Лекции.Орг


Поиск:




Суспільний розвиток Українських земель в складі російської імперії у ХІХ ст.




План

1. Адміністративно-територіальний устрій в складі іноземних держав. Національна політика.

2. Початковий етап національного відродження.

3. Буржуазні реформи 60-70-х років та їх здійснення в Україні. Розвиток підприємства.

4. Український національний Рух у 1860-1890 роках. Валуєвський циркуляр. Емський Указ.

 

Адміністративно-територіальний устрій в складі іноземних держав. Національна політика.

У результаті антиукраїнської політики правлячих кіл Росії в кін. XVIII ст. було остаточно впроваджено та зміцнено царську владу на Лівобережжі та Слобожан­щині. Нові зміни політичного ладу на частіші україн­ських земель, підпорядкованих Польщі, відбулися після другого (1793) і третього (1795) поділів Речі Поспо­литої. До Російської держави увійшли Київщина, Брацлавщина, Східна Волинь і частина Білорусі, а потім і Західна Волинь. Чергова війна з Османською імпе­рією дала Росії у 1812 р. Бессарабію. Після Віденського конгресу 1815 р. до Російської імперії відійшло Царство Польське, а в його складі Холмщина, Підляшшя, Надсяння. Таким чином, переважна більшість українських земель від Збруча на заході до Дінця на сході опинилася під владою імперії Романових.

Адміністративний поділ

У 1796 р. було проведено зміни в адміністративно­му устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина — в Слобідсько-Українську (у 1835 р. перейменована в Харківську губернію). Правобережну Україну поділили на три. губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігів­ською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено натри губернії. Катеринославську, Херсонську і Тав­рійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У люто­му 1832 p., після придушення польського повстання 1830 — 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторгтво, до якого входили Київська, Цилидільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користували­ся майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в І831 р. та «Литовського Статуту» в 1840 р. поклало край російському судочинству, а також виборам урядові та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву «Україна». Лівобережжя назвали Малоросією, Правобережжя ІІівденно - Західним краєм, а Південну Україну - Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все-більше поширювалася «малоросійська ментальність». Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії.

Національна політика

Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних дер жав — встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Ідеї панрусизму в державній політиці почали визрівати ще за часів Катерини II — німкені за походженням, яка за всяку ціну прагнула стати справжньою росіянкою. Займаючи російський престол, цариця хотіла піднести міжнародний авторитет росіян і заявляла, що вони перебувають на тому ж історичному рівні, що й усі інші європейські народи. Державні діячі наступних часів насаджували ідею абсолютності російського народно духу в усій імперії. Втілювалася у життя так звана теорія офіційної народності міністра освіти графа С.Уварова, заснована на тріаді “православ’я, самодержавство, народність”, що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загально-імперський лад, закони, правові норми, мову. Цілі нації, в тому числі й українська, зневажливо іменована “хохлами”, зводилися в Російській імперії до становища другорядних етнічних національних груп, змушених сприймати російську мову як державну, позбавлених права на судочинство власною мовою, не згадуючи вже про можливості будь-якого державного самовлаштуваня чи самоідентифікації себе як нації. Ця політика подавалася у вигляді не лише піклування про збереження Російської імперії як могутньої світової держави, а й турботи про те, щоб росіяни не почувалися іноземцями на “окраїнах”, бо ці “окраїни” мали бути лише органічними частинами єдиної і не подільної Росії.

Не дивно, що після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на “істинних росіян”. Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова, як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад — духовну академію.

Важливе місце у колонізаторських планах російського царату належало ново приєднаним землям Правобережної України, які аналогічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після придушення там польського визвольного повстання 1830 – 1831р. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеці­альну комісію в справах західних губерній, яка мала «привести у відповідність до великоруських губерній всі західні землі в усіх галузях життя». Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (укра­їнських майже не було) запровадили російські, а за­критий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Свято­го Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С.Уваров цинічно заявив: «Університет Св. Володимира — моє творін­ня. Але я першим ліквідую його, якщо він не викону­ватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Захід­ної Росії».

Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, ца­рат утримував в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, ви­магаючи від населення виконання обтяжливих повин­ностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина — система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної авто­номії у 1780-х роках. Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Загаль­на чисельність набору залежала від обставин, коливаю­чись від 5 — 7 до 70 рекрутів на кожну тисячу осіб. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 25 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загаль­ною військовою повинністю). Через нелюдську мушт­ру й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. Не дивно, що, за словами дослід­ників, рекрутів нерідко перевозили закованими в кай­дани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаю; чи їх у солдати. Кандидатури рекрутів визначала міська або сільська община, а з числа поміщицьких селян — поміщик.

