Політичне становище й соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австрійської імперії в 19 ст.

Політичне становище й соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в ХІХ ст.

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.

Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, товся влада над ними належала поміщикам.

Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»1.

Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родиніспілкуваласьросійськомовою.

«Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Україна в складі Російської імперії в першій половині XIX ст.

Політичне становище й соціально-економічний розвиток українських земель у складі Австрійської імперії в 19 ст.

Австрійська імперія за політичним устроєм являла собою багатонаціональну імперію: конгломерат двох великих народів - австрійців і угорців, і ряд менших етнічних груп. Тут жодна нація чи народність не мала абсолютної більшості, тому жодна національна культура не була такою визначальною, як російська культура в царській імперії. Проте найвпливовішою нацією були австрійці, а німецька мова переважала в армії і серед чиновництва. Становище українців в національному питанні було дещо кращим ніж в Росії, однак на всіх територіях західні українці терпіли тяжкий гніт своїх сусідів: у Галичині - поляків, Буковині - румунів, Закарпатті - угорців. Австрійський уряд мало робив для захисту українців.

Внаслідок першого (1772 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі Галичина і Буковина увійшли до складу багатонаціональної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття. Габсбурги стали володарями більшої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн чоловік, з них 2 млн українців.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий край — «Королівство Галіції та Лодомерії» з центром у Львові, яке в адміністративному відношенні поділялося на 19 округів, з них 12 становили українську Східну Галичину. У 1786 р. на правах окремого округу до Галичини була приєднана Буковина з центром у Чернівцях. Адміністративний апарат у «Королівстві» очолював губернатор, в округах — старости. Допоміжним органом крайової адміністрації був становий сейм, до якого входили представники від магнатів, шляхти, духовенства і міщанства.

У Галичині правлячим класом була польська шляхта, на Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські аристократи. Поляки, румуни і угорці жили також у містах, де становили значну частину місцевих ремісників, купців і службовців. Українці були переважно селянами з нечисленною групою духовної і світської інтелігенції. Євреї складали купецький, ремісничий і лихварський прошарки. З кінця XVIII ст. внаслідок масового напливу у новоприєднані українські землі австрійських чиновників, службовців, селян-колоністів тут істотно зросла німецька етнічна меншина.

Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії економічно і культурно відсталим районом. Цей акт співпав з початком реформ в усіх землях імперії в дусі освіченого абсолютизму. Імператори-реформатори Марія-Тереза та її син Йосиф II здійснювали реформи, виходячи з того, що могутність держави залежить від поширення освіти серед народу та особистих свобод.

У 1779 р. був виданий патент (імператорський наказ), який зобов’язував поміщиків поводитись з селянами «по-людськи».

Найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який у 1781-1782 pp. проголосив особисте звільнення селян і визначив невеликий розмір панщини — ЗО днів на рік. Також було заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок «прирізки» селянських земель. Суд над селянами мав здійснюватися не поміщиком, а спеціально призначеним чиновником. Тепер всі конфлікти з поміщиками селяни розв’язували через порівняно незалежний суд. До середини XIX ст. у Східній Галичині майже не було села, яке б не судилося з поміщиком, переважно за ліси, пасовища, які майже скрізь записувалися за поміщиками. Поряд з цим за сприяння імператора пропагувалися нові способи ведення землеробства, розповсюдження нових сільськогосподарських культур та ін. Також підтримувалися ремесла, торгівля, вводилось нове управління містами. Створювалася нова система освіти. У Львові в 1784 р. був відкритий університет.

Однак після смерті Йосифа II (1790 p.) реформи припинилися, а значна частина їх була скасована. Його наступники штучно гальмували розвиток господарства в Галичині, що й призвело до її економічного відставання, поступового перетворення на аграрний придаток Австрії. Протягом першої половини XIX ст. основою економіки краю залишалося сільське господарство, головним чином землеробство. Традиційно невисокий рівень агрокультури зумовлював низьку врожайність, особливо в селянських господарствах. Повільно розвивалося й тваринництво. Становище селян значно погіршилось після введення в 1821 р. обтяжливого податку на них, викликаного важким станом економіки Австрії, яка вела багато війн з Францією та іншими країнами. У 20-30-х роках XIX ст. поміщики посилювали експлуатацію селянства, вводячи нові види панщини. Селянські господарства розорялися, внаслідок чого підривалася економіка поміщицьких господарств, загострювалися соціальні протиріччя у суспільстві. Промисловість також розвивалася повільно, знаходячись на ремісничо-мануфактурному рівні, майже не використовуючи вільнонайманої праці. Переважна частина населення міст і містечок займалася сільським господарством. Уряд К.Меттерніха, який управляв країною в другій чверті XIX ст., здійснював бюрократично-централізаторську внутрішню політику, не сприяв економічному розвитку Галичини, тим більше зростанню її промисловості.