Український соціологічний інститут у Відні (УСІ). 1 страница

Перший науковий український заклад в еміграції. Засно­ваний наприкінці 1919 p. M. Грушевським, став основ­ним місцем його наукової діяльності впродовж перебу­вання за кордоном. Тут він видрукував чимало наукових праць, у тому числі політологічного характеру, вів лек­ційну, пропагандистську та наукову роботу. Проіснував­ши до 1922 p., інститут підготував і видав друком моно­графію М. Грушевського «Початки громадянства (генети­чна соціологія)», у якій обґрунтував свої погляди на дер­жаву і націю, а також «З починів українського соціаліс­тичного руху. Михайло Драгоманов і Женевський соціа­лістичний гурток» — збірник матеріалів про піонерів української політичної думки М. Зібера, М. Драгомано-ва, С. Подолинського. Видавав також монографії співро­бітників інституту.

Український вільний університет (УВУ). Науко­во-педагогічний та видавничий український заклад, засно­ваний у січні 1921 р. у Відні. З жовтня 1921 до 1945 року функціонував у Празі, а з 1945 р. — у Мюнхені. З 1921 до 1945 року тут було захищено 132 дисертації, зокрема 95 — з політичних та юридичних наук, видано 5 збірників і 27 окремих томів наукових праць.

Український науковий інститут у Берліні (УНІ-Б). Функціонував як філіал Берлінського університету Фрід-ріха-Вільгельма з листопада 1926 р. Дослідження в галу­зі політології і політичної історії України розгорталися на кафедрах української державності й української істо­рії, які очолювали В. Липинський і Д. Дорошенко.

Східно-Європейський дослідний інститут ім. В. Ли-пинського. Діє з 1963 р. у Філадельфії (США). Тут збері­гають, опрацьовують та публікують архівні матеріали і творчий доробок В. Липинського, інші документи, пов'я­зані з новітньою історією України.

У 90-ті роки XX ст. заявили про себе і вітчизняні по­літологічні центри, новостворені ті, що розгорнули свою діяльність на базі існуючих установ. До них, зокрема, на­лежать:

Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Науково-дослідницька установа, де досліджу­ється широке коло правових, політичних та міжнарод­них проблем, що мають важливе значення для розвитку юридичної науки і становлення української правової дер­жави. Утворений 1969 р. на основі Сектора держави і права АН УРСР, заснованого в 1949 р. Головні напрями

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

наукових досліджень — теоретичні й прикладні пробле­ми формування України як суверенної і незалежної, де­мократичної, соціальної, правової держави; правова сис­тема України; роль закону в регулюванні суспільних від­носин, ефективності реалізації чинного законодавства; іс­торія розвитку політико-правових інститутів в Україні; політологічні аспекти державно-правового будівництва в республіці; права і свободи людини і громадянина та ін. Інститут видає збірник «Правова держава» і щорічник наукових праць з юридичних і політологічних питань «Держава і право», є співвидавцем журналів «Право України», «Підприємництво, господарство і право», здій­снює видання багатотомної «Юридичної енциклопедії».

Українська асоціація політологів. Утворена в березні 1991 р. з метою сприяти розвиткові політичних наук в Україні, підготовки наукових кадрів, вироблення реко­мендацій для поліпшення соціально-політичної ситуації в республіці, експертної оцінки нормативних актів і по­літичних рішень державних органів, підтримки зв'язків і обміну досвідом із політологічними центрами зарубіж­них країн і міжнародних організацій.

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України — науково-дослідницька установа, утворе­на 1991 р. у Києві. Головний напрям діяльності — дослі­дження закономірностей політичного розвитку та етнона­ціональних процесів. У структурі інституту діють відді­ли етнополітологи, теоретичних та прикладних проблем політології, національних меншин та ін., а також науко­ві центри політичних технологій, історії політології, проблем церкви та етноконфесійних досліджень. Видає «Наукові записки Інституту політичних та етнонаціо­нальних досліджень НАН України». Є співзасновником журналів «Політична думка», «Людина і політика», «Український історичний журнал».

Українська академія політичних наук (УАПН). Доб­ровільна громадська організація, що об'єднує науковців, викладачів навчальних закладів, працівників органів державної влади та управління, місцевого самоврядуван­ня з метою сприяння розвитку політичної науки, науко­вим дослідженням у галузях історії політичної думки, методології, теорії політики, прикладної політології. Створена 1993 р.

