціоналізму; не може бути вільним народ, який при­гнічує інші народи; 7) державні й правові відносини мо-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

жуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не за­кон — фундамент для суспільства, а суспільство — фун­дамент для закону; 8) громадянське суспільство — це са­ма людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв'язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо од­ного; держава — механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політично, але вона не є силою, зо­вні нав'язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право — возведена в закон воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада — організоване насилля одного класу для пригнічення іншого; 9) буржуазний конститу­ціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне все-загальне виборче право — формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспі­льства; 10) одне з головних завдань революції — злама­ти буржуазну державну машину й організувати її за ти­пом Паризької комуни, поєднавши в одному органі фун­кції законодавчої і виконавчої влади; 11) пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рі­вності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуа­зної «зрівнялівки»; 12) центральне питання будь-якої революції — питання влади, революція є локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання — є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не мо­жуть спиратися на старі закони; 13) творцем історії є на­род, а не герої, видатні особистості; 14) комуністична су­спільно-економічна формація має дві фази — соціалізм і комунізм; 15) у комуністичному суспільстві не буде при­ватної власності, експлуатації людини людиною, держа­ва й право поступово відімруть, поступившись громадян­ському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рі­вність і принцип «кожний — за здібностями, кожному — за потребами», людство здійснить стрибок з царства необ­хідності до царства справжньої свободи, де вільний розви­ток кожного стане умовою вільного розвитку всіх. >

Англійські та французькі мислителі й революціонери XVII—XVIII ст. справили величезний вплив на політичні погляди Бенджаміна Франкліна (1706—1790), Томаса

Виникнення та еволюція світової політичної думки 55

Пейна (1737—1809), Джорджа Вашингтона (1732—1799), Джонса Адамса (1735—1826), Томаса Джефферсона (1743—1826), Джеймса Медісона (1751—1836), Олександ­ра Гамільтона (1757—1804) та інших американських про­світників, багато з яких були ідейними натхненниками першої американської революції 1775—1783 pp., за­сновниками СІЛА. Відчутним був і їх зворотний вплив на європейські процеси, зокрема на французьку революцію, завдяки участі у творенні видатних політичних докумен­тів — юридичних конституцій окремих штатів, Деклара­ції незалежності 1776 p., Статей конфедерації 1777 p., Конституції СІЛА 1787 р. та ін.

Республікансько-демократичну течію американської політичної думки представляли Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон, які сформували засади новітнього аме­риканського конституціоналізму, політичну доктрину не­залежності північно-американських колоній, висловили розуміння процесу політичної історії, рішуче заперечува­ли інститути рабовласництва й работоргівлі, обґрунтува­ли американський конфедералізм і демократизм, своє ба­чення природних прав людини й суспільного договору, відстоювали принципи всенародного суверенітету, всеза-гального виборчого права, миролюбивої зовнішньої полі­тики, пріоритету людини над громадянським суспільст­вом, а громадянського суспільства — над державою, вер­ховенства закону, правової держави, проголошували пра­во народу на революцію. Саме Т. Джефферсон класичну ліберальну формулу прав людини, сформульовану Д. Локком, «життя, свобода і власність», замінив на «життя, свобода і право на щастя».

Дещо інших політичних поглядів дотримувались аме­риканські федералісти — Дж. Адамс, Д. Медісон, О. Га-мільтон та ін. Демократичну республіку вони розглядали як етап на шляху до встановлення конституційної монар­хії, обґрунтували доктрини політичного ізоляціонізму, не завжди з належною шаною ставились до прав людини, віддаючи перевагу інтересам держави, проповідували ідеї цензового виборчого права. Але їх заслугою є боротьба зі становим поділом суспільства і становими привілеями, перенесення ідей Локка й Монтеск'є про поділ влад на американський ґрунт, розробка форм і методів політич­ного збалансування владних гілок, їх структури і компе­тенції, шляхів зміцнення центрального федерального Уряду, принципів судочинства, захист інтересів і свобод великих підприємців, пошуки засобів політичного комп-

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Виникнення і еволюція світової політичної думки

 

ромісу. Завдяки майстерному володінню цим мистецтвом американська традиція вважає батьком Конституції США Д. Медісона, який знаходив компромісні варіанти не лише у її формулюваннях, а й у процесі її ратифіка­ції штатами.

