Революція 1848 – 1849 рр. та її вплив на розвиток краю

На початку 1848 р. в ряді європейських країн почалася буржуазно-демократичні революції. Їх невід’ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно-поневолених народів Східної і Центральної Європи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів». Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Скасування панщини

Революційні події надали широкого розмаху національно-визвольного руху в Східній Галичині. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархії Габсбургів змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 1848 р. цісар підписав спеціальний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях сталося майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основною реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільнили від всяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках тощо. У результаті реформи в Східній Галичині виникло бл. 375 тис. вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи було впорядковано права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликано нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі феодальні привілеї, зокрема право пропінації, що на довгі роки виступало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволення селянських мас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпацтва лягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горе в горілці. Навесні та влітку 1849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертало захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, написала на «непокірних» поліцію і війська, які придушували селянські заворушення. А «справедливість» цісарсько-королівського суду полягала в тому, що з 32 тис. позовів щодо лісів і пасовищ селяни програли 30 тис., сплативши ще й 15 млн. римських за судові витрати.

Головна Руська Рада

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини подали на ім'я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалось, що українці становлять частину великого слов’янського народу, що вони — автохтони в Галичині й мали колись державну самостійність, цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції містилися прохання про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів українською мовою, яку урядовці повинні обов’язково знати; щоб було реально зрівняно в правах духівництво всіх обрядів і надано доступ українцям до всіх державних посад. Як видно, вимоги були скромними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті дальшого розвитку революції в Галичині виникли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представники демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єпископом Григорієм Яхимовичем, утворили Головну Руську Раду, що стала першою українською організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населення Східної Галичини перед центральним урядом. Її друкованим органом стала «Зоря Галицька» — перша у Львові газета українською мовою. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократичних реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю. У програмній декларації Ради проголошувалося. Що галицькі українці належать до великого українського народу, який тоді налічував 15 млн., згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. У документі містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і забезпечення йому кращої долі в межах австрійської конституції. Звертаючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і прийняла синьо – жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входили представники демократичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне ставлення з боку польської Центральної ради народової, яка домагалася, щоб українці виступали разом з поляками. Вона спиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і подавала супліки на ім’я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квітня, не бажаючи ні в чому відокремлюватися від поляків. На противагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено «Руський оборот», газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Дневник Руський».

Під натиском революційних подій цісар Фердінанд дав дозвіл утворювати на території імперії національні ради, що за урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монарха, запорукою конституції й законів». Українці в цей час тільки почали політично організовуватись, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було численніше українське населення, а саме у Стрию. Жовкві, Бережанах та Яворі. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перепони з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, у кін. 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на Галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і нараховувала в одній тільки Станіславський окрузі майже 18 000 чол. було створено добровольчий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1 400 чол., що також призначався для боротьби проти угорської революції. Усі ці формування, завдяки галицькій інтелігенції, мали український характер: народний одяг, українські відзнаки, пісні тощо.

Представники українського населення Галичини взяли участь у слов’янському конгресі в Празі. Головна руська рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникали незгоди. Українці домагалися поділу Галичини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де переважали українці, й Західну, заселену головним чином поляками. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

Пізніше, 19 жовтня 1848 р., у Львові зібрався Собор руських учених — перший з’їзд діячів української науки та культури, у якому взяло участь 118 чол. Учасники з’їзду працювали в 9 секціях. З проміж промовців особливо виділявся М. Устиянович. Зі своєю славнозвісною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіям» виступив Я. Головацький. З’їзд схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження в усіх школах української мови. Було також підтримано вимогу поділу Галичини на два краї: польський і український.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно-освітньої організації під назвою «Галицько-руська матиця». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі бути вогнищем письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність «Галицько-руська матиця» розпочала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 р., відповідно до цісарського декрету, у Львівському університеті відрито кафедру української мови та літератури, її професором було призначено Я. Головацького, який почав викладацьку роботу в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови. 10 липня 1848 р. почав роботу перший австрійський парламент. Українські посли в парламенті поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів. Українські посли-селяни вимагали якнайменше викупних платежів за землю.

