Внаслідок нових територіальних надбань територія України збільшилась до 565 тис. км2, а населення — на 8,8 млн. чол. і на се­редину 1941 р. становило майже 41,7 мли. чол.

Соціально-політичні та соціально-економічні перетворення на приєднаних землях були неоднозначними і суперечливими. По своїй суті це був процес радянізації, який мав на меті уніфікацію політичного і економічного устрою на новостворених українських територіях на зразок тих порядків, які існували на Наддніпрян­щині. В стислі терміни були ліквідовані економічні відносини, за­сновані на приватній власності на засоби виробництва. Перш за все здійснено націоналізацію заводів, фабрик, банків, транспорту, за­собів зв'язку, ліквідовано поміщицьку і церковну власність на зем­лю, більшість якої була розподілена між селянами. Ці кардинальні зміни спочатку були схвально зустрінуті західноукраїнською людністю, так як промисловість, торгівля і велике землеволодіння знаходились, в основному, в руках поляків та євреїв. Відповідно з рішеннями вищих законодавчих органів СРСР та УРСР старий адміністративний поділ та система управління були перевлаштовані на радянський зразок. Польські чиновники були замінені радянсь­кими службовцями, які рекрутувались з членів колишньої КПЗУ та відряджених з Радянської України працівників партійного, держав­ного та господарського апарату. Значна питома вага серед них на­лежала малоосвіченим, некомпетентним особам, які до того ж не знали української мови і місцевих порядків, зате були беззапереч­ними і бездушними виконавцями рішень вищих інстанцій. Часто-густо діяльність таких людей призводила до серйозних прорахунків в ідеологічній, господарській та інших сферах і викликала негативну реакцію у місцевого населення.

Доброзичливо поставилось українське населення до розширен­ня мережі українських шкіл, українізації вищої освіти, безплатного медичного обслуговування, заходів по ліквідації безробіття, пересе­лення мешканців з підвалів і непридатних до життя приміщень в нормальні квартири тощо. Але поряд з цими позитивними зру­шеннями відбувались зміни, які викликало у українського населен­ня неприйняття. Вимушені були припинити свою діяльність всі ук­раїнські, польські, єврейські політичні партії, культурно-освітні (зо­крема, «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка тощо), коопе­ративні, фінансові, економічні установи. Замість них створювались громадські організації радянського типу (комсомол, профспілки, творчі союзи тощо), які діяли під повним контролем з боку КП(б)У.

Глибоким розчаруванням для західноукраїнських селян стало здійснення партійними органами колективізації одноосібних гос­подарств, яка проводилась за вже відпрацьованим на Наддніпрян­щині сценарієм: з широким використанням адміністративних за­ходів, позаекономічного тиску по відношенню до небажаючих вступати в колгоспи.

Малоефективною була політика радянської влади в промисло­вості. Централізована система управління націоналізованою промисловістю, репресії і масові звільнення зводили нанівець по­тенційну ефективність постійно зростаючих капіталовкладень в еко­коміку приєднаних територій. Систематично не виконувались, навіть, занижені виробничі плани, якість продукції погіршувалась, порушувались нормальні зв'язки між окремими підприємствами.

Націоналізація навіть дрібних підприємств, одержавлення торгівлі, ліквідація розгалуженої системи кооперації, бюрократи­зація призвели до значних збоїв у постачанні населення товарами першої необхідності, черг, росту базарних цін тощо. Ці негативні явища викликали природне незадоволення людей діями нової влади.

Одним з найважливіших напрямів в процесі радянізації було прищеплення населенню соціалістичних цінностей. Необмежені можливості для реалізації цього важливого ідеологічного завдання знаходились в площині культури. Виходя­чи з цього нова влада сприяла розширенню мережі учбових, куль­турно-освітніх закладів, ліквідації неписемності тощо, причому ро­бота цих установ проводилась в чітко окреслених рамках ко­муністичної ідеології. Під новий контроль партійної номенклатури підпала діяльність творчої інтелігенції. Право друкуватись, організовувати виставки тощо, отримували лише ті митці, творчість яких базувалась на принципах соціаліс­тичного реалізму. Невід'ємною складовою тоталітарного режиму була всеохоплююча політична цензура.

Соціалістичні перетворення на приєднаних територіях супро­воджувались масовими репресіями. Першими у жорнова сталінсь­кої репресивної машини підпали «класове ворожі елементи» — представники колишньої адміністрації, політичні діячі, офіцери. Жертвами радянських каральних органів, вчителі, викладачі вузів, кооператори, журналісти, діячі культурно-освітніх орга­нізацій. Частина репресованих була депортована, частина запро­торена у в'язниці та концтабори. Пізніше більшість в'язнів без пред'явлення офіційних звинувачень було страчено. Також без суду і слідства проходило адміністративне переселення західноук­раїнського населення в Сибір, Казахстан, Комі АРСР. Всього з західноукраїнських земель було депортовано понад 10% населен­ня.

Насильницьке нав'язування населенню приєднаних земель неприйнятних для нього економічного і політичного ладу, бру­тальний ідеологічний терор, масові репресії — все це, природно, спонукало західноукраїнську людність до опору насильницьким діям нової влади. Активізувалась діяльність ОУН, яка під гас­лом боротьби за незалежність України не тільки зберегла, а й поси­лила свій вплив на західноукраїнських землях, окріпла організа­ційно, зросла чисельно. Немало клопоту властям створював польський рух опору, діяльність греко-католицької церкви. Але розпорошені дії опозиційних сил не могли суттєво впливати на роз­виток подій на західноукраїнських землях і протидіяти репресіям з боку сталінського тоталітарного режиму.