Кріпосницький гніт

Царат всіляко зміцнював в Україні самодержавно-кріпосницький лад. Спираючись на російських по­міщиків, яким було роздано в Україні великі земельні володіння, він охороняв також станові привілеї україн­ських і польських поміщиків. Царський уряд ще в кін. XVIII ст. поширив кріпосні порядки і на південь Украї­ни. У 1796 р. селяни Південної України, Криму і деяких інших районів були позбавлені права переходу, остаточно закріпачені.

Селяни України поділялися тоді на кілька груп, які різнилися між собою ступенем особистої залежності, роз­міром і характером повинностей, площею наділу тощо. Основними групами в дореформений період були по­міщицькі та державні селяни. Численну категорію ста­новили козаки і селяни, перетворені у військових посе­ленців. На кін. 50-х років XIX ст. у володінні по­міщиків перебувало 5,4 млн селян-кріпаків — бл. 40 % населення українських земель, Які входили до складу Російської імперії. Панщина, що охоплювала в Україні майже 99 % загальної кількості поміщицьких селян, ста­новила три дні на тиждень, але уряд не контролював дії поміщиків, і вони збільшували тривалість селянських робіт та розмір податків, як хотіли. Наприклад, на Поділлі в деяких маєтках селяни працювали протягом тижня, не маючи навіть вільної неділі.

Шукаючи порятунку від злиднів і голодної смерті, селяни йшли на південь України, де був значним попит на робочі руки. У 40-х роках з Полтавської і Хар­ківської губерній туди щороку вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Частина їх одержувала за згодою поміщиків паспорти, а багато йшло самовільно. Інколи поміщики самі здавали зубожілих селян вербувальни­кам на промислові підприємства і плантації цукрових буряків, отримуючи за це гроші.

Сільськогосподарське виробництво в цілому було відсталим, екстенсивним. Лише частина поміщиків, особ­ливо на Півдні України намагаючись впровадити у своїх маєтках поліпшені способи обробітку землі, застосову­вала машини і новітній інвентар. Це насамперед стосувалося маєтків, де сіяли цукрові буряки. З кін. 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури відводили значні ділянки у поміщицьких господарствах Правобережної і Лівобережної України. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а на Лівобе­режжі — 10,7 тис десятин. Водночас поміщицькі гос­подарства збільшували посічи технічних культур, які також значною мірою надходили на внутрішній та зовнішній ринки. У Полтавській та Чернігівській губер­ніях такими культурами були коноплі и тютюн, а в Ка­теринославській та Херсонській — льон. Поміщицькі господарства збільшували продаж і виробництво хліба, особливо пшениці. Найбільш інтенсивно, починаючи з 30-х років, торгове зернове господарстві) розвивалося в новоросійських губерніях — Херсонській, Катерино­славській, Таврійській. За ними йшли правобережні губернії — Київська, Волинська, Подільська.

Поряд з товарним землеробством поміщики розвива­ли й торгове тваринництво. Розводили дедалі більше коней, великої рогатої худоби, овець, зокрема тонкорун­них. Найбільшого поширення набуло тонкорунне вівчарство набуло в Новоросії та Криму. Українці за­безпечували вовною місцеві та російські фабрики, вона великими транспортами надходила на Захід.

 

Соціальна боротьба

У процесі розкладу феодально-кріпосницької систе­ми, зміцнення індустріального укладу загострювалися соціальні суперечності, посилювалась антикріпосниць­ка боротьба. Поширеними формами селянського про­тесту були скарги цареві й повітовим, губернським та центральним урядовим установам, відмова сплачувати оброк, відбувати панщину та інші повинності, непокора поміщикам і царським властям, підпали поміщицьких маєтків, розправа над поміщиками, управителями та прикажчиками, втечі в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. Зафіксовано відкриті масові виступи проти гнобителів. За неповними даними, у 1797 — 1825 pp. в Україні відбулося 103 виступи кріпаків.

Протягом майже 15 років — з 1811 по 182(3 — відмов­лялися виконувати феодально-кріпосницькі повинності й не корилися навіть військовій силі жителі с. Підвисоке Уманського повіту. У 1819 р. сталося завору­шення серед військових поселенців Чугуєва, що на Харківщині. Повсталі відмовилися виконувати непо­сильні казенні роботи, їх підтримали сусідні села. На поч. квітня 1826 р. спалахнуло селянське заворушен­ня на Уманщині. Його очолив рядовий Дніпровсько­го піхотного полку Олексій Семенов. Він оголосив себе майором, якому нібито наказано арештувати всіх по­міщиків Київської губернії і відправити їх до Петер­бурга. Рух охопив ряд сіл Уманського повіту. Селяни проголосили себе вільними, почали арештовувати поміщиків і захоплювати їхнє майно. Царський уряд жорстоко розправився з повсталими, проте селянські виступи не припинялися.

