Лекции.Орг


Поиск:




Розчленування України на Лівобережну і Правобережну




Окупована польськими та московськими військами, розірвана на шматки соціальними конфліктами і чварами між політичними групами, Українська держава на поч.1660-х років розділилися на дві окремі частини – Правобережжя і Лівобережжя, кожна на чолі з власним гетьманом. Чигиринський центр, який нагромадив великий досвід державної політики, зберіг свій вплив тільки на Правобережжі й то в основному на старшину. В той час на Лівобережжі проводилась інша політична лінія. Усі гетьмани перебували під значним впливом іноземних держав, насамперед Московії та Речі Посполитої. Гетьманська влада послаблювалася безперервними внутрішніми сутичками між народними низами і старшиною, соціальним напруженням. В українському суспільстві зростала анархія, з якої користалися його вороги.

 

Правобережжя

Після Ю.Хмельницького гетьманом правобережної України, завдяки підтримці татар, став Павло Тетеря (1663 – 1665). Він походив із православної шляхти, служив канцеляристом у луцькому суді, з 1648 р. – учасник Національної революції. При Б.Хмельницькому Тетеря виконував важливі дипломатичні доручення, зокрема брав участь у виробленні < Березневих статей > 1654 р., а згодом – Гадяцького та Чуднівського договорів, був переяславським полковником та недовгий час займав посаду генерального писаря при гетьманові Ю.Хмельницькому Людина з доброю освітою, розумна, талановита, він у той же час відзначився користолюбством та егоїзмом.

Ставши гетьманом, П.Тетеря висунув вимоги до польського короля, які передбачали підтвердження прав і вольностей Війська Запорізького, відміну залежності православної ієрархії від римо-католицької, надання гетьманові права самостійних дипломатичних зв’язків з Кримом, Молдавією та Волощиною тощо. Більшість із них, як свідчить відомий дослідник Я.Дашкевич, король задовольнив. Невирішеним залишилося релігійне питання, яке, поряд з існуючими соціально-економічними суперечностями та намаганнями польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і гноблення в колишніх маєтках, стало причиною постійних народних заворушень.

Влітку 1663 р. інтереси гетьмана Тетері й польського короля збіглися у питанні щодо початку воєнних дій проти Московії: перший прагнув за допомогою польського війська поширити свою владу на Лівобережжі й таким чином возз’єднати козацьку Україну, другий хотів відібрати у царя Смоленщину, яка раніше входила до складу Речі Посполитої. У листопаді 20-тисячне польське військо, 24 тис. козаків та 40 тис. татар ввійшли на Лівобережжя, а вже в січні 1664 р. вони взяли в облогу Глухів, що знаходився недалеко від українсько-московського кордону. Та надалі події розвивались несприятливо для нападників. По-перше, проти відновлення польсько-шляхетських порядків виступило населення Лівобережжя. По-друге, похід запорізького кошового І. Сірка проти Кримського ханства значно обмежив татарську допомогу польському королеві. По-третє, на Правобережжі почалось повстання, на придушення якого було відправлено частину війська на чолі з П. Тетерею. До цього також додалась надзвичайно важка зима та голод. Переконавшись у неможливості перемоги, король Ян Казимир відмовився від намірів відновити польську владу на Лівобережжі й повернувся у Польщу. У цей час загинув славетний полковник І. Богун, якого розстріляли поляки, звинувативши у зв’язках з новообраним лівобережним гетьманом І. Брюховецьким.

Тим часом розгоралося повстання на Правобережній Україні, спрямоване як проти Польщі, так і проти гетьмана Тетері. Придушивши його останньому допомагало польське військо, яке очолив С. Чарнецький. Прагнучи помститися за 1648 рік, поляки повсюдно палили, грабували, мордували українців, віддавали їх татарам як плату за допомогу. Чарнецький навіть наказав розкопати могилу Богдана Хмельницького й розкидати його останки. На вимогу П. Тетері польки заарештували і стратили І. Виговського, якого було звинувачено в організації повстання. Це ж інкримінували Ю. Хмельницькому, митрополиту Тукальському, героєві конотопської облоги полковнику Г. Гуляницькому, котрих також було заарештовано та посаджено до в’язниці.

До повстання, що охопило майже все Правобережжя, у березні 1664 р. долучилася інтервенція І. Брюховецького. Витіснивши ворожі війська з Лівобережжя та жорстоко покаравши тих, хто визнав владу польського короля, останнім на чолі лівобічних полків та за підтримки московського війська переніс воєнні операції на правий берег Дніпра, прагнучи поширити свою владу на всю Україну. Але ця затія закінчилась невдачею. З допомогою поляків і татар Тетері вдалось витіснити Брюховецького зі своєї території та на певний час придушити основні осередки народного повстання. Наслідком воєнних дій, що точилися протягом 1664 р., стало перетворення Правобережжя на згарища й руїни, щедро политі кров’ю захисників міст і сіл. За дуже приблизними підрахунками дослідників, загинуло бл. 100 – 120 тис. осіб і десятки тисяч було забрано в татарську неволю.

Поведінка П. Тетері та поляків викликала загальний осуд та ненависть правобережного населення, яке навесні 1665 р. знову піднялося на повстання. На поч.. червня один із повстанських ватажків, найімовірніше В. Дрозденко, розбив під Брацлавом військо П. Тетері, ледь не захопивши у полон його самого. Після цього невдатний і розчарований гетьман, прихопивши клейдони, корогви і залишки архіву, втікає до Польщі, а згодом – до Туреччини, де був отруєний польськими агентами. Зневірившись у московському цареві, як гарантові української державності, П. Тетеря надіявся знайти підтримку у польського короля та кримського хана, але здобув лише прокляття власного народу за завдані руїни. Виявилося, що в існуванні української державності не зацікавлені ні Польща, ні Кримське ханство, ні, тим більше, Москва.