Отже, політичні вчення Нового часу, підсумувавши попередні досягнення громадсько-політичної думки та всебічно висвітливши проблему примирення через полі­тику держави й суспільства, заклали основи формування й розвитку новітньої політології.

Запитання. Завдання

1. Назвіть основні причини появи перших міфологічних тлумачень влади й держави.

2. Що нового в учення про політичну владу й державу вніс Аристо­тель?

3. У чому виявилася суперечливість політичних поглядів Аврелія Августина?

4. Співставте погляди на людину та її політичну діяльність Н. Макіа-веллі й І. Канта.

5. Сформулюйте основні ознаки схожості й відмінності у політич­них ідеях представників різних національних шкіл політичної думки Нового часу.

6. Запропонуйте власний варіант порівняльного аналізу полі­тичних ідей Давнього світу, Середньовіччя й Нового часу за такими параметрами: поєднання політики й моралі, функціонування держа­ви, здійснення державної влади, відносини панування-підпорядку-вання.

Теми рефератів

1. Проблеми управління державними справами у громадсько-по­літичних поглядах Конфуція.

2. Політичні ідеї Фоми Аквінського.

3. Доктрина державного суверенітету Жана Бодена.

4. Ідеї розвитку громадянського суспільства в політичних концеп­ціях мислителів Нового часу.

5. Теорія правової держави в політичному вченні Іммануїла Канта.

Література

Аристотель. Политика. Афинская полития. — Т. 4. — М., 1997. Гегель Г.-В.-Ф. Политические произведения. — М., 1978. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. — М., 1990.

Гоббс Т. Левіафан. — К., 2000.

Кант И. Собрание сочинений в шести томах. — М., 1963—1966.

Локк Дж. Два трактата о правлений // Сочинения. — Т. 3. — М., 1987.

Макиавелли Н. Государь. — К., 1990.

Монтескье Ш. О духе законов. — М., 1995.

Платон. Держава. — К., 2000.

Бергев А. А. Политическая мысль древнегреческой демократии. — М., 1966.

Галанза П. Н. Учение И. Канта о государстве и праве. — М., 1960.

Данэм Б. Герои и еретики. Политическая история западной мысли. — М., 1967.

Мироненко О. М. Проблема прав і свобод людини у давній політико-правовій думці. — К., 1995.

Переломов Л. С. Слово Конфуция. — М., 1992.

Ручка А. А., Танчер В. В. Очерки истории социологической мысли. — К., 1992.

Семенов В. Г., Шульженко Ф. П. Формування ідеї громадянського суспіль­ства та правової держави в західноєвропейській філософії XVII—XVIII століть. — К., 1995.

Фролов Э. Д. Факел Прометея. Очерки античной общественной мысли. — Л., 1991.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 69

 

1.4. Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.)

Вона народилася й розвивалася в гущі загальнолюд­ських знань щодо форм і функцій політики і влади, полі­тичних інститутів, політичної ідеології й культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей. Об'єктивно особливий взаємозв'язок поєднує українських мислителів з російськими, білорусь­кими, а згодом польськими, єврейськими, австрійськими та іншими мислителями сусідніх націй і народів.

Зародження і розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної скарбниці. З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськи­ми мислителями на стадії еволюції національної суспі­льно-політичної, морально-етичної традиції у період з X до початку XX ст., має велике значення для з'ясуван­ня поступу національної духовної культури, процесу формування сучасних державотворчих орієнтацій.

