Національний рух у другій половині 19 ст. Громади. Народники. Народовці. Москвофіли.

Украї́нський націона́льний рух — соціальний та політичний рух на території Російської та Австро-угорської імперії, що виступав за культурно-національне відродження й становлення української нації. Український національний рух зародився на території Російської імперії у колах козацької старшини, під впливом історичних процесів у Європі кінця XVIII ст. Великодержавна політика царського самодержавства призвела до піднесення українського національного руху в Росії в середині XIX ст. На початку XX ст. він остаточно перейшов у свою політичну стадію і характеризувався активною боротьбою українців за свої як культурні, так і політичні права. З виникненням українських партій, розв'язання національного питання в Росії пов'язується з вирішенням глобальних політичних проблем: ліквідація самодержавства, встановлення парламентаризму, надання демократичних свобод.

Громади

Перші товариства «Громади», як національно-культурні осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття. Їх засновниками і першими членами стали відомі діячі української культури М. Костомаров, П. Куліш, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, М. Лисенко, М. Старицький та інші. Одним із активних членів «Громади» тих часів був

Т. Шевченко. Одночасно виникають «Громади» в Харкові, Одесі, Полтаві, Чернігові, інших містах України.

Народники

Народники – це діячі опозиційного сусп. руху патріотичної інтелігенції, студентства та учнівської молоді, окремі представники селянства й робітництва, які об’єднувалися загальнодемократ. спрямованістю свого світогляду, тією чи ін. мірою поділяли етичні, соціальні та політ. ідеали сел. демократизму й соціалізму, пов’язуючи з ними істор. перспективу оновлення життя широких нар. мас.

Термін «народники» з’явився вже на поч. 1860-х рр. серед рос. демократів, під яким розуміли демократично налаштованих, схильних до реформаторства людей, прихильників «народної справи». У 1860-х рр. ця назва не дістала поширення і почала здобувати популярність у рос. визвол. русі лише після масового «ходіння в народ» 1874 й утвердилася за часів «Землі і волі» 1876—1879.

Народовці

Народо́вці — суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції ліберального напрямку, що виникла в 60-х роках 19 століття у Галичині, на Буковині та Закарпатті.

Проводила культурно-освітницьку роботу, організувала Товариство імені Шевченка у Львові (1873), українські інституції «Просвіта», «Руська Бесіда» та ін.

1899 року народовці з частиною радикалів організували Українську національно-демократичну партію, яка відіграла основну роль в уряді ЗУНР. З 1919 ця партія стала називатися «Українська трудова партія». 1925 року ввійшла до Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО).

Наростаючий український національно-визвольний рух, в якому основну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією, примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. В 1890 лідери Ю. Романчук, Сильвестр Сембратович, Олександр Барвінський при посередництві Володимира Антоновича уклали з польськими політичними колами і австрійським урядом компромісну угоду, яка отримала назву «Нової ери».

Москвофіли

Народовський рух виник на ґрунті ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова.Сформувалася на противагу консервативній політичній течії — москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо духовенства, на Російську імперію.

Політизація українського національного руху. Створення та діяльність Русько-Української радикальної партії, Української національно-демократичної партії, Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії.

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національно-визвольного руху — оформлення перших політичних партій із чіткими програмними вимогами щодо майбутнього політичного стану українських земель.Першою політичною організацією Наддніпрянщини на цьому етапі стало Братство тарасівців, засноване 1891 р, українськими студентами Михайлом Міхновським, Іваном Липою, Борисом Грінченком. Організація мала прибічників у різних містах України, що надало її діяльності загальноукраїнського характеру. Тарасівці ставили за мету реалізацію основних ідей Т. Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоча тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійної України, діяльність Братства підготувала сприятливий ґрунт для поширення державницько-самостійних настроїв.

Братство тарасівців проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було створено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Кониським, яка 1904 р. перетворилася в Українську демократичну партію. 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). Члени РУПу продовжили політичну лінію Братства тарасівців. Один із колишніх тарасівців, харківський адвокат Микола Міхновський 1900 р. видав у Львові брошуру під промовистою назвою «Самостійна Україна». Ця книжка вперше проголошувала загальноукраїнський ідеал «єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі».На західноукраїнських землях наприкінці XIX ст. почали формуватися українські політичні партії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена 1890 р. у Львові радикалами на чолі з І. Франком і М. Павликом. Партія мала за мету створення незалежної української держави. Але протиріччя між радикалами обумовили слабкість партії,1899 р. народовці на чолі з Є. Левицьким і В. Охрімовичем утворили Українську національно-демократичну партію, до якої приєдналися М. Грушевський та І. Франко. Партія обстоювала ліберальні позиції, головною метою своєї діяльності проголосила створення незалежної української держави. Згодом націонал-демократи перетворилися на найбільшу партію в Західній Україні.»

1899 р. була створена Українська соціал-демократична партія (УСДП) (М. Ганкевич, С. Вітик), яка стояла на позиціях марксизму. Широкої соціальної бази партія не мала, бо кількість робітників, на яких вона орієнтувалася, була незначною.

Таким чином, протягом XIX ст. український національно-визвольний рух як у Наддніпрянській, так і в Західній Україні пройшов шлях від культурно-просвітницького до політичного етапу, відбувалося формування національної самосвідомості українців, зростав інтерес до української мови, історії, культури, активізувалися зв'язки між західними і східними українцями. Революці́йна украї́нська па́ртія (РУП);— перша активна політична організація на Центральних і Східних Українських Землях, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як «Братство Тарасівців», соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Українська Соціал-Демократична Партія (УСДП) — українська соціалістична партія в Західній Україні у 1899—1939 рр.

Ідеологія УСДП базувалася на принципах соціал-демократії, зокрема австромарксизму, а також на ідеї незалежності й соборності України. УСДП спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті Західної України не мала.