Особливо гострого характеру був селянський антикріпосницький рух у першій половині ХІХ ст. На Поділлі, що захопив і деякі повіти Волині та Київщині. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гнобителів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Кармелюк здобув любов народу. Його ім’я ще за життя стало легендарним. Воно викликало жах у панів, надію у кріпаків. Із своїми однодумцями – селянами, до яких приєднувалися солдати – втікачі, Кармелюк нападав на поміщицькі маєтки, захоплював майно і худобу і роздавав бідноті. Кілька разів Кармелюка арештовували, били канчуками і засилали до Сибіру, але він тікав звідти і, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу проти гнобителів.

Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття мужній народний месник загинув у ніч з 9 на 10 жовтня 1835 р. Його підло вбив із засідки шляхтич. Аж до 1840 р. судові інстанції ухвалювали суворі вироки повстанцям. Посилення феодально-кріпосницького гноблення в 40-х роках викликало нову хвилю селянських виступів. Особливо широкого розмаху набрали вони в Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентар-1847 — 1848 pp., що в цілому було заходом, спрямованим на зміцнення феодально-кріпосницьких відносин. Поміщики продовжували безкарно збільшувати панщину ізменшувати селянські наділи. Відпові­ддю на це були рішучі антикріпосницькі виступи се­лян, які лише уКиївській губернії охопили не менш як 100сіл. У Волинській губернії в 1848— 1849 pp. селян­ські заворушення відбулися в 90 селах і 5 маєтках. Із 198 селянських виступів у 1848 р. в Подільській і Во­линській губерніях, 189 придушили поліція и військові. Кримська війна 1853—1856 pp., наочно показавши гнилість і безсилля кріпосницької Росії, зумовила значне погіршення становища народних мас усієї держави і, зокрема, України. Внаслідок цього протягом 50-х років швидко зростало невдоволення українського селянства. Збільшувалася кількість селянських виступів. Одним з наймасовіших селянських рухів того часу був ви­ступ кріпаків 1855 р, що охопив 16 губернійяк росій­ських, так і українських. Приводом до руху стало те, що царський уряд опублікував маніфест від25 січня 1855 р. про створення ополчення. У зв'язку з цим документом серед поміщицьких селян України поши­рилисячутки, що нібито запис в ополчення (в «коза­ки») звільнить їх від кріпосної залежності і зробить власниками поміщицької землі та майна.Селяни, скла­даючи списки козаків, відмовлялися викопувати пан­щину і розпорядження урядовців, створювали свої орга­ни самоврядування.

Центром антикріпосницького руху стала Київщина, де жило майже 10 % кріпосних поміщицьких селян й переважало велике поміщицьке землеволодіння. По­чавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у «вільні козаки» в березні - квітні охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (всього понад 500 сіл). По­декуди селяни вступали в сутички з царськими вій­ськами. За неповними даними, у ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасники антикріпосницьких виступів.

Важливим етапом селянського руху в дореформеннийперіод був т. зв. похід у Taврію «за волею». Він почався у квітні 1856 p., тобто після закінчення Крим­ської війни. Серед селян поширилися чутки, нібито цар­ський уряд закликає бажаючих переселитися на Крим­ський півострів, а переселенцям-кріпакам надастьзначну допомогу, встановить високу платню, а головне вони стануть вільними. Наймасовіїпим цей рух був на Кате-ринославщині. У Таврію «за волею» йшли селянита­кож з інших губерній — Херсонської, Полтавської,Чер­нігівської. Щоб припинити міграцію селян у Крим, царський уряд кинув значні військові та поліційні сили. За офіційними даними, в Катеринославськії"! і Хер­сонській губерніях відбулося шість кривавих сутичок, під час яких було вбито п'ять і поранено 50 чоловік.

На першу йол. XIX ст. припадає ряд робітничих виступів, більшість з яких зливається із "селянським рухом. Найвідоміші заворушення цього періоду- ви­ступи робітників-кріпаків Писарівськоїсуконної ману­фактури на Харківщині в 1817 p., робітників казенно­го Луганського заводу в 1818 і 1820 pp., робітників-кріпаків Машинської суконної мануфактури графа Уварова на Чернігівщині в 1823 р. Значним розма­хом і гостротою відзначалося т. зв. холерне повстан­ня в червні 1830 р. у Севастополі. Протягом 1817 — 1835pp. рішуче боролися проти жорстокої експлуа­тації та численних утисків царської адміністрації при­писні селяни і робітники Луганського ливарного заво­ду. Усі ці виступи робітників, хоч і були стихійними, слабо організованими, мали певне позитивне значення. Вони разом із селянським рухом, що рік у рік зростав, завдавали відчутних ударів феодально-кріпосницькому ладові, розхитували його основи, прискорювали не­минуче падіння кріпосного права.

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-12; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 604 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Своим успехом я обязана тому, что никогда не оправдывалась и не принимала оправданий от других. © Флоренс Найтингейл
==> читать все изречения...

676 - | 598 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.