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави

Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на X—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячо-

ліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумер­ських текстів, на 2,5—3 тисячі років — від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів Хаммурапі, на 1,5—2 тис. — «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутіль-ської «Артхашастри», платонівської «Держави» й арис-тотелівської «Політики», на тисячу років — від політич­них постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утво­рення протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чу­жинців. Київське князівство, що виникло в середній те­чії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політич­ним осередком величезної імперії — Руської (Київської) держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного дер­жавотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зов­нішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна бу­ла пошматована між татаро-монголами, Литвою, Поль­щею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщи­ною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порога­ми Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осеред­ком боротьби за національно-державницьку ідею, реалі­зовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Ге­тьманщини.

Українська думка еволюціонізувала протягом цих се­ми—восьми століть у руслі європейської традиції пере­важно як богословська думка, конкретніше — як ідеоло­гія православ'я, бо вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054 р.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київ­ської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Александрійського, Ва­силя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про най­важливіші історичні події, тексти деяких політико-пра-вових документів світського характеру — договори Русі з Візантією X ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправ­них, неповноправних і безправних, недоторканності при­ватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-право-вих норм «Руської правди», як і церковні устави Володи­мира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблій­ного П'ятикнижжя Мойсея, Еклоги — візантійського за­конодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям — південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — ві­зантійського зведення законів IX ст. У церковних уста­вах князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних законів, хоч прямо про це й не йшлося.

В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печерської лаври Антоній та Феодосій. їхні духовні надбання розвивали при переробці найдавні­ших літописних зведень 30—40 років XI ст. ігумен Ни­кон, диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює най­важливіші події від біблейського потопу до започатку-вання християнства на Наддніпрянщині апостолом Анд­рієм Первозванним, від розселення народів — до політич­ного гуртування слов'янських племен, їх перших полі­тичних провідників, приходу варягів, виникнення влас­ної державності тощо.

Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабст­ва, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не тако­му закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві пам'ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист Во­лодимира Мономаха до Олега Святославича, його «По-

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 71

вчання дітям», послання Митрополита Никифора Воло­димиру Мономаху, митрополита Клима Смолятича пре­світеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори по­рушують проблеми політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті сус­пільного договору між князем і народом.

Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Киє­во-Печерський патерик (1215—1230). Судити про людей не за багатством, а за розумом, наближаючи до себе муд­рих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника» (кін. XII — поч. XIII ст.). За впровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архі­мандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон Володи-мирський.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої по­літичної влади князів проникнутий Галицько-Волинсь-кий літопис (1201—1292). У ньому значну увагу приді­лено постаті Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинсь-кої землі з сусідніми державами.

Під час перебування більшої частини українського на­
роду під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.)
«шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську прав­
ду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та
королівські привілеї, які поширювалися на спольщену елі­
ту, були закріплені в конституціях польського сейму, що
діяв з 1446 р., у Судебнику Великого Казимира

1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовсь­кого (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію укра­їнського права.

Незаперечним свідченням волевиявлення та демокра­тичного політичного устрою стала поява в XVI ст. козацт­ва (вільних людей), яке вважало себе рівним як у політич­них, так і в економічних правах, вирішувало всі питання, втілюючи у своє буття політичну демократію та первісно­комуністичні засади.

У XIV ст. значний вплив на українську думку спра­вила офіційна доктрина Константинопольської церкви,

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 73

 

автором якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в аскетизмі, послушанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші — оспіву­вали зверхність божественної влади над світською, церк­ви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у церковні справи, підносили роль ченців у сус­пільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та Римської церков. Такої позиції дотримував­ся митрополит Мисаїл — автор «Послання» до папи Сік-ста IV, а також львівський канонік-єзуїт Петро Скарга, православні духовні служителі Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій Потій, зосереджуючись на обґрунту­ванні Брестської унії.

У цей час на захист православ'я виступили князь Ки­рило Острозький, єпископи Георгій Балабан, Михайло Ко-пистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нового дихання полемічній літературі. Одним з найяскра­віших представників цього напряму літературно-політич­ної творчості був Іван Вишенський (1545—50 — після 1620). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспіль­ство як засновану на принципах первісного християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політич­ний лад, закликав до боротьби з тиранією, пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усус­пільнення майна, вбачав головне призначення влади, яке належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні за­конності й справедливості.