Революційна боротьба

Яскрава сторінка революційної боротьби галицького робітництва — його участь у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові, яке назрівало протягом тривалого часу. Наприкінці жовтня атмосфера в місті стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок між урядовими військами і національною гвардією. Сигналом до повстання стали події 1 листопада, коли війська застосували зброю проти натовпу. На багатьох вулицях виросли барикади. Весь центр міста опинився в руках повсталих робітників та ремісників різних національностей. До них приєдналися студентський легіон і частина національної гвардії. Вранці 2 листопада між повсталими й урядовими військами відбулися збройні сутички. Та сили були нарівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширювались і на Північну Буковину. Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщики. Депутат австрійського рейхсрату Лук’ян Кобилиця, виступаючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закликав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сільських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ватажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Вижницької і Сторожинецької округ. Повстанці створили збройні загони, які контролювали гірські дороги.

Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку 1848 р. тут значно посилилися заворушення трудового селянства. У багатьох місцевостях, особливо в гірських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не виконували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції на західноукраїнських землях, як і в усій імперії Габсбургів, усе більш зміцнювали позиції і поступово перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію Угорщини. Австрійську конституцію було відмінено. Уряд повернувся до давньої системи централізаторсько-бюрократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848 – 1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

 

3. Перетворення Західної України на «П’ємонт» національного відродження (друга половина ХІХ ст.)

Після придушення революції 4848 – 1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. зокрема було розпущено парламент і скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арен, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом — від Пруссії (1866), змушена піти на радикальну реорганізацію свого внутрішнього устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок айстро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із поляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феонізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкінці. 60-х на поч. 70-х. Та лише 70—80-ті стали рокам становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5—10.Дрібні підприємства переважали і на Буковині та Закарпатті. Попереду були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер.90-х років завершився промисловий переворот. Названі вище галузі виробництва у Галичині

стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч.70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з’єднало Львів з українськими землями, що входили до Росії. До поч.1901р. довжина залізниці досягла 3859км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості. Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому рівні. Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80% дрібних селянських господарств, на Буковині—87%. Схожа картина спостерігалася і в Закарпатті, де становище погіршувалося через проведену у 1867р. комасацію та сегрегацію (комасація—це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація—відокремлення селянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали великі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінацію. Економічний тягар, що лежав на плечах трудового люду,цим не обмежувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різноманітні повинності.

Відмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служили місцевим для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, у т. ч. й поліційних агентів. За підрахунками В. Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внаслідок економічної кризи 70 – 80-х років ХІХ ст. Дані офіційної статистики свідчили, що за смертністю населення Галичини займало перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селян за право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній Галичині та Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі форми боротьби: відмову працювати у поміщицьких маєтках, страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Тривалість робочого дня, розміром заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. айстро-угорський уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбургів була зарплата Західної України. Львівський робітник отримував вдвічі менше, ніж віденський. До того ж, жіночу і дитячу працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочими місцями сільське та міське населення краю. Це викликало в кін. ХІХ- на поч. ХХ ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукупністю суспільно-економічних відносин, чинників соціального і національного гніту. Серед основних причин еміграції І.Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890-1914 рр. більш як 500тис. галицьких українців емігрувало до Канади, США, Південної Америки. Великий масштабів досягла сезонна заробіткові еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Австрію за 1870-1913 рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість емігруючих набагато перевищила природній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство – торгове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р. у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключно до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р. воно перетворилося на союзне об’єднання споживчих кооперативів. Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснування в 1899 р. товариство «Сільський господар», яке у 1913 р. налічувало 32 тис. членів. Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швидко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансував інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», яке у 1907 р. мало 213 тис., клієнтів. У 1911 р. воно почало діяти і на Буковині, де створило страхову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувало 1500 різних кооперативів.