Утвердженню політичної науки в українському сус­пільстві в сучасних умовах значною мірою сприяє систе­ма вищої і частково середньої освіти в Україні, яка зо-

Українська політична думка XX століття 121

рієнтована на утвердження політичних знань у молодіж­ному середовищі. Сучасній політичній науці належить вирішити низку суттєвих завдань, серед них: окреслення кола найголовніших проблем, на яких має зосередитись на етапі свого становлення вітчизняна політична наука; розвиток прикладної політології задля встановлення в су­спільстві цивілізованих норм і методів здійснення полі­тичної влади; підготовка і перепідготовка кадрів політо-логів-викладачів, науковців і професійних політиків за­гальнодержавного та місцевого рівнів; налагодження та підтримка зв'язків із світовими політологічними центра­ми і школами; формування в людей високого рівня полі­тичної та правової культури.

Становище вітчизняної політичної науки на сучасно­му етапі проаналізував 24—27 жовтня 2000 р. Всеукра­їнський науково-практичний симпозіум з проблеми «Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку», учасники якого відзначили значне зростання в останні роки рівня політичної освіченості громадян, активізацію наукових розробок, накопичення певного досвіду викла­дання політології.

Запитання. Завдання

1. Назвіть і охарактеризуйте політичні течії в інших країнах, ана­логічні українському націонал-комунізмові.

2. Зробіть порівняльний політологічний аналіз основних ідей бро­шури С. Мазлаха і В. Шахрая «До хвилі» та суспільно-політичних думок, висловлених у художніх і публіцистичних творах М. Хвильового.

3. Проаналізуйте сучасні науково-публіцистичні праці, присвячені Д. Донцову, і визначте ставлення до його ідейно-політичної спадщини різних наукових кіл і політичних угруповань.

 

4. Проілюструйте на прикладах із сучасного політичного життя України доцільність критики В. Липинським демократії як держав­но-політичного устрою і дайте із сучасної точки зору політологічну оцін­ку його монархічно-консервативній концепції та політологічним ідеям.

5. Ознайомившись із працею В. Винниченка «Заповіт борцям за визволення», дайте їй політичну оцінку з погляду сьогодення.

6. Проілюструйте характеристику І. Лисяком-Рудницьким україн­ського народу як народу «недержавного».

7. Прочитайте поему «Хрест» Миколи Руденка і вичленіть сформу­льовані в ній політичні проблеми.

8. Охарактеризуйте діяльність найвідоміших політологічних цент­рів сучасної України.

Розвиток політології від найдавніших часів до сьогодення

 

Теми рефератів

1. Розвиток і особливості націонал-комунізму в Україні.

2. Роль українських шістдесятників у формуванні сучасної політич­ної науки в Україні.

3. Політична думка української еміграції XX ст.

4. Політична наука в сучасній Україні, суспільно-політичне значен­ня і головні тенденції розвитку.

Література

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. — К., 1991.

Гусев В., Лозинська Л. Філософські роздуми В. Винниченка: проблеми аналізу й самоозначення // Політологічні читання. — 1992. — № 3.

Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. — 1994. — № 10.

Коваленко А. Українська політологія: проблеми та труднощі періоду ста­новлення // Сучасність. — 1994. — № 10.

Кравченко Б., Прилюк Ю. Політичний лад в Україні та політична наука // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Куди йдемо? Матеріали науково-практичної конференції «Ідеологія та ідейно-політичні засади державного будівництва в Україні». — К., 1993.

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: у 2-х т.— К., 1994.

Мазлах С, Шахрай В. Розділи з книги «До хвилі (що діється на Вкраїні і з Україною?)» // Політологічні читання. — 1993. — № 3.

Мотиль О. Дмитро Донцов // Політологічні читання. — 1992. — № 1.

Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Збірник наукових до­повідей і статей. — К., 2000.

Потульницький В. А. Політична доктрина В. Липинського // Український історичний журнал. — 1992. — № 9.

Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. — К., 1994.

2.

Громадянське суспільство і політичне життя

2.1. Громадянське суспільство

Ідея громадянського суспільства своїм корінням сягає Давніх Греції та Риму, знаходить своє теоретичне вті­лення в працях Аристотеля, Цицерона, інших мислите­лів. З часом викристалізувалося розуміння громадянсько­го суспільства як спільноти рівноправних громадян, яка не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага. У політичній сфері громадянське суспіль­ство забезпечує громадянам вільну участь у державних і громадських справах. Головним суб'єктом такого суспі­льства є людина, у ньому вільно розвивається індивіду­альне та колективне життя, децентралізована держав­на влада і місцеве самоврядування, демократично роз­в'язуються суспільно-політичні проблеми на основі вива­жених, консенсусних відносин.