Богослов Христофор Філалет (р. н. і см. невід.) ратував за скасування станового поділу суспільства, налагодження стосунків між володарем і підданими на засадах природ­них прав і суспільного договору, визнання шляхтою полі­тичних прав людей, а не хизування удаваною демократі­єю. Численні православні братства і братські школи у XVI—XVIII ст. дали світові практичні зразки організації громад на засадах рівності, свободи і справжнього братст­ва. Згодом вони розвинулися в колегії, академії — центри розвитку національної культури, освіти і науки. Братські школи виховали для української суспільної думки нову плеяду мислителів. Йов Борецький — автор «Апполеї апо­логії», Захарій Копистенський — автор «Палінодії», «Книги про віру», «Книги про правдиву єдність» одними з перших почали осмислювати категорію етнічної свободи українства, шукати шляхів звільнення з-під польського гніту. Брати Степан та Лаврентій Зизанії виступали за

природну рівність людей, відокремлення церкви від дер­жави, за свободу совісті тощо. Кирило Транквіліон-Став-ровецький у «Зерцалі Богословія» змалював «золотий вік» ще до того часу, як диявол посіяв гординю і позбавив лю­дей природної та божественної рівності.

У 1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного бу­ло відновлено київську православну митрополію. Один з перших київських митрополитів Петро Могила (1596— 1647) у політичних творах «Анфологіон», «Літос, або ка­мінь» та інших закликав світських можновладців до тур­боти про підданих, підпорядкування законам і чеснотам, рівноправ'я православ'я і католицизму. Найважливішою ж його заслугою стало заснування Лаврської школи, Ки­ївської колегії, що згодом перетворилася на Києво-Моги-лянську колегію (академію) — кузню українських мис­лителів і державних діячів.

Якщо один з перших ректорів Києво-Могилянської колегії Сильвестр Косів був противником політичної орі­єнтації на Москву, що простежується в його творі «Патерікон», то його наступники Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Феодосій Сафонович були послідовними політичними прихильниками збли­ження з Росією, обґрунтовували єднання східно-слов'ян­ських народів.

І. Гізель у праці «Мир з Богом людині» обумовлював такий союз вимогами до російського царя надати політич­ні права і свободи людові, церковну автономію Україні. Л. Баранович («Меч духовний», «Труби словес проповід-них») виправдовував становий політичний устрій і соці­альну нерівність у суспільстві. І. Галятовський («Ключ розуміння», «Небо нове», «Скарбниця потрібна») засу­джував уніатство, іслам, іудаїзм та інші релігії. Ф. Сафонович («Хроніки з літописів стародавніх», що й лягла в основу «Синопсису») обстоював ідеї договірного походження держави, пріоритет природних прав людини.

За 200 років до скасування кріпацтва за повне звіль­нення селян від панщини, заборону смертної кари, мир між народами, свободу совісті, свободу творчості висту­пав А. Вишоватий. Ігумен Афанасій Берестейський з три­буни польського сейму вимагав у короля Володислава IV повернення прав православній церкві, свободи правосла­в'я. Права людини відстоювали київські митрополити Й. Нелюбович-Тукальський, екзарх царгородського пат­ріарха в Україні А. Винницький, один із засновників віт­чизняної політичної філософії Й. Кроковський та інші.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

Довго сидів за ґратами за пропаганду ідеї возз'єднан­ня Закарпаття з усіма українськими землями священик-полеміст Михайло Андрелла. Соціальну рівність пропагу­вав засновник Чернігівської колегії єпископ Іоанн Святи­тель. Високу моральність, скромність, доброзичливість відстоював автор понад 20 праць, найвідомішою з яких є «Книга житій святих (Четьї Мінеї)», Данило Туптало.

