Колоніальна централізаторсько-шовіністична політика Російської імперії щодо України у XVIII ст.

Наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст. поширились деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Дедалі частіше українським купцям заборонялось займатись торгівлею із закордоном. Вводилась державна монополія на багато товарів. Нерідко центральна влада наперед визначала торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де саме могли торгувати українці. Українським купцям заборонялось торгувати з Запорожжям. Отже, російський уряд фактично скасував вільну українську торгівлю. Українську економіку дуже підривали постійне перебування в Україні великої кількості російських військ, а також швидке збільшення податків. Незважаючи на згадані негаразди народне господарство України швидко розвивалось. Збільшувався попит на сільськогосподарську та промислову продукцію, зросли посівні площі, набули широкого поширення технічні культури (льон, коноплі, тютюн), поглибилась спеціалізація окремих районів. Відбувається перехід від ремесла до мануфактурного виробництва, що призводить до поступової руйнації старих відносин та заміну їх більш прогресивними – буржуазними. На нове обрання гетьмана пішов 1727 р. уряд Петра ІІ (1727-1730 рр.). – онука Петра І, який проголосив себе руйнівником дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол. Укладені “традиційні” статті-угоди (гетьманські “Нужди малоросійські” й царські “Рішучі резолюції” на них) між обома державами вже не визнавали Гетьманщини як самостійної сторони, а національні органи влади позбавлялись номінальних функцій, бо майже повністю підмінялись російськими установами чи окремими чиновниками.

Надалі процес інкорпорації Української держави пішов прискореними темпами. Козацька старшина була постійно невдоволена політикою царського уряду щодо України, і щодо Січі зокрема. Наприкінці 40 – на початку 50-х років ускладнення міжнародного становища спонукало імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 рр.) задовільнити деякі домагання козацької старшини, зокрема щодо “обрання” (фактично призначення) нового гетьмана. Вибір упав на Кирила Розумовського (1728-1803 рр.), старший брат якого був некоронованим чоловіком імператриці. 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі К. Розумовському. Цими заходами практично скасовувалась більшість адміністративних “реформувань” Петра І, Петра ІІ, та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала на період обрання гетьманом І. Скоропадського. Новий гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом Росії не було укладено ніяких “статей” – угод чи договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство, намагався підпорядкувати собі Запоріжжя.

К.Розумовський, ідучи на зустріч старшині, в 1760-1761 роках забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори. Він проводить модернізацію війська, планує відкрити у Батурині університет.

З середини 60-х рр. XVIII ст. процес суцільного знищення царатом усіх автономних чинників України пішов особливо швидкими темпами. У часі він збігся з завершальним етапом феодалізації суспільних відносин і юридичним закріпаченням великої маси відносно вільних селян. Змінювалось співвідношення між підневільною та найманою працею (на користь останньої), поглиблювалось станове розшарування і майнова нерівність, активізувалась товаризація господарства.

З серпня 1775 р. набув чинності “Маніфест про знищення Запорозької Січі й про причислення її до Новоросійської губернії”. На початку 80-х рр. на Лівобережжі також скасувався полковий устрій, а замість нього створювалось Новгород-Сіверське, Чернігівське та Київське намісництво. 1782 р. відповідно до указів цариці й Сенату виходить розпорядження Намісницького правління, в якому ще раз проголошувалась необхідність остаточного скасування внутрішніх “малоросійських” митниць і “застав” на кордонах білоруських, Псковської та Смоленської губерній, перенесення їх “по кордонах імперії…”. Указом 1783 р. розформовувалось українське козацьке військо й зливалось з російською армією. Того ж року юридично оформлено кріпацтво. 1785 р. Катерина ІІ видала “Жалувану грамоту дворянству”, відповідно до якої українська знать урівнювалась у правах з російським дворянством. 1796 р. на території колишньої Гетьманщини утворено Малоросійську губернію.

Україна і Північна війна

У 1700 р. між Швецією і Росією розпочалася Північна війна, у якій остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але 1708 р. І. Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карлом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.

За цей вчинок історики називали Мазепу «зрадником», а слово «мазепинець» стало синонімом слова «сепаратист». Причини, які змусили гетьмана шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів, були такі:

• Петро І виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не відповідало прагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини.

• Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські й матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як «гарматне м'ясо». Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

• У Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні й вийти на береги Балтійського моря.

У жовтні 1708 р. військо Карла XII вступило на територію України. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Він надто далеко відірвався від життєвих потреб народу і не користувався популярністю в народних масах. По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним. По-третє, Петро І вжив швидких і рішучих дій проти Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя гетьмана проклинали в усіх церквах) та залякавши населення України репресіями, спрямованими проти прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю І. Мазепи — місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорозьку Січ. У 1708 р. цар наказав обрати нового гетьмана. Ним став Іван Скоропадський (1708—1722 pp.). Козацьких старшин, які не прибули на вибори нового гетьмана, цар оголосив зрадниками. Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію. Після перемоги у вирішальній битві Північної війни — Полтавській (27 червня 1709 p.), Петро І здійснив заходи по ліквідації автономного устрою України: 1709 р. призначив до гетьмана Скоропадського свого резидента, який мав контролювати його діяльність; 1720 р. було вперше офіційно заборонено українську мову; 1722 р. створюється Малоросійська колегія, яка розділила владу з гетьманом; із 1724 р. (після смерті наказного гетьмана Павла Полуботка) Лівобережною Україною правила лише Малоросійська колегія; вільна торгівля фактично скасовувалася, українцям заборонялося займатися торгівлею з іншими країнами, крім Росії.