Поняття та особливості громадянського суспільства

Поняття «громадянське суспільство» по-різному тлу­мачили в суспільних науках. Так, Ш.-Л. Монтеск'є, вва­жаючи, що суспільство не може існувати без уряду, роз­різняв державу як союз громадян та державу як сукуп­ність посадових осіб. Г. Спенсер відповідно до його органічної теорії суспільства порівнював державу з біоло-

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

 

гічним організмом, вважав її агрегатом органів управлін­ня, володарювання. Його «апаратна» ідея пізніше була використана марксизмом.

Відомо, що в первісному, додержавному суспільстві іс­нували органи володарювання, головний з яких — збори дорослих родичів. Функції володарювання ще не виокре­милися в життєдіяльності спільноти, громада була водно­час джерелом і носієм влади. Поступово відбувалася ієрар-хізація (грец. hieros — священний і archia — влада — по­діл на вищі й нижчі посади, чини; суворий порядок підле­глості нижчих щодо посади або чину осіб вищим) громад­ського управління, внаслідок чого пересічні общинники були відсторонені від управління общиною. Народні збори замінюються сходом воєнної дружини. Ради старійшин пе­ретворюються на дедалі поважніші й самостійніші центри прийняття владних рішень, тільки частина з яких виноси­ться на формальне затвердження зборами общини. Так поступово відмежувалося суспільне управління від грома­ди. Здійснювали його відокремлені інституції, яким гро­мада була цілком підпорядкованою.

Надалі завдяки християнському віровченню стали розрізняти державну та приватну сфери (Богові — Бо-гове, кесарю — кесареве). Викристалізовується уявлення про громадянське суспільство як про засіб обмеження державної влади, стримування її невпинного прагнення до абсолюту, авторитарності. Формується й саме грома­дянське суспільство.

Впровадження у вжиток поняття «громадянське суспільство» пов'язане з ідеєю «природних прав» люди­ни, яка у XVII ст. була засадничою у формуванні й по­ширенні юридичної свідомості, політико-правових конце­пцій, передусім теорії «суспільного договору». Так, Г. Гроцій і Б. Спіноза «природними правами» вважали свободу переконань і думок, свободу володіння і викори­стання власності, рівність людей між собою, їхню захи­щеність від сваволі тощо. Розрізнення громадянського суспільства і держави започаткував Ж.-Ж. Руссо в праці «Міркування про походження і засади нерівності поміж людей». Громадянське суспільство, на його думку, ви­никло внаслідок формування приватної власності, а дер­жава витворена з нього на підставі суспільного договору. Д. Локк вважав, що люди домовилися заснувати держа­ву саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — ціннос­тей громадянського суспільства.

Сукупність індивідів, які необмежено користувалися своїми природними правами, утворювала, на думку при­бічників договірної теорії походження держави, суспіль­ство у його «природному стані» («status naturalis»). Це стан цілковитої свободи, який призводить до «війни всіх проти всіх». Але за таких умов мати «право на все», стверджував Гоббс, означає фактично не мати права ні на що. Аби уникнути загроз, які неодмінно виникають у природному стані суспільства, люди змушені були замі­нити його на стан громадянський («status civilis»). Пере­хід від природного стану до громадянського дає змогу піддати регулюванню законами та іншими нормами не-впорядковані відносини.

Відповідно до теорії «суспільного договору», люди укладають угоду й створюють державу, яка постає над суспільством, відчужує й зосереджує в собі частину їхніх природних прав. Так виникає громадянське суспільство, котре, на відміну від природного, до державного, є ста­ном, у якому існує держава. У конвенційних теоріях дер­жави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства сприймався як антипод природного ста­ну, а влада — як похідна відносин, що панують у грома­дянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння йо­го як царини людської свободи, яка перебуває поза межа­ми державної регламентації, є породженням ліберально­го світогляду. «Батько лібералізму» Дж. Локк ВВ3.5КЭ.В. що держава покликана передусім захищати особисту сво­боду і власність, здобуту працею людей; вона діє тільки у строго окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди повинні мати право протистояти сваволі уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його повалення, коли він спрямо­вує свою владу на завойовництво, узурпацію, тиранію, або у разі його розвалу.