Митрополит Стефан Яворський (1658—1722) у творах «Камінь віри», «Знаменіє пришестя антихриста та кінця світу» активно проповідував промосковські настрої, запере­чував ідею державності України, протестантизм, пропагу­вав станову нерівність, поділяючи суспільство на чотири колеса: колесо князів, бояр, вельмож і царських радників; колесо військових; колесо священнослужителів; колесо се-лян-землеробів, міщан, купців, художників та ремісників. Самодержавна влада, прибічником якої він був, тримаєть­ся на перших трьох колесах, а четверте — «скрипляче, ле­даче і скигляче». Цар покликаний панувати над тілом лю­дини, а церква — контролювати душу. В останні роки життя С. Яворський почав відходити від авторитаризму, схиляючись до етико-гуманістичних поглядів.

Глашатаєм високої моралі, людських чеснот, захис­ником бідних і знедолених увійшов в історію намісник Троїцько-Сергієвської лаври, а згодом єпископ Білгород-ський Іосааф Святитель. Оборонцем суспільних і релігій­них прав православної меншості на Правобережжі Укра­їни був Матвій Значко-Яворський.

Водночас із богословською еволюціонізувала і світсь­ка політична думка, хоч такий поділ є умовний, позаяк більшість духовних служителів впливала на політичне життя суспільства, а представники світської влади були глибоко віруючими людьми, сповідували богословські традиції, біблійні заповіді. До того цілковито світські по­гляди на політичні процеси висловлювали і деякі релігій­ні сановники.

Духом італійського Ренесансу пройняті твори Юрія Дрогобича (бл. 1450—1494), котрий глибоко вивчав полі­тичне життя Італії. Його сповідували учасники львівсь­кого «двору гуманістів» — першого українського полі­тичного клубу, який підтримував активні стосунки із вченими Італії, Німеччини, Угорщини, Польщі та Литви.

Майже за 100 років до Г. Гроція та Т. Гоббса на осно­ві еллінських філософських уявлень, вчення Аристотеля вдався до дослідження політичних інститутів і політич­них процесів священик-гуманіст Станіслав Оріховський

Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.) 75

(1513—1566). У його працях «Про природне право», «Настанови польському королю Сигизмунду Августу», «Польські діалоги політичні» проглядаються елементи розподілу влади. Держава, на думку С Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як духовно-тілесна істота втілює в собі єднання начал двох світів — тобто матеріального і духовного, тіла й душі. У суспільст­ві народ є тілом, рада — душею, а король — розумом. Су­спільство пов'язане правом і привілеями, а його елементи взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа без розуму недієздатна, розум без душі бездиханний, тіло без розуму — порожнеча, ду­ша без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабі­льна й вільна держава можлива лише за дотримання пра­ва, шляхетство має бути наділене привілеями, а монарх як верхівка піраміди влади повинен спрямовувати діяльність законодавчої та судової її гілок. Незадовго до смерті С. Оріховський висловився, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква), підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і підлег­лий йому простолюд.

Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові, громадські діячі, об'єднані навколо Ос­трозької академії. її засновник князь Кирило Остро­зький неодноразово подавав до польського короля і поль­ського сенату супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. А перший її ректор письменник-гуманіст Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст. — 1594) (тра­ктат «Ключ царства небесного» — передмова до «Острозької біблії») відомий як один із засновників світ­ської полемічної літератури. Його син Мелетій Смотриць­кий (бл. 1572—1633) у політичному творі «Тренос, або плач» визнавав зверхність світської влади над церков­ною, закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії — автор віршової «Хроно­логії» Андрій Римша активно працював у галузі націо­нальної історії, описуючи найважливіші події з позиції патріотизму, національної самосвідомості, людинолюбст­ва і навіть вільнодумства.

Проблеми політичної філософії і моралі порушував у віршах, присвячених П. Сагайдачному і запорозьким ко­закам, вихованець замостської єзуїтської академії Касіян Сакович. Позаяк людське життя швидкоплинне, потріб­но поспішати творити добрі справи в політиці, науці, просвітництві. Звертаючись до сутності особистості, він акцентував на природній рівності людей, обстоював їх