 

Лівобережжя

У 1660-х роках Лівобережжя, перебуваючи під впливом московських правителів, переживало тяжкі руйнівні конфлікти, причиною яких, головним чином, були між старшинські сутички за гетьманську владу. Каталізатором цієї боротьби, як вже зазначалося, став Чуднівський договір, який ще більше загострив громадянську війну, що неминуче вела Українську державу до розколу за територіальним принципом. Вже у квітні 1661 р. наказаний (тимчасовий) гетьман на Лівобережжі Я. Сомко зробив першу невдалу спробу домогтися неподалік Ніжина Козацькій раді обрання себе гетьманом. Через рік – у квітні 1662 р. – на старшинській раді в Козельці він домігся проголошення його «повним гетьманом», але цього разу Москва визнала вибори недійсними, оскільки шукала собі надійнішого васала. Крім Я. Сомка, за гетьманську булаву на Лівобережжі змагалися ніжинський полковник Василь Золотаренко та кошовий Запорізької Січі Іван Брюховецький – демагог, який створив собі імідж переконаного захисника козацьких прав і вольностей, палкий прихильник московської орієнтації.

У червні 1663 р. під Ніжином зібралася Чорна рада – виборчі збори, в яких взяли участь низове козацтво, селяни та міщани. За підтримки запорізьких козаків та черні і під тиском московського війська на чолі з князем Д. Вєлійко-Гагіним гетьманом було обрано І. Брюховецького. Його суперники були ув’язнені, а згодом – страчені.

Гетьман Іван Брюховецький (1663 – 1668) був яскравим представником доби Руїни, одним із авантюристів, про яких козацький літописець С. Величко писав, що «для срібла й злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця свого не пощадив би; то якби мав жаловати матки погибаючої України?». З 1648 р. він знаходився при дворі Б. Хмельницького в якості «старшого слуги», виховуючи гетьманського сини Юрка та виконуючи окремі доручення. У 1659 р. І. Брюховецький був відправлений на Січ, щоб заручитися підтримкою запорожців Ю. Хмельницького як претендента на гетьманську булаву. Залишившись на Запорізькій Січі, був обраний кошовим отаманом.

Отримавши гетьманську булаву, Брюховецький проводив відверто промосковську політику. Став першим з українських гетьманів, який відвідав Москву, у 1665 р. підписав т. зв. Московські статті, що значно обмежували політичні права України, посилювали її залежність від московського уряду: 1) безпосереднє управління військово-адміністративним і фінансово господарським життям України, за винятком лише козацького стану, передавалося царським воєводам; 2) військові залоги на чолі з воєводами мали перебувати в усіх великих містах, зокрема у Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Полтаві, Кременчуці, Новгороді-Сіверському, Каневі і навіть у фортеці Кодак на Запоріжжі. Їх утримання покладалося на українських платників податків; 3) обмежувалося право вільного обрання гетьмана, вибори якого могли відбуватися лише з дозволу царя у присутності московських представників; 4) українському гетьманові заборонялося вступати у дипломатичні відносини з іноземними державами; 5) податки з українського населення, крім козацького стану, збиралися царськими чиновниками до московської скарбниці; 6) Київська митрополія підкорювалася московському патріархові.

Московські статті стали важким ударом по українській державності. Всі права, за які так завзято боролися попередні гетьмани, І. Брюховецький легковажно втратив. За зраду національних інтересів він отримав боярство, численні помістя, та за дружину – доньку князя Долгорукого.

В Україні почало ширитися загальне невдоволення політикою І. Брюховецького і московськими порядками. Чашу терпіння українського суспільства переповнили події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям, укладеним на 13,5 років між Москвою і Польщею 9 лютого 1667 р. без участі українських представників, яке передбачало: 1) Україна поділялася по Дніпру на дві частини: Лівобережжя залишилось у складі Московії, Правобережжя, крім Києва, а також Білорусь переходили під владу Польщі; 2) Київ з околицями передавався на два роки Московії; 3) Запорізька Січ мала перебувати у спільному володінні обох держав; 4) Московії поверталися Смоленськ і Сіверщина. Отже, Андрусівське перемир’я фактично узаконювало поділ України між двома хижаками, які прагнули поживитися за чужий рахунок, та створювало величезні перешкоди на шляху до збереження Української держави й возз’єднання в її межах усіх земель, де проживали українці.

У відповідь на сваволю московського уряду та промосковську політику гетьмана Брюховецького Лівобережжям прокотилася хвиля повстань проти царських залог та їхніх українських прихильників. Відчувши загрозу своїм інтересам, Брюховецький несподівано різко змінив політичну орієнтацію і вирішив відкрито виступити проти Москви й очолити антимосковське повстання. У січні 1668 р. на таємній старшинській раді в Гадячі він висловився за ліквідацію московської влади на Лівобережжі та перехід України під турецький протекторат. Заручившись підтримкою старшини, Брюховецький направив посольства до турецького султана і кримського хана, а також активізував зв'язки із правобережним гетьманом Дорошенком. На поч. лютого вибухнуло антимосковське повстання, в результаті якого до сер. березня більшість території Лівобережжя була звільнена з-під влади московського уряду. Однак це не допомогло гетьману Брюховецькому. 18 червня 1668 р. в с. Будищах на Полтавщині його замордували власні козаки, незадоволені попередньою промосковською політикою та відмовою зректися гетьманства на користь П. Дорошенка.

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-12; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 541 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Наука — это организованные знания, мудрость — это организованная жизнь. © Иммануил Кант
==> читать все изречения...

804 - | 696 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.012 с.