Український національний Рух у 1860-1890 роках. Валуєвський циркуляр. Емський Указ.

Український національний рух у 1860—1890-ті роки

Важке економічне становище, політичне безправ'я, національне гноблення викликали посилення національ­но-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелігенція, національні почуття якої зав­дяки освіченості, природно, посилювалися. Багато науко­вих та культурно-освітніх діячів надавали важливого; й значення формуванню національної свідомості спів­вітчизників, пробудженню у народу почуття самоповаги.

Громади

У 60 – ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкінці 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т.Шев­ченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли вСанкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якішим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно-просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей, ця петербурзька група в 1861 р. започатку­вала правда з великими труднощами, перший в Ро­сійській імперії український часопис «Основа», що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, істо­ричні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низ-поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Значною мірою під йоговпливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації.

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно-освіт­ню діяльність серед широких народних мас, спрямо­вану проти антиукраїнської політики царату. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручники та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), популяризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російсько­го словника. За народницьку позицію та орієнтацію на національні традиції їх називали «українофілами». Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Риль­ський, М.Лисенко, М.Старицькиіі та ін.

Валуєвський циркуляр

Попри культурно - освітницьку спрямованість громад, їхня діяльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть «здійснення виплеканої ними думки про свободу Малоросії» і, навчаючи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросії і переваги свобо­ди». «Височайше» затверджена комісія у справі громадського руху дійшла висновку, що йогомета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї». Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особ­ливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратистських задумах, ворожих Росії». Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може (до речі, на конкурсі, який відбувся у1934 р. в Парижі, українська мова посіла третє місце, після французької та перської). Незабаром після цього громади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у віддалені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційнихзаходів царату було скорочення кількості друкованої продукції, яку видавали українською мовою в Російській імперії: у 1864 р. — 12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книж­ка українською мовою! У скрутному становищі пере­бувала й періодична преса. Намагання діячів україн­ської Культури організувати стабільне видання періо­дики на національній основі наштовхувалося на тради­ційний опір самодержавства.

Емський указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність української інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько-політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного то­вариства. У зв'язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що «розбійницькізграї, озброєні і в масках, які з'являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гай­дамаччини». Він пропонував урядові вжити не частко­вих заходів, а загальних, радикальних, які б могли ви­коренити причини подібних дій. М.Юзефович вису­нув ідею ліквідувати Київський відділ Російського гео­графічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов П.Чубинський будуть тут, «ніякі заходи не при­пинять руху, який виник з їхньої ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїн­ську комісію, Вона працювала недовго і дійшла висновку, «що допустити окрему літературу на простона­родному українському говорі, це те саме, що покласти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Росії». Вона вирішила розпустити київський відділ Гео­графічного товариства, а його активних членів і спів­робітників репресувати. Результатом діяльності назва­ної комісії став ганебний Емський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр її. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори,робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміні­страції наказувалося посилити нагляд, щоб у початко­вих Школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги укра­їнською мовою. Навіть з російськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Україна», замінюючи його принизливим — «Малоросія».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політикиросійського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся в Па­рижі 1878 p., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову само­державницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французь­кою мовою брошуру «Українська література, забороне­на російським урядом», яка завдяки підтримці керів­ників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М.Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та гро­мадсько-політичного діяча сипалися доноси за на­лежність до «партії українофілів-сепаратистів», за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили М.Драго­манова з посади доцента Київського університету. На поч. 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцарії, а останні роки життя провів у Софії, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно організованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві М.Драгоманов разом із С.Подолинським і М.Павликом видавав журнал «Громада» (1878—1882), який нелегально доставляли в Україну.