Соціально-економічний та політичний розвиток України на початку XX СТ.

Після реформи 1861 р. економіка України розвивалася стрімкими темпами, особливо значні успіхи були досягнуті в про­мисловості. Майже 21% усієї промислової продукції Російської імперії вироблявся в Україні. Економічний розвиток України мав ряд особливостей. По-перше, темпи розвитку деяких галузей (гірничої, металургійної, кам'яновугільної, цукрової) були вищи­ми, ніж у центрі. По-друге, в Україні існувала нерівномірність розвитку окремих регіонів. Найвищим цей рівень був на Півдні України. Значно відставало Правобережжя; в південно-західних районах переважало дрібнотоварне виробництво. По-третє, роз­виток економіки та культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним гнобленням, залишками кріпосництва. По-четверте, Україна не була окремим, само­стійним економічним регіоном, а входила в склад загальноімперської економічної системи.

Деякі головні риси економічного розвитку України були та­кими ж, як і в цілому в Росії. Так, в Україну, як і в інші регіони імперії, широко проникав іноземний капітал. Особливо чітко це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників, заводів належала іноземцям. Як і у Центрально-промисловому районі, в Україні створилася висока концентрація виробництва. На початку століття на підприємствах л кількістю працюючих понад 500 чол. зосереджувалось близько 50% загальної кількості робітників. Це створювало передумови для кращої організації робітничого руху, що зіграло потім суттєву роль в подальших революційних подіях.

Особливістю важкої індустрії Донбасу було комбінування металургійних підприємств з вугільними, коксовими, ііалізнорудними. хімічними. Подібні комбінати виявилися набагато вигіднішими у господарському відношенні. При цьому ключові позиції (як базові підприємства) займали не кам'яновугільні, а мг-галургійні або машинобудівні заводи. На початку століття в Україні з'являються перші монополії - синдикати «Продуголь», «Продамет», «Продруда», які концентрують в своїх руках значну частину виробництва в окремих галузях і отримують надприбут­ки за рахунок високих цін, котрі вони могли диктувати.

Особливістю промислового розвитку західноукраїнських зе­мель, які перебували в цей час у складі Австро-Угорщини, було домінування сировинних галузей. Найбільшого розвитку з них набули нафтова та деревообробна. В цілому жСхідна Галичина залишалася недостатньо економічно розвиненим регіоном.

У сільському господарстві України на початку століття відбувалася боротьба двох тенденцій: американського (фермерського) і пруського (буржуазно-поміщицького) шляхів роз­витку. Незважаючи на підтримку царським урядом поміщиків, се­лянська земельна класність зростала. В самому селі значно при­скорився процес диференціації селянства: земля та засоби ви­робництва зосереджувалися в руках заможних селян. Це приво­дило до збіднення та обезземелювання значної частини селянст­ва. У 1905 р. в Україні частка беззелельних та малоземельних селян складала близько 56%. Поряд з цим зростало товарне ви­робництво ча продаж. Розширювалися посіви зернових та тех­нічних культур. Особливо швидко розвивалось сільське господар­ство Південної України. Це пояснювалося тим, що тут широко використовувалася наймана праця сезонних робітників, яка була дешевою, швидше впроваджувалися сільськогосподарські маши­ни, менше було залишків кріпосництва.

Розвиток економіки супроводжувався посиленням експлуатації робітників і селянства, погіршенням становища значної маси насе­лення. Тяжке соціальне становище, політичне безправ'я, на­ціональний гніт призвели до активізації робітничого, селянського та національно-визвольного рухів. У 1903 р. з великим розмахом прой­шов загальний політичний страйк на Півдні Росії, причому найак­тивнішу участь у ньому взяли робітники України (115 тис чол.).

Значно посилився й селянський рух. В ряді повітів Хар­ківської та Полтавської губр'лгій у 1902 р. спалахують збройні виступи: 105 поміщицьких маєтків та садиб було розгромлено; царські війська жорстоко розправилися з повстанцями.

Активізувалося й студентство. У вищих навчальних закла­дах Києва, Харкова, Одеси, Катеринослава влаштовувалися збори, де висувались вимоги академічних свобод. Царський уряд змушений був піти на часткові поступки, дозволивши під нагля­дом начальства створювати гуртки, каси, бібліотеки.

Розвивався національний рух. Викладачі вузів, демократич­на інтелігенція виступали проти переслідувань української мови. Святами української культури стали відкриття у 1903 р. в Пол­таві пам'ятника основоположнику української літератури І.П.Котляревському, відзначення у тому ж році 35-річчя музичної діяльності композитора М.В.Лисенка.

Активізація суспільно-політичних рухів сприяла утворенню перших політичних партій в Україні. У 1891 р. було засноване таємне товариство «Братство тарасівців», куди входили пред­ставники молодої інтелігенції з Києва, Харкова, Одеси, Полтави. Ідеологами та лідерами товариства Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. В їх програмі містилися вимоги ши­рокої політичної автономії України, захист прав українського на­роду. Члени товариства критикували старше покоління ук­раїнофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість. Това­риство проіснувало до 1898 р.

Політичну лінію «Братства тарасівців» продовжила Рево­люційна Українська партія (РУП), створена у 1900 р. у Харкові. Метою партії була боротьба за національні права та соціальну революцію, захист інтересів, перш за все, селянства. Проте ке­рівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики її діяльності і це спричинило її розкол. В 1902 р. з РУП вийшла група М.Міхновського, яка заснувала Українську налодну партію (УНП), що виступала з гаслом «Україна для українців». В 1904 р. від РУП відділилася група М.Меленівського„ яка вважала, що треба об'єднатися з російською соціал-демократією. Ця група стала нази­ватися «Спілка». Та частина РУП, що залишилась, перейменувалася з Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), лідерами якої були В.Винниченко, СПетлюра. Вони виступали за демократизацію суспільного ладу, автономію України, конфіскацію великої земельної власності.

Крім цього, в Україні в 1904 р. були створені ліберально-буржуазні партії: Українська радикальна партія (УРП), лідери - С.Єфремов, Б.Грінченко; Українська демократична партія (УДП), лідер - Є.Чикаленко. У 1905 р. ці партії об'єдналися і створили Українську радикально-демократичну партію (УРДП), що висту­пала за конституційну монархію, автономію України, земельну реформу.

Крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали загальноросійські партії. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), що виникла у.1898 р., в 1903 р. розкололась на більшовиків і меншовиків, лідером більшовиків став В.ІУльянов (Ленін). Ідеологія РСДРП: ка­піталізм - антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила -пролетаріат, головне зло — приватна власність.

Партія соціалістів-революціонерів (ПСР - есери) виникла на зламі століть (Лідери В.Чернов, на Україні — Д.Дорошенко). Го­ловну революційну силу есери бачили в селянстві; вони широко використовували терор проти представників влади.

Конституційно-демократична партія, або Партія народної волі (кадети) була утворена у 1905 р. (лідер - П.Мілюков, вче-ний-історик). Кадети виступали за конституційно-парламентську монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Ук­раїні її підтримувала в основному інтелігенція.

«Союз 17 октября» (октябристи) — партія великої і середньої буржуазії -виступала за збереження існуючого ладу, єдиної і не­подільної Росії (лідер — О.Гучков). У 1905 р. виник «Союз Русского Народа» - реакційна, чорносотенна організація, яка виступала з шовіністичних позицій, проти революційного і національного рухів, її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів і ліберальних діячів.