Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в промисловості. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав ряд особливостей. По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам'яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; в південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво. По-третє, розвиток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-четверте, Україна не була окремим, самостійним економічним регіоном, а входила в склад загальноімперської економічної системи.
Деякі головні риси економічного розвитку України були такими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і у Центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах л кількістю працюючих понад 500 чол. зосереджувалось близько 50% загальної кількості робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що зіграло потім суттєву роль в подальших революційних подіях.
Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств з вугільними, коксовими, ііалізнорудними. хімічними. Подібні комбінати виявилися набагато вигіднішими у господарському відношенні. При цьому ключові позиції (як базові підприємства) займали не кам'яновугільні, а мг-галургійні або машинобудівні заводи. На початку століття в Україні з'являються перші монополії - синдикати «Продуголь», «Продамет», «Продруда», які концентрують в своїх руках значну частину виробництва в окремих галузях і отримують надприбутки за рахунок високих цін, котрі вони могли диктувати.
Особливістю промислового розвитку західноукраїнських земель, які перебували в цей час у складі Австро-Угорщини, було домінування сировинних галузей. Найбільшого розвитку з них набули нафтова та деревообробна. В цілому жСхідна Галичина залишалася недостатньо економічно розвиненим регіоном.
У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і пруського (буржуазно-поміщицького) шляхів розвитку. Незважаючи на підтримку царським урядом поміщиків, селянська земельна класність зростала. В самому селі значно прискорився процес диференціації селянства: земля та засоби виробництва зосереджувалися в руках заможних селян. Це приводило до збіднення та обезземелювання значної частини селянства. У 1905 р. в Україні частка беззелельних та малоземельних селян складала близько 56%. Поряд з цим зростало товарне виробництво ча продаж. Розширювалися посіви зернових та технічних культур. Особливо швидко розвивалось сільське господарство Південної України. Це пояснювалося тим, що тут широко використовувалася наймана праця сезонних робітників, яка була дешевою, швидше впроваджувалися сільськогосподарські машини, менше було залишків кріпосництва.
Розвиток економіки супроводжувався посиленням експлуатації робітників і селянства, погіршенням становища значної маси населення. Тяжке соціальне становище, політичне безправ'я, національний гніт призвели до активізації робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. У 1903 р. з великим розмахом пройшов загальний політичний страйк на Півдні Росії, причому найактивнішу участь у ньому взяли робітники України (115 тис чол.).
Значно посилився й селянський рух. В ряді повітів Харківської та Полтавської губр'лгій у 1902 р. спалахують збройні виступи: 105 поміщицьких маєтків та садиб було розгромлено; царські війська жорстоко розправилися з повстанцями.
Активізувалося й студентство. У вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори, де висувались вимоги академічних свобод. Царський уряд змушений був піти на часткові поступки, дозволивши під наглядом начальства створювати гуртки, каси, бібліотеки.
Розвивався національний рух. Викладачі вузів, демократична інтелігенція виступали проти переслідувань української мови. Святами української культури стали відкриття у 1903 р. в Полтаві пам'ятника основоположнику української літератури І.П.Котляревському, відзначення у тому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.
Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні. У 1891 р. було засноване таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили представники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами та лідерами товариства Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. В їх програмі містилися вимоги широкої політичної автономії України, захист прав українського народу. Члени товариства критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. Товариство проіснувало до 1898 р.
Політичну лінію «Братства тарасівців» продовжила Революційна Українська партія (РУП), створена у 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів, перш за все, селянства. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності і це спричинило її розкол. В 1902 р. з РУП вийшла група М.Міхновського, яка заснувала Українську налодну партію (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців». В 1904 р. від РУП відділилася група М.Меленівського„ яка вважала, що треба об'єднатися з російською соціал-демократією. Ця група стала називатися «Спілка». Та частина РУП, що залишилась, перейменувалася з Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої були В.Винниченко, СПетлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної власності.
Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська радикальна партія (УРП), лідери - С.Єфремов, Б.Грінченко; Українська демократична партія (УДП), лідер - Є.Чикаленко. У 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що виступала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.
Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), що виникла у.1898 р., в 1903 р. розкололась на більшовиків і меншовиків, лідером більшовиків став В.ІУльянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: капіталізм - антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила -пролетаріат, головне зло — приватна власність.
Партія соціалістів-революціонерів (ПСР - есери) виникла на зламі століть (Лідери В.Чернов, на Україні — Д.Дорошенко). Головну революційну силу есери бачили в селянстві; вони широко використовували терор проти представників влади.
Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) була утворена у 1905 р. (лідер - П.Мілюков, вче-ний-історик). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала в основному інтелігенція.
«Союз 17 октября» (октябристи) — партія великої і середньої буржуазії -виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і неподільної Росії (лідер — О.Гучков). У 1905 р. виник «Союз Русского Народа» - реакційна, чорносотенна організація, яка виступала з шовіністичних позицій, проти революційного і національного рухів, її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.