Виходячи з визнання самоцінності й пріоритетності спонтанного людського життя порівняно з управлінським впливом на нього, просвітники XVIII ст. (Дж. Локк, ІП.-Л. Монтеск'є) проголошували, що громадянська ідея вища і значиміша, ніж ідея державна. Громадянське сус­пільство і політичну державу розрізняв Г.-В.-Ф. Гегель, який вважав його опосередкованою через працю системою потреб, заснованою на принципі панування приватної вла­сності й загальній формальній рівності людей. Н. Макіа-веллі, ПІ. Монтеск'є, Г.-В.-Ф. Гегель вважали, що суспі-

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

 

льство має бути об'єктом впливу держави, яка може дія­ти цілком самостійно. Політична, державна мудрість по­лягає у врахуванні існуючих у суспільстві відносин, ду­мок та обставин. Класичні погляди на громадянське сус­пільство підготували сучасне розуміння цього феномена.

Громадянське суспільство — суспільство громадян із високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинені правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Формування громадянського суспільства пов'язане з утвердженням буржуазного ладу. Воно неможливе без існування правової держави, а тільки існування розвине­ного, стабільного громадянського суспільства уможливлює утворення правової держави. Високорозвинуте громадян­ське суспільство є основою стабільного демократичного по­літичного режиму.

Неліберальне (тоталітарне, авторитарне) суспільство цілком або переважно підпорядковане державі, яка рег­ламентує, централізує управління ними. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називають етатизмом (франц. etat — держава). Етатизм як політика — це по­ширення повноважень держави на всі без винятку сфери життя. Сутність його полягає у визнанні держави найва­жливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. У тоталітарних суспільствах сфера громадянського, цивіль­ного зводиться до мінімально можливих розмірів, але ні­коли не зникає цілком.

Розвинене громадянське суспільство передбачає існу­вання демократичної правової держави, яка покликана задовольняти й захищати інтереси та права громадян. Передумовами громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власно­сті; множинність незалежних політичних сил і партій; недирективно формована громадська думка; вільна осо­бистість з розвиненим почуттям власної гідності.

Громадянське суспільство — не тільки відокремлене від держави суспільство, автономна царина суспільного буття, яка не підлягає прямому контролю й регламента­ції з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі верстви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання, покликані забезпе-

чувати цивілізовані відносини з іншими суб'єктами спів­життя в суспільстві. Тому громадянське суспільство є пе­вним механізмом неформального соціального партнерст­ва, яке уможливлює здійснення й баланс існуючих ін­тересів.

Таке суспільство емансиповане від держави, царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добровільно сформованих асоціацій та організацій громадян, захище­них законом від прямого втручання і регламентації з бо­ку органів державної влади. Воно втілюється в приватно­му житті громадян, існуванні вільного ринку, безпере­шкодному поширенні духовних, релігійних, моральних, національних цінностей тощо. Основою громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукуп­ність вільно встановлених ними міжособистісних зв'яз­ків (сімейних, общинних, економічних, культурних, релігійних тощо), розмаїття інтересів, можливостей і способів їх висловлення та реалізації.

Головні риси громадянського суспільства:

— відокремлена від держави структура суспільства, до якої належать різноманітні асоціації, добровільні об'єднання людей;

— адекватний вільним відносинам обміну суспільний лад, політична система, за яких держава є похідною від громадянського суспільства та процесів у ньому;

 

— утвердження безпосередніх і різноманітних ін­тересів, можливість їх вираження та здійснення;

— можливість забезпечення справжнього, реального життя, на відміну від держави — сфери умовного, формального життя;

— наявність ринку, вільної конкуренції, відносин об­міну діяльністю та її продуктами між незалежними вла­сниками;

— безпосереднє спілкування людей;

— повага громадянських прав, які вважаються вищи­ми за державні закони;

— свобода особистості;

— плюралізм, сукупність усіх неполітичних відносин у суспільстві й різноманітної діяльності людей;

— регулювання дій людей безпосередньо самими ж людьми, передусім через норми моралі.

Існування в громадянському суспільстві різних супе­речливих інтересів, які воно не здатне задовольнити, по­кликало до життя державу як утілення, реалізацію все-загального інтересу, як інституцію, обов'язком якої є га-

Громадянське суспільство і політичне життя

рантування й захист прав людини. У такому суспільстві реально функціонує власність, здатна реалізуватися в правовому полі.