Отже, незважаючи на неоднозначність і суперечливість процесу радянізації, розбіжностей в оцінках характеру дій, внаслідок яких західноукраїнські землі опинились в складі СРСР, сам факт возз'єднання майже всіх українців в рамках однієї держави слід розцінювати як важливу подію в багатовіковій боротьбі українсь­кого народу за соборність і незалежність.

3. Напад Німеччини на СРСР. Місце України в планах фашистсь­кого керівництва

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина без ого­лошення війни напала на Радянський Союз. Згідно з планом «Барбаросса» німецька армія наступала по трьом головним напрям­кам — на Ленінград, Москву та Київ. Передбачалося протягом двох — двох з половиною місяців розгромити Червону Армію і вийти на лінію Архангельськ — Астрахань. Вже до середини черв­ня глибина вторгнення фашистських військ на головних стра­тегічних напрямках досягла 400-600 км. Не дивлячись на героїчний опір бійців Червоної армії, її втрати були жахливими: за три тижні було повністю знищено 28 радянських дивізій, 72 дивізії втратили більше половини особистого складу.

Найважливішими причинами поразок Черво­ної армії на початку війни були:

1. Прорахунки політичного керівництва СРСР щодо термінів нападу фашистської Німеччини. Сталін і його оточення вперто ігнорували попередження про безпосередню підготовку агресії Німеччиною проти Радянського Союзу. Під приводом небезпеки спровокувати війну було суворо заборонено вживати будь-які за­ходи по переведенню прикордонних округів в стан найвищої бойо­вої готовності. Коли нарешті Сталіна було переконано в немину­чості війни, і в війська була надіслана директива вжити відповідних заходів, було вже запізно.

2. Згубно відбилася на обороноздатності СРСР безпорадна військова доктрина, згідно з якою передбачалося в разі агресії про­ти Радянського Союзу армію противника зупинити на кордонах, а потім в ході рішучих наступальних операцій розгромити на власній території. Така доктрина мала, принаймні, дві головні ва­ди.

3. Значно було послаблено боєздатність Червоної армії внаслі­док масових репресій проти її командного складу напередодні війни. Протягом 1937-1938 рр. репресовано понад 40 тис. коман­дирів і політпрацівників, з них 1800 генералів, три маршали з п'ятьох. На їх посади висувалися військовослужбовці, які не мали відпо­відної освіти і досвіду. Наслідком репресій в військах була також атмосфера страху, невпевненості, відсутність ініціативи, схильність військовослужбовців до шаблонів, застарілих схем при виконанні своїх обов'язків.

4. Вельми негативно на обороноздатність Радянського Союзу вплинула незавершеність процесу переозброєння його збройних сил.

5. Помилкою радянського військового командування було розформування великих мобільних мотомеханізованих підрозділів, доцільність існування яких підтвердив тогочасний досвід ведення війни.

6. Великої шкоди радянським військам завдавала діяльність німецьких диверсійних груп, які порушували зв'язок комунікацій, винищували командирів, сіяли паніку тощо.

7. Недалекоглядним було рішення радянського командування про демонтаж старої лінії оборони, яка опинилась в тилу після про­сування радянських кордонів на захід. Створити оборонний пояс на нових кордонах не вистачило часу.

Внаслідок стратегічних прорахунків радянського керів­ництва Червона армія не змогла скористатись своїми перевагами і зазнавала одну поразку за іншою. Трагічно і з великими втратами для радянських військ закінчилась битва за Київ (липень-вересень 1941 р). Тільки в полоні опинилось близько 660 тис. червоноармійців і командирів. Через 73 дні героїчної оборони Одеси (серпень – жовтень 1941 р.). радянські війська вимушені були залишити місто і відійти до Криму для зміцнення обо­рони півострова. Мужність і стійкість бійців і командирів частин Червоної армії, які діяли на Україні, вимусили фашистське керівництво відволікати з інших ділянок фронту на південний на­прям велику кількість своїх військ, давши тим самим радянському командуванню можливість організувати в грудні 1941 р. розгром німецьких армій під Москвою, який остаточно «поховав» плани «бліцкригу». Здавалось, що перемога під Москвою стане перелом­ним моментом в ході радянсько-німецького протистояння, але низ­ка чергових прорахунків воєнно-стратегічного керівництва при ор­ганізації наступальних операцій в 1942 р. призвела Червону армію до серії поразок. Розпочатий 12 травня 1942 р. наступ радянських військ на Харків, внаслідок поганої організації, недостатнього ма­теріально-технічного забезпечення, тактичних помилок закінчився катастрофічною поразкою. Тільки в полон потрапило близько 240 тис. бійців і командирів. Невдачею закінчились три спроби Кримського фронту прорвати оборону противника, і після 250-денних запеклих боїв радянські війська залишили Севастополь. Ці по­разки Червоної Армії в Україні дали можливість фашистським військам розпочати на півдні широкомасштабний наступ, внаслідок якого вже 22 липня 1942 р. після захоплення м. Свердловська Ворошиловградської області була окупована вся територія УРСР.