Суспільно-політичні рухи та національне відродження в Україні в першій половині ХІХ ст. Декабристський рух.

Перша половина XIX ст. — це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.

Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.

За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян. Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер, малочисленість учасників тощо.

Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини XIX ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830—1835 pp., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бессарабії та Київщини. Припинилися вони лише зі смертю Кармалюка.

У першій половині XIX ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.

Помітний вплив на розвиток ідеї свободи, рівності, прав людини мала участь офіцерів і солдатів у війнах, які майже безперервно вела армія Російської імперії протягом двадцяти років в Італії, Австрії, Німеччині, Швейцарії, Франції. Ще в 1799 р. Павло І взяв участь у війні коаліції європейських держав проти революційної Франції; війна тривала багато років і обійшлася Росії великими жертвами.

Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 p., коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.

У 1812 році Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.

У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.

За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей. Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817—1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі «Любов до істини», яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський, С. Петровський та ін. Учасник цієї ложі В. Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821 р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. Каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність щодо втілення в життя своїх програмних положень.

Декабристський рух

36.

Перші опозиційні російському самодержавству організації виникли в Росії у 20-і pp. XIX століття. Вони складалися, в основному, з армійських офіцерів. У 1821 р. частина таких організацій реформувалася в «Північне товариство» з центром у Петербурзі та «Південне товариство» з центром у Тульчині в Україні, де діяли 4 «управи» (підрозділи) «Південного товариства» – в Тульчині, Кам'янці на Черкащині, Василькові, Новограді-Волинському. Метою організації було повалення самодержавства, запровадження конституційного представницького правління, скасування кріпацтва шляхом військового перевороту, що планувався на весну 1826 року.

Центром повстання мала стати Україна, оскільки саме сюди повинен був приїхати на огляд військ цар Олександр І. Лідерами організації були М. Муравйов (Петербург) та П. Пестель (Тульчин). В програмних документах організації були деякі розбіжності – так, Муравйов у своїй «Конституції» пропонував зробити Росію конституційною монархією, а в Україні створити дві автономні держави: Українську – зі столицею в Харкові та Чорноморську – зі столицею в Києві. Пестель на сторінках «Руської правди» пропонував перетворити Росію на республіку, а саму Росію він бачив єдиною централізованою державою.

У зв'язку з раптовою смертю царя Олександра І «Північне товариство» 14 грудня 1825 р. в Петербурзі намагалося здійснити збройний переворот, який, однак, був придушений. З 29 грудня 1825 р. по 3 січня 1826 р. тривало повстання Чернігівського полку в Україні під керівництвом полковника С. Муравйова-Апостола. Повсталі захопили Васильків, але рушити на Київ не наважилися і були розгромлені біля сіл Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту. П'ятьох організаторів повстання декабристів повісили (троє з них були членами «Південного товариства» – Муравйов-Апостол, Пестель, Бестужев-Рюмін), учасників повстання Чернігівського полку заслали на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. Повстання декабристів стало першою спробою повалення самодержавства в Росії.