Якщо в громадянському суспільстві дії людей зумов­лені їхніми реальними потребами та вимогами здорового глузду, то держава і виконавці її волі понад усе ставлять формальний бік справи. Будь-яку подію, значущу й вар­тісну для особи (народження, шлюб тощо), держава вва­жає реальним фактом тільки після виконання належних формальних процедур, документального засвідчення (складання протоколу, підписання акту).

 

Громадянське суспільство	Політичне суспільство (держава)
природні права економіка приватне життя сфера свободи волі	встановлені закони політика, держава публічне життя сфера обов'язку

Альтернативність ознак та цінностей держави й гро­мадянського суспільства не означає їх антагоністичності, а навпаки, зумовлює їх взаємну потребу. Без держави не­можливе громадянське суспільство, без громадянського суспільства неможлива повноцінна правова держава. Во­ни є взаємообумовленими аспектами одного цілісного життя людини, цивілізованого суспільного буття.

Рівень демократії в сучасному суспільстві значною мі­рою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно встановлених зв'язків між ними — громадянсько­го суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толе­рантності, лібералізму (поважання прав і свобод особи), таке суспільство спроможне протистояти як етатистсь-ким тенденціям з боку держави, так і анархізму, домага­тися оптимального громадського врядування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Тому для демократизації суспільства, реформування дер­жави необхідна не тільки ефективна законотворча, полі-тико-юридична діяльність, а й формування громадян­ського суспільства — структурованість спільноти, усвідо­млення людьми вартісності їхніх інтересів, цінування власних і чужих прав, гідності й свободи, шанування правил та процедур суспільно-політичної взаємодії.

Громадянське суспільство 129

Становлення й утвердження інституту громадянства

Ще за первісних часів людей поділяли на «своїх» та «чужих». Члени одного роду-племені мали певні права, зокрема, право голосу при ухваленні спільних рішень, право на тальйон (помсту за скоєний проти них злочин або на відшкодування заподіяних збитків), на певні ролі, фун­кції в племінному поділі праці тощо. На одноплемінників покладалися й обов'язки — дотримуватися встановлених звичаїв, правил тощо. Все це не стосувалося чужинців.

Таке вирізнення «своїх» та «чужих» згодом перерос­ло в ідею громадянства. Вона сформувалася в греко-рим-ському полісі — громадянській общині, яка згодом пере­творилася на державу. Усвідомлення себе членом грома­дянського колективу, своїх прав і зобов'язань, почуття громадянського обов'язку, відповідальності, причетності до життя общини і до її надбань, залежність від визнан­ня, ставлення співгромадян — усе це було відображено в полісній ідеї громадянства. Відомий дослідник політич­ної думки С. Утченко вважає громадянську ідею найваж­ливішим здобутком полісу, яким він збагатив людство.

З плином часу розуміння поняття «громадянин», ознак громадянства, пов'язаних з ним прав, обов'язків, привілеїв, способів їх набуття та позбавлення тощо сут­тєво змінилося. Але сама ідея громадянства як політич­на категорія, морально-політична, загальнолюдська цін­ність збереглася дотепер. Історичне значення понять «громадянин» і «громадянство» в тому, що завдяки їм було висунуто й закріплено уявлення про права людей. Адже саме володіння правами і робить громадянина гро­мадянином.

Від початків громадянство означало міру визнання соціальної значущості людини, її долученості до спільно­ти. У «демократичному» античному полісі завжди існу­вало розрізнення громадянських прав: його населення — це повноправні, неповноправні і безправні. Серед повно­правних громадян теж існувала градація, приміром, на громадян від народження (у римському полісі) та грома­дян, що стали ними згідно з постановою народних зборів («зроблені громадянами»).

Після відмирання родових структур головним елемен­том суспільного устрою в Афінах постала сім'я, очолюва­на батьком — афінським громадянином. Прибулі інозем­ці, що мали майно, заняття і бажали там жити, отриму- 5

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

 

вали статус метека (грец. metoikos — переселенці, чужо­земці). Вони були вільними, користувалися певним за­ступництвом місцевих законів, але не мали політичних прав. Для решти населення (незаконнонароджених, поло­нених, бездомних, емігрантів) єдиним засобом входжен­ня до афінської, як і до римської, спільноти був статус раба. Раб належав до складу сім'ї, цілком підпорядкову­вався волі її голови, влада якого була абсолютною щодо решти її членів. До речі, статус метека часто вважався менш вигідним, ніж раба: метека неохоче брали на робо­ту, бо він був вільним і міг будь-коли залишити її. Єди­на можливість залучити людину до життя полісу, підпо­рядкувати її вимогам соціальної дисципліни — зробити рабом. Поняття «рабство» вживалося тут радше на озна­чення форми організації праці, ніж як визначення без­прав'я й гноблення.

У грецьких полісах громадянином вважали тільки того, у кого батьки були громадянами. Щоб бути грома­дянином Афін, треба було ще належати до однієї з деся­ти філ (грец. phyle — родова одиниця, рівна племені в Давній Греції, пізніше — територіальна одиниця в атти­чній державі), мати земельну власність в Аттиці, житло, освячене домашнім божеством. Поліс, за словами С. Ут-ченка, був єдино можливим і навіть єдино мислимим осе­реддям громадянського життя, прав, привілеїв. Тільки той, хто був зі свого народження залучений до полісу, як правило, вважався повноправним його членом, міг брати більш-менш значущу участь у громадянському (політич­ному) житті.

Аристотель був одним з перших, хто спробував теоре­тично визначити поняття «громадянин». Перед тим йому довелося поміркувати над такими проблемами: чому гро­мадянин демократичного полісу не буде ним у полісі олі­гархічному? Як розцінювати громадянство, громадянські права, здобуті за ухвалою народних зборів? Чому понят­тя громадянства не може бути пов'язане з місцем прожи­вання, якщо метеки й раби мешкають разом з громадя­нами? Чому громадянами не вважають жінок, неповно­літніх юнаків й старих? Усе ж Аристотель визначив, що громадянами можна і слід вважати тих, хто бере участь у суді й народних зборах.

Визначальною ознакою античного громадянства є від­сутність цілковитого рівноправ'я. Знаючи й цінуючи свої права, громадянин полісу не прагнув до рівності й одна­ковості прав для всіх, не вважав її справедливою. Грома-

дяни не визнавали ні рівності походження, ні рівності майна, ні самого поняття «рівність», не кажучи вже про рівність з рабами та «варварами».

Ідея рівності в європейській свідомості постала разом з християнським віровченням. Це була рівність перед Бо­гом, визнання всіх людей членами суспільства незалежно від походження, статусу, майна тощо. Тільки одні з них є «вищими», інші — «нижчими». «Нижчі» мають нале­жати «вищим», підпорядковуватися їм, а ті — опікати й захищати своїх підданих. «Найвищий» серед людей — монарх — підпорядкований Богові, який піклується про всіх. За тих часів людина мусила належати комусь. Усіх підданих вважали «людьми царя», під його опікою, а цар перебував під опікою Бога. Кожний мав бути приписаним до певного опікуна, хазяїна чи владики. Хто не мав над собою владики, залишався цілком беззахисним.

Феодальне суспільство Західної Європи поділялося на сюзеренів (франц. suzerain — верховний) — князів, гер­цогів — та їх васалів (лат. vassus — слуга). Сюзеренами були феодали, великі землевласники, які мали всю пов­ноту влади на території, що їм належала. Верховним сю­зереном був король. Васали — це незаможні й неродови-ті феодали, які отримували земельні володіння від більш могутніх феодалів — сеньйорів (лат. senior — старший). Громадянином, носієм громадянської особистості, за сло­вами І. Канта, вважали тільки того, хто не змушений здобувати засоби до існування, служачи комусь іншому, крім держави. Васал не має громадянської самостійності.

Клієнтельно-іерархічна (лат. clientela — у Давньому Римі група осіб, залежних від патрона, покровителя) мо­дель феодального суспільства породила характерний для Середньовіччя різновид громадянства — підданство. Спершу це поняття означало належність, підпорядкова­ність, підлеглість володареві, сюзерену; згодом набуло значення належності особи до певної держави.

Буржуазні революції й ліберально-демократичні пере­творення в країнах Європи поступово привели до скасу­вання феодальних привілеїв, станової нерівності й зале­жності, формально надали кожному індивідові рівний правовий статус. Держава постала інституцією, що забез­печує рівні умови для реалізації індивідами їхніх прав, уможливила правосуб'єктність громадян. За сучасних умов громадянство трактують як складне соціальне яви­ще, що містить у собі політичні, економічні, юридичні, моральні аспекти.

Громадянське суспільство і політичне життя

Громадянське суспільство

 

Громадянство — правова належність особи державі; постійний правовий зв'язок особи з державою, що виявляється в їхніх взаємних правах та